Антиестетика "Невидимих монстрів" Чака Палагнюка

Стиль Чака Палагнюка подекуди вражає: письменник вдається до відвертих описів явищ і процесів, пов’язаних з фізіологією. Крім того, роман налічує декілька «сталих» образів, котрі повторюються від розділу до розділу. Одним із таких яскравих і відразливих, фізіологічних образів є «обличчя, яке з’їли птахи». В одному з уривків автор навіть дуже детально описує, як птахи взяли маленькі кісточки щелепи, щоб розбити їх об скелі і висмоктати спинний мозок.

Вочевидь, Палагнюк вдається до таких сміливих описів не лише в «Невидимих монстрах», це складова його стилю, яка змушує читача біліти й червоніти від ніяковості й водночас захоплюватися текстом. Колись я прочитала невеликий за обсягом твір «Кишки» й отримала психологічну травму. Я казала собі: «Навіщо я його прочитала?». З іншого боку, «травмування читача» іноді дуже корисне, адже з-поміж усіх прочитаних мною книжок я досі чітко пам’ятаю травматичні «Кишки» Палагнюка і, наприклад, «Сестро, сестро» Забужко.

Як на мене, творчість Чака Палагнюка можна розглядати за темою «естетики огидного». З одного боку, всі ці фізичні каліцтва, описи сексуальних збочень відштовхують, а з другого, навпаки притягують, адже людину завжди цікавить щось, що виходить за межі норми, щось, чого вона не може пояснити.

Також під час читання «Невидимих монстрів» виникають певні асоціації зі «Страхом і ненавистю»Томпсона, та й взагалі з багатьма творами американської великої прози, авторів яких цікавить тема занепаду «американської мрії».

Лише якщо персонажі Томпсона перебувають у пошуках американської мрії, то оповідачка «Неведимих монстрів» вже стала втіленням цієї мрії й намагається втекти. На прикладі цих двох романів бачимо, що американська мрія незмінно пов’язана з відразою й розчаруванням. Персонажі Томпсона й Палагнюка вдаються до зловживання наркотиками – способу втекти від «болю бути людиною».

Цікавою складовою стилю Чака Палагнюка є також оповідь. По-перше, ми знаємо, що автор – чоловік, а роман написаний від імені жінки. По-друге, ця жінка одразу попереджає, що ніякої чіткої хронології оповіді не буде, вона переносить нас у різні моменти, які сама обирає, тому читачеві лишається покластися на оповідача й іти за ним. Такий стиль оповіді нагадав мені «шизофренічний стиль» «Бойні № 5» Курта Воннеґута. Автор від початку знає все, що відбулося, а ми бачимо лише результат і мусимо чекати, коли все проясниться.

Наприкінці всі «ниточки» сходяться докупи, всі «наскрізні деталі» знаходять своє пояснення й ми дізнаємося, що стільки уваги рукам Бренді приділено тому, що колись вони були чоловічими. Але головне – ми дізнаємося, що птахи з’їли обличчя оповідачки внаслідок обдуманого вчинку самої  оповідачки. Якщо на початку ми можемо поспівчувати молодій жінці, яка втратила свою красу, свій статус втілення американської мрії, то наприкінці ми розуміємо, що призвело до втечі від краси до «антиестетики». Можливо, й стиль Палагнюка такий насичений антиестетикою задля того, щоб розбавити солодкавість світу глянцю, адже реальність буває справді відразливою.

Хай там як, ідея втечі від фальшивої краси, від «американської мрії» не видається мені суто американською. Соціальні ролі ідеальних батьків/дітей/керівників/підлеглих і т.д. чинять психологічний тиск. Мабуть, стрес відомий багатьом успішним людям, які стають втіленням будь-якої мрії й беруть на себе велику відповідальність за інших людей. Подивитися лише, як стрімко сивіють президенти, побувши на своєму посту.

