Мої "книжковоарсенальні" дні (четверті)

Знайомство із «Книжковим Арсеналом» для мене відбувалося поступово. 2012-го це був концерт Жадана із «Собаками в Космосі» (моя перша зустріч із легендарним Жаданом і менш легендарними, але не менш крутими «Собаками»). Презентували альбом «Зброя пролетаріату», Жадан пив на сцені портвейн «з горла» і читав пронизливого до сліз «Марата».

2013й: мало що пам’ятаю, і це стосується не лише «Арсеналу» (це гармонійно вписується в мою концепцію підсвідомого страху все забути). Була літня практика в лаврі, а навпроти був «Арсенал», тож я вирішила зайти. Цього разу я вже дісталася до книжок і винесла щось, чого я не пам’ятаю, а також альбом із серії «Великі художники», присвячений Сальвадорові Далі. Відтоді я зацікавилася живописом і розпочала полювання на «Великих художників». Іноді мені здається, що це вплинуло на мою яку-не-яку, але професійну діяльність.

2014-й рік став апогеєм моєї «арсенальної» діяльності. До мене нарешті «дійшло» і мене охопило страшенне піднесення. Я ходила на всілякі лекції, зустрічі з письменниками, слухала і потім ще півроку розповідала про це історії. Крім того, я забезпечила собі найкращі книжки минулого літа: «Танго смерті» й «Останні дні панку в «Гельсінкі»». Ну, і про «Великих художників» не забула. Це надихнуло мене поїхати на «Форум видавців» до Львова. А «Форум» надихнув мене на регрес.

Цього року я чекала на «Арсенал», але кількість моїх сил не давала надії на розмах. Наприкінці мозкопролитного триместру Кровосіся Могилянка висмоктує останнє бажання жити й умирати. Але щось-таки залишилося.

ДЕНЬ 1

Дедлайн зі світової літератури – гарний привід кудись піти. Взагалі, останнім часом мій мозок цілком чесно реагує на все, що з ним хочуть зробити, природним бажанням витрачати гроші. Краще це, ніж нервовий розлад, тому я йому дуже дякую і пишаюся ним.

У четвер я познайомилася з дуже приємною дівчиною з «Центру Сучасного Мистецтва». Після деяких вагань, окрилена почуттям долученості до прекрасного («я стараюсь, батя!»), я все-таки вирішила завітати до «Арсеналу» («гулять, так гулять!»).

Приємно здивувало те, що локації видавництв майже не змінилися. З’явилося багато модних майданчиків, філософське кафе, розширився дитячий простір, але зустрічав мене незмінно майданчик «Меридіан Черновіц», ще теплий після виступу Сергія Жадана. До речі, я так і не потрапила на жодну презентацію Жадана в «Арсеналі», Могилянці чи деінде.

«Великі художники» були на своїх місцях, «Кубрик» із кадром «Космічної одіссеї» був на своєму місці.

Поступово в натовпі я почала впадати в транс, що зі мною не рідко буває в натовпі. І з глибин трансу мені почувся дуже знайомий голос. Я підійшла до дитячого майданчика і здивувалася: сидить Жадан, довкола нього сидять жіночки, а поміж них усіх бігають малі діти. Жадан на презентації дитячої збірки казок – це вже якийсь «розрив шаблону». Тим паче, що довкола немає натовпу відданих філологинь. Раптом Сергій взяв на руки дівчинку, яка бігала біля нього. Скільки старших дівчат хотіли б опинитися на її місці! А ще в якусь мить ми із Сергієм Жаданом зустрілися поглядами (бррр). 

Потім я проходила повз стенд «Pocket book» і мою увагу привернула «акція»: пишеш свою книжку-рекомендацію, кладеш до «урни» і натомість витягаєш собі рекомендацію іншої людини. Чоловік, що стояв на стенді, став запрошувати мене взяти участь у розіграші покет-буку. Я сказала, що не вірю в те, що мені колись пощастить у лотереї (бо так воно і є) і що мене більше цікавить, які книжки радять люди. Чоловік дозволив мені перелопатити всю «урну» і перечитати всі листочки, за що йому велике філологічне дякую. За результатами мого огляду, найчастіше (2 рази) радять «Трьох товаришів» Ремарка. Були ще книжки про любов і щось зі словом «хунта», але найбільше мене здивували Маркес і «Тореодори з Васюківки». Я порадила «Бойню № 5». Чоловік раптом спитав мене: «Ви читали Винничука?». Звісно, я читала. «А он він пішов, з рюкзаком», - сказав чоловік і я побачила в натовпі сивину старого еротомана Юрія Винничука.

