Жадан у Франкфурті

Я зайшла до міської бібліотеки Франкфурта. Дорогою ледь не заблукала, бо, як виявилося, Гугл-карти не завжди знають несподівані повороти і маленькі провулки. А в центрі Франкфурта вузеньких заплутаних вуличок вистачає. Я зайшла до бібліотеки і здивувалася: під футуристичними колонами стояли рядами стільці, біля входу був столик з помаранчевими келихами (ця дивна німецька звичка мішати алкоголь з різним не-алкоголем), а головне – в бібліотеці було повно людей в офіційних костюмах і красивих майже вечірніх сукнях. Це жодним чином не зашкодило моїй самооцінці, бо в своїх червоних вузьких джинсах я виглядаю чудово в будь-якій ситуації. Вирізнявся від усіх ще той, заради кого я прийшла, – Сергій Жадан у його «класичних» чорній сорочці, джинсах і кедах.

Стало зрозуміло, що люди здебільшого знали одне одного. Це було ніби зібрання якоїсь секти, секти українських мігрантів, я потрапила туди випадково, лише тому, що підписана на сторінку Генерального консулату України у Франкфурті на Фейсбуці. Красиві українські жінки у сукнях фотографувалися і говорили між собою російською на якісь такі теми гламурних тусовок (в моєму уявленні про гламурні тусовки). Якоїсь миті мені хотілося підійти до Жадана, котрий пив вино за столиком, і спитати: «Сірожа, хто всі ці люди?». Людей було й справді багато. Це значить, що вони небайдужі до стану сучасної української літератури.

Я звикла бачити на презентаціях Жадана молодь, переважно студенток, але менше з тим. Ми ж опинилися в трохи іншому контексті, в не-українському контексті. Я очікувала побачити просто презентацію німецького перекладу «Інтернату». Натомість усе почалося з виступів франкфуртських чиновників, один з яких несподівано почав розповідати про Валуєвський циркуляр і Емський указ і ще більш несподівано сказав, що був у Емсі (sorry, але в мене почалися флешбеки зі шкільних часів). Потім виступила красива молода українська жінка з українського консулату, яка чимось нагадувала стереотипну школярку: зокрема тим, що читала текст з папірчика, хвилювалася, часом плуталася, але була щирою і вдячною. Всі ці формальності знову нагадали мені якісь випускні й збори в актових залах, але це все лише моя пострадянська свідомість. Під час промов чиновників Сергій Жадан сором’язливо відмахувався, коли його називали «зіркою сучасної української літератури» й часто уважно роздивлявся свої руки (я теж так часом роблю).

Власне, всю цю презентацію задумали з трьох причин: відсвяткувати День Незалежності України (все відбувалося 6-го вересня), передати франкфуртській міській бібліотеці добірку українських книжок і презентувати переклад «Інтернату», котрий отримав відзнаку на Ляйпцизькому книжковому фестивалі. Коли Сергію Жадану нарешті дали слово, він похвалив ініціативу передати бібліотеці книжки і дуже вміло перевів розмову в інше русло. Він сказав приблизно таке: ми з товаришами часто розвозимо книжки до бібліотек Луганської й Донецької областей.

Крім Жадана, під колонами сиділи двоє перекладачів роману: чоловік-німець говорив німецькою, жінка-українка перекладала німецькою й українською. Жадан говорив українською, хоча відомо, що він знає німецьку, десь він навіть підказував перекладачці або трохи не погоджувався з нею. Українські жінки попереду мене також підказували переклад, голосно сміялися й активно кивали, ніби всім своїм єством прагнучи показати, що вони все розуміють: німецькою, українською, та й взагалі. Сергій Жадан говорив українською, бо якою ще говорити українському письменникові. Його слова були чіткі й ритмічні: він знав, що казати і коли робити паузи, він у цій справі не перший рік.

Перекладач вів розмову про «високе», про літературу, про роман «Інтернат» і запитав щось про Ремарка. Це логічно: Ремарк писав про війну, Жадан пише про війну. На це Сергій чемно відповів, що в Україні тривають дискусії про те, коли ж з’явиться «український Ремарк» і напише про українську війну, але ці «естетські» дискусії не мають нічого спільного з реальністю. На мить я згадала, як мене обурювали люди, котрі теж у дискусіях вирішували долю Всесвіту,а потім поверталися до гуртожитків з тарганами. Дійсність не можна заперечити. Так сталося, що ця дійсність – війна. Жадан розповідав, що війна ніколи не була його темою, але вона прийшла туди, де він виріс. Це як в анотації до «Інтернату»: Паша ніколи не цікавився війною, але сталося так, що війна зацікавилася ним. Жадан казав, що спершу йому та його колегам було важко знайти слова, аби писати про війну. Мені відомо, що це таке, – коли тобі геть бракує слів, щоб говорити про щось. Особливо про це. А потім Сергія перебили.  

Якоїсь миті мені здалося, що цей чоловік, письменник Сергій Жадан, виглядає стомленим. Я згадала перший курс, жовтень, «Книжковий Арсенал» і проект «Розділові» із «Собаками в Космосі». «Собаки» грали кавер «Radiohead – No Surprises», Жадан глушив портвейн «з горла» на сцені і під легкий музичний супровід зачитував «Марата» (тоді вони ще не поклали його на музику), а мені перехоплювало подих, як перехоплює подих від закоханості або всесвітньої туги. Потім я була на якихось читаннях, презентаціях, на ще одному концерті (коли все ще було безкоштовно), і поступово все змінилося, Жадан став якимось дуже популярним і «мейнстримовим», а згодом на концертах почали збирати гроші для армії. Востаннє я була, мабуть, на презентації «Месопотамії», ну і ще бачила Жадана в «Арсеналі». На «Месопотамії» моя одногрупниця запитала, чи не залишаюся я підписати книжку. Я подивилася на чергу і подумала, що ще встигну іншим разом. До речі, я маю книжки одного письменника, якого мені довелося знати. Мені здавалося, що я завжди встигну підписати ті книжки. Але ось я раптом опинилася далеко, а того чоловіка вже не стало. Тому я вирішила, що треба сходити на презентацію Жадана у Франкфурті.

