Життя і смерть, пам'ять і забуття в романі С. Жадана «Інтернат»

Існує думка, що гарна проза, на відміну від поезії, потребує часу, відмежування від описаних подій. Ці події мають бути доконаного виду й минулого часу, щоб прозаїк зміг аналізувати причини, перебіг і наслідки, щоб емоції встигли охолонути, а рани (адже яка література без індивідуальних / колективних травм) вже трохи загоїлись. Але в літературі немає точних правил, є лише спроби автора й читачів проаналізувати, систематизувати, просто висловити й зрозуміти те, що важко пояснити, що можна якось «омовити» лише в художньому тексті.

Війна на сході України триває, разом з тим, виходять нові романи й поетичні збірки. Тематика цих книжок змінилася, як змінився весь світ довкола. Роман С. Жадана «Інтернат» – це ще одне нагадування про ці разючі зміни й про необхідність вибору. Це спроба проговорити як колективні, так і індивідуальні травми, взагалі зрозуміти, що відбувається, адже все відбувається швидко й хаотично. Сам С. Жадан має стосунок до окупованої території, походить з Луганщини, часто буває в зоні проведення бойових дій. Тому для самого автора це, напевне, історія трансформації місць, де він виріс, людей, з якими він жив. Власне, не просто трансформації – руйнування, нищення.

Не кожен може зрозуміти, як це, – не мати можливості повернутися додому, бо дому, наприклад, вже фізично немає. Сучасна війна стосується не лише військових, вона поглинає всіх, до кого прийшла. Більш того, цивільне населення зазнає особливих втрат. Саме про цивільне населення, позбавлене, на думку автора, голосу на війні, йдеться в романі «Інтернат» [2]. Це може спершу дещо дезорієнтувати читача, вийти за «горизонт сподівань», адже коли людина береться читати роман про війну, то очікує на якісь історії з лінії фронту, хоробрих військових, спецоперації, принаймні переказ офіційної хронології розвитку воєнних дій. Натомість головний герой           С. Жадана насправді ніякий не герой, а вчитель, непридатний до служби через проблеми з рукою (Жадан так і не каже, які саме), невпевнений у собі, повнуватий, в окулярах, котрі він постійно нервово сіпає. Паша, вчитель української мови (хоча в тексті про це прямо також не сказано), живе на станції й уперто намагається не помічати всього, що відбувається довкола. Він думає, що можна втриматися у власній зоні комфорту, що війна може пройти якось осторонь і не зачепити його. Паша прагне залишитися також десь осторонь, на маргінесі. Власне, такий тип персонажа не новий для Жадана. Автор розповідає також у своїх попередніх романах про маргіналів з «негероїчними» якостями, загублених у пострадянському, постколоніальному, постіндустріальному світі. Таку увагу до периферійного, маргінального можна було б назвати рисою постмодерну чи постпостмодерну, але насправді це ствердження простої істини: з таких маргіналів складається наше українське суспільство. Так, це пов’язано з історією й довгим процесом маргіналізації населення, але в нинішній ситуації це грає важливу роль: скільки людей не можуть визначитися, не мають власної думки, намагаються вдавати, що нічого не сталося. Отже, вчитель Паша вирушає в триденну подорож до інтернату, щоб забрати племінника й нарешті подивитися на світ розплющеними очима, усвідомити, що відбувається довкола.

«Інтернат» називають романом-подорожжю, тож за каноном головний персонаж мусить зазнати якихось світоглядних змін, пройти ініціацію [3]. Звісно, трьох днів замало, щоб повністю змінити життя людини, але в надзвичайних умовах війни, де події відбуваються з підвищеною інтенсивністю, три дні тривають дуже довго: у романі – більше трьохсот сторінок. Під час усіх подій виявляється, що Паша не такий слабкий і недоладний, як сам про себе думає. Йому вдається забрати племінника з інтернату, попри всі скептичні погляди в його (Паші) бік, і повернутися додому. Паші доводиться то стати «представником громадськості», то приймати поранених, його голос набуває впевненості, хоча очі його стають все більш червоними від утоми. Врешті, йому вдається визначитися, на чиєму він боці. Хоча цей діалог з господарем будинку є радше «німим»: господар питає: «А ви хоч за кого?», Паша витримує паузу, дивлячись господарю в очі, відповідає: «Ну а ти як думаєш?» [1, 283].

Війна змушує зробити «переоцінку цінностей», розставити пріоритети й визначитися, що насправді має значення в житті. Дорогою додому Паша подумки зауважує: «Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив» [1, 308]. Паша думає про минулі часи, коли дні минали тихо й спокійно, кожен рутинно робив свої справи, ходив на роботу, порався вдома. В мирний час це не мало великого значення, сприймалося як належне. В стані хаосу й руйнації тихе й розмірене життя стає заповітною мрією, особливо для мирного населення.

Одним із ключових аспектів у романі «Інтернат» є рух (особливо зважаючи на те, що це роман-подорож). Головний персонаж свідомо вирушає в дорогу, але може лише сподіватися, що йому вдасться повернутися додому з племінником. Він рухається радше крізь темряву. Паша не може знати, що чекає його за крок, чи не втрапить він на міну чи ворожий блокпост, чи вцілів інтернат і його дім. Власне, зима взагалі доволі темна й похмура пора року. Все довкола мокре, йде сніг, і якщо зупинитися, то можна загинути серед цього снігу: «Біжить, ховаючи очі від сліпучого білого марева довкола, біжить, тягнучи за собою всю свою втому, всю промоклість і вимученість. Головне – не зупинятись, не зупинятись у жодному разі. Добіжиш, ти добіжиш, вирвешся звідси, проскочиш» [1, 323].

