Жадан у Франкфурті

Я зайшла до міської бібліотеки Франкфурта. Дорогою ледь не заблукала, бо, як виявилося, Гугл-карти не завжди знають несподівані повороти і маленькі провулки. А в центрі Франкфурта вузеньких заплутаних вуличок вистачає. Я зайшла до бібліотеки і здивувалася: під футуристичними колонами стояли рядами стільці, біля входу був столик з помаранчевими келихами (ця дивна німецька звичка мішати алкоголь з різним не-алкоголем), а головне – в бібліотеці було повно людей в офіційних костюмах і красивих майже вечірніх сукнях. Це жодним чином не зашкодило моїй самооцінці, бо в своїх червоних вузьких джинсах я виглядаю чудово в будь-якій ситуації. Вирізнявся від усіх ще той, заради кого я прийшла, – Сергій Жадан у його «класичних» чорній сорочці, джинсах і кедах.

Стало зрозуміло, що люди здебільшого знали одне одного. Це було ніби зібрання якоїсь секти, секти українських мігрантів, я потрапила туди випадково, лише тому, що підписана на сторінку Генерального консулату України у Франкфурті на Фейсбуці. Красиві українські жінки у сукнях фотографувалися і говорили між собою російською на якісь такі теми гламурних тусовок (в моєму уявленні про гламурні тусовки). Якоїсь миті мені хотілося підійти до Жадана, котрий пив вино за столиком, і спитати: «Сірожа, хто всі ці люди?». Людей було й справді багато. Це значить, що вони небайдужі до стану сучасної української літератури.

Я звикла бачити на презентаціях Жадана молодь, переважно студенток, але менше з тим. Ми ж опинилися в трохи іншому контексті, в не-українському контексті. Я очікувала побачити просто презентацію німецького перекладу «Інтернату». Натомість усе почалося з виступів франкфуртських чиновників, один з яких несподівано почав розповідати про Валуєвський циркуляр і Емський указ і ще більш несподівано сказав, що був у Емсі (sorry, але в мене почалися флешбеки зі шкільних часів). Потім виступила красива молода українська жінка з українського консулату, яка чимось нагадувала стереотипну школярку: зокрема тим, що читала текст з папірчика, хвилювалася, часом плуталася, але була щирою і вдячною. Всі ці формальності знову нагадали мені якісь випускні й збори в актових залах, але це все лише моя пострадянська свідомість. Під час промов чиновників Сергій Жадан сором’язливо відмахувався, коли його називали «зіркою сучасної української літератури» й часто уважно роздивлявся свої руки (я теж так часом роблю).

Власне, всю цю презентацію задумали з трьох причин: відсвяткувати День Незалежності України (все відбувалося 6-го вересня), передати франкфуртській міській бібліотеці добірку українських книжок і презентувати переклад «Інтернату», котрий отримав відзнаку на Ляйпцизькому книжковому фестивалі. Коли Сергію Жадану нарешті дали слово, він похвалив ініціативу передати бібліотеці книжки і дуже вміло перевів розмову в інше русло. Він сказав приблизно таке: ми з товаришами часто розвозимо книжки до бібліотек Луганської й Донецької областей.

Крім Жадана, під колонами сиділи двоє перекладачів роману: чоловік-німець говорив німецькою, жінка-українка перекладала німецькою й українською. Жадан говорив українською, хоча відомо, що він знає німецьку, десь він навіть підказував перекладачці або трохи не погоджувався з нею. Українські жінки попереду мене також підказували переклад, голосно сміялися й активно кивали, ніби всім своїм єством прагнучи показати, що вони все розуміють: німецькою, українською, та й взагалі. Сергій Жадан говорив українською, бо якою ще говорити українському письменникові. Його слова були чіткі й ритмічні: він знав, що казати і коли робити паузи, він у цій справі не перший рік.

