Розмова з професором Іблером

Цього семестру я слухаю курс із дуже довгою назвою (назви тут справді дещо задовгі) «Das lyrische Schaffen Nikolaj Gumilievs: Lektüre und Interpretation ausgewählter Texte», що можна перекласти як «Поетична творчість Н.Гумільова: читання й інтерпретація вибраних творів». Власне, на парах ми цим і займаємося: читаємо, намагаємося перекладати й інтерпретуємо. Правда, коли перекладають з російської на німецьку, я лише слухаю, бо з моєю німецькою я до таких високих мовних мистецтв ще не готова. А поінтерпретувати люблю.

Семінар веде професор Райнхард Іблер. Від початку мені сказали, що він дуже хороший викладач, лояльно ставиться до хаусарбайтів (письмових робіт), а ще він збирається на пенсію, тож це його останній семестр. А ще він мило вимовляє російське «ё», і виходить щось схоже на «Гумільйов», і «Шатьйор». Правда, вже на першому семінарі професор Іблер сам дав привід чуткам, що на пенсію він може й не зовсім піде. Та й на пенсіонера він не схожий. Моя одногрупниця Галя каже, що на місце професора влаштовували конкурс, з’їжджалися спеціалісти з усіх усюд, читали публічні лекції, але гідну заміну Іблеру не знайшли. Тому це вже трохи нагадує прощальні тури «Скорпіонс» і Кобзона. Принаймні, я би тішилася, якби професор залишився ще на кілька «сезонів».

Минулої середи я нарешті зважилася запитати професора Іблера, чи можемо ми обговорити тему моєї письмової роботи. Тут це називається «хаусарбайт», має обсяг 20-25 сторінок і за концептом більше нагадує курсову. Всі роботи (а в мене їх 2 + 2 реферати) треба здати до кінця семестру, тобто до кінця вересня. Як виявилося, цю роботу можна писати або німецькою, або російською. Звісно, я обрала другий варіант, хоч як би там не було в житті, бо в Гіссені я остаточно визнала, що володію російською на рівні носія. Ну і я філолог, взагалі-то.

Отже, після пари професор Іблер люб’язно запропонував мені й моєму одногрупнику Нікіті піти до кабінету. Зазвичай для таких обговорень викладачі мають «шпрехштунден» («години прийому», як би по-дурному це не звучало) у своїх кабінетах, іноді студенти повинні завчасно брати «термін» (наголос на 2-й склад, аналог англійського «appointment», запланована зустріч). Отже, професор Іблер обернувся до мене, бо Нікіта прощався теплими обіймами з нашими одногрупниками (так, ніби тиждень триватиме вічність), і спитав, чи варто нам піднятися пішки, чи взяти ліфт. Якщо ви спілкувалися зі мною, то можете уявити, яка я ввічлива людина. А тепер уявіть собі професора Іблера – інтелігентного німецького чоловіка середніх років, ще ввічливішого за мене. А тепер уявіть нас разом.

Отже, я бовкнула, що краще йти пішки, адже я завжди намагаюся прийняти виклик сходів, бо суспільство тисне на мене пропагандою здорового життя і т. ін.. Ми пройшли поверх, півтора, і нам з Нікітою стало вже якось дивно. Як виявилося, інститут славістики знаходиться на 5-му поверсі, а ми йшли з 2-го. Бідний професор трохи захекався. Я подумала, яка ж я дурна, що таке втнула. А потім подумала ще: ну, він сам мені дав цей вибір, нічого.

Нікіта пішов у кабінет першим, вибачившись, що «лейдіс фьорст», але він поспішає. Звісно, обіцяні 15 хвилин розпливлися у півгодини, бо професор дуже любить поговорити. Але говорить він справді чудові речі, дуже гарною німецькою мовою. Деякі я нотую. Наприклад, він назвав футуризм «die Kunst des Vergessens», «мистецтвом забуття», архітектуру – «формою культурної пам’яті». А ще коли мої одногрупники й одногрупниці намагаються вкотре проінтерпретувати вірш Гумільова гіпотезою «це він написав про Ахматову», «тут він точно думав про розлучення з Ахматовою», «Анна Ахматова!», професор Іблер трохи переймається протестним духом (але поблажливим) і намагається донести таку думку: поезія – це не обов’язково про конкретну людину, це образ, що постає із суми вражень, спогадів, це може бути взагалі фікція, адже митці створюють образи себе, це радше гра (згадала homo ludens), радше роль і трохи обману. Він так і сказав (я це записала): «Wer sich für die Literatur entschieden hat, hat sich für die Luge entschieden, in eigenem Sinn» – «Той, хто обрав літературу, вирішив займатися обманом, у певному сенсі». Література – це «легітимна форма брехні». І я з цим погоджуюся, бо сама актриса й конструкторка образів іще та. Та й виглядає ця теорія красиво.   