Власне, Паша біжить не від конкретних людей чи загроз, а радше від смерті взагалі. Смерть ходить за ним усі ці три дні й тхне псятиною. Пашу охоплює інстинктивний страх смерті – страх, знайомий йому з дитинства, від того випадку, коли він провалився під кригу. Страх смерті можна зрозуміти, коли довкола війна. Це інстинкт, який є сильнішим за логіку й активує реакцію «бийся або тікай». Паша навряд чи може битися, але йому вдається тікати. Судячи з цієї дитячої історії про кригу, Паша має в собі сили не здатися, не впасти й не замерзнути серед засніженого поля, він має сили дістатися дому. Це вдається йому й цього разу, смерть оминає його, забравши молодого військового. У маренні Паша бачить чорних псів, котрі за ним женуться: «І залишається тільки бігти, не зупинятись, не озиратися, скільки стане сил, скільки стане часу. А скільки в нього ще є часу? Скільки?», але крізь темряву смерті пробивається світло життя: «Світла стає все більше, воно заливає собою все довкола, його стає так багато, воно виповнює собою все. Так, ніби життя складається лише зі світла, так, ніби в цьому світлі зовсім немає місця для смерті» [1, 325].

   Коли Паша з племінником вже майже дістаються дому, Паша думає про все, що сталося за три дні, й запитує себе, як далі жити з цим досвідом. Він сподівається, що можна про все забути, ніби не сталося нічого страшного або це сталося не з ними: «Можна все це забути? – запитує Паша сам себе. Звісно, що можна, відповідає він сам собі… Людина не має тримати в пам’яті стільки страху й злості. Як із цим потім жити?» [1, 307]. С. Жадан формулює запитання, які стосуються всього суспільства: як жити з цим досвідом, чи можна все забути? І було б дуже наївно сподіватися, що таке насправді можна забути: руйнацію, хаос, бруд, горе, «запах сірки й людського м’яса». Більше неможливо робити вигляд, що це стосується когось іншого. Паша принаймні більше не намагається дурити себе: «І що пристрасніше він себе переконує, то чіткіше й впевненіше розуміє: нічого подібного, ніхто нічого не забуде, ніхто нічого не залишить у минулому, і малий, хоч би що з ним далі відбувалося, тягнутиме за собою ці спогади, як торби з камінням, і цей запах рваної шкіри й солоних чоловічих сліз переслідуватиме його до кінця його днів» [1, 307].

С. Жадан описує травму, яка стосується як окремих людей, так і суспільства в цілому – травму війни. Цивільні й військові – всі, кого зачепила війна, – житимуть із цим досвідом. Ці події завжди будуть існувати в пам’яті, їх носитимуть із собою на весілля, дні народження й похорони, до них будуть повертатися й не знатимуть, що робити з цими спогадами. Покоління дітей Донбасу виросте, пам’ятаючи звуки артилерійських обстрілів. І навіть якщо їм якимось чином вдасться забути, це залишиться на рівні підсвідомості. Зрештою, ця пам'ять війни визначатиме майбутнє суспільства.

Головний персонаж роману американського письменника К. Воннеґута «Бойня номер п’ять» Біллі Пілігрим має здатність подорожувати в часі й щоразу повертається до подій Другої світової війни перед бомбардуванням Дрездена, де він перебував як полонений. Насправді ця здатність подорожувати в часі не надприродна, це лише властивість пам’яті – щоразу повертати людину в ті події, які мали на неї найбільший вплив. Біллі Пілігрим навчився спостерігати спогади як кіно, для нього немає початку й кінця, він помре від пострілу й народиться знову. Але навіть у Біллі є нервові розлади, точніше, посттравматичний стресовий розлад; навіть йому не вдається впоратися зі своїми спогадами, тому він часом починає плакати без причини. Як упоратися зі спогадами про війну? Як поведе себе колективна пам'ять? З теорії психоаналізу відомо, що травми потребують проговорення, вивільнення, «омовлення», інакше непроговорені травми можуть викликати невроз. Література – один із шляхів проговорення травм: як для письменника, так і для читача, котрий має змогу (спів)пережити описану історію й краще зрозуміти власних демонів, артикулювати власні травми. Більш того, за літературою потім вивчатимуть описані в ній часи, намагатимуться реконструювати події, факти й явища, але це ніколи не вдасться на сто відсотків, адже література має справу із суб’єктивним і фіктивним.

В «Інтернаті» все закінчується більш-менш щасливо: Паша і Саша повертаються додому, дім стоїть неушкоджений, у місті українські війська. С. Жадан дає надію на те, що так може статися в реальному житті: усі повернуться додому живими, вдома на них хтось чекатиме і головне – всі почуватимуться в безпеці. На жаль, реальність не має автора й ніхто не може гарантувати «хепі-енд». Але надія залишається, і це надія на краще. 

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1.    Жадан С. Інтернат [Текст] : роман / Сергій Жадан. – Чернівці : Меридіан Черновіц, 2017. – 336 с.

2.    Куришко Д. Жадан про «Інтернат»: приводячи війну у дім, ти ризикуєш втратити багато [Електронний ресурс] : / Діана Куришко // BBC Україна. – Джерело доступу : https://www.bbc.com/ukrainian/features-42185504. – Назва з екрана.

3.    Кухар А. З нами стався «Інтернат» [Електронний ресурс] : Альона Кухар // Літакцент. – Джерело доступу : http://litakcent.com/2017/09/05/z-nami-stavsya-internat. – Назва з екрана.

Біблійні мотиви в поезії С. Жадана (на матеріалі збірки «Вогнепальні й ножові»)

Під час знайомства з поезією Сергія Жадана, неможливо оминути образи, які змушують пригадати текст Біблії. Звичайно, ці образи не є центральними, проте їм належить важлива роль у формуванні загального враження від читання.