Іноді, коли я зовсім втомлююся, в мене також виникає почуття, схоже на те, яке було в оповідачки«Невидимих монстрів». Мені здається, що я могла би кинути цю Могилянку, цей музей, поїхати в тихе місце, звити сімейне гніздо, працювати на нескладній, не дуже стресовій, стабільній роботі, водити дітей в садочок, доглядати кота і вирощувати город. Звичайно, коли я відпочину, мені знов стає нудно, але іноді так і хочеться зацитувати Сергія Жадана:

Кину усе, що виніс,

Перепродам свій бізнес,

Вийду на берег Дунаю,

         Там і сконаю.

Анархія в «Матриці»

'Cause baby, I'm an anarchist,
You're a spineless liberal.
We marched together for the eight-hour day
And held hands in the streets of Seattle,
But when it came time to throw bricks
Through that Starbucks window,
You left me all alone.

(“Against Me!”)

Я довго думала… якщо є кіберпанк, то має ж бути в ньому щось хоч трохи панкове? Здається, щось я таки змогла знайти.

Переглядаючи фільм «Матриця» (перший) можна зосереджуватись на міфологічних мотивах, на антиутопійності, шизофренічності або ж просто насолоджуватися перенасиченістю сцен насилля і моментами «сповільненої дії» (slow-motion). А можна розглядати колектив корабля «Навуходоносор» (в дитинстві мене дуже дивувала ця назва) як общину анархістів.

Анархія – відсутність порядку, світ без центру, чому б ні.

Окремі індивіди якимось чином усвідомлюють, що із Системою (Матрицею) щось не так і виходять з-під її контролю. Ці люди об’єднуються в таку собі комуну, хоча й ієрархізовану. Звичайно, жіночий відсоток у цій комуні чомусь дуже низький, немає народжуваності, закритого виробництва і т.д.. Але ж світ взагалі під загрозою.

Община знає, що Матриця – це гниле капіталістичне суспільство споживання. Морфей так і каже Нео під час тренувань, що всі ці адвокати, вчителі, поліцейські залежні від Системи. Відповідно, анархісти зневажають Систему й намагаються якось їй протистояти.  

В анархічній системі кіберпанку також змінюються ґендерні ролі. Коли Нео з Трініті вирушають рятувати Морфея, сумку зі зброєю несе чомусь Трініті.

Але на відміну від справжніх анархістів, ця община цінує знання і технології. Чого варте це вміння запрограмувати собі навички кунг-фу або пілотування гелікоптера. Якби ж можна було так майже безболісно завантажити собі програму літератури за третій курс.

Також мене зачепило те, що гидку кашу на сніданок для анархістів називають «Сніданком для чемпіонів». Особисто мене це відсилає до роману Курта Воннеґута «Breakfast For Champions or Goodbye Blue Monday» і американської фірми з виробництва готових сніданків (типу наших пластівців, як я зрозуміла).

Сенс життя за "Люсі": яка користь від розумних жінок?

Мені довелося чекати десь із півгодини. Добре, що в кінотеатрі ім. Маяковського є дивани й цікаве оформлення (з елементами «маяковщини» під стелею). Я встигла почитати старі СМС-ки (ніколи так не робіть) на старому телефоні (який в мене якось вкрали на рік), оцінити те, що в туалеті динаміки транслюють діалоги з кіноекрана і почитати цитати Маяковського в цьому «кахляному храмі чистоти» (товариші, треба митися, кидати курити, чистити зуби й не брати до рота те, що вже брали інші).

Нарешті ми всілися в залі. Дівчина, яка сиділа праворуч від мене, іноді роз’яснювала своєму кавалерові деякі сцени, але мені це не дуже заважало. На початку фільму ми із цією дівчиною помітили цікаву паралель із полюванням. Моделюється певне «взаємно обернене» перенесення: забарвлення хижого леопарда з’являється на жакеті жертви – героїні Скарлетт Йоганссон (яка пару тижнів тому була небезпечною брюнеткою в фільмі «Побудь у моїй шкурі»). Це цікаво. Все переплітається, з’являються китайці, закривавлені ноги, Скарлетт плаче, дівчина праворуч скаржиться, що ніхто не переклав китайські діалоги.