Словом, поки я чекала на свою чергу, роздивлялася оголошення на стінах, то зустріла свою викладачку з української мови, пані Марію. Пані Марія якось трохи загадково подивилася на мене й сказала, що прочитала моє есе про «Інтернат» Жадана, похвалила мене, сказала, що їй сподобалося і що вона дала почитати есе дівчині, яка пише диплом про літературу Майдану. В такі моменти я відчуваю, що живу недаремно.

Нарешті Нікіта вийшов з кабінету. Професор Іблер казав, що має термін об 11:30, було вже 11:25, але я все одно зайшла до кабінету. Я сіла на м’якенький стільчик перед світлі блакитні очі професора, він запитав мене з доброзичливим усміхом: «Зо, про що ви хочете писати?». Я запропонувала 2 теми: концепт «Адамізм» і сліди дискусії між акмеїстами й символістами у віршах Гумільова. Професор сказав: «Ви не повірите, але щойно ми з Нікітою говорили про адамізм, але Нікіта пише бакалаврський диплом». Так я визначилася з темою. Професор дав мені кілька порад. Я сказала: «Але я не дуже знаю формальні вимоги…», на що професор відповів: «Нічого складного, вони такі ж, як на бакалавраті, лише магістри мають написати більш ґрунтовну роботу». Я тільки посміхнулася, зрозумівши, що професор думає, що я здобула бакалаврат у Німеччині (от вам актриса й конструкторка). А потім почалося головне.

Професор Іблер давав мені пораду, що не треба сидіти над купою книжок і перелякано писати хаусарбайт. А ще не треба читати всі букви й рядки усіх книжок, бо літературознавець «читає по діагоналі», обираючи лише те, що йому потрібно. Професор розповів, що в нього вдома бібліотека на 10 тис. томів (!!!), і коли його друзі приходять у гості, то питають, чи справді він усе це прочитав. І він відповідає, що не обов’язково читати все, часом достатньо прочитати абзац, окрему статтю, щось конкретне.

Професор Іблер порадив мені пару тижнів відпочити після закінчення семінарів, перш ніж братися до письмової роботи. І я відповіла, що саме лечу на 2 тижні до себе на Батьківщину – в Україну. А потім у нас пішла дещо «компаративна» розмова. Я здивувала професора фактом, що здобула ступінь бакалавра в Києві, й навіть встигла рік повчитися на магістратурі (в такі моменти в Німеччині я почуваю себе Дунканом МакКлаудом, бо бути на магістратурі в 23 – це рано (а мені ще й на вигляд дають 21, хе-хе)). Професор спитав: «А що ви вивчали? Російську літературу?». І я потайки посміхнулася в душі, бо це ще один мій «образ», зароблений активним інтерпретуванням на парах пана Іблера, показною обізнаністю в літературі й можливостях російської образної мови. Я сказала, що вивчала філологію – «шпрахвіссеншафт» і «літературвіссеншафт» (мовознавство й літературознавство), загальне й українське. Насправді не так уже й просто пояснити, що воно за звір, філологія в Могилянці. Професор Іблер захоплено констатував, що такий підхід він вважає правильним: вивчати літературознавство вкупі з мовознавством – комплексний підхід, академічне знання, та й таке. А потім професор поскаржився, що йому не подобається німецька модульна система, яка не дає ґрунтовних комплексних знань як за часів його навчання. А ще німці не дають гарну базу з філософії (для студентів-літературознавців). Я нарешті подумки визнала, що підхід Могилянки – це правильний підхід, і в моєму серці завжди будуть люди, які до цього причетні, хай би що вони про мене не думали. Крім того, професор Іблер поділився враженнями, що коли він запитує про щось студентів, якесь явище літератури чи культури, то на більшості облич бачить вираз легкої дезорієнтації. Тож викладач помічає, який в кого рівень знань.  Звісно, з позиції викладача можна побачити багато цікавого, можу собі уявити. Я подумки гордо зарахувала себе до людей, які щось знають, бо я таки часто щось коментую, і ці коментарі виявляються доцільними.

Потім ми говорили про суть літератури, про процес читання, про переклад. Я сказала, що добре перекладати поезію може лише поет. Професор Іблер зі мною погодився. Потім професор сказав, що об’єктивності не існує, автор завжди під впливом власної ідеології (література – це легітимна вигадка). Я погодилася. Також він сказав, що літературознавець має зберігати здатність читати текст не як фахівець, а як людина, яка просто отримує насолоду й не задумується, чи то там дієгетичний наратор (я згадала, як вперше почула слово «дієгетичний» від Ростислава Андрійовича на теорії літератури). Знайомі слова, вічні теми, роки Могилянки промайнули перед очима. І я відчула себе ніби знову на своєму місці. Ці розмови, які багато хто вважає беззмістовними, дають мені відчуття того, що я – це я, що все йде своїм ходом і все, так чи інакше, стає на свої місця. Everything’s in its right place.