Власне, чого я прийшла на «Арсенал». Від самого початку я планувала купити «Історії про тварин і людей» Міленко Єрґовича (кажуть, під неї можна добряче поплакати) із тієї ж «темпорівської» серії, що й «Останні дні панку» і новий примірник «ШО» подешевше. І таки я свого домоглася: 3 примірники за 60 грн. – це успіх!   

Але більше мені подобається простір із інсталяціями й картинами, бо там мало людей. Блукаючи цим простором, я здобувала собі приємні враження.

Наприклад, від цієї білої штуки, яка затягує, мов вир.

Але найбільшим потрясінням стало дещо інше. Я обернулася до стіни праворуч і побачила це: «безобрАзну» зелену істоту на фіолетовому тлі й напис «Зеленочеловеческое. Слишком зеленочеловеческое» (як потім виявилося, я неправильно прочитала). І в цей момент мене пройняло це величне почуття «зіткнення», зустрічі із твором мистецтва, а також відчуття глибокої спорідненості з автором, зокрема на підставі дуже «специфічного» почуття гумору. Я відчула потребу негайно дізнатися його ім’я. Ним виявився ніхто інший, як веселий єврейський одесит чи одеський єврей Олександр Ройтбурд. Зрештою, із самого початку «мазок» видався мені підозріло знайомим.

ДЕНЬ 2

Другим днем, нелінійно, була субота, бо в п’ятницю в мене був «синдром не вставання з ліжка». В суботу ж я відчула страшну відповідальність і таки доповзла до «Арсеналу».

Яким же було моє здивування, коли група людей біля «Малої галереї» «Арсеналу» виявилася кінцем черги на вхід (і я знову не потрапила на Жадана). І тут мені пригадався показ «Солі землі» в кінотеатрі «Київ» де мені випала щаслива можливість бути волонтером і не бути розчавленою натовпом охочих подивитися фільм. Але на «Арсеналі» люди були зовсім не агресивні.

Дивує те, що стільки людей приходять як на безкоштовні, так і на платні фестивалі. Крім того, це фестивалі культурні, інтелектуальні. Останнім часом люди просто стали більш активними, згуртованими, цікавими до того, що відбувається навколо. Може, це наслідки революції? Це дивує й дає надію.

Ще в метро я бачила дівчат в сукнях а-ля «стиляги». Я подумала, що це вони десь виступають, як я колись у школі. А дорогою до «Арсеналу» я бачила хлопця й дівчину на велосипедах у вбранні стилю ретро. Трохи згодом до мене «дійшло», що воно таке.

Винниченко: школяр, письменник, політик, художник

 Власне, чого я прийшла на «Арсенал» вдруге. Я хотіла купити плакат із Винниченком і познайомитися з Юрієм Андруховичем. Плакат мені сподобався, бо він був найсмішнішим («Винниченко йде до школи», «Винниченко написав купу книжок», «Винниченко-політик»…). Такі «амплуа» відомих українських письменників я вже бачила на площі Ринок на «Форумі видавців» восени. Я фотографувалася з Кулішем, Стусом і Прокоповичем о 7-й ранку, але постерів тоді ніде не було.

Андрухович вкотре презентував свою збірку есеїв «Тут похований Фантомас». Власне, можна зарахувати її до сучасної тенденції наших письменників перевидавати старе або робити книжки з блогів, записів на фейсбуці і т.д. і т.п. (якщо я колись стану відомою і буду щось видавати, видам величезний том зі своїми твітами, з ілюстраціями). Перед презентацією Юрій Андрухович щось шукав у своєму рюкзаку, а потім ми ненароком зустрілися поглядами (так-так-так). Найцікавішою частиною презентації виявилися запитання від аудиторії. Пан Юрій дав цікаву пораду письменникам-початківцям: не писати вночі, щоб потім не було соромно. А це суперечить поширеним уявленням а-ля сюрреалізм, що «муза приходить вночі».