Більш того, біблійні мотиви в поезії С. Жадана мають доволі дивний, часто іронічний характер. Образи святих, пророків, апостолів автор приміряє на звичайних робітників і злочинців.

В контексті особливої уваги до жінки постає образ Богородиці, Марії. Не дарма остання збірка письменника називається «Життя Марії».

Аналізуючи творчість Сергія Жадана, не оминув біблійні мотиви й критик Олег Коцарев. У своїй статті «Безнадійні віра і любов Сергія Жадана» літературознавець зазначає: «Суперечливі трактування можуть викликати умовно релігійні образи Сергія Жадана» [2, 242].

О. Коцарев згадує різні інтерв’ю письменника з цього приводу, у яких висловлене доволі скептичне ставлення до релігії: «Чи вірите Ви у святого Миколая? – Я вірю в соціальну справедливість» [2, 242].

Справді, С. Жадан вирізняється активною громадянською позицією борця за соціальну рівність, співця «робочого класу». «Та це не пояснює численних християнських образів більшої чи меншої виразності й насиченості (починаючи від постійних «риб’ячих» образів)», - як каже         О. Коцарев [2, 242].

Питання навіть не в тому, чи вірить С. Жадан у Бога. Письменник демонструє блискучу обізнаність з текстом Біблії. Звичайно, як філолог, Жадан мусить орієнтуватися в символах і образах Святого Письма. Але якщо вже він використовує такі символи в своїй поезії, то це має певну мету.

Поміркувати над темою християнських образів у поезії С. Жадана можна на прикладі збірки «Вогнепальні й ножові», яка є яскравим зразком «творчої зрілості» автора.

Релігійні мотиви впізнавані вже в назвах розділів («Опій», «Апостоли») і віршів («Єрусалим», «Ісус у таких випадках воскресав»).

Цікаво, що назва першого розділу «Опій» витримана в характерному пострадянському дусі («релігія – опіум для народу»), хоча й прямих вказівок на СРСР у збірці немає.

Але у вірші із цього розділу «Малий сидів так довго, що змінилася Конституція» з’являється «шокуючий» образ татуювань на шкірі Малого (фактично, Христа): «і гарячі жіночі профілі, пов’язані якось з його коханнями, / і голова Сталіна над лівим соском, мов голова Івана Хрестителя» [1, 11]. В цьому виявляється одна з характерних рис поезії       С. Жадана – екстравагантна оксиморонність, поєднування непоєднуваних явищ. Таке неочікуване споріднення Сталіна з релігією можна побачити хіба у фільмі «Володар» грузинського режисера Шалва Шенґелі – розповіді про пригоди пам’ятника Сталіну, встановленого в дворі монастиря одного з грузинських сіл.

Але повертаючись до «Вогнепальних і ножових», варто зазначити, що біблійні (релігійні, християнські) мотиви є напрочуд потужними на початку збірки, головним чином, у першому розділі. В «Апостолах» ці мотиви послаблюються, у «Флязі» й «Каменях» зовсім розсіюються, і вже дещо прояснюється в «Коментарях».

Отже, починається збірка, як і все в цьому світі, з народження. У першому вірші виразно виступає алюзія на історію про народження Ісуса, зокрема про дари трьох східних царів, що йшли за зіркою до Єрусалиму: «Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму, / караваном із трьох позашляховиків», «Маріє, усі шляхи, / що вели сюди, всі дороги й стежки / нині світяться в темряві, й втомлені пастухи / ними вперто бредуть, переносячи ковдри й мішки» [1, 7]. В єрусалимську пітьму вриваються позашляховики, і знову ми натрапляємо на «дикі» поєднання.

Капітан (східний цар) пророкує майбутнє новонародженому, який, по суті, стане царем іудейським: «Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова, / що лише існують, він зможе назвати все… / Його будуть слухати звірі, птахи й вужі, / йому стане любові, щоби завжди стерегти / перехоплені нами колони та вантажі» [1, 8].

Цікаво, що до Ісусової любові й милосердя капітан додає помсту: «Хай малий сприймає помсти науку важку, / хай навчається справі та поміж нас росте»[1, 8] і дарує Христу «заводський ТТ».

Тобто в біблійну канву С. Жадан вплітає реалії мало не мафіозного життя. А можливо, первинним тут є саме життя пролетарів і злодіїв?

У вірші «Малий сидів так довго, що змінилася Конституція» автор взагалі поєднує образ Ісуса й «зека», порівнює вихід із в’язниці із воскресінням, від чого в священників, мабуть, захолола би кров. Але це дає змогу зафіксувати мотив переродження, воскресіння, що виринає то тут, то там протягом усієї збірки. Цей мотив доповнює майже «екклезіастівське» ставлення до життя: «І я, і вона, і кожен із нас / наділені часом. І тільки час / поєднує нас і кудись жене / і триває, аж доки весь не мине» [1, 88].

У сюжеті вірша «Вони сіли за стіл, накритий для всіх» легко впізнати сцену «Тайної вечері» Христа зі своїми учнями. Для жаданівської вечері характерний «фраєрський» стиль. Ісус з’являється в бурлескному образі: «Він усім наливав, хто сидів за столом. / Наливав по вінця, як самому собі» і розмірковує про зраду Юди: «Я підтримую кожного словом своїм, / я дарую впевненість та благодать, / я годую їх і наливаю їм. / Але хто із них усіх мене здасть? / Хто та сука, яка мене закладе? / Хто покличе зраду на цей поріг?» [1, 16].

Є тут і розмова з апостолом Петром («Наймолодший із них, із рубцем на щоці»), котрий тричі зрадить Христа: «і кричав йому: “Бос, ну що за діла? /  Ми усіх порвемо”… / Але він наливав йому і говорив: / “Кожна вдача рано чи пізно мина. / Ти їм перший зіллєш, як натиснуть згори, / Всі рахунки, адреси та імена”» [1, 17].