   Я вкотре зрозуміла, що не можу мати успішних близьких стосунків з людиною, котра не читає художню літературу. Як не дивно, 95% моїх «женихів» під час другої або й першої зустрічі кажуть: «Книжки? Фу, я не люблю/ ненавиджу читати». Деякі мої знайомі кажуть: «Іра, це зовсім не головне». І це справді не головне – для них. Але для мене це знак, що в нас геть різні системи цінностей, погляди на життя, рівні емпатії. Та й таке.

Професор Іблер також сказав, що художня література розвиває критичне мислення. Я погодилася (взагалі, здебільшого професор говорив, а я махала головою, як та собака-статуетка в машині). На перший погляд суїцидальний вірш може опинитися програмовим жестом проти естетики символізму. Якщо подумати над тим, що зробило літературознавство з моїми мізками за 5 років Могилянки, можна злякатися. Це зробило мене гнучкою, здатною до креативного вирішення проблем і пристосування до іншого культурного середовища. Принаймні, я так вважаю.

Нарешті я хотіла розповісти професорові Іблеру про слова професора Беренсмаєра. Але в двері хтось постукав і до кімнати зайшла жіночка з новиною, що на професора хтось чекає (термін). Я подивилася на годинник – ми розмовляли годину. Жінка пішла й професор поглянув на мене з виразом «Що Ви хотіли сказати?» так, ніби в нас була ще година на розмови чи й уся вічність. Я повідомила, що почула від професора Беренсмаєра, що «література – це тренажер емпатії». Професор Іблер погодився. Я відчула, що непристойно стільки теревенити, тому по короткій паузі сказала: «Треба йти, на Вас чекають, дякую Вам». Професор сказав, що я можу прийти до нього ще, якщо будуть запитання щодо письмової роботи, або надіслати уривок роботи йому на імейл. Я сказала, що напишу йому. Тоді професор Іблер встав і потис мені руку. Щаслива, я пішла додому.

Я безмежно люблю людей літератури з їхньою дивною самотністю в бурхливому світі й безмежною щирістю в розмовах. Ці люди як океани – їх неможливо осягнути. Я можу згадати душевні розмови з викладачами Могилянки, але навряд чи згадаю точно, про що були ті розмови. Очевидно, що про щось важливе. Я хочу запам’ятати цей день хоч якось, бо він має значення, бо це день, коли я відчула, що все буде добре тут, у Гіссені. Та й у майбутньому взагалі. Хто знає, з ким, про що і якою мовою я буду говорити через кілька років.

Життя і смерть, пам'ять і забуття в романі С. Жадана «Інтернат»

Існує думка, що гарна проза, на відміну від поезії, потребує часу, відмежування від описаних подій. Ці події мають бути доконаного виду й минулого часу, щоб прозаїк зміг аналізувати причини, перебіг і наслідки, щоб емоції встигли охолонути, а рани (адже яка література без індивідуальних / колективних травм) вже трохи загоїлись. Але в літературі немає точних правил, є лише спроби автора й читачів проаналізувати, систематизувати, просто висловити й зрозуміти те, що важко пояснити, що можна якось «омовити» лише в художньому тексті.

Війна на сході України триває, разом з тим, виходять нові романи й поетичні збірки. Тематика цих книжок змінилася, як змінився весь світ довкола. Роман С. Жадана «Інтернат» – це ще одне нагадування про ці разючі зміни й про необхідність вибору. Це спроба проговорити як колективні, так і індивідуальні травми, взагалі зрозуміти, що відбувається, адже все відбувається швидко й хаотично. Сам С. Жадан має стосунок до окупованої території, походить з Луганщини, часто буває в зоні проведення бойових дій. Тому для самого автора це, напевне, історія трансформації місць, де він виріс, людей, з якими він жив. Власне, не просто трансформації – руйнування, нищення.

Не кожен може зрозуміти, як це, – не мати можливості повернутися додому, бо дому, наприклад, вже фізично немає. Сучасна війна стосується не лише військових, вона поглинає всіх, до кого прийшла. Більш того, цивільне населення зазнає особливих втрат. Саме про цивільне населення, позбавлене, на думку автора, голосу на війні, йдеться в романі «Інтернат» [2]. Це може спершу дещо дезорієнтувати читача, вийти за «горизонт сподівань», адже коли людина береться читати роман про війну, то очікує на якісь історії з лінії фронту, хоробрих військових, спецоперації, принаймні переказ офіційної хронології розвитку воєнних дій. Натомість головний герой           С. Жадана насправді ніякий не герой, а вчитель, непридатний до служби через проблеми з рукою (Жадан так і не каже, які саме), невпевнений у собі, повнуватий, в окулярах, котрі він постійно нервово сіпає. Паша, вчитель української мови (хоча в тексті про це прямо також не сказано), живе на станції й уперто намагається не помічати всього, що відбувається довкола. Він думає, що можна втриматися у власній зоні комфорту, що війна може пройти якось осторонь і не зачепити його. Паша прагне залишитися також десь осторонь, на маргінесі. Власне, такий тип персонажа не новий для Жадана. Автор розповідає також у своїх попередніх романах про маргіналів з «негероїчними» якостями, загублених у пострадянському, постколоніальному, постіндустріальному світі. Таку увагу до периферійного, маргінального можна було б назвати рисою постмодерну чи постпостмодерну, але насправді це ствердження простої істини: з таких маргіналів складається наше українське суспільство. Так, це пов’язано з історією й довгим процесом маргіналізації населення, але в нинішній ситуації це грає важливу роль: скільки людей не можуть визначитися, не мають власної думки, намагаються вдавати, що нічого не сталося. Отже, вчитель Паша вирушає в триденну подорож до інтернату, щоб забрати племінника й нарешті подивитися на світ розплющеними очима, усвідомити, що відбувається довкола.