Потім я пленталася між стендами і допленталася до «Меридіану». Поруч із ним були доволі рідкісні експонати – обкладинки українських книжок 1910-х-1920-х років. Це мене захопило. І крізь своє захоплення я почула, що зі сцени дівчата читають дуже інтимні російськомовні вірші про любов а-ля Вера Полозкова. Це викликало в мене «когнітивний дисонанс». Як виявилося, подія називалася «фешн-читання» (а дівчата справді були в гарних літніх сукнях із квіточками).

Пролетарии всех стран, соединяйтесь!

Також я побачила «воочію» «бубабістів». Ірванець багато жартує й активно жестикулює. Неборак – навпаки, дуже спокійний і таємничий за своїми чорними круглими скельцями. А в Андруховича дивний колір шкіри й голос (я чомусь думала, що він буде нижчий).

Але до кінця презентації я не висиділа, бо був поганий звук, а ще й стіни «Арсеналу» дуже холодні, і мої 20 ден мене від цього не рятували.

ДЕНЬ 3

День 3, він же неділя, він же останній день «Книжкового Арсеналу 2015». Цього дня я йшла побачити могилянських викладачів і презентацію від «Центру Сучасного Мистецтва».

На вході знову була черга, вже трохи менша, тому я трохи запізнилася на лекцію-читання «Поезія трьох воєн». Проте це не завадило мені цікаво провести час, бо й сама тема, й лектори, й вірші були цікавими. Акцентували увагу на важливості пропаганди під час війни, і це дійсно важливо. З’явилося й одвічне запитання про місце поета в часи війни.

Коли йшлося про сучасну поезію не «війни», а «з війни» (бо навряд чи її можуть поетизувати ті, хто її бачив), тексти читали самі автори (живі, так і хочеться сказати). Найбільше мене вразила Любов Якимчук. Можливо, це особливості жіночої поезії – більш… емоційної? Але ця поезія «вирвала» мене з «комфортної зони». Всі ці способи відволіктися закінчуються тим, що тебе кидають писком у миску. Поки хтось купує книжки й думає про високе, веде дискусії на шкіряних диванах, хтось занурюється з головою у кров і бруд. Кожному – своє? Зрештою, і саме життя – це постійне вибивання стільчика з-під ніг, в той час як ти прагнеш загрузнути в побуті, віднайти безмежний спокій, який настає лише після смерті.

Одразу після «Поезії трьох воєн» я потрапила на презентацію збірки «Культура завтра» від «ЦСМ». Розумні (справді розумні) люди розмірковували над тим, що таке «донбаський синдром», як із ним жити, розповідали про «креативну економіку» (я там зрозуміла лише про фари) і нашу систему освіти радянської моделі, яку не так просто змінити (і тут в моїй уяві поставав олень Микити Кадана). Зрештою, я придбала цю збірку есе й можу за потреби нею поділитися («а в мене немає нічого, і я можу з тобою поділитися»).

Потім я думала, йти мені додому, чи не йти. Взагалі, на вечір були заплановані ще одна презентація від «Смолоскипа» й поетичний перфоманс, у якому брала участь моя колега Ліна. Але я розуміла, що до вечора не протримаюся (до того ж, я знову була у своїх 20 ден).

Я йшла крізь «Арсенал» у бік виходу й раптом побачила слово: «Intermezzo». Біля слова з’явився Володимир Євгенович Панченко, а потім і Віра Павлівна Агєєва – могилянські професори. Я залишилася послухати. Виявилося цікаво. Особливо привілейованим себе почуваєш у контексті лекції про Коцюбинського, яку ми слухали минулого тижня на парах. Тим паче, що у четвер мені треба здавати Володимиру Євгеновичу письмову за Коцюбинським.