                                                      

«Відсторонений» наратив несподівано змінюється появою авторського «я» й зникненням алюзій до біблійних історій. Можна знайти лише поодинокі імена, географічні назви, порівняння.

Тільки вірш «Ти завжди тримав при собі свою втому» змушує пригадати події на горі Синай, куди Господь зійшов вогнем і де дав Мойсею десять заповідей, уклавши заповіт із єврейським народом. Вочевидь, головним героєм вірша є сам Мойсей, єдина людина, якій можна було підніматися на гору: «Але всі вони виморочені й нехитрі, / щоби прийти за ним сюди» [1, 30]. Крім того, неможливо оминути кінцівку вірша: «…Любов формує маршрути наші. / Господь стоїть із нами на пляжі. / Стоїть між сухих, як пісок, арабів. / Виловлює з хвиль дітей і крабів» [1, 31].

Священна історія навіть не спрощується, але переноситься на буденне життя. Це чимось нагадує бурлескно-травестійні барокові поеми, в яких Адам і Єва з’являлися в народному українському вбранні. 

Інша особливість біблійних мотивів збірки – поєднання із екзотичними реаліями. Зокрема, у вірші «Білі люди – жорстокі люди» Жадан пише: «Але пророки були сомалійські пірати - / за це їх і розпинали білі»[1, 34] і робить висновок: «Головне – тримай при собі свою віру, / свою любов і свою упертість. / Спаситель – він не зважає на шкіру, / він зважа на солідарність і чесність» [1, 35]. Таким чином письменнику вдається досягти бажаної соціальної рівності.

Соціальні мотиви також переплітаються із біблійними алюзіями: «батьківщина / для кожного з нас починається там, / куди нас виганяють / із райського саду» [1, 59].

Звісно ж, неможливо уявити поетичний світ Сергія Жадана без Неї – коханої жінки. Жіночі оповіді автор порівнює із біблійними текстами. «…і якби, скажімо, Святе Письмо записували за жінками, - пише поет у «Примітках», - воно було б значно більшим в обсязі. Та й світ… був би іншим, якби Святе Письмо записували саме за жінками. У цьому світі було б значно більше пристрасті. Й значно менше хрестових походів» [1, 147].

Цікаво, що останній розділ поетичної збірки, «Коментарі» («Герої, апостоли, жінки і міста»), написаний прозою. Саме цей розділ дає змогу робити якісь висновки щодо погляду С. Жадана на релігію. Автор витворює незвичне поняття «біблійний пролетаріат» і таким чином вивищує працю звичайних людей, котрі віддано виконують свою справу й залишаються непомітними: «у той час, коли святі займалися пророцтвами й дивами, вони займалися економікою» [1, 127].  

Тобто Сергій Жадан вбачає щось величне в «димі й полум’ї щоденної боротьби», він сакралізує побут, який є невід’ємною частиною людського існування, народження й переродження, сенсу цього існування: «Тому що історії справжніх героїв завжди доволі прості – це історії про народження та родинний затишок, про материнство й батьківську зброю, про міцний усталений побут, про родинні свята і втрати… про рани – вогнепальні й ножові, зашиті й забинтовані… про смерть у бою і воскресіння в спогадах друзів» [1, 129-130].

Жадан витворює власну релігійність і бере на себе завдання розповісти про справжніх героїв. Отже, певна релігійна «матриця» наповнюється новим змістом, побут українських пролетарів, «фраєрів» і ув’язнених настільки ж важливий для українського письменника, як і оповіді про життя Мойсея, Соломона для євреїв.

Творчість Сергія Жадана тримається на впевненій вірі, палкій любові й надії «попри».

 А до більш формальних особливостей можна додати й зацікавлення біблійним текстом, який «просвічує» у віршах і прозі.

Про особливу «релігійність» говорить Олег Коцарев: «Вірогідно, що сам Сергій Жадан трактує все це якось інакше… але мені видається, що в його творчості віра (ясна річ, позаконфесійна, неформальна…) відіграє роль такого собі внутрішнього не завжди виразного «кістяка» подій, на який можна спертися й через який відбувається загадковий, безперервний, пульсуючий зв'язок зі світом»[2, 245].

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1.    Жадан С. Вогнепльні й ножові / Сергій Жадан. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2012. – 160 с.

2.    Коцарев О. Безнадійні віра і любов Сергія Жадана / Олег Коцарев // Літературна дефіляда. Сучасна українська критика про сучасну українську літературу. Бібліотека «ЛітАкценту». – К. : Темпора, 2012. – 544 с.

Антиестетика "Невидимих монстрів" Чака Палагнюка

Стиль Чака Палагнюка подекуди вражає: письменник вдається до відвертих описів явищ і процесів, пов’язаних з фізіологією. Крім того, роман налічує декілька «сталих» образів, котрі повторюються від розділу до розділу. Одним із таких яскравих і відразливих, фізіологічних образів є «обличчя, яке з’їли птахи». В одному з уривків автор навіть дуже детально описує, як птахи взяли маленькі кісточки щелепи, щоб розбити їх об скелі і висмоктати спинний мозок.

Вочевидь, Палагнюк вдається до таких сміливих описів не лише в «Невидимих монстрах», це складова його стилю, яка змушує читача біліти й червоніти від ніяковості й водночас захоплюватися текстом. Колись я прочитала невеликий за обсягом твір «Кишки» й отримала психологічну травму. Я казала собі: «Навіщо я його прочитала?». З іншого боку, «травмування читача» іноді дуже корисне, адже з-поміж усіх прочитаних мною книжок я досі чітко пам’ятаю травматичні «Кишки» Палагнюка і, наприклад, «Сестро, сестро» Забужко.