«Інтернат» називають романом-подорожжю, тож за каноном головний персонаж мусить зазнати якихось світоглядних змін, пройти ініціацію [3]. Звісно, трьох днів замало, щоб повністю змінити життя людини, але в надзвичайних умовах війни, де події відбуваються з підвищеною інтенсивністю, три дні тривають дуже довго: у романі – більше трьохсот сторінок. Під час усіх подій виявляється, що Паша не такий слабкий і недоладний, як сам про себе думає. Йому вдається забрати племінника з інтернату, попри всі скептичні погляди в його (Паші) бік, і повернутися додому. Паші доводиться то стати «представником громадськості», то приймати поранених, його голос набуває впевненості, хоча очі його стають все більш червоними від утоми. Врешті, йому вдається визначитися, на чиєму він боці. Хоча цей діалог з господарем будинку є радше «німим»: господар питає: «А ви хоч за кого?», Паша витримує паузу, дивлячись господарю в очі, відповідає: «Ну а ти як думаєш?» [1, 283].

Війна змушує зробити «переоцінку цінностей», розставити пріоритети й визначитися, що насправді має значення в житті. Дорогою додому Паша подумки зауважує: «Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив» [1, 308]. Паша думає про минулі часи, коли дні минали тихо й спокійно, кожен рутинно робив свої справи, ходив на роботу, порався вдома. В мирний час це не мало великого значення, сприймалося як належне. В стані хаосу й руйнації тихе й розмірене життя стає заповітною мрією, особливо для мирного населення.

Одним із ключових аспектів у романі «Інтернат» є рух (особливо зважаючи на те, що це роман-подорож). Головний персонаж свідомо вирушає в дорогу, але може лише сподіватися, що йому вдасться повернутися додому з племінником. Він рухається радше крізь темряву. Паша не може знати, що чекає його за крок, чи не втрапить він на міну чи ворожий блокпост, чи вцілів інтернат і його дім. Власне, зима взагалі доволі темна й похмура пора року. Все довкола мокре, йде сніг, і якщо зупинитися, то можна загинути серед цього снігу: «Біжить, ховаючи очі від сліпучого білого марева довкола, біжить, тягнучи за собою всю свою втому, всю промоклість і вимученість. Головне – не зупинятись, не зупинятись у жодному разі. Добіжиш, ти добіжиш, вирвешся звідси, проскочиш» [1, 323].

Власне, Паша біжить не від конкретних людей чи загроз, а радше від смерті взагалі. Смерть ходить за ним усі ці три дні й тхне псятиною. Пашу охоплює інстинктивний страх смерті – страх, знайомий йому з дитинства, від того випадку, коли він провалився під кригу. Страх смерті можна зрозуміти, коли довкола війна. Це інстинкт, який є сильнішим за логіку й активує реакцію «бийся або тікай». Паша навряд чи може битися, але йому вдається тікати. Судячи з цієї дитячої історії про кригу, Паша має в собі сили не здатися, не впасти й не замерзнути серед засніженого поля, він має сили дістатися дому. Це вдається йому й цього разу, смерть оминає його, забравши молодого військового. У маренні Паша бачить чорних псів, котрі за ним женуться: «І залишається тільки бігти, не зупинятись, не озиратися, скільки стане сил, скільки стане часу. А скільки в нього ще є часу? Скільки?», але крізь темряву смерті пробивається світло життя: «Світла стає все більше, воно заливає собою все довкола, його стає так багато, воно виповнює собою все. Так, ніби життя складається лише зі світла, так, ніби в цьому світлі зовсім немає місця для смерті» [1, 325].