Після обговорення Сергій зачитав уривок з «Інтернату», той момент ближче до фіналу, коли Паша випадково опиняється в лікарні й має допомагати пораненому солдатові. Це уривок про відповідальність і необхідність вибору. Перекладач зачитав німецький уривок, який чомусь виявився довшим. Наприкінці Сергій попросив слово і сказав приблизно таке: я розумію, що останнім часом презентації українських письменників перетворилися на політичну пропаганду, але ми повинні сьогодні говорити про війну, і тоді наступного разу, можливо, ми зможемо зачитувати одне одному вірші про любов. Він звертався за підтримкою до тих людей, європейців, які також можуть вплинути на ситуацію.

Після презентації українські жінки запросили гостей на частування «традиційними українським стравами». Такої презентації Жадана я ще не бачила. Було зрозуміло, що ці люди вдягнули сукні й костюми, щоб випити келих шампанського із соком, поговорити, сфотографуватися, поїсти «традиційні українські страви». Одна сива жіночка вбралася у все жовто-блакитне і в різних місцях, типу наплічника, вона мала тризуб. Чи хотіли ці люди говорити про війну? Як сприймала цю атмосферу людина, котра всі ці чотири роки спостерігає війну на власні очі?

Деякі люди розмовляли із Сергієм, вишикувалася черга за автографами (але точно не така, як на презентації «Месопотамії»). Під колонами були якісь книжки, які можна було купити, зокрема й німецький переклад (дуже красивий, але дорогий переклад від видавництва «Suhrkamp»). Я вихопила «Ворошиловград». Згадала, як Віра Павлівна Агеєва казала нам, що «Ворошиловград» читати варто. І я вирішила, що цей час настав – треба підписати книжку.

Я стояла й думала. Я думала: «Іро, зовсім не обов’язково говорити з письменниками, яких ти читаєш і досліджуєш. Як завжди каже сам Жадан, найкращі поети – мертві поети». Сергій Жадан узяв у мене книжку, спитав моє ім’я, і я наважилася запитати щось таке (уявіть, як я почервоніла): «Можна запитання? Які Ваші прогнози? От у Вашому романі, в «Інтернаті», все закінчується якось… з надією». На що Сергій Жадан трохи задумався і відповів, що «Ну так, з надією», що все повернеться, але це буде нескоро й нелегко. Я задумалася: «Як все може просто повернутися?», але потім згадала, як у романі Паша думає про те, що хотілося би повернутися додому й просто забути все, але потім сам-таки визнає, що це неможливо забути, це на все життя. Я знову подумала про себе, про те, що мені не дуже є куди повертатися, та й якби я повернулася, все б точно не було таким, як раніше. Дім, де я виросла, де помер мій батько, мама продала, щоб я могла вчитися і не повертатися. Раніше я думала, що війна й мене особливо не стосується, але мій тато був там, тому історії про те, як сепаратисти обстрілюють машини з червоними хрестами, залишаться зі мною до глибокої старості.

Але потім я подумала (вся ця складна асоціативна операція тривала насправді кілька секунд): «Іро, ти песимістка. Драма-квін. Тобі й справді не вистачає віри (надії / любові)». Сергій Жадан повинен вірити в перемогу, як і всі ті люди, хто там є за нас, інакше нічого не вийде. Якось враз мені здалося, що вся ця історія з війною є дуже особистою для Жадана. Я подякувала (досі червона), взяла книжку і з якимось почуттям піднесеності (мабуть, «по понятіях» Канта) пішла під франкфуртський дощ ловити поїзд до Гіссена. На «традиційні українські страви» залишатися не стала.    

Життя і смерть, пам'ять і забуття в романі С. Жадана «Інтернат»

Існує думка, що гарна проза, на відміну від поезії, потребує часу, відмежування від описаних подій. Ці події мають бути доконаного виду й минулого часу, щоб прозаїк зміг аналізувати причини, перебіг і наслідки, щоб емоції встигли охолонути, а рани (адже яка література без індивідуальних / колективних травм) вже трохи загоїлись. Але в літературі немає точних правил, є лише спроби автора й читачів проаналізувати, систематизувати, просто висловити й зрозуміти те, що важко пояснити, що можна якось «омовити» лише в художньому тексті.

Війна на сході України триває, разом з тим, виходять нові романи й поетичні збірки. Тематика цих книжок змінилася, як змінився весь світ довкола. Роман С. Жадана «Інтернат» – це ще одне нагадування про ці разючі зміни й про необхідність вибору. Це спроба проговорити як колективні, так і індивідуальні травми, взагалі зрозуміти, що відбувається, адже все відбувається швидко й хаотично. Сам С. Жадан має стосунок до окупованої території, походить з Луганщини, часто буває в зоні проведення бойових дій. Тому для самого автора це, напевне, історія трансформації місць, де він виріс, людей, з якими він жив. Власне, не просто трансформації – руйнування, нищення.