Перекладач вів розмову про «високе», про літературу, про роман «Інтернат» і запитав щось про Ремарка. Це логічно: Ремарк писав про війну, Жадан пише про війну. На це Сергій чемно відповів, що в Україні тривають дискусії про те, коли ж з’явиться «український Ремарк» і напише про українську війну, але ці «естетські» дискусії не мають нічого спільного з реальністю. На мить я згадала, як мене обурювали люди, котрі теж у дискусіях вирішували долю Всесвіту,а потім поверталися до гуртожитків з тарганами. Дійсність не можна заперечити. Так сталося, що ця дійсність – війна. Жадан розповідав, що війна ніколи не була його темою, але вона прийшла туди, де він виріс. Це як в анотації до «Інтернату»: Паша ніколи не цікавився війною, але сталося так, що війна зацікавилася ним. Жадан казав, що спершу йому та його колегам було важко знайти слова, аби писати про війну. Мені відомо, що це таке, – коли тобі геть бракує слів, щоб говорити про щось. Особливо про це. А потім Сергія перебили.  

Якоїсь миті мені здалося, що цей чоловік, письменник Сергій Жадан, виглядає стомленим. Я згадала перший курс, жовтень, «Книжковий Арсенал» і проект «Розділові» із «Собаками в Космосі». «Собаки» грали кавер «Radiohead – No Surprises», Жадан глушив портвейн «з горла» на сцені і під легкий музичний супровід зачитував «Марата» (тоді вони ще не поклали його на музику), а мені перехоплювало подих, як перехоплює подих від закоханості або всесвітньої туги. Потім я була на якихось читаннях, презентаціях, на ще одному концерті (коли все ще було безкоштовно), і поступово все змінилося, Жадан став якимось дуже популярним і «мейнстримовим», а згодом на концертах почали збирати гроші для армії. Востаннє я була, мабуть, на презентації «Месопотамії», ну і ще бачила Жадана в «Арсеналі». На «Месопотамії» моя одногрупниця запитала, чи не залишаюся я підписати книжку. Я подивилася на чергу і подумала, що ще встигну іншим разом. До речі, я маю книжки одного письменника, якого мені довелося знати. Мені здавалося, що я завжди встигну підписати ті книжки. Але ось я раптом опинилася далеко, а того чоловіка вже не стало. Тому я вирішила, що треба сходити на презентацію Жадана у Франкфурті.

Після обговорення Сергій зачитав уривок з «Інтернату», той момент ближче до фіналу, коли Паша випадково опиняється в лікарні й має допомагати пораненому солдатові. Це уривок про відповідальність і необхідність вибору. Перекладач зачитав німецький уривок, який чомусь виявився довшим. Наприкінці Сергій попросив слово і сказав приблизно таке: я розумію, що останнім часом презентації українських письменників перетворилися на політичну пропаганду, але ми повинні сьогодні говорити про війну, і тоді наступного разу, можливо, ми зможемо зачитувати одне одному вірші про любов. Він звертався за підтримкою до тих людей, європейців, які також можуть вплинути на ситуацію.

Після презентації українські жінки запросили гостей на частування «традиційними українським стравами». Такої презентації Жадана я ще не бачила. Було зрозуміло, що ці люди вдягнули сукні й костюми, щоб випити келих шампанського із соком, поговорити, сфотографуватися, поїсти «традиційні українські страви». Одна сива жіночка вбралася у все жовто-блакитне і в різних місцях, типу наплічника, вона мала тризуб. Чи хотіли ці люди говорити про війну? Як сприймала цю атмосферу людина, котра всі ці чотири роки спостерігає війну на власні очі?

Деякі люди розмовляли із Сергієм, вишикувалася черга за автографами (але точно не така, як на презентації «Месопотамії»). Під колонами були якісь книжки, які можна було купити, зокрема й німецький переклад (дуже красивий, але дорогий переклад від видавництва «Suhrkamp»). Я вихопила «Ворошиловград». Згадала, як Віра Павлівна Агеєва казала нам, що «Ворошиловград» читати варто. І я вирішила, що цей час настав – треба підписати книжку.