   Коли Паша з племінником вже майже дістаються дому, Паша думає про все, що сталося за три дні, й запитує себе, як далі жити з цим досвідом. Він сподівається, що можна про все забути, ніби не сталося нічого страшного або це сталося не з ними: «Можна все це забути? – запитує Паша сам себе. Звісно, що можна, відповідає він сам собі… Людина не має тримати в пам’яті стільки страху й злості. Як із цим потім жити?» [1, 307]. С. Жадан формулює запитання, які стосуються всього суспільства: як жити з цим досвідом, чи можна все забути? І було б дуже наївно сподіватися, що таке насправді можна забути: руйнацію, хаос, бруд, горе, «запах сірки й людського м’яса». Більше неможливо робити вигляд, що це стосується когось іншого. Паша принаймні більше не намагається дурити себе: «І що пристрасніше він себе переконує, то чіткіше й впевненіше розуміє: нічого подібного, ніхто нічого не забуде, ніхто нічого не залишить у минулому, і малий, хоч би що з ним далі відбувалося, тягнутиме за собою ці спогади, як торби з камінням, і цей запах рваної шкіри й солоних чоловічих сліз переслідуватиме його до кінця його днів» [1, 307].

С. Жадан описує травму, яка стосується як окремих людей, так і суспільства в цілому – травму війни. Цивільні й військові – всі, кого зачепила війна, – житимуть із цим досвідом. Ці події завжди будуть існувати в пам’яті, їх носитимуть із собою на весілля, дні народження й похорони, до них будуть повертатися й не знатимуть, що робити з цими спогадами. Покоління дітей Донбасу виросте, пам’ятаючи звуки артилерійських обстрілів. І навіть якщо їм якимось чином вдасться забути, це залишиться на рівні підсвідомості. Зрештою, ця пам'ять війни визначатиме майбутнє суспільства.

Головний персонаж роману американського письменника К. Воннеґута «Бойня номер п’ять» Біллі Пілігрим має здатність подорожувати в часі й щоразу повертається до подій Другої світової війни перед бомбардуванням Дрездена, де він перебував як полонений. Насправді ця здатність подорожувати в часі не надприродна, це лише властивість пам’яті – щоразу повертати людину в ті події, які мали на неї найбільший вплив. Біллі Пілігрим навчився спостерігати спогади як кіно, для нього немає початку й кінця, він помре від пострілу й народиться знову. Але навіть у Біллі є нервові розлади, точніше, посттравматичний стресовий розлад; навіть йому не вдається впоратися зі своїми спогадами, тому він часом починає плакати без причини. Як упоратися зі спогадами про війну? Як поведе себе колективна пам'ять? З теорії психоаналізу відомо, що травми потребують проговорення, вивільнення, «омовлення», інакше непроговорені травми можуть викликати невроз. Література – один із шляхів проговорення травм: як для письменника, так і для читача, котрий має змогу (спів)пережити описану історію й краще зрозуміти власних демонів, артикулювати власні травми. Більш того, за літературою потім вивчатимуть описані в ній часи, намагатимуться реконструювати події, факти й явища, але це ніколи не вдасться на сто відсотків, адже література має справу із суб’єктивним і фіктивним.

В «Інтернаті» все закінчується більш-менш щасливо: Паша і Саша повертаються додому, дім стоїть неушкоджений, у місті українські війська. С. Жадан дає надію на те, що так може статися в реальному житті: усі повернуться додому живими, вдома на них хтось чекатиме і головне – всі почуватимуться в безпеці. На жаль, реальність не має автора й ніхто не може гарантувати «хепі-енд». Але надія залишається, і це надія на краще. 

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1.    Жадан С. Інтернат [Текст] : роман / Сергій Жадан. – Чернівці : Меридіан Черновіц, 2017. – 336 с.

2.    Куришко Д. Жадан про «Інтернат»: приводячи війну у дім, ти ризикуєш втратити багато [Електронний ресурс] : / Діана Куришко // BBC Україна. – Джерело доступу : https://www.bbc.com/ukrainian/features-42185504. – Назва з екрана.

3.    Кухар А. З нами стався «Інтернат» [Електронний ресурс] : Альона Кухар // Літакцент. – Джерело доступу : http://litakcent.com/2017/09/05/z-nami-stavsya-internat. – Назва з екрана.

Мистецтво поміж чаєм і сельтерською водою

Звичайно, казати, що мистецтво відіграє більшу роль у виробничому процесі, ніж їжа, – це абсурд. По-перше, тому, що виробничий процес без їжі – неможливий, адже виділення енергії потребує потрапляння в організм білків, жирів та вуглеводів (хто не їсть, той не працює). По-друге, тому, що я геть не компетентна в питаннях марксизму, ленінізму, неомарксизму й багатьох інших ідеологічних та не дуже речей, про що поки не шкодую (бо я ще можу встигнути вдало вийти заміж).

Здавалось би, яке діло хліборобові до сонетів, тим більше, до романів (адже їх треба дуже довго читати, в чому знову виявляється дезорганізаційний вплив мистецтва на виробничий процес). Але ж чомусь і в часи «загірних мрій» соціалізму всілякі нахлібники зважувалися писати, а чесні пролетарі покірно віддавали зароблений шматок хліба на якісь там книжки.