Якщо бути більш точними, то аналогії в мене виникли раніше, коли показували першу людину (яку, за версією хлопця в капелюсі, звали Люсі). Можливо, це параноя, але важко було не згадати «вступ» до «Космічної одіссеї 2001 року» Стенлі Кубрика.

І от, усі неприємності почалися з появою наркотиків (а Маяковський застерігав). Люсі (Скарлетт, а не мавпа) вбиває азіатів, з’їдає їхню їжу, пальцем витягає кулю, спокійно гуляє містом зі зброєю, ще більш спокійно заходить в лікарню з двома пістолетами, десь дістає лікарняний халат і стає схожою на крутого хлопця типу Нео. Дівчина, що сиділа праворуч від мене, поставилася до всього з підозрою. А я трохи засумнівалася тоді, коли Люсі ходила містом у тому ж лікарняному халаті.

 Китайці кричать, перекладають лише деякі фрази, Європа в небезпеці. І тут з’являються французи й усе вирішують (бо це Люк Бессон). Ми з подругою вирішили, що на роль комісара можна було обрати чоловіка з більш привабливим носом, але це вже зовсім інша історія. Маестро Люк робить шикарний жест: щойно Люсі сідає за кермо (вперше) і тисне на газ, щойно поліцейські машини злітають у повітря, глядач задоволено згадує «Таксі».

Ще Люк Бессон пропонує цікавий майстер-клас зі швидкого пік-апу: підходиш до хлопця, цілуєш, кажеш: «Ти мені ще знадобишся» і ведеш, куди захочеш. Виникає пікантна ситуація, коли жінка домінує. Взагалі, цікаво, що Бессон концентрує увагу на жінці – першій людині взагалі й першій людині, котра змогла оволодіти всіма можливостями свого мозку.

Але в чому, власне, суть? Бессон зачіпає проблему, яка рано чи пізно стривожить кожного з нас, людських створінь. Ця проблема так і формулюється: «В чому суть?». Нащо людині життя і мозок, який вона використовує всього на 10 %?

Зрештою, як і має бути в науковій фантастиці, ключі дають в руки героєві Моргана Фрімена (з приводу прізвища якого моя подруга пожартувала ще на початку фільму) – науковцеві. З його вуст лунають ключові слова про пошуки людиною свого призначення, йому в кінці фільму дають стильну флешку з космосом, йому належить розбиратися зі знаннями Люсі. Я навіть вичитала в Ніцше (і, сподіваюсь, правильно зрозуміла), що головне завдання науки – виправдати наше існування.

Але ж найрозумнішою є Люсі. Доки вона робила презентація науковцям, я згадала «Машину часу» Герберта Веллса й «Бойню номер п’ять» Курта Воннеґута. Все, що придумали люди, лише ускладнює їхнє життя, адже вони збудували «неправильну систему координат». Тральфамадорці Воннеґута знають і бачать більше, легше ставляться до життя й смерті, бо живуть у чотиривімірній системі. Четвертий вимір, якого бракує людям, – це час. Про це говорить і Мандрівник з «Машини часу», якому вдалося підкорити час. Зрештою, наукова фантастика нагадує паскалівські розмисли: ми, люди, є великі й величні, порівняно з мурахами, але й ми мізерні, порівняно з Космосом.

«Машину часу» не можна не згадати й тоді, коли Люсі подорожує на своєму стільці. Але якщо Мандрівник долетів до останніх років життя Землі, то Люсі подорожувала у зворотному напрямку. Кульмінацією для мене стала алюзія на Мікеланджело, коли Люсі зустрілася з Люсі. Чи це не символ повернення людини до своїх витоків, гармонізації, відродження?    

Для тих, хто шукає сенс життя, Морган Фрімен радить передавати знання наступним поколінням. Це можна зробити двома шляхами: стати безсмертним або розмножуватися. А Монті Пайтон у «Сенсі життя за Монті Пайтон» радять робити те, що подобається, їсти менше жирного, більше займатися спортом – і буде вам щастя.

А ще мене здивувало те, як швидко закінчився фільм. Але це й плюс, бо мене дуже втомлює тригодинне сидіння. Зрештою, немає часу на те, щоб просто сидіти – треба діяти (для початку – накопичувати знання).