Я стояла й думала. Я думала: «Іро, зовсім не обов’язково говорити з письменниками, яких ти читаєш і досліджуєш. Як завжди каже сам Жадан, найкращі поети – мертві поети». Сергій Жадан узяв у мене книжку, спитав моє ім’я, і я наважилася запитати щось таке (уявіть, як я почервоніла): «Можна запитання? Які Ваші прогнози? От у Вашому романі, в «Інтернаті», все закінчується якось… з надією». На що Сергій Жадан трохи задумався і відповів, що «Ну так, з надією», що все повернеться, але це буде нескоро й нелегко. Я задумалася: «Як все може просто повернутися?», але потім згадала, як у романі Паша думає про те, що хотілося би повернутися додому й просто забути все, але потім сам-таки визнає, що це неможливо забути, це на все життя. Я знову подумала про себе, про те, що мені не дуже є куди повертатися, та й якби я повернулася, все б точно не було таким, як раніше. Дім, де я виросла, де помер мій батько, мама продала, щоб я могла вчитися і не повертатися. Раніше я думала, що війна й мене особливо не стосується, але мій тато був там, тому історії про те, як сепаратисти обстрілюють машини з червоними хрестами, залишаться зі мною до глибокої старості.

Але потім я подумала (вся ця складна асоціативна операція тривала насправді кілька секунд): «Іро, ти песимістка. Драма-квін. Тобі й справді не вистачає віри (надії / любові)». Сергій Жадан повинен вірити в перемогу, як і всі ті люди, хто там є за нас, інакше нічого не вийде. Якось враз мені здалося, що вся ця історія з війною є дуже особистою для Жадана. Я подякувала (досі червона), взяла книжку і з якимось почуттям піднесеності (мабуть, «по понятіях» Канта) пішла під франкфуртський дощ ловити поїзд до Гіссена. На «традиційні українські страви» залишатися не стала.    

Життя і смерть, пам'ять і забуття в романі С. Жадана «Інтернат»

Існує думка, що гарна проза, на відміну від поезії, потребує часу, відмежування від описаних подій. Ці події мають бути доконаного виду й минулого часу, щоб прозаїк зміг аналізувати причини, перебіг і наслідки, щоб емоції встигли охолонути, а рани (адже яка література без індивідуальних / колективних травм) вже трохи загоїлись. Але в літературі немає точних правил, є лише спроби автора й читачів проаналізувати, систематизувати, просто висловити й зрозуміти те, що важко пояснити, що можна якось «омовити» лише в художньому тексті.

Війна на сході України триває, разом з тим, виходять нові романи й поетичні збірки. Тематика цих книжок змінилася, як змінився весь світ довкола. Роман С. Жадана «Інтернат» – це ще одне нагадування про ці разючі зміни й про необхідність вибору. Це спроба проговорити як колективні, так і індивідуальні травми, взагалі зрозуміти, що відбувається, адже все відбувається швидко й хаотично. Сам С. Жадан має стосунок до окупованої території, походить з Луганщини, часто буває в зоні проведення бойових дій. Тому для самого автора це, напевне, історія трансформації місць, де він виріс, людей, з якими він жив. Власне, не просто трансформації – руйнування, нищення.