Знову ж таки, якщо мистецтво – це забавка, забаганка літньої днини, ковток лимонаду замість дистильованої води, то чому ж митцям іноді так перепадає на горіхи за ту чи іншу «дурницю»? Невже бажання (хоч і трохи наївне та максималістське, але таке земне) мати обіди, вино, тютюн та послуги проституток – це такий вже страшний гріх? Адже серйозно карати митця за його спорадичні вибрики – це як змушувати шестимісячну дитину прибирати за собою.

Але якщо придивитися до діяльності цих нероб, які називають себе письменниками, виходить, що у перервах між обідами та тютюнопалінням вони неабияк напружуються. Їм доводиться постійно щось вигадувати, якось викручуватися, винаходити різноманітні трюки та зачіпки, щоб отримати свій обід. Хіба чай чи сельтерська вода колись так випиналися, щоб потрапити до вашого шлунку? Звичайно, за винятком тих моментів, коли ви роздивляєтеся полиці в супермаркеті або рекламу післяноворічного «Боржомі». Письменники рідко мають можливість потрапити на бігборди, тому їм значно важче дістатися вашої голови (а тим паче, шлунку).

Майк Йогансен слушно помітив, що ідеалісти будуть протестувати проти пропонованого розподілу й надаватимуть мистецтву преферанс перед їжею. Більш того, ці люди готові майже не їсти (а хто не їсть, той не працює) заради тих хитрих ідей, що їх пропагує художня література. І знову мистецтво дезорганізує виробничий процес. Ті люди, котрі могли б іти на фабрики чи в колгоспи, зачитуються вигадками фокусників і наївно їм вірять. Крім того, ці нещасні починають споживати більше вина й прикладатися до цигарок. Де ви бачили стільки клопоту від чаю чи сельтерської води?

І взагалі, де те місце – між чаєм та сельтерською водою? Світ побудований таким чином, що людині важко визначитися з тим, тварина вона чи ні, а що казати про місце мистецтва у продуктовому  раціоні або класифікації рідин. Якщо вже існує таке місце між чаєм та сельтерською водою, то має існувати і місце між небом та космосом, між спідницею та паском, між штундами та баптистами. А це вже питання занадто складне для сприйняття (тим паче, для осмислення), тому від нього доведеться відмовитися.

Хай там як, не варто вірити в те, що мистецтво – це така собі невинна забавка, легша за цигарки. Якщо чай і сельтерська вода можуть викликати проблеми із травленням або ж смерть (якщо попередньо підсипати отрути), то мистецтво загрожує суспільству, як мінімум, дезорганізацією виробничого процесу. А як максимум… страшно навіть подумати!

Jedem das Seine, як кажуть німці, тож залишмо чаєві та сельтерській воді виконувати свою благодатну роль, а мистецтву – продовжувати свої темні справи, бо яке ж то життя без ризику та інтриги.   

Символіка каменя в діалозі Григорія Сковороди «БесЂда, наречення двое, о том, что блаженным быть легко»

Твір «Бесіда, наречення двое, о том, что блаженным быть легко» цікавий як глибоко філософськими роздумами Григорія Сковороди, використанням біблійних цитат, так і образами, за допомогою яких автор пояснює й підкреслює свою думку.

У діалозі Сковорода вустами Михаїла, Даниїла, Ізраїля й Наємана веде виклад віри для таких людей, як Фарра, котрі ризикують піддатися на спокуси земного життя через незнання законів Божих. Найчастіше цей виклад ілюструють образами птаха й каменя. Цікаво, що ці образи мають неоднозначне потрактування в різних учасників діалогу.

Перша згадка про камінь належить Михаїлові й пов’язана з переплетінням біблійного й дохристиянського. З одного боку, Михаїл згадує про сирен, котрі намагалися згубити Одіссея. Ці хтонічні істоти з’являлися морякам серед водної безодні й своїм прекрасним співом заманювали мандрівників до скелястого берега, де на них чекала смерть.

Звідси виникає неочікувана паралель із людьми, що піддаються спокусі зовнішнього блиску життя – як-то чудо-зілля молодості, гарний зір чи довголіття. Звідусіль чути спокуси сирен, котрі обіцяють земні блага, але ті, хто не втримається, приречені розбитися об скелі: «А иначе вся ваша крЂпость, о языцы осязающіе, языцы невЂрующіе, будет вам камень претыканія, и камень паденія, и падеж сокрушенія»[3].

В образі каменя спотикання постає сам Бог, як сказано в Книзі пророка Ісаї: «І буде Він за святиню, і за камінь спотикання, і за скелю спокуси для двох домів Ізраїля, за сітку й за пастку для мешканця Єрусалиму. І спіткнуться об них багатохто, і попадають, і будуть поламані, і заплутаються, і будуть схоплені (Ісая 8:14,15)».