Взагалі, почуття власної гідності росте від того, скільки знайомих я зустріла на «Книжковому Арсеналі» (особливо коли це учасники). Крім того, це були не лише могилянці, але й люди з команди PinchukArtCentre (бо де «пінчуківці», там сучасна культура;)). Отак розширюється коло моїх знайомств протягом року, а тим більше, трьох. І почуваєш себе не «дєвочкою з вулиці», а майже «знатною особою», коли розумієш, що відбувається і хто такі частина із цих прекрасних людей довкола.   

Володимир Винниченко і його нові друзі

Львів для чайників або Надії й розчарування "Форуму видавців"

Чомусь мені на думку спало таке запитання: звідки починається подорож? З моменту, коли виникає ідея, чи коли отримуєш квитки, чи коли рушаєш з перону вздовж колії, чи коли ступаєш на асфальт іншого міста? З курки чи з яйця? З матерії чи з духу?

Зрештою, ще влітку логічний ряд Ростислав Семків – «Центр літературної освіти» – «Форум видавців» породив у моїй уяві маленьку мету (яка в сукупності з іншими маленькими «метами» творить сенс життя). Я знайшла собі гарну компанію і після певних переосмислень ми з Леною вирішили поїхати на один день (субота, 13-те) до Львова на «Форум видавців». І перед самим від’їздом в «Сільпо» (де я купувала воду й «Марію» в дорогу) мені трапився милий чек із передбаченням про те, що пригоди починаються. Так склалося, що я люблю ці передбачення, бо вони або хороші, або незрозумілі. Але це вже зовсім інша історія.

Отже, багато годин в поїзді, коростишенська вчителька, яка сприйняла нас за першокурсниць, чай, «Марія» і о пів на п’яту ранку ми на залізничному вокзалі Львова. До речі, цього року нас дуже часто чомусь сприймають за першокурсниць.

«Гугл» сказав, що перший львівський трамвай виїжджає о шостій, тому ми не стали на нього чекати. Як виявилося, Львів о п’ятій ранку поводить себе доволі містично. Щойно ми вирушили, згасли всі ліхтарі (різко), до хлопця й дівчини біля вокзалу причепилася якась навіжена стара, а пройшовши хвилин 10, ми помітили червоне сяйво костелу св. Ольги та Єлизавети. І мені стало цікаво, що станеться із цим містом, коли з’явиться перший трамвай і вулиці заповняться людськими створіннями.

Коли ми були вже десь неподалік проспекту Свободи, людей ставало більше, вони збиралися групками обіч колії. За декілька хвилин прогримів трамвай. «Гугл» таки не збрехав.

Світанок застав нас десь біля МакДональдсу. Ми мали час до 10-ї години, тож вирішили поблукати вулицями, пофотографувати  котів і собак-суїцидників, зазирнути до «Кав'ярні-копальні» й «Львівської майстерні шоколаду».

Окрема історія склалася із магазинами «АлкоСвіт». Один із них визирнув із передсвітанкової пітьми, інший знайшовся в центрі, а ввечері виявилося, що продуктові зачиняються раніше, ніж «АлкоСвіт». Напевне, це все через туристів.

Але на екскурсію в Алкосвіт можна сходити будь-де, а до Львова ми приїхали за мистецтвом. Перше моє враження – це постери-ілюстрації, присвячені відомим українським письменникам. Такий формат мені надзвичайно сподобався ще навесні на «Книжковому арсеналі», але про саме українських письменників я такого не бачила. На відміну від «Арсеналу», «Форум видавців» виходить за межі певного простору, він охоплює мало не все місто. Це цікаво.

Нарешті ми прийшли на перший захід нашої «форумної програми». То була презентація антології«Ода до радості» і там мав бути Сергій Жадан. Сергій не прийшов і я відчула першу підозру.

Після презентації ми подалися в осередок форуму – на книжковий ярмарок. Там я зустрілася з волонтеркою «Форуму видавців», моєю однокласницею і просто сонячною людиною – Даною.

Важко було щось знайти серед безлічі яток на плацу й у палаці, серед безлічі людей і книжок. До речі, найбільшою густина людей на квадратний міліметр була в кав’ярні «Mеridian Czernowitz», які чомусь не представили своє видавництво на стендах. Звідси й почалися мої проблеми.