Не кожен може зрозуміти, як це, – не мати можливості повернутися додому, бо дому, наприклад, вже фізично немає. Сучасна війна стосується не лише військових, вона поглинає всіх, до кого прийшла. Більш того, цивільне населення зазнає особливих втрат. Саме про цивільне населення, позбавлене, на думку автора, голосу на війні, йдеться в романі «Інтернат» [2]. Це може спершу дещо дезорієнтувати читача, вийти за «горизонт сподівань», адже коли людина береться читати роман про війну, то очікує на якісь історії з лінії фронту, хоробрих військових, спецоперації, принаймні переказ офіційної хронології розвитку воєнних дій. Натомість головний герой           С. Жадана насправді ніякий не герой, а вчитель, непридатний до служби через проблеми з рукою (Жадан так і не каже, які саме), невпевнений у собі, повнуватий, в окулярах, котрі він постійно нервово сіпає. Паша, вчитель української мови (хоча в тексті про це прямо також не сказано), живе на станції й уперто намагається не помічати всього, що відбувається довкола. Він думає, що можна втриматися у власній зоні комфорту, що війна може пройти якось осторонь і не зачепити його. Паша прагне залишитися також десь осторонь, на маргінесі. Власне, такий тип персонажа не новий для Жадана. Автор розповідає також у своїх попередніх романах про маргіналів з «негероїчними» якостями, загублених у пострадянському, постколоніальному, постіндустріальному світі. Таку увагу до периферійного, маргінального можна було б назвати рисою постмодерну чи постпостмодерну, але насправді це ствердження простої істини: з таких маргіналів складається наше українське суспільство. Так, це пов’язано з історією й довгим процесом маргіналізації населення, але в нинішній ситуації це грає важливу роль: скільки людей не можуть визначитися, не мають власної думки, намагаються вдавати, що нічого не сталося. Отже, вчитель Паша вирушає в триденну подорож до інтернату, щоб забрати племінника й нарешті подивитися на світ розплющеними очима, усвідомити, що відбувається довкола.

«Інтернат» називають романом-подорожжю, тож за каноном головний персонаж мусить зазнати якихось світоглядних змін, пройти ініціацію [3]. Звісно, трьох днів замало, щоб повністю змінити життя людини, але в надзвичайних умовах війни, де події відбуваються з підвищеною інтенсивністю, три дні тривають дуже довго: у романі – більше трьохсот сторінок. Під час усіх подій виявляється, що Паша не такий слабкий і недоладний, як сам про себе думає. Йому вдається забрати племінника з інтернату, попри всі скептичні погляди в його (Паші) бік, і повернутися додому. Паші доводиться то стати «представником громадськості», то приймати поранених, його голос набуває впевненості, хоча очі його стають все більш червоними від утоми. Врешті, йому вдається визначитися, на чиєму він боці. Хоча цей діалог з господарем будинку є радше «німим»: господар питає: «А ви хоч за кого?», Паша витримує паузу, дивлячись господарю в очі, відповідає: «Ну а ти як думаєш?» [1, 283].

Війна змушує зробити «переоцінку цінностей», розставити пріоритети й визначитися, що насправді має значення в житті. Дорогою додому Паша подумки зауважує: «Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив» [1, 308]. Паша думає про минулі часи, коли дні минали тихо й спокійно, кожен рутинно робив свої справи, ходив на роботу, порався вдома. В мирний час це не мало великого значення, сприймалося як належне. В стані хаосу й руйнації тихе й розмірене життя стає заповітною мрією, особливо для мирного населення.

Одним із ключових аспектів у романі «Інтернат» є рух (особливо зважаючи на те, що це роман-подорож). Головний персонаж свідомо вирушає в дорогу, але може лише сподіватися, що йому вдасться повернутися додому з племінником. Він рухається радше крізь темряву. Паша не може знати, що чекає його за крок, чи не втрапить він на міну чи ворожий блокпост, чи вцілів інтернат і його дім. Власне, зима взагалі доволі темна й похмура пора року. Все довкола мокре, йде сніг, і якщо зупинитися, то можна загинути серед цього снігу: «Біжить, ховаючи очі від сліпучого білого марева довкола, біжить, тягнучи за собою всю свою втому, всю промоклість і вимученість. Головне – не зупинятись, не зупинятись у жодному разі. Добіжиш, ти добіжиш, вирвешся звідси, проскочиш» [1, 323].