Як на мене, творчість Чака Палагнюка можна розглядати за темою «естетики огидного». З одного боку, всі ці фізичні каліцтва, описи сексуальних збочень відштовхують, а з другого, навпаки притягують, адже людину завжди цікавить щось, що виходить за межі норми, щось, чого вона не може пояснити.

Також під час читання «Невидимих монстрів» виникають певні асоціації зі «Страхом і ненавистю»Томпсона, та й взагалі з багатьма творами американської великої прози, авторів яких цікавить тема занепаду «американської мрії».

Лише якщо персонажі Томпсона перебувають у пошуках американської мрії, то оповідачка «Неведимих монстрів» вже стала втіленням цієї мрії й намагається втекти. На прикладі цих двох романів бачимо, що американська мрія незмінно пов’язана з відразою й розчаруванням. Персонажі Томпсона й Палагнюка вдаються до зловживання наркотиками – способу втекти від «болю бути людиною».

Цікавою складовою стилю Чака Палагнюка є також оповідь. По-перше, ми знаємо, що автор – чоловік, а роман написаний від імені жінки. По-друге, ця жінка одразу попереджає, що ніякої чіткої хронології оповіді не буде, вона переносить нас у різні моменти, які сама обирає, тому читачеві лишається покластися на оповідача й іти за ним. Такий стиль оповіді нагадав мені «шизофренічний стиль» «Бойні № 5» Курта Воннеґута. Автор від початку знає все, що відбулося, а ми бачимо лише результат і мусимо чекати, коли все проясниться.

Наприкінці всі «ниточки» сходяться докупи, всі «наскрізні деталі» знаходять своє пояснення й ми дізнаємося, що стільки уваги рукам Бренді приділено тому, що колись вони були чоловічими. Але головне – ми дізнаємося, що птахи з’їли обличчя оповідачки внаслідок обдуманого вчинку самої  оповідачки. Якщо на початку ми можемо поспівчувати молодій жінці, яка втратила свою красу, свій статус втілення американської мрії, то наприкінці ми розуміємо, що призвело до втечі від краси до «антиестетики». Можливо, й стиль Палагнюка такий насичений антиестетикою задля того, щоб розбавити солодкавість світу глянцю, адже реальність буває справді відразливою.

Хай там як, ідея втечі від фальшивої краси, від «американської мрії» не видається мені суто американською. Соціальні ролі ідеальних батьків/дітей/керівників/підлеглих і т.д. чинять психологічний тиск. Мабуть, стрес відомий багатьом успішним людям, які стають втіленням будь-якої мрії й беруть на себе велику відповідальність за інших людей. Подивитися лише, як стрімко сивіють президенти, побувши на своєму посту.

Іноді, коли я зовсім втомлююся, в мене також виникає почуття, схоже на те, яке було в оповідачки«Невидимих монстрів». Мені здається, що я могла би кинути цю Могилянку, цей музей, поїхати в тихе місце, звити сімейне гніздо, працювати на нескладній, не дуже стресовій, стабільній роботі, водити дітей в садочок, доглядати кота і вирощувати город. Звичайно, коли я відпочину, мені знов стає нудно, але іноді так і хочеться зацитувати Сергія Жадана:

Кину усе, що виніс,

Перепродам свій бізнес,

Вийду на берег Дунаю,

         Там і сконаю.

Мої "книжковоарсенальні" дні (четверті)

Знайомство із «Книжковим Арсеналом» для мене відбувалося поступово. 2012-го це був концерт Жадана із «Собаками в Космосі» (моя перша зустріч із легендарним Жаданом і менш легендарними, але не менш крутими «Собаками»). Презентували альбом «Зброя пролетаріату», Жадан пив на сцені портвейн «з горла» і читав пронизливого до сліз «Марата».

2013й: мало що пам’ятаю, і це стосується не лише «Арсеналу» (це гармонійно вписується в мою концепцію підсвідомого страху все забути). Була літня практика в лаврі, а навпроти був «Арсенал», тож я вирішила зайти. Цього разу я вже дісталася до книжок і винесла щось, чого я не пам’ятаю, а також альбом із серії «Великі художники», присвячений Сальвадорові Далі. Відтоді я зацікавилася живописом і розпочала полювання на «Великих художників». Іноді мені здається, що це вплинуло на мою яку-не-яку, але професійну діяльність.

2014-й рік став апогеєм моєї «арсенальної» діяльності. До мене нарешті «дійшло» і мене охопило страшенне піднесення. Я ходила на всілякі лекції, зустрічі з письменниками, слухала і потім ще півроку розповідала про це історії. Крім того, я забезпечила собі найкращі книжки минулого літа: «Танго смерті» й «Останні дні панку в «Гельсінкі»». Ну, і про «Великих художників» не забула. Це надихнуло мене поїхати на «Форум видавців» до Львова. А «Форум» надихнув мене на регрес.

Цього року я чекала на «Арсенал», але кількість моїх сил не давала надії на розмах. Наприкінці мозкопролитного триместру Кровосіся Могилянка висмоктує останнє бажання жити й умирати. Але щось-таки залишилося.

ДЕНЬ 1

Дедлайн зі світової літератури – гарний привід кудись піти. Взагалі, останнім часом мій мозок цілком чесно реагує на все, що з ним хочуть зробити, природним бажанням витрачати гроші. Краще це, ніж нервовий розлад, тому я йому дуже дякую і пишаюся ним.

У четвер я познайомилася з дуже приємною дівчиною з «Центру Сучасного Мистецтва». Після деяких вагань, окрилена почуттям долученості до прекрасного («я стараюсь, батя!»), я все-таки вирішила завітати до «Арсеналу» («гулять, так гулять!»).