Не кожен може зрозуміти, як це, – не мати можливості повернутися додому, бо дому, наприклад, вже фізично немає. Сучасна війна стосується не лише військових, вона поглинає всіх, до кого прийшла. Більш того, цивільне населення зазнає особливих втрат. Саме про цивільне населення, позбавлене, на думку автора, голосу на війні, йдеться в романі «Інтернат» [2]. Це може спершу дещо дезорієнтувати читача, вийти за «горизонт сподівань», адже коли людина береться читати роман про війну, то очікує на якісь історії з лінії фронту, хоробрих військових, спецоперації, принаймні переказ офіційної хронології розвитку воєнних дій. Натомість головний герой           С. Жадана насправді ніякий не герой, а вчитель, непридатний до служби через проблеми з рукою (Жадан так і не каже, які саме), невпевнений у собі, повнуватий, в окулярах, котрі він постійно нервово сіпає. Паша, вчитель української мови (хоча в тексті про це прямо також не сказано), живе на станції й уперто намагається не помічати всього, що відбувається довкола. Він думає, що можна втриматися у власній зоні комфорту, що війна може пройти якось осторонь і не зачепити його. Паша прагне залишитися також десь осторонь, на маргінесі. Власне, такий тип персонажа не новий для Жадана. Автор розповідає також у своїх попередніх романах про маргіналів з «негероїчними» якостями, загублених у пострадянському, постколоніальному, постіндустріальному світі. Таку увагу до периферійного, маргінального можна було б назвати рисою постмодерну чи постпостмодерну, але насправді це ствердження простої істини: з таких маргіналів складається наше українське суспільство. Так, це пов’язано з історією й довгим процесом маргіналізації населення, але в нинішній ситуації це грає важливу роль: скільки людей не можуть визначитися, не мають власної думки, намагаються вдавати, що нічого не сталося. Отже, вчитель Паша вирушає в триденну подорож до інтернату, щоб забрати племінника й нарешті подивитися на світ розплющеними очима, усвідомити, що відбувається довкола.

«Інтернат» називають романом-подорожжю, тож за каноном головний персонаж мусить зазнати якихось світоглядних змін, пройти ініціацію [3]. Звісно, трьох днів замало, щоб повністю змінити життя людини, але в надзвичайних умовах війни, де події відбуваються з підвищеною інтенсивністю, три дні тривають дуже довго: у романі – більше трьохсот сторінок. Під час усіх подій виявляється, що Паша не такий слабкий і недоладний, як сам про себе думає. Йому вдається забрати племінника з інтернату, попри всі скептичні погляди в його (Паші) бік, і повернутися додому. Паші доводиться то стати «представником громадськості», то приймати поранених, його голос набуває впевненості, хоча очі його стають все більш червоними від утоми. Врешті, йому вдається визначитися, на чиєму він боці. Хоча цей діалог з господарем будинку є радше «німим»: господар питає: «А ви хоч за кого?», Паша витримує паузу, дивлячись господарю в очі, відповідає: «Ну а ти як думаєш?» [1, 283].

Війна змушує зробити «переоцінку цінностей», розставити пріоритети й визначитися, що насправді має значення в житті. Дорогою додому Паша подумки зауважує: «Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив» [1, 308]. Паша думає про минулі часи, коли дні минали тихо й спокійно, кожен рутинно робив свої справи, ходив на роботу, порався вдома. В мирний час це не мало великого значення, сприймалося як належне. В стані хаосу й руйнації тихе й розмірене життя стає заповітною мрією, особливо для мирного населення.

Одним із ключових аспектів у романі «Інтернат» є рух (особливо зважаючи на те, що це роман-подорож). Головний персонаж свідомо вирушає в дорогу, але може лише сподіватися, що йому вдасться повернутися додому з племінником. Він рухається радше крізь темряву. Паша не може знати, що чекає його за крок, чи не втрапить він на міну чи ворожий блокпост, чи вцілів інтернат і його дім. Власне, зима взагалі доволі темна й похмура пора року. Все довкола мокре, йде сніг, і якщо зупинитися, то можна загинути серед цього снігу: «Біжить, ховаючи очі від сліпучого білого марева довкола, біжить, тягнучи за собою всю свою втому, всю промоклість і вимученість. Головне – не зупинятись, не зупинятись у жодному разі. Добіжиш, ти добіжиш, вирвешся звідси, проскочиш» [1, 323].

Власне, Паша біжить не від конкретних людей чи загроз, а радше від смерті взагалі. Смерть ходить за ним усі ці три дні й тхне псятиною. Пашу охоплює інстинктивний страх смерті – страх, знайомий йому з дитинства, від того випадку, коли він провалився під кригу. Страх смерті можна зрозуміти, коли довкола війна. Це інстинкт, який є сильнішим за логіку й активує реакцію «бийся або тікай». Паша навряд чи може битися, але йому вдається тікати. Судячи з цієї дитячої історії про кригу, Паша має в собі сили не здатися, не впасти й не замерзнути серед засніженого поля, він має сили дістатися дому. Це вдається йому й цього разу, смерть оминає його, забравши молодого військового. У маренні Паша бачить чорних псів, котрі за ним женуться: «І залишається тільки бігти, не зупинятись, не озиратися, скільки стане сил, скільки стане часу. А скільки в нього ще є часу? Скільки?», але крізь темряву смерті пробивається світло життя: «Світла стає все більше, воно заливає собою все довкола, його стає так багато, воно виповнює собою все. Так, ніби життя складається лише зі світла, так, ніби в цьому світлі зовсім немає місця для смерті» [1, 325].