Власне, Паша біжить не від конкретних людей чи загроз, а радше від смерті взагалі. Смерть ходить за ним усі ці три дні й тхне псятиною. Пашу охоплює інстинктивний страх смерті – страх, знайомий йому з дитинства, від того випадку, коли він провалився під кригу. Страх смерті можна зрозуміти, коли довкола війна. Це інстинкт, який є сильнішим за логіку й активує реакцію «бийся або тікай». Паша навряд чи може битися, але йому вдається тікати. Судячи з цієї дитячої історії про кригу, Паша має в собі сили не здатися, не впасти й не замерзнути серед засніженого поля, він має сили дістатися дому. Це вдається йому й цього разу, смерть оминає його, забравши молодого військового. У маренні Паша бачить чорних псів, котрі за ним женуться: «І залишається тільки бігти, не зупинятись, не озиратися, скільки стане сил, скільки стане часу. А скільки в нього ще є часу? Скільки?», але крізь темряву смерті пробивається світло життя: «Світла стає все більше, воно заливає собою все довкола, його стає так багато, воно виповнює собою все. Так, ніби життя складається лише зі світла, так, ніби в цьому світлі зовсім немає місця для смерті» [1, 325].

   Коли Паша з племінником вже майже дістаються дому, Паша думає про все, що сталося за три дні, й запитує себе, як далі жити з цим досвідом. Він сподівається, що можна про все забути, ніби не сталося нічого страшного або це сталося не з ними: «Можна все це забути? – запитує Паша сам себе. Звісно, що можна, відповідає він сам собі… Людина не має тримати в пам’яті стільки страху й злості. Як із цим потім жити?» [1, 307]. С. Жадан формулює запитання, які стосуються всього суспільства: як жити з цим досвідом, чи можна все забути? І було б дуже наївно сподіватися, що таке насправді можна забути: руйнацію, хаос, бруд, горе, «запах сірки й людського м’яса». Більше неможливо робити вигляд, що це стосується когось іншого. Паша принаймні більше не намагається дурити себе: «І що пристрасніше він себе переконує, то чіткіше й впевненіше розуміє: нічого подібного, ніхто нічого не забуде, ніхто нічого не залишить у минулому, і малий, хоч би що з ним далі відбувалося, тягнутиме за собою ці спогади, як торби з камінням, і цей запах рваної шкіри й солоних чоловічих сліз переслідуватиме його до кінця його днів» [1, 307].

С. Жадан описує травму, яка стосується як окремих людей, так і суспільства в цілому – травму війни. Цивільні й військові – всі, кого зачепила війна, – житимуть із цим досвідом. Ці події завжди будуть існувати в пам’яті, їх носитимуть із собою на весілля, дні народження й похорони, до них будуть повертатися й не знатимуть, що робити з цими спогадами. Покоління дітей Донбасу виросте, пам’ятаючи звуки артилерійських обстрілів. І навіть якщо їм якимось чином вдасться забути, це залишиться на рівні підсвідомості. Зрештою, ця пам'ять війни визначатиме майбутнє суспільства.

Головний персонаж роману американського письменника К. Воннеґута «Бойня номер п’ять» Біллі Пілігрим має здатність подорожувати в часі й щоразу повертається до подій Другої світової війни перед бомбардуванням Дрездена, де він перебував як полонений. Насправді ця здатність подорожувати в часі не надприродна, це лише властивість пам’яті – щоразу повертати людину в ті події, які мали на неї найбільший вплив. Біллі Пілігрим навчився спостерігати спогади як кіно, для нього немає початку й кінця, він помре від пострілу й народиться знову. Але навіть у Біллі є нервові розлади, точніше, посттравматичний стресовий розлад; навіть йому не вдається впоратися зі своїми спогадами, тому він часом починає плакати без причини. Як упоратися зі спогадами про війну? Як поведе себе колективна пам'ять? З теорії психоаналізу відомо, що травми потребують проговорення, вивільнення, «омовлення», інакше непроговорені травми можуть викликати невроз. Література – один із шляхів проговорення травм: як для письменника, так і для читача, котрий має змогу (спів)пережити описану історію й краще зрозуміти власних демонів, артикулювати власні травми. Більш того, за літературою потім вивчатимуть описані в ній часи, намагатимуться реконструювати події, факти й явища, але це ніколи не вдасться на сто відсотків, адже література має справу із суб’єктивним і фіктивним.