На форум я їхала не просто так, а за «Мерцем у бункері» М. Поллака й альбомом «Бийся за неї» Жадана й «Собак у космосі». Альбом видали «Mеridian Czernowitz», це я знала точно, а от Поллак також асоціювався із цим видавництвом у зв’язку зі складною схемою планування «Книжкового арсеналу» й географією Чернівців, у яких я ніколи не бувала й до яких, підозрюю, в мене вже сформувалася підсвідома неприязнь.

Мені було сумно, але я не здалася. Після довгих кружлянь довелося залишити мою компаньйонку на цокольному поверсі. Нарешті вдалося визначити видавництво «Мерця в бункері» й відстежити потрібний стенд. На тому стенді був і альбом Жадана, але мій внутрішній єврей не дав його купити.

Результати моїх кружлянь: я маю романи К. Чапека «Війна з саламандрами» й М. Поллака «Мрець у бункері» (до речі, підозріло схожої тематики), а також останній випуск журналу «ШО». Ще один результат полягає в сумному висновку: на форумі повно масової літератури, хоч і україномовної. На «Книжковому арсеналі» гарні видавництва типу «Темпори» чи «Смолоскипа», чи навіть «КМАкадемія» якось не зливалися з детективами й самовчителями з народної медицини.

Зрештою, ми продовжили свої блукання вже в «Кав’ярні-копальні», де набрали листівок і були культурно вражені керамічною чашкою із фалосом на ручці.

Ми мали час до 16-ї години. Вуличні музики розважали туристів на площі Ринок, люди масово одружувалися, а ми обрали собі чудове місце напроти пам’ятника Никифорові біля неймовірної церкви Cвятої Євхаристії.

Нарешті ми рушили в «Кав’ярню Леваковського», де мала відбутися дискусія «Між шароварами й меншовартістю» за участю нашого викладача Сергія Семеновича Іванюка. Сергій Семенович не прийшов, а дискусія настільки нас обурила, що ми змушені були тікати з центру в сторону собору Св. Юра, обговорюючи трагічність сучасної української літератури. Як виявилося в понеділок, Сергій Семенович не прийшов тому, що організатори не узгодили з ним це питання. Та й навряд чи він взяв у такому участь.

Отже, ми опинилися в соборі Св. Юра. Після довгих вагань щодо того, чи можна нам всередину, ми все-таки зайшли. Йшла служба, як нам сказали, заутреня. Ми стояли й відновлювали свої кармічні діри й гармонійні ями.

Постоявши так деякий час, ми рушили на вокзал. Настрій змінювався, бо втома брала своє. Зателефонувала Дана й сказала, що їде нас провести. Як виявилося, вона їхала з іншого кінця міста. І її взяли в полон суботні затори.

Коли ми вже зайшли в поїзд і до відправлення залишалося 15 хвилин, Дана таки прибігла. Ми встигли обійнятися, а ще мені дісталася підписана листівка, яка дала зрозуміти, що в цьому місті я маю хоча б одного чудового друга, і це щастя. Тоді мій настрій підскочив. Наш поїзд рушив.

Ще на пероні Дана встигла розповісти, що цього року на «Форумі видавців» просто погані організатори. І я дуже в це вірю.

Зрештою, всі продукти чиєїсь інтелектуальної діяльності втрачають свій пафос, коли є ті, хто долає з тобою кілометри, зустрічає з тобою світанки і мчить до тебе через усе місто. Я дякую Лені й Дані. Мир.

Твір на тему "Мій улюблений письменник"

Я вже не пам’ятаю, звідки "виросли ноги". Можливо, все почалося зі збірки «Метаморфози», в якій я мусила шукати помилки для роботи «Граматична анормативність… (і щось там)». Можливо, з того, що тато цілий рік приносив додому книжки сучасних українських письменників (останніх після читання обов’язково називав наркоманами). Хай там як, я пам’ятаю трохи дивний вірш «Південно-західна залізниця» і перші рядки, які закрутилися в моїй голові: «Поговори зі мною, братка. // Палений найк, стара арафатка. // Ніч пливе, сутінь хитається. // Повітря вдихається. Видихається».