   Коли Паша з племінником вже майже дістаються дому, Паша думає про все, що сталося за три дні, й запитує себе, як далі жити з цим досвідом. Він сподівається, що можна про все забути, ніби не сталося нічого страшного або це сталося не з ними: «Можна все це забути? – запитує Паша сам себе. Звісно, що можна, відповідає він сам собі… Людина не має тримати в пам’яті стільки страху й злості. Як із цим потім жити?» [1, 307]. С. Жадан формулює запитання, які стосуються всього суспільства: як жити з цим досвідом, чи можна все забути? І було б дуже наївно сподіватися, що таке насправді можна забути: руйнацію, хаос, бруд, горе, «запах сірки й людського м’яса». Більше неможливо робити вигляд, що це стосується когось іншого. Паша принаймні більше не намагається дурити себе: «І що пристрасніше він себе переконує, то чіткіше й впевненіше розуміє: нічого подібного, ніхто нічого не забуде, ніхто нічого не залишить у минулому, і малий, хоч би що з ним далі відбувалося, тягнутиме за собою ці спогади, як торби з камінням, і цей запах рваної шкіри й солоних чоловічих сліз переслідуватиме його до кінця його днів» [1, 307].

С. Жадан описує травму, яка стосується як окремих людей, так і суспільства в цілому – травму війни. Цивільні й військові – всі, кого зачепила війна, – житимуть із цим досвідом. Ці події завжди будуть існувати в пам’яті, їх носитимуть із собою на весілля, дні народження й похорони, до них будуть повертатися й не знатимуть, що робити з цими спогадами. Покоління дітей Донбасу виросте, пам’ятаючи звуки артилерійських обстрілів. І навіть якщо їм якимось чином вдасться забути, це залишиться на рівні підсвідомості. Зрештою, ця пам'ять війни визначатиме майбутнє суспільства.

Головний персонаж роману американського письменника К. Воннеґута «Бойня номер п’ять» Біллі Пілігрим має здатність подорожувати в часі й щоразу повертається до подій Другої світової війни перед бомбардуванням Дрездена, де він перебував як полонений. Насправді ця здатність подорожувати в часі не надприродна, це лише властивість пам’яті – щоразу повертати людину в ті події, які мали на неї найбільший вплив. Біллі Пілігрим навчився спостерігати спогади як кіно, для нього немає початку й кінця, він помре від пострілу й народиться знову. Але навіть у Біллі є нервові розлади, точніше, посттравматичний стресовий розлад; навіть йому не вдається впоратися зі своїми спогадами, тому він часом починає плакати без причини. Як упоратися зі спогадами про війну? Як поведе себе колективна пам'ять? З теорії психоаналізу відомо, що травми потребують проговорення, вивільнення, «омовлення», інакше непроговорені травми можуть викликати невроз. Література – один із шляхів проговорення травм: як для письменника, так і для читача, котрий має змогу (спів)пережити описану історію й краще зрозуміти власних демонів, артикулювати власні травми. Більш того, за літературою потім вивчатимуть описані в ній часи, намагатимуться реконструювати події, факти й явища, але це ніколи не вдасться на сто відсотків, адже література має справу із суб’єктивним і фіктивним.

В «Інтернаті» все закінчується більш-менш щасливо: Паша і Саша повертаються додому, дім стоїть неушкоджений, у місті українські війська. С. Жадан дає надію на те, що так може статися в реальному житті: усі повернуться додому живими, вдома на них хтось чекатиме і головне – всі почуватимуться в безпеці. На жаль, реальність не має автора й ніхто не може гарантувати «хепі-енд». Але надія залишається, і це надія на краще. 

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1.    Жадан С. Інтернат [Текст] : роман / Сергій Жадан. – Чернівці : Меридіан Черновіц, 2017. – 336 с.

2.    Куришко Д. Жадан про «Інтернат»: приводячи війну у дім, ти ризикуєш втратити багато [Електронний ресурс] : / Діана Куришко // BBC Україна. – Джерело доступу : https://www.bbc.com/ukrainian/features-42185504. – Назва з екрана.

3.    Кухар А. З нами стався «Інтернат» [Електронний ресурс] : Альона Кухар // Літакцент. – Джерело доступу : http://litakcent.com/2017/09/05/z-nami-stavsya-internat. – Назва з екрана.

День 6: you are so deep

Мені знову треба було вставати рано, бо на 10-ту ми збиралися на екскурсію. Погода була мерзенна – йшов дрібний дощ, ми нарешті всілися в теплому автобусі, і я відчула себе як у дитинстві. Пам’ятаю, хоч і дуже фрагментарно, як у першому класі ми їздили кудись разом з однокласниками й нашою класною керівницею – Іриною Володимирівною. Правда, не пам’ятаю, куди. Ми сіли в «Ікарус», який пашів весняною задухою й характерним «Ікарусним» запахом, сидіння були м’які. Здається, нам показували «Тімона і Пумбу». Принаймні, ми про них говорили. Автобус стояв біля цегляної будівлі, навпроти магазина з канцтоварами, здається, «Всезнайка», праворуч від будівлі нашого першого класу (решта класів були в школі за п’ять хвилин ходьби). Хтось із моїх однокласників колись знайшов фотографію біля автобуса.

Взагалі, в дитинстві, а потім і в підлітковому віці, мені нерідко доводилося бувати на автобусних екскурсіях. Тому я відчула щось таке. На вході нас перевіряв по списку наш екскурсовод, котрий попереднього дня водив нас кампусом. Він запитав, чи я з України, і я відповіла: «Так». Дорогою до Шиффенберга ми сиділи з Діді, говорили про життя. Потім ми приїхали до нашого пункту призначення в Шиффенбергу. Це була якась дуже стара споруда, ніби шматок замку, чи то XII, чи то XIII століття. Перед нами був високий мур, а за муром – розкішний краєвид, бо з пагорба видно краще. Нам сказали, що за доброї погоди з пагорба можна побачити Франкфурт удалечині.

За муром були кам’яні будівлі, доглянуті клумби, дерева. Нам сказали, що сюди можна приходити випити пива і поїсти морозива. Також тут проходять костюмовані ярмарки під Середньовіччя. Стало навіть трохи прикро, що я не цікавлюся Середньовіччям.