В «Інтернаті» все закінчується більш-менш щасливо: Паша і Саша повертаються додому, дім стоїть неушкоджений, у місті українські війська. С. Жадан дає надію на те, що так може статися в реальному житті: усі повернуться додому живими, вдома на них хтось чекатиме і головне – всі почуватимуться в безпеці. На жаль, реальність не має автора й ніхто не може гарантувати «хепі-енд». Але надія залишається, і це надія на краще. 

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1.    Жадан С. Інтернат [Текст] : роман / Сергій Жадан. – Чернівці : Меридіан Черновіц, 2017. – 336 с.

2.    Куришко Д. Жадан про «Інтернат»: приводячи війну у дім, ти ризикуєш втратити багато [Електронний ресурс] : / Діана Куришко // BBC Україна. – Джерело доступу : https://www.bbc.com/ukrainian/features-42185504. – Назва з екрана.

3.    Кухар А. З нами стався «Інтернат» [Електронний ресурс] : Альона Кухар // Літакцент. – Джерело доступу : http://litakcent.com/2017/09/05/z-nami-stavsya-internat. – Назва з екрана.

Біблійні мотиви в поезії С. Жадана (на матеріалі збірки «Вогнепальні й ножові»)

Під час знайомства з поезією Сергія Жадана, неможливо оминути образи, які змушують пригадати текст Біблії. Звичайно, ці образи не є центральними, проте їм належить важлива роль у формуванні загального враження від читання.

Більш того, біблійні мотиви в поезії С. Жадана мають доволі дивний, часто іронічний характер. Образи святих, пророків, апостолів автор приміряє на звичайних робітників і злочинців.

В контексті особливої уваги до жінки постає образ Богородиці, Марії. Не дарма остання збірка письменника називається «Життя Марії».

Аналізуючи творчість Сергія Жадана, не оминув біблійні мотиви й критик Олег Коцарев. У своїй статті «Безнадійні віра і любов Сергія Жадана» літературознавець зазначає: «Суперечливі трактування можуть викликати умовно релігійні образи Сергія Жадана» [2, 242].

О. Коцарев згадує різні інтерв’ю письменника з цього приводу, у яких висловлене доволі скептичне ставлення до релігії: «Чи вірите Ви у святого Миколая? – Я вірю в соціальну справедливість» [2, 242].

Справді, С. Жадан вирізняється активною громадянською позицією борця за соціальну рівність, співця «робочого класу». «Та це не пояснює численних християнських образів більшої чи меншої виразності й насиченості (починаючи від постійних «риб’ячих» образів)», - як каже         О. Коцарев [2, 242].

Питання навіть не в тому, чи вірить С. Жадан у Бога. Письменник демонструє блискучу обізнаність з текстом Біблії. Звичайно, як філолог, Жадан мусить орієнтуватися в символах і образах Святого Письма. Але якщо вже він використовує такі символи в своїй поезії, то це має певну мету.

Поміркувати над темою християнських образів у поезії С. Жадана можна на прикладі збірки «Вогнепальні й ножові», яка є яскравим зразком «творчої зрілості» автора.

Релігійні мотиви впізнавані вже в назвах розділів («Опій», «Апостоли») і віршів («Єрусалим», «Ісус у таких випадках воскресав»).

Цікаво, що назва першого розділу «Опій» витримана в характерному пострадянському дусі («релігія – опіум для народу»), хоча й прямих вказівок на СРСР у збірці немає.

Але у вірші із цього розділу «Малий сидів так довго, що змінилася Конституція» з’являється «шокуючий» образ татуювань на шкірі Малого (фактично, Христа): «і гарячі жіночі профілі, пов’язані якось з його коханнями, / і голова Сталіна над лівим соском, мов голова Івана Хрестителя» [1, 11]. В цьому виявляється одна з характерних рис поезії       С. Жадана – екстравагантна оксиморонність, поєднування непоєднуваних явищ. Таке неочікуване споріднення Сталіна з релігією можна побачити хіба у фільмі «Володар» грузинського режисера Шалва Шенґелі – розповіді про пригоди пам’ятника Сталіну, встановленого в дворі монастиря одного з грузинських сіл.