Приємно здивувало те, що локації видавництв майже не змінилися. З’явилося багато модних майданчиків, філософське кафе, розширився дитячий простір, але зустрічав мене незмінно майданчик «Меридіан Черновіц», ще теплий після виступу Сергія Жадана. До речі, я так і не потрапила на жодну презентацію Жадана в «Арсеналі», Могилянці чи деінде.

«Великі художники» були на своїх місцях, «Кубрик» із кадром «Космічної одіссеї» був на своєму місці.

Поступово в натовпі я почала впадати в транс, що зі мною не рідко буває в натовпі. І з глибин трансу мені почувся дуже знайомий голос. Я підійшла до дитячого майданчика і здивувалася: сидить Жадан, довкола нього сидять жіночки, а поміж них усіх бігають малі діти. Жадан на презентації дитячої збірки казок – це вже якийсь «розрив шаблону». Тим паче, що довкола немає натовпу відданих філологинь. Раптом Сергій взяв на руки дівчинку, яка бігала біля нього. Скільки старших дівчат хотіли б опинитися на її місці! А ще в якусь мить ми із Сергієм Жаданом зустрілися поглядами (бррр). 

Потім я проходила повз стенд «Pocket book» і мою увагу привернула «акція»: пишеш свою книжку-рекомендацію, кладеш до «урни» і натомість витягаєш собі рекомендацію іншої людини. Чоловік, що стояв на стенді, став запрошувати мене взяти участь у розіграші покет-буку. Я сказала, що не вірю в те, що мені колись пощастить у лотереї (бо так воно і є) і що мене більше цікавить, які книжки радять люди. Чоловік дозволив мені перелопатити всю «урну» і перечитати всі листочки, за що йому велике філологічне дякую. За результатами мого огляду, найчастіше (2 рази) радять «Трьох товаришів» Ремарка. Були ще книжки про любов і щось зі словом «хунта», але найбільше мене здивували Маркес і «Тореодори з Васюківки». Я порадила «Бойню № 5». Чоловік раптом спитав мене: «Ви читали Винничука?». Звісно, я читала. «А он він пішов, з рюкзаком», - сказав чоловік і я побачила в натовпі сивину старого еротомана Юрія Винничука.

Власне, чого я прийшла на «Арсенал». Від самого початку я планувала купити «Історії про тварин і людей» Міленко Єрґовича (кажуть, під неї можна добряче поплакати) із тієї ж «темпорівської» серії, що й «Останні дні панку» і новий примірник «ШО» подешевше. І таки я свого домоглася: 3 примірники за 60 грн. – це успіх!   

Але більше мені подобається простір із інсталяціями й картинами, бо там мало людей. Блукаючи цим простором, я здобувала собі приємні враження.

Наприклад, від цієї білої штуки, яка затягує, мов вир.

Але найбільшим потрясінням стало дещо інше. Я обернулася до стіни праворуч і побачила це: «безобрАзну» зелену істоту на фіолетовому тлі й напис «Зеленочеловеческое. Слишком зеленочеловеческое» (як потім виявилося, я неправильно прочитала). І в цей момент мене пройняло це величне почуття «зіткнення», зустрічі із твором мистецтва, а також відчуття глибокої спорідненості з автором, зокрема на підставі дуже «специфічного» почуття гумору. Я відчула потребу негайно дізнатися його ім’я. Ним виявився ніхто інший, як веселий єврейський одесит чи одеський єврей Олександр Ройтбурд. Зрештою, із самого початку «мазок» видався мені підозріло знайомим.

ДЕНЬ 2

Другим днем, нелінійно, була субота, бо в п’ятницю в мене був «синдром не вставання з ліжка». В суботу ж я відчула страшну відповідальність і таки доповзла до «Арсеналу».

Яким же було моє здивування, коли група людей біля «Малої галереї» «Арсеналу» виявилася кінцем черги на вхід (і я знову не потрапила на Жадана). І тут мені пригадався показ «Солі землі» в кінотеатрі «Київ» де мені випала щаслива можливість бути волонтером і не бути розчавленою натовпом охочих подивитися фільм. Але на «Арсеналі» люди були зовсім не агресивні.

Дивує те, що стільки людей приходять як на безкоштовні, так і на платні фестивалі. Крім того, це фестивалі культурні, інтелектуальні. Останнім часом люди просто стали більш активними, згуртованими, цікавими до того, що відбувається навколо. Може, це наслідки революції? Це дивує й дає надію.

Ще в метро я бачила дівчат в сукнях а-ля «стиляги». Я подумала, що це вони десь виступають, як я колись у школі. А дорогою до «Арсеналу» я бачила хлопця й дівчину на велосипедах у вбранні стилю ретро. Трохи згодом до мене «дійшло», що воно таке.

Винниченко: школяр, письменник, політик, художник

 Власне, чого я прийшла на «Арсенал» вдруге. Я хотіла купити плакат із Винниченком і познайомитися з Юрієм Андруховичем. Плакат мені сподобався, бо він був найсмішнішим («Винниченко йде до школи», «Винниченко написав купу книжок», «Винниченко-політик»…). Такі «амплуа» відомих українських письменників я вже бачила на площі Ринок на «Форумі видавців» восени. Я фотографувалася з Кулішем, Стусом і Прокоповичем о 7-й ранку, але постерів тоді ніде не було.

Андрухович вкотре презентував свою збірку есеїв «Тут похований Фантомас». Власне, можна зарахувати її до сучасної тенденції наших письменників перевидавати старе або робити книжки з блогів, записів на фейсбуці і т.д. і т.п. (якщо я колись стану відомою і буду щось видавати, видам величезний том зі своїми твітами, з ілюстраціями). Перед презентацією Юрій Андрухович щось шукав у своєму рюкзаку, а потім ми ненароком зустрілися поглядами (так-так-так). Найцікавішою частиною презентації виявилися запитання від аудиторії. Пан Юрій дав цікаву пораду письменникам-початківцям: не писати вночі, щоб потім не було соромно. А це суперечить поширеним уявленням а-ля сюрреалізм, що «муза приходить вночі».