Ми поблукали ще трохи на подвір’ї. Виявилося, що звідси не так далеко до наших корпусів. Женя тепер бігає до Шиффенбарга через ліс.

З Шиффенберга ми поїхали до Вецлара, я вже сиділа й говорила про життя із Сейпаті. Вецлар видався мені трохи жвавішим принаймні тому, що там є «IKEA».

Нас завезли в центр обідати. Центр був наче змальований з канонічної картинки центральноєвропейського міста: католицький собор («Дом»), навколо ринок з ятками торговців, ще далі кольорові дерев’яні будиночки, ресторани, кафе. Ми сіли в місці, де подавали італійську кухню. І це було цікаво, бо напередодні ми натрапили на місце з іспанською кухнею, але не німецькою. Ми багато говорили з Люсі з Чехії, переважно про культуру. Основний контент розмов тут складають навчання й «culture differences», речення типу: «Що ти вивчаєш?», «Звідки ти?», «А от у нас в Україні / Чехії / Литві / Іспанії…».

Після обіду в нас залишався час, тому Євген пішов до костелу, а я вирішила до нього приєднатися. Дивно було подумати, що люди тут регулярно ходять у такі високі, величезні церкви, і це для них нормально. Я думала про те, як це формує їхню свідомість, їхнє самопочуття в просторі із самого дитинства.

В костелі було високо й гарно. Я поблукала й знайшла таблички з написами. Там були імена й парні дати, тому я зрозуміла, що це про померлих. І мене неабияк вразила тривалість життя тут, адже здебільшого покійні народилися в двадцятих роках минулого століття.

Потім ми зібралися на площі, де чекав екскурсовод. Звісно, він завів нас у костел, звідки ми щойно вийшли. Екскурсовод розповів нам (ми змушували його говорити англійською), що це «подвійний» костел – одна частина католицька, а друга – протестантська. Це був несподіваний поворот, і я справді помітила другу частину. Потім екскурсовод розповів, як впізнати конфесію за органом – труби католицьких органів брудніші за труби протестантських. Або ж навпаки.

Потім ми вийшли назовні й екскурсовод розповів про символи на фасаді, зокрема й те, що чорт тримає в обіймах єврея, бо євреї відправили на смерть Христа. Так думали люди, котрі будували собор.

Потім ми ходили вуличками й спинилися біля одного будинку. Й нарешті почалася історія про Ґьоте, котрий кілька років навчався у Вецларі (і місцевий туризм тримається на цьому десятиліттями). Що за Німеччина без Ґьоте? В будинку, біля якого ми стояли, жила дівчина, зокрема й уся її родина із батьками й сестрами. Дівчина, до якої залицявся Ґьоте, але отримав відкоша, бо ця дівчина вже мала хлопця. Ґьоте трохи попереживав, а потім поїхав з Вецлара, бо це місто здавалося йому страшенно бідним. Через кілька років у Вецларі (здається, через нещасливе кохання) застрелився друг Ґьоте, який став прототипом книжки. Екскурсовод сказав назву німецькою, а наш другий екскурсовод зашпортався з перекладом. Я почула «Вертер» і сказала: «Страждання юного Вертера»? І вгадала. Женя здивувався: «Звідки ти знаєш цю книжку?». І я відповіла: «Я читала її». Навіть виникло відчуття, що я недарма вивчаю літературу.

Взагалі, Ґьоте приїхав у Вецлар, бо там жила його тітка. Ми були на площі з двома будинками: в зеленому жив Ґьоте, а через дорогу, на розі, жила його тітка, котра завжди могла спостерігати за племінником з вікна. Екскурсовод розповів лайфхак викладачів, які хочуть зацікавити своїх студентів життям Ґьоте: вони пропонують позначати на мапі всі міста, де Ґьоте мав коханку.

Після нашої чудової екскурсії ми знову сіли в автобус. Наступним пунктом призначення був «Schloss» – замок. На жаль, я не пам’ятаю, як він називався. Коли ми приїхали, до замку треба було ще трохи піднятися. Але проблема була в тому, що почався солідний дощ.

Мокрі, ми прийшли до замку, який виявився дуже красивим. Нам сказали, що в замку досі хтось живе, тому всередині не можна фотографувати. Наш екскурсовод виявився харизматичним англомовним чоловіком. Я уявляла його ведучим якої-небудь культурно-історичної програми на якому-небудь «ВВС». Він багато жартував, розповідав про середньовічний побут (особливо про антисанітарію в замках), бенкети, викрадення молодих дівчат старшими чоловіками. Екскурсовод вибрав Євгена, щоб продемонструвати нелегкі нюанси життя лицарів. Він повісив на Женю важку кольчугу, дав дерев’яну шаблю, висвятив у лицарі, але не вистачало останньої деталі. Екскурсовод запитав, чи має Женя дівчину. Той сказав, що ні. Екскурсовод сказав, що це погано. Потім Женя покликав мене. На мене вдягнули перуку й нас із Євгеном символічно одружили.

Ми швидко ходили кімнатами, де висіли різні картини. Я насолоджувалася моментами, коли мені проводять екскурсію. Цікаво було подивитися на це з точки зору людини, котра сама проводить екскурсії. Екскурсовод жартував про тещу й дозволяв нам фотографувати, поки ніхто не бачить.

До мене підійшов один молодик. Вперше він підійшов до мене ще в Шиффенбергу, коли я йшла до автобуса. Він запитав, чому я йду сама й сказав, що я ще молода й маю спілкуватися з людьми. Тепер він заговорив зі мною про літературу, бо, як виявилося, він отримує PhD з компаративістики. Я подумала, якими ж стрьомними можуть бути літературознавці. Чомусь ми заговорили про Аристотеля. І я сказала, що є теорії, які заперечують аристотелівську логіку (це все, що я можу про це сказати).