Виходячи з асоціації з сиренами, на кожну людину чекають випробування спокусами, щоб перевірити її душу й віру на міцність. І всі ті, хто порине в пітьму невіри, приречені бути ошуканими й померти в неславі: «Ты думаеш, но и ревнуеш сЂсть на камень плотскія юности, плотского безболЂзнія и плотских очей твоих, и се ожидает тебе претыканіе, паденіе и сокрушеніе»[3].

Також можна говорити про камінь як про образ Христа та його царства, що з’являється в книзі пророка Даниїла[2]. Цей камінь руйнує боввана, якого поставив Навуходоносор, а сила його, тобто християнство, згодом заповнює всю землю: «Ти бачив, аж ось одірвався камінь сам, не через руки, і вдарив боввана по ногах його, що з заліза та з глини, і розторощив їх. Того часу розторощилося, як одне, залізо, глина, мідь, срібло та золото, і вони стали, немов та полова з току жнив, а вітер їх розвіяв, і не знайшлося по них жодного сліду; а камінь, що вдарив того боввана, став великою горою, і наповнив усю землю (Даниїл 2:34,35)».

Але в розмові Наємана зявляється ще один образ каменя – камінь наріжний, котрий теж стосується Бога, віри й Христа: «Околдунил тебе глас сладкій, сиренскій глас, влекущій лотку твою на камни. Ей! О сих-то камнях глас сей Исаіи: «Приближатся, и сокрушатся, и падут». «Наполнятся домове шума, и почіют ту сирины». Но не бойся! Господь избавит тебе. Положит тебЂ во основаніе камень многоцЂнен, краеуголен. «Тогда спасешися и уразумЂеши, гдЂ еси был»[3].

З’являється певна опозиція «камінь наріжний – камінь спотикання». Це можна розглядати як те, що чекає на людину в результаті випробування віри. Звідси невіруючим належить прийняти Бога як камінь спотикання, а для тих, хто має міцну віру, хто все терпить заради праведності, Бог пошле свою любов у подобі наріжного каменя – Ісуса Христа. Камінь, від котрого відмовилися будівничі, опиниться в основі будівлі: «Приступайте до Нього, до Каменя живого, дорогоцінного, що відкинули люди Його, але вибрав Бог. І самі, немов те каміння живе, будуйтеся в дім духовий, на священство святе, щоб приносити жертви духовні, приємні для Бога через Ісуса Христа. Бо стоїть у Писанні: Ось кладу Я на Сіоні Каменя вибраного, наріжного, дорогоцінного, і хто вірує в Нього, той не буде осоромлений! (1 Петра 2:4-6)».

Також камінь в діалозі стає символом стійкості й вічності: «Не только дома, но в сердцЂ твоем и в душЂ твоей царствіе божіе и глагол его. Сей есть камень, а протчее все тлЂнь, ложь, лужа... «Вся преходят...»[3].

У зв’язку з такою аналогією Сковорода порівнює віру, правдивість з каменем, твердинею, гаванню, а все неправдиве, юродиве – із мінливістю, тимчасовістю й ненадійністю води: «Что только преходит Израиль — все то море, вода, зыбкость — основаніе и упованіе юродивых мужей, как написано: «РЂка текущая — основаніе их»; «почіют ту сирины»; «возволнуются и почити не возмогут; нЂсть радоватися нечестивым»[3].

Звідси ще одна опозиція «вічне – тимчасове», що виявляється в образі «камінь – пісок». Григорій Сковорода використовує притчу про двох чоловіків, один з яких швидко побудував собі дім на піску, а інший копав доти, доки не відшукав скелю, яка й стала надійним фундаментом для його будинку. Як наслідок, буря знищили дім на піску, а дім на камені вцілів. «Гаванью, или лоном, образуется упованіе, а морем и водою — лживость всякія плоти. Во евангеліи камень и пЂсок есть то же. На оном мудрый, а на сем домик себЂ строит муж безпутный»[3].

До ряду швидкоплинного належить і вода, й пісок, і людська плоть. Цікаво, що й камінь, як камінь спотикання, набуває негативного змісту: «Плоть бренная твоя есть то здЂшній мир, и днешній вечер, и пЂсочный грунт, и море сиренское, и камни претыканія»[3].

Також у зв’язку із символікою каменя неодноразово згадується старозавітна історія про ковчег Ноя. Завдяки цій історії переплітаються два головні символи діалогу: птах, якого уособлює голуб, і камінь як твердиня, як довгоочікувана земля. Ной вижив під час всесвітнього потопу завдяки тому, що жив праведно, дотримувався законів Божих, виконував усе так, як сказав йому Бог. Так само будь-який віруючий повинен пройти довгий шлях випробувань, блукати водами або рити пісок, щоб знайти наріжний камінь своєї віри: «Сей есть каменный холм вЂчнаго, выникшій из-под вселенскаго потопа, на коем упокоился Ноев голуб, с таким благовЂстіем:

… Прощай, стихійной потоп!