Потім я пленталася між стендами і допленталася до «Меридіану». Поруч із ним були доволі рідкісні експонати – обкладинки українських книжок 1910-х-1920-х років. Це мене захопило. І крізь своє захоплення я почула, що зі сцени дівчата читають дуже інтимні російськомовні вірші про любов а-ля Вера Полозкова. Це викликало в мене «когнітивний дисонанс». Як виявилося, подія називалася «фешн-читання» (а дівчата справді були в гарних літніх сукнях із квіточками).

Пролетарии всех стран, соединяйтесь!

Також я побачила «воочію» «бубабістів». Ірванець багато жартує й активно жестикулює. Неборак – навпаки, дуже спокійний і таємничий за своїми чорними круглими скельцями. А в Андруховича дивний колір шкіри й голос (я чомусь думала, що він буде нижчий).

Але до кінця презентації я не висиділа, бо був поганий звук, а ще й стіни «Арсеналу» дуже холодні, і мої 20 ден мене від цього не рятували.

ДЕНЬ 3

День 3, він же неділя, він же останній день «Книжкового Арсеналу 2015». Цього дня я йшла побачити могилянських викладачів і презентацію від «Центру Сучасного Мистецтва».

На вході знову була черга, вже трохи менша, тому я трохи запізнилася на лекцію-читання «Поезія трьох воєн». Проте це не завадило мені цікаво провести час, бо й сама тема, й лектори, й вірші були цікавими. Акцентували увагу на важливості пропаганди під час війни, і це дійсно важливо. З’явилося й одвічне запитання про місце поета в часи війни.

Коли йшлося про сучасну поезію не «війни», а «з війни» (бо навряд чи її можуть поетизувати ті, хто її бачив), тексти читали самі автори (живі, так і хочеться сказати). Найбільше мене вразила Любов Якимчук. Можливо, це особливості жіночої поезії – більш… емоційної? Але ця поезія «вирвала» мене з «комфортної зони». Всі ці способи відволіктися закінчуються тим, що тебе кидають писком у миску. Поки хтось купує книжки й думає про високе, веде дискусії на шкіряних диванах, хтось занурюється з головою у кров і бруд. Кожному – своє? Зрештою, і саме життя – це постійне вибивання стільчика з-під ніг, в той час як ти прагнеш загрузнути в побуті, віднайти безмежний спокій, який настає лише після смерті.

Одразу після «Поезії трьох воєн» я потрапила на презентацію збірки «Культура завтра» від «ЦСМ». Розумні (справді розумні) люди розмірковували над тим, що таке «донбаський синдром», як із ним жити, розповідали про «креативну економіку» (я там зрозуміла лише про фари) і нашу систему освіти радянської моделі, яку не так просто змінити (і тут в моїй уяві поставав олень Микити Кадана). Зрештою, я придбала цю збірку есе й можу за потреби нею поділитися («а в мене немає нічого, і я можу з тобою поділитися»).

Потім я думала, йти мені додому, чи не йти. Взагалі, на вечір були заплановані ще одна презентація від «Смолоскипа» й поетичний перфоманс, у якому брала участь моя колега Ліна. Але я розуміла, що до вечора не протримаюся (до того ж, я знову була у своїх 20 ден).

Я йшла крізь «Арсенал» у бік виходу й раптом побачила слово: «Intermezzo». Біля слова з’явився Володимир Євгенович Панченко, а потім і Віра Павлівна Агєєва – могилянські професори. Я залишилася послухати. Виявилося цікаво. Особливо привілейованим себе почуваєш у контексті лекції про Коцюбинського, яку ми слухали минулого тижня на парах. Тим паче, що у четвер мені треба здавати Володимиру Євгеновичу письмову за Коцюбинським.

Взагалі, почуття власної гідності росте від того, скільки знайомих я зустріла на «Книжковому Арсеналі» (особливо коли це учасники). Крім того, це були не лише могилянці, але й люди з команди PinchukArtCentre (бо де «пінчуківці», там сучасна культура;)). Отак розширюється коло моїх знайомств протягом року, а тим більше, трьох. І почуваєш себе не «дєвочкою з вулиці», а майже «знатною особою», коли розумієш, що відбувається і хто такі частина із цих прекрасних людей довкола.   

Володимир Винниченко і його нові друзі

Львів для чайників або Надії й розчарування "Форуму видавців"

Чомусь мені на думку спало таке запитання: звідки починається подорож? З моменту, коли виникає ідея, чи коли отримуєш квитки, чи коли рушаєш з перону вздовж колії, чи коли ступаєш на асфальт іншого міста? З курки чи з яйця? З матерії чи з духу?

Зрештою, ще влітку логічний ряд Ростислав Семків – «Центр літературної освіти» – «Форум видавців» породив у моїй уяві маленьку мету (яка в сукупності з іншими маленькими «метами» творить сенс життя). Я знайшла собі гарну компанію і після певних переосмислень ми з Леною вирішили поїхати на один день (субота, 13-те) до Львова на «Форум видавців». І перед самим від’їздом в «Сільпо» (де я купувала воду й «Марію» в дорогу) мені трапився милий чек із передбаченням про те, що пригоди починаються. Так склалося, що я люблю ці передбачення, бо вони або хороші, або незрозумілі. Але це вже зовсім інша історія.

Отже, багато годин в поїзді, коростишенська вчителька, яка сприйняла нас за першокурсниць, чай, «Марія» і о пів на п’яту ранку ми на залізничному вокзалі Львова. До речі, цього року нас дуже часто чомусь сприймають за першокурсниць.