Дорогою до автобуса до мене підійшов наш університетський гід, який запитував вранці, чи я з України. Він запитав, що я вивчаю, чи я на один семестр тут. Я відповіла «так». І він сказав: «Але може залишишся й на довше?». І я відповіла: «Все може бути». Потім ми про щось говорили, про культуру, про вечори інтернаціональної кухні в «Lokal International». Потім він попросив мене дати свої контакти. Я ще не мала німецького номера, тому запропонувала фейсбук. Він дав мені свій телефон, щоб я знайшла свою сторінку, я знайшла. Він подивився на мою фотографію й сказав, що я не схожа на себе. Я сказала, що на фото мені 18. Він відповів, що зараз я виглядаю краще. Для мене це було дивним.

В автобусі я сіла ліворуч від Євгена. А ліворуч від мене опинився той компаративіст. Як виявилося, він з Персії (принц Персії). Він запитав: «Як ти думаєш, скільки мені років?». Я не люблю ці запитання, бо не вірю в лотереї й вгадування віку. Але я тикнула пальцем у небо: «Тридцять». І на 100% вгадала. Мені було дивно, що чоловік у свої 30 тусується з нами.

Ми говорили про освіту, життя, життєвий вибір, щось таке. І раптом він сказав мені: «Я не очікував, що ти стільки знаєш, що ти така зріла (mature)», «Коли я побачив тебе, я подумав, що ти…» і я розповіла йому історію про те, як у 15-16 років мене багато хто при першій зустрічі вважав тупою, може, через світле волосся. І він нарешті сказав це: «You are so deep». Я подумала про океан. Він почав розповідати, що жінки дозрівають раніше, що мені потрібен хтось старший, бо всі ці хлопці – діти (і він показав на Євгена, який говорив іспанською з двома дівчатми). Він сказав, що ззовні мені 20, а всередині – 28 (і так я визначила свій психологічний вік). Він говорив, яка я чудова, красива й розумна, а я відповіла, що для мене це чути незвично. Він заперечив, що все треба називати своїми іменами. А потім він сказав, що ми маємо обов’язково зустрітися за кавою. На щастя, в мене не було німецького номера. Він сказав, що готовий зареєструватися у фейсбуці заради мене. Я сказала, що це зайве, ми можемо ще десь перетнутися, наприклад, у корпусах, адже обоє навчаємося на англістиці. Він погодився з цією думкою й сказав, що буде дуже погано, якщо ми не зустрінемося. Він сказав: «I’ll kill you». І мені стало трохи стрьомно. На щастя, я його досі не зустрічала.

Дорогою до гуртожитка ми йшли з Євгеном і Ахмадом. Ми про щось говорили, дорога була доволі довгою. І вже ближче до гуртожитка Євген чомусь спитав мене про моє особисте життя, типу скільки в мене було хлопців. І я відповіла (звісно, не всю правду). Хоча запитання здебільшого стосувалося мого статевого життя. І я вирішила у відповідь запитати Євгена про його статеве життя. І тут Євген відповів, що він досі цнотливий, що він береже себе до весілля. Мені стало трохи ніяково. Ахмад виявився на боці Євгена, бо такі традиції в Узбекистані. Хоча, як все-таки вдалося з’ясувати під час розмови, в Узбекистані діють патріархальні закони, суворі лише до дівчат, адже хлопців ніхто перевіряти не стане.

Я сказала, що дуже важливо знати про секс, мати якусь культуру сексуальної освіти в суспільстві, адже незнання може призвести до небажаних вагітностей, венеричних захворювань і т.д. Хлопці про щось розпитували мене, я відповідала. Я повідомила, що не мала романтичних стосунків рік, тому для мене все це як з іншого життя. Потім я сказала: «Тепер ви знаєте все про моє брудне життя». І Євген обурився, що я не маю вважати себе брудною чи винною.

Ввечері ми з Ахмадом йшли на Грюнбергерштрасе пити чай з хлопцями. Ми вийшли, Ахмад запитав, чи я вмію їздити на велосипеді. Я відповіла ствердно. І тут Ахмад сказав, що має другий велосипед, і ми можемо поїхати на Грюнбергерштрасе. Я відповіла «Чому б ні», сіла й поїхала, після велосипедної перерви в кілька років. Важко не опинитися на велосипеді, коли ти в Німеччині.

На Грюнбергерштрасе був Женя й Назар, ми пили чай, обговорювали те, як вранці поїдемо в Франкфурт святити паски. Якоїсь миті Ахмад сказав, що має щось для Євгена, й витяг із сумки глиняного узбека-копілку. А нам з Назаром презентував по магніту «Самарканд». Ми були в шоці. Назар сказав, що всі узбецькі хлопці такі.

Потім Назар пішов, прийшли Петро й Роман. Ми про щось говорили. Під кінець вечора я думала, як змінюється життя: ще тиждень тому моє коло спілкування на 90% складалося з дівчат. Несподівано Женя запропонував зробити мені масаж рук. Я погодилася. Він м’яв мої пальці, тер мої долоні, і я почувалася дивно, але приємно. Коли він клав свою велику долоню на мою, в моїй пам’яті крутилися смутні спогади, а десь під сподом вигулькувала туга, стара, як світ. А потім сталося ще більш дивне – Роман сказав: «Не вмієш ти масаж робити», взяв мою другу руку й почав м’яти її. Я спробувала побачити себе збоку й просто не ставила зайвих запитань.