Але повертаючись до «Вогнепальних і ножових», варто зазначити, що біблійні (релігійні, християнські) мотиви є напрочуд потужними на початку збірки, головним чином, у першому розділі. В «Апостолах» ці мотиви послаблюються, у «Флязі» й «Каменях» зовсім розсіюються, і вже дещо прояснюється в «Коментарях».

Отже, починається збірка, як і все в цьому світі, з народження. У першому вірші виразно виступає алюзія на історію про народження Ісуса, зокрема про дари трьох східних царів, що йшли за зіркою до Єрусалиму: «Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму, / караваном із трьох позашляховиків», «Маріє, усі шляхи, / що вели сюди, всі дороги й стежки / нині світяться в темряві, й втомлені пастухи / ними вперто бредуть, переносячи ковдри й мішки» [1, 7]. В єрусалимську пітьму вриваються позашляховики, і знову ми натрапляємо на «дикі» поєднання.

Капітан (східний цар) пророкує майбутнє новонародженому, який, по суті, стане царем іудейським: «Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова, / що лише існують, він зможе назвати все… / Його будуть слухати звірі, птахи й вужі, / йому стане любові, щоби завжди стерегти / перехоплені нами колони та вантажі» [1, 8].

Цікаво, що до Ісусової любові й милосердя капітан додає помсту: «Хай малий сприймає помсти науку важку, / хай навчається справі та поміж нас росте»[1, 8] і дарує Христу «заводський ТТ».

Тобто в біблійну канву С. Жадан вплітає реалії мало не мафіозного життя. А можливо, первинним тут є саме життя пролетарів і злодіїв?

У вірші «Малий сидів так довго, що змінилася Конституція» автор взагалі поєднує образ Ісуса й «зека», порівнює вихід із в’язниці із воскресінням, від чого в священників, мабуть, захолола би кров. Але це дає змогу зафіксувати мотив переродження, воскресіння, що виринає то тут, то там протягом усієї збірки. Цей мотив доповнює майже «екклезіастівське» ставлення до життя: «І я, і вона, і кожен із нас / наділені часом. І тільки час / поєднує нас і кудись жене / і триває, аж доки весь не мине» [1, 88].

У сюжеті вірша «Вони сіли за стіл, накритий для всіх» легко впізнати сцену «Тайної вечері» Христа зі своїми учнями. Для жаданівської вечері характерний «фраєрський» стиль. Ісус з’являється в бурлескному образі: «Він усім наливав, хто сидів за столом. / Наливав по вінця, як самому собі» і розмірковує про зраду Юди: «Я підтримую кожного словом своїм, / я дарую впевненість та благодать, / я годую їх і наливаю їм. / Але хто із них усіх мене здасть? / Хто та сука, яка мене закладе? / Хто покличе зраду на цей поріг?» [1, 16].

Є тут і розмова з апостолом Петром («Наймолодший із них, із рубцем на щоці»), котрий тричі зрадить Христа: «і кричав йому: “Бос, ну що за діла? /  Ми усіх порвемо”… / Але він наливав йому і говорив: / “Кожна вдача рано чи пізно мина. / Ти їм перший зіллєш, як натиснуть згори, / Всі рахунки, адреси та імена”» [1, 17].

                                                      

«Відсторонений» наратив несподівано змінюється появою авторського «я» й зникненням алюзій до біблійних історій. Можна знайти лише поодинокі імена, географічні назви, порівняння.

Тільки вірш «Ти завжди тримав при собі свою втому» змушує пригадати події на горі Синай, куди Господь зійшов вогнем і де дав Мойсею десять заповідей, уклавши заповіт із єврейським народом. Вочевидь, головним героєм вірша є сам Мойсей, єдина людина, якій можна було підніматися на гору: «Але всі вони виморочені й нехитрі, / щоби прийти за ним сюди» [1, 30]. Крім того, неможливо оминути кінцівку вірша: «…Любов формує маршрути наші. / Господь стоїть із нами на пляжі. / Стоїть між сухих, як пісок, арабів. / Виловлює з хвиль дітей і крабів» [1, 31].