«Гугл» сказав, що перший львівський трамвай виїжджає о шостій, тому ми не стали на нього чекати. Як виявилося, Львів о п’ятій ранку поводить себе доволі містично. Щойно ми вирушили, згасли всі ліхтарі (різко), до хлопця й дівчини біля вокзалу причепилася якась навіжена стара, а пройшовши хвилин 10, ми помітили червоне сяйво костелу св. Ольги та Єлизавети. І мені стало цікаво, що станеться із цим містом, коли з’явиться перший трамвай і вулиці заповняться людськими створіннями.

Коли ми були вже десь неподалік проспекту Свободи, людей ставало більше, вони збиралися групками обіч колії. За декілька хвилин прогримів трамвай. «Гугл» таки не збрехав.

Світанок застав нас десь біля МакДональдсу. Ми мали час до 10-ї години, тож вирішили поблукати вулицями, пофотографувати  котів і собак-суїцидників, зазирнути до «Кав'ярні-копальні» й «Львівської майстерні шоколаду».

Окрема історія склалася із магазинами «АлкоСвіт». Один із них визирнув із передсвітанкової пітьми, інший знайшовся в центрі, а ввечері виявилося, що продуктові зачиняються раніше, ніж «АлкоСвіт». Напевне, це все через туристів.

Але на екскурсію в Алкосвіт можна сходити будь-де, а до Львова ми приїхали за мистецтвом. Перше моє враження – це постери-ілюстрації, присвячені відомим українським письменникам. Такий формат мені надзвичайно сподобався ще навесні на «Книжковому арсеналі», але про саме українських письменників я такого не бачила. На відміну від «Арсеналу», «Форум видавців» виходить за межі певного простору, він охоплює мало не все місто. Це цікаво.

Нарешті ми прийшли на перший захід нашої «форумної програми». То була презентація антології«Ода до радості» і там мав бути Сергій Жадан. Сергій не прийшов і я відчула першу підозру.

Після презентації ми подалися в осередок форуму – на книжковий ярмарок. Там я зустрілася з волонтеркою «Форуму видавців», моєю однокласницею і просто сонячною людиною – Даною.

Важко було щось знайти серед безлічі яток на плацу й у палаці, серед безлічі людей і книжок. До речі, найбільшою густина людей на квадратний міліметр була в кав’ярні «Mеridian Czernowitz», які чомусь не представили своє видавництво на стендах. Звідси й почалися мої проблеми.

На форум я їхала не просто так, а за «Мерцем у бункері» М. Поллака й альбомом «Бийся за неї» Жадана й «Собак у космосі». Альбом видали «Mеridian Czernowitz», це я знала точно, а от Поллак також асоціювався із цим видавництвом у зв’язку зі складною схемою планування «Книжкового арсеналу» й географією Чернівців, у яких я ніколи не бувала й до яких, підозрюю, в мене вже сформувалася підсвідома неприязнь.

Мені було сумно, але я не здалася. Після довгих кружлянь довелося залишити мою компаньйонку на цокольному поверсі. Нарешті вдалося визначити видавництво «Мерця в бункері» й відстежити потрібний стенд. На тому стенді був і альбом Жадана, але мій внутрішній єврей не дав його купити.

Результати моїх кружлянь: я маю романи К. Чапека «Війна з саламандрами» й М. Поллака «Мрець у бункері» (до речі, підозріло схожої тематики), а також останній випуск журналу «ШО». Ще один результат полягає в сумному висновку: на форумі повно масової літератури, хоч і україномовної. На «Книжковому арсеналі» гарні видавництва типу «Темпори» чи «Смолоскипа», чи навіть «КМАкадемія» якось не зливалися з детективами й самовчителями з народної медицини.

Зрештою, ми продовжили свої блукання вже в «Кав’ярні-копальні», де набрали листівок і були культурно вражені керамічною чашкою із фалосом на ручці.

Ми мали час до 16-ї години. Вуличні музики розважали туристів на площі Ринок, люди масово одружувалися, а ми обрали собі чудове місце напроти пам’ятника Никифорові біля неймовірної церкви Cвятої Євхаристії.

Нарешті ми рушили в «Кав’ярню Леваковського», де мала відбутися дискусія «Між шароварами й меншовартістю» за участю нашого викладача Сергія Семеновича Іванюка. Сергій Семенович не прийшов, а дискусія настільки нас обурила, що ми змушені були тікати з центру в сторону собору Св. Юра, обговорюючи трагічність сучасної української літератури. Як виявилося в понеділок, Сергій Семенович не прийшов тому, що організатори не узгодили з ним це питання. Та й навряд чи він взяв у такому участь.

Отже, ми опинилися в соборі Св. Юра. Після довгих вагань щодо того, чи можна нам всередину, ми все-таки зайшли. Йшла служба, як нам сказали, заутреня. Ми стояли й відновлювали свої кармічні діри й гармонійні ями.

Постоявши так деякий час, ми рушили на вокзал. Настрій змінювався, бо втома брала своє. Зателефонувала Дана й сказала, що їде нас провести. Як виявилося, вона їхала з іншого кінця міста. І її взяли в полон суботні затори.

Коли ми вже зайшли в поїзд і до відправлення залишалося 15 хвилин, Дана таки прибігла. Ми встигли обійнятися, а ще мені дісталася підписана листівка, яка дала зрозуміти, що в цьому місті я маю хоча б одного чудового друга, і це щастя. Тоді мій настрій підскочив. Наш поїзд рушив.

Ще на пероні Дана встигла розповісти, що цього року на «Форумі видавців» просто погані організатори. І я дуже в це вірю.

Зрештою, всі продукти чиєїсь інтелектуальної діяльності втрачають свій пафос, коли є ті, хто долає з тобою кілометри, зустрічає з тобою світанки і мчить до тебе через усе місто. Я дякую Лені й Дані. Мир.