Назад ми йшли з Ахмадом. Я вперше йшла без Жені, тому завела Ахмада кудись трохи не туди. Ми вийшли на правильний шлях, але Ахмад, схоже, не дуже довіряв моєму внутрішньому компасу, тому звірився з картою. Дорогою він розпитував мене про різне. Я називаю його «curious», допитливим, йому справді все цікаво, як дитині. Але найцікавішою темою для Ахмада була саме та заборонена тема. Якоїсь миті він зайшов аж надто далеко. Пізніше Петро розповів, що Ахмад був дуже вражений розмовою зі мною, адже в Узбекистані про таке говорити не можна. Я пожартувала, що стала для Ахмада амбасадором сексуальної освіти.

Мені таки вдалося вирватися з допитливої бесіди й піти спати. Але часу на сон було небагато, адже попереду йшов Великдень.

          

День 5: Франкфурт-на-Майні, Україна-на-Майні, Південна Африка-на-Майні

В п’ятницю довелося вставати рано, бо автобуси ходили рідше. О 10-й я мала бути на вокзалі. Я приїхала на вокзал десь за двадцять десята, нікого ще не було. Тому я нарешті могла оцінити вокзал – він справді симпатичний.

Тиняючись і оцінюючи, я виявила, що на вокзалі є вайфай, але до нього треба отримати пароль за 5 євро/ день. Крім того, я натрапила на кольорову стіну. На стіні було написано щось типу «Долучайтеся, малюйте, не соромтеся». Будь-який шматок стіни в Німеччині одразу викликає певні асоціації. Я подумала про це.

Мої друзі не прийшли о 10-й (ще не асимілювалися з пунктуальними німцями), але все-таки прийшли. Причому прийшли майже всі одразу. Женя побіг мені на зустріч і ми обійнялися біля стіни. Дівчата вирішили повторити за Женею, тож я обійнялася ще із Симпаті, Ґабі й Луїзою. Коли всі привіталися, підійшов чоловік і попросив нас зробити це ще раз. Як виявилося, чоловік фотографує і наразі шукає ідеї для якогось конкурсу, де темою є рух. Ми із Сейпаті пробіглися й обійнялися ще кілька разів.

Потім виявилося, що в святкові дні (а це було перед Великоднем, страсна п’ятниця) не ходять автобуси з гуртожитка на Унтерхофі, де живе Лена. Крім того, потрібно було чекати ще одну дівчину, бо вона проспала. Поки ми чекали, дівчата влаштували фотосесію біля стіни. В Петра і Сейпаті виникли такі самі асоціації, як у мене. Вони запитали: «Це шматок Берлінської стіни?». І ми вирішили, що все може бути.

Симпаті сказала, що їй з дитинства багато розповідали в школі про історію Німеччини. Вона сказала, що німці взяли шматки своєї історії й помістили в музеї. Я подумала про Україну. Потім почалася розмова про Південну Африку. Петро питав дівчат, якою мовою говорять в Африці. Дівчата розповідали про історію колонізації й казали, що африкаанс – мова колонізаторів, така собі суміш кількох європейських. Насправді в Південній Африці є дуже багато мов. Дівчата жартували в стилі «у моєму племені говорять…». Ми з Петром згадали про російську в Україні. Мені здалося, що між Україною й Африкою є щось спільне.

Дівчата розповіли, що Ґабі хоче знайти перукаря. Ґабі мала африканські косички. Ми запитали, чи це якась традиційна зачіска. Виявилося, що це просто мода.

Нарешті, коли минула якась година, прийшли дівчата, до відправлення поїзда на Франкфурт було не більше десяти хвилин. Дівчина, яка прийшла останньою, одразу завела зі мною розмову. Діді сиділа навпроти мене в поїзді й розпитувала про Україну. Ми говорили про політику, права жінок, роботу, освіту. В Південній Африці високий рівень безробіття, корупція, «кумівство». Я казала, що в Україні те саме. А ще в Південній Африці чоловік може мати п’ятьох дружин, і всі вони мають служити йому.

Десь за хвилин сорок ми були у Франкфурті-на-Майні. Нарешті я мала можливість придивитися до вокзалу ближче, бо попередня наша зустріч була дуже напруженою й мимобіжною. Вокзал виявився великим.

Ми вирішили пройтися містом, дівчата шукали перукаря. В п’ятницю майже всі магазини, крім деяких точок екзотичної їжі, були зачинені. Мене здивувало те, що на вулиці перед вокзалом повно східних мотивів на вивісках і в рисах людей.

Однією з особливостей Франкфурта є поєднання «традиційних» німецьких будиночків з хмарочосами. Хмарочоси там справді високі, я ледве побачила верхівку. Женя захотів видертися на якийсь хмарочос. Ми погодилися. Женя нагодував дівчат бананами, й ми пішли.

В перший ліпший хмарочос нас не пустили, але підказали, куди йти. Ми прийшли на «Main Tower» – точку, популярну серед туристів. Я побачила вітрину із сувенірами з написами «Main Tower»: значки, ведмедики, кружки, футболки… Ми купили квитки по 7 євро за пільговою ціною для студентів і пішли до рамки. Я відчула себе ніби знову в аеропорті. Я зняла куртку, шарф, виклала телефон, поклала рюкзак, пройшла через рамку, вдягнула все назад. Ми зайшли в ліфт з іншими людьми. Коли ліфт поїхав вгору, в усіх позакладало вуха. Я відчула себе ніби знову в літаку.

Ми вийшли на п’ятдесят якомусь поверсі. Потім ще трохи піднялися пішки й опинилися на оглядовому майданчику. Мені завжди страшно підходити до краю, хай навіть все супербезпечно. Нагорі справді гарно й видно. Ми фотографувалися, потім дивилися, що є у Франкфурті. По той бік Майну Петро помітив будинки, схожі на хрущовки. Можливо, це була оптична ілюзія. Можливо, ні.