Потім була зима і в мене з’явився «Біг Мак (та інші історії)» «Суч.укр.літ.» завжди коштував трохи дешевше. Цю збірку я носила із собою на пари весняних курсів. Саме тоді мене помітила дівчина, яка стверджувала, що колись в Україні гуляли леви, і принципово не хотіла вчитися в КНУ. Вона сказала, що в мене гарний смак (і сама я дуже навіть «нічогенька»), але поезія в Жадана краща за прозу. Восени я бачила цю дівчину в парку Шевченка. Можливо, тому я не бачу сенсу в жорсткій принциповості (але це вже зовсім інша історія).

Ще восени я бачила самого Жадана. То був мій перший «Книжковий арсенал». Власне, тоді весь мій «арсенал» вклався в похід на «Складносурядні», де Сергій із «Собаками в космосі» презентували альбом «Зброя пролетаріату». В той період я взагалі мало що розуміла (іноді важко згадати, як я все пережила), тому навряд чи могла адекватно оцінити ситуацію. Спочатку люди чемно повсідалися на стільцях, а потім вийшов Жадан і сказав підривати свої зади й ставати ближче до сцени. І вже за декілька хвилин я зрозуміла, що це любов. Тоді в моєму арсеналі були спогади про концерти в рок-клубі (і те, як болить шия наступного дня) і щастя від «живих» «Placebo», але поєднання речитативу зі ска зчинило в моїй уяві справжній «культурний шок».

Тоді я трималася подалі від політики, тому в текстах не все розуміла. Пам’ятаю лише, що мені стало цікаво, хто ж той ОлегЛяшко, про якого співають, що він «нетрадиційних сексуальних поглядів».

А потім музика стихла. І я почула «Марата». І якась незрозуміла сила пробігла табуном мурашок по моєму тілу, аж очі мої стали вологими. Мабуть, так буває з людьми під гіпнозом. І цей чоловік точно володіє якимись такими здібностями, бо поруч із ним почуваєш себе зачудованою мишею.

А потім «Собаки в космосі» грали кавер на «No surprises» «Radiohead», Жадан пив на сцені вино «з горла», а мені треба було встигнути в гуртожиток до закриття.

Трохи більше, ніж за рік, «Зброя пролетаріату» знову стала актуальною. Було це десь у січні. Після 16-го. Була середа. Сергій Квіт написав на «фейсбуці», що пар не буде, натомість, зберемося на плацу й підемо колоною на майдан. Коли ми приїхали, колона вже майже сформувалася, а радіо транслювало рядки зі «Зброї пролетаріату»: «Вчи історію. Готуй революцію. Лишай аудиторію. Виходь на вулицю». Згодом я бачила цю цитату біля входу до бібліотеки Антоновичів.

       Навесні мені пощастило двічі: на презентації «Месопотамії» і на «Книжковому арсеналі». На читаннях було багато людей, в «Майстер Класі» тричі вмикали світло, звучало нове й старе, але найбільшим щастям для мене стала «Жінка». Ніхто в моєму світі не вміє любити жінку так, як Сергій Жадан. Навіть жінки не знають, що їх можуть так любити.

Сьогодні йому виповнилося 40. Восени вийшла «Месопотамія», зараз виходить новий альбом «Собак в космосі» «Бийся за неї». Для мене основа його стилю – це щемкі почуття, здебільшого, ностальгійні. І це трохи дивно, бо в ті часи, які він згадує, мене ще не було. І ще трохи дивно, що я люблю ці сповіді про берці, дальнобійників, гопників, «кримський драп і порно із Бахрейна» (бо я ж дівчина). Мабуть, це викликає в мене свою ностальгію. Адже я виросла в одному з найбільш небезпечних районів типового індустріального міста (хоча, хіба є тут безпечні райони, крім центру?), де кожен другий працює на заводі («Запоріжсталь», «Дніпроспецсталь» і ще якийсь «сталь»), де щовечора гуляють в генделиках, де влаштовують бійки і народжують в 14, де всі одне одного знають. І таких міст багато. І я нікуди не зможу подітися від такої пострадянської напівкримінальної любові, бо це – те, з чого все починалося.