Я почію на холмах вЂчнаго, обрЂтши вЂтву блаженства.

Вот тебЂ Ноев голуб! Послушай гласа его: «ЛЂта вЂчная помянух и поучахся». «Постави на камени нози мои». «На камень вознесл мя еси». «Господь — утвержденіе мое и камень мой»[3].

Так само, як праведники потраплять до раю після смерті, ті, хто плаває водами життя, може знайти свою твердиню ще на цьому світі. Ізраїль закликає піднятися над мирським, як голубка, й знайти собі надійну скелю, на якій можна пізнати втіху: «Се ему дом, гнЂздо и кущи, водруженныя не на пЂскЂ, но на кифЂ. Конец потопу: радуга и мир есть кифа, на ней он возсЂл»[3]. На це Фарра відповідає: «Оснуем себЂ кущи на сей кифЂ. А-а, любезный мой Аввакум! Се нынЂ разумЂю пЂсенку твою: «На стражЂ моей стану и взыйду на камень»»[3].

   Зрештою, за біблійною історією, скелею Ісус назвав одного зі своїх учнів – Петра, котрому судилося заснувати церкву після смерті Христа: «А Ісус відповів і до нього промовив: Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець. І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її. І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв'яжеш, те зв'язане буде на небі, а що на землі ти розв'яжеш, те розв'язане буде на небі! (Від Матвія 16:17-19)».

У своєму діалозі Ізраїль порівнює Петра з голубом, чистим серцем, а також із міцним дорогоцінним каменем: «Сіе чистое сердце, верх всея дряни возлетЂвшее, есть голуб чистый, есть дух святый, дух вЂдЂнія, дух благочестія, дух премудрости, дух совЂта, дух нетлЂнныя славы, дух и камень вЂры. Вот почему Христос нерукосЂчною и адамантовою гаванью нарицает святаго Петра! По сердцу его...»[3].

І так само, як голубка знайшла собі надійну твердиню, Петро став засновником церкви, яка проповідувала істинну віру, став каменем цієї віри, завдяки чому багато хто з мандрівників зміг нарешті ступити на сушу: «Радуйся, кефо моя, Петре мой, гавань моя! Гавань вЂры, любви и надежды!»[3].

Як визнає Фарра, п’ятдесят років блукав він водами життя, доки не пізнав істини й не возрадувався. Таким чином, ніколи не пізно прийти до Бога й знайти в його любові наріжний камінь, доки пітьма невіри не перетворила її на камінь спотикання: «Пятнадесятое лЂто плаваю по морю сему и се достигох ко пристанищу тихому, в землю святую, юже мнЂоткрыл господь бог мой!»[3].

Як випливає з діалогу Григорія Сковороди «Бесіда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко», «глубина премудрыя благости, сотворшія нужное нетрудным, а трудное ненужным»[3]. Тому кожен, хто шукає блага, може знайти його завдяки служінню Богу.

Бог для людини з’являється в двох іпостасях: каменя спотикання й наріжного каменя. Той, хто блукає в пітьмі невіри й віддається усім примарним спокусам земного життя, пізнає силу каменя спотикання й загине від нього. Той же, хто свято вірить в Бога, виконує його заповіді, отримає віру як наріжний камінь – міцну основу.

Камінь протиставляється всьому швидкоплинному, непевному, як-то вода й пісок. Камінь – це стабільність, сила, надійність, яку потрібно довго шукати, але яка доступна кожному. Саме завдяки наполегливості й терпінню можна побудувати міцний фундамент своєї віри.

Завдяки тому, що Григорій Сковорода чудово знав Біблію, образ каменя набуває різних цікавих потрактувань, але незмінною залишається ідея про те, що ніколи не пізно звернутися до віри, вийти з пітьми й пізнати справжні блага, котрі криються не в довголітті чи плотських утіхах, але в Божій любові й Царстві Божому.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1.  Біблія [Електронний ресурс] : сайт «Библия Онлайн» / Пер. І. Огієнка. – Режим доступу : http://bibleonline.ru/bible/ukr/. – 21.04.14. – Назва з екрана.

2.  Словарь библейского богословия [Электронный ресурс] : сайт «Библиотека Якова Кротова» / под ред. К. Леон-Дюфура, Ж. Люпласи,            А. Жоржа, П. Грело, Ж. Гийе, М.-Ф. Лакана. – Режим доступа : http://krotov.info/spravki/essays_bible/slovari/1970_dufur_00.htm. – 21.04.14. – Загл. с экрана.

3.  Сковорода Г. БесЂда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко [Електронний ресурс] : сайт «Ізборник» / Григорій Сковорода. – Режим доступу : http://izbornyk.org.ua/skovoroda/skov111.htm. – 21.04.14. – Назва з екрана.