Поблукавши на п’ятдесят якомусь поверсі, ми зголодніли й вирішили пошукати якийсь стріт фуд. Женя, як економіст, проаналізував, що ми заплатили по 7 євро, щоб піднятися на п’ятдесят якийсь поверх.

Ми блукали вуличками Франкфурта й натрапили на турецьку кухню. Власники погано говорили англійською, але були дуже люб’язними. Я змогла замовити якийсь суп. Діді запитала мене, що таке «shawarma». Я спробувала пояснити. Дівчата взяли шаурму й фалафелі. Всі, крім Жені, поїли й були задоволені. Женя по п’ятницях постить. Як виявилося наступного дня, Женя почав постити, щоб його дід став менше пити. І це подіяло з першого разу.

Поївши, ми вирішили піти до собору, який бачили з вежі. Собор тут називається «Dom». Перед собором була вузька вуличка з мистецькою галерею, перед якою тинялося кілька жебраків і хтось грав на акордеоні.

Католицькі собори дуже високі й вражаючі. Ми обійшли довкола, повернулися, знайшли вхід. В цьому соборі, як і в багатьох інших, можна за гроші піднятися на оглядову вежу. Ми вже побували на вежі, тому лише зайшли всередину. Всередині молилися люди й блукали туристи. Мене привабили свічки, тому я поклала в скарбничку 50 центів, взяла свічку й поставила біля Марії, яка тримала на руках розіп’ятого Христа.

Ми вирішили піти далі до Майну. Женя й Луїза залишилися в соборі на службу. Ми дійшли до мосту, де було багато людей і багато замочків з іменами. На другому боці Майну Лена й Петро показали мені лайфхак – безкоштовний туалет у пивниці на пароплаві.

Ми сіли на березі Майну. Трава не була дуже чистою, але менше з тим. Звідусіль було чути церковний дзвін. Ми говорили про щось, Ґабі розпитувала Петра, як він опинився на економіці, й розповідала про соціальні науки в Південній Африці. Ми сиділи на траві, поруч пропливали качечки й пароплави, люди збиралися сім’ями на траві, діти каталися на роликах.

Ми заговорили про алкоголь і вирішили кудись зайти. Лена й Петро повели нас між вулицями. Ми опинилися в кварталі, де багато пивниць. Ми зайшли до першої-ліпшої пивниці. Там була бармен..ка(?), схожа на чоловіка й компанія людей напідпитку. Один чоловік почав запрошувати нас випити пива й питав дівчат, звідки вони. Бармен…ка(?) хвацько заспокоїла чоловіка. Сейпаті хотіла кави, якої в цьому барі не було, тому бармен…ка(?) підказала нам кафе «Принц-жаба». Ми знайшли кафе, яке всередині виявилося чомусь іспанським. Ми замовили по склянці яблучного вина, Сейпаті замовила кави з віскі. Сейпаті обирала між «Джеком Деніелзом» і, здається, «Джонні Вокером». Їй вирішив допомогти англомовний чоловік, який сидів біля барної стійки. Нам принесли напої. Ми про щось говорили. Потім до нас підійшов англомовний чоловік. Він сказав: «Я заплатив за ваші напої. Але є єдина умова – ви повинні відкласти свої телефони й спілкуватися. Ви належите до різних культур, вам є про що поговорити». Ми відклали телефони. Єдине, потрібно було відповісти на дзвінок Жені й Луїзи, які нас шукали.

Ми багато про що говорили. Ґабі запитала, як зрозуміти, що ти подобаєшся хлопцеві. Я зробила припущення, що ніколи неможливо зрозуміти, що в тих хлопців в голові. Дівчата розповіли, що африканські хлопці можуть чіплятися на вулиці, свистіти, казати «кс-кс», робити компліменти, а якщо дівчина не відповість, вони почнуть казати «Не така вже ти й красива», «Кому ти взагалі потрібна» і т.д. Ми з Леною вирішили, що в Україні є щось схоже, зокрема з «кс-кс». Дівчата розповіли, що в Південній Африці найбільш привабливою частиною жіночого тіла є попа.

Ми допили своє яблучне вино, яке виявилося трохи кислим, дівчата пропустили пару філіжанок кави з віскі й «Секс на пляжі» (це я вперше сьорбнула «Секс на пляжі»). Ми вирішили йти в бік вокзалу. Дорогою все було гарним і квітучим. В «Принці-жабі» дівчата просили навчити їх якогось поганого слова, як це трапляється під час «міжкультурного обміну». Хлопці навчили їх казати «сука». Ми йшли вулицею, Луїза з Женею відстали, Ґабі обернулася й крикнула: «Сука!». Якийсь хлопець між Ґабі й Луїзою озирнувся й подарував Ґабі неоднозначний погляд. Ми вже думали, що він піде в атаку. Петро попередив Ґабі, що в Німеччині багато російськомовних людей, тому слід бути обережними.

Дорогою з Франкфурта до Гіссена ми обговорювали питання сім’ї й свободи. Сейпаті сказала, що не хоче виходити за когось заміж, варити їсти, прибирати й сидіти тихо, поки чоловік приходить зі слідами чужої помади на комірі. Вона сказала: «I want to fuck other people too». Наші з Євгеном погляди здалися Сейпаті консервативними, бо ми спрямовані на створення сімей. Петро й Лена сміялися з нашої розмови.

Вечір я не дуже пам’ятаю. Здається, ми ще пили чай на Грюнбергерштрассе. А потім треба було лягти спати якось так, щоб знову встати рано й поїхати на екскурсію до Шиффенберга й Вецлара.