Священна історія навіть не спрощується, але переноситься на буденне життя. Це чимось нагадує бурлескно-травестійні барокові поеми, в яких Адам і Єва з’являлися в народному українському вбранні. 

Інша особливість біблійних мотивів збірки – поєднання із екзотичними реаліями. Зокрема, у вірші «Білі люди – жорстокі люди» Жадан пише: «Але пророки були сомалійські пірати - / за це їх і розпинали білі»[1, 34] і робить висновок: «Головне – тримай при собі свою віру, / свою любов і свою упертість. / Спаситель – він не зважає на шкіру, / він зважа на солідарність і чесність» [1, 35]. Таким чином письменнику вдається досягти бажаної соціальної рівності.

Соціальні мотиви також переплітаються із біблійними алюзіями: «батьківщина / для кожного з нас починається там, / куди нас виганяють / із райського саду» [1, 59].

Звісно ж, неможливо уявити поетичний світ Сергія Жадана без Неї – коханої жінки. Жіночі оповіді автор порівнює із біблійними текстами. «…і якби, скажімо, Святе Письмо записували за жінками, - пише поет у «Примітках», - воно було б значно більшим в обсязі. Та й світ… був би іншим, якби Святе Письмо записували саме за жінками. У цьому світі було б значно більше пристрасті. Й значно менше хрестових походів» [1, 147].

Цікаво, що останній розділ поетичної збірки, «Коментарі» («Герої, апостоли, жінки і міста»), написаний прозою. Саме цей розділ дає змогу робити якісь висновки щодо погляду С. Жадана на релігію. Автор витворює незвичне поняття «біблійний пролетаріат» і таким чином вивищує працю звичайних людей, котрі віддано виконують свою справу й залишаються непомітними: «у той час, коли святі займалися пророцтвами й дивами, вони займалися економікою» [1, 127].  

Тобто Сергій Жадан вбачає щось величне в «димі й полум’ї щоденної боротьби», він сакралізує побут, який є невід’ємною частиною людського існування, народження й переродження, сенсу цього існування: «Тому що історії справжніх героїв завжди доволі прості – це історії про народження та родинний затишок, про материнство й батьківську зброю, про міцний усталений побут, про родинні свята і втрати… про рани – вогнепальні й ножові, зашиті й забинтовані… про смерть у бою і воскресіння в спогадах друзів» [1, 129-130].

Жадан витворює власну релігійність і бере на себе завдання розповісти про справжніх героїв. Отже, певна релігійна «матриця» наповнюється новим змістом, побут українських пролетарів, «фраєрів» і ув’язнених настільки ж важливий для українського письменника, як і оповіді про життя Мойсея, Соломона для євреїв.

Творчість Сергія Жадана тримається на впевненій вірі, палкій любові й надії «попри».

 А до більш формальних особливостей можна додати й зацікавлення біблійним текстом, який «просвічує» у віршах і прозі.

Про особливу «релігійність» говорить Олег Коцарев: «Вірогідно, що сам Сергій Жадан трактує все це якось інакше… але мені видається, що в його творчості віра (ясна річ, позаконфесійна, неформальна…) відіграє роль такого собі внутрішнього не завжди виразного «кістяка» подій, на який можна спертися й через який відбувається загадковий, безперервний, пульсуючий зв'язок зі світом»[2, 245].

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1.    Жадан С. Вогнепльні й ножові / Сергій Жадан. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2012. – 160 с.

2.    Коцарев О. Безнадійні віра і любов Сергія Жадана / Олег Коцарев // Літературна дефіляда. Сучасна українська критика про сучасну українську літературу. Бібліотека «ЛітАкценту». – К. : Темпора, 2012. – 544 с.