«Рай: Любов» («Paradies: Liebe»): любов, самотність, капіталізм і секс-туризм у Кенії

Коли мені було 17 років, я дивилася дуже багато фільмів, особливо всілякий «арт-хаус». Останній рік я рідко дивлюся кіно, переважно в кінотеатрі (це було аж 5 разів), або дивлюся щось коротке типу «Сімпсонів» (переглянула всі 28 сезонів за пару років) або «Південний парк». Ще іноді намагаюся не давати спуску своїй німецькій і дивлюся щось типу детективів «Tatort». Словом, коли на якомусь сайті з вивчення німецької я знайшла добірку фільмів для вивчення мови, мене чомусь привабив саме фільм «Рай: Любов». Судячи з опису, мало бути цікаво: пляж, сонце, море, натяк на якусь документальність, «нестандартна» героїня і гостра тема секс-туризму в Кенії, про який я ніколи в житті не задумувалася.

Фільм «Рай: Любов» був знятий австрійським режисером Ульріхом Зайдлем (Ulrich Seidl) у 2012 р. Це перша частина трилогії, яку доповнили «Рай: Віра» і, звісно, «Рай: Надія». Фільм показували на фестивалях у Каннах, Торонто, Меріленді та Новій Зеландії. Я дивилася «Рай: Любов» мовою оригіналу, але не скажу, що це ідеально підходить для вивчення німецької. Дещо я не розуміла, але здебільшого мовою фільму є ламана німецько-англійська. Також є версії фільму з англомовним і російськомовним дубляжем.

За сюжетом «Рай: Любов» біла європейська жінка Тереза, котра мешкає у Відні й працює з людьми з вадами розвитку, залишає сестрі свою дочку, проблемного підлітка, і їде на відпочинок до Кенії. Терезі десь 50 років, але через зайву вагу вона виглядає навіть старше. Головна героїня оселяється в готелі, де на балкони застрибують мавпи, ходить на заходи культурної програми з плаванням і змаганнями хто далі жбурне свій шльопанець (мій друг дитинства теж колись так робив) і вивчає найважливіші слова: «джамбо» – «привіт» і «хакуна матата» – «без проблем». Якщо ви народилися в 90-х, як я, або й раніше, ваше колективне несвідоме просто не витримає без згадки про Тімона і Пумбу.

До Терези на пляжі чіпляються продавці сувенірів і всякого непотребу, а в місті – таксисти (хоча вони їздять не на машинах, а на якихось мопедах). Схоже, всі таксисти, чи принаймні в Кенії та Україні, однакові. Однак Тереза приїхала не лише за традиційним туризмом. Вона зустрічає молодого кенійця, з яким «іде в номери», але коли настає момент «палких обіймів», жінка відмовляє, аргументуючи це словами: «Ти не любиш мене».

Поруч з Терезою часто з’являється її подруга, котра довше відпочиває в готелі й має молодого коханця, в якого щедро інвестує гроші. Одна моя подруга сказала б, що це на за правилами «женського достоїнства». Жінки у фільми говорять про те, як це, – побувати з темношкірим чоловіком, про тіло і запах. Темношкірі чоловіки – це образ Іншого, який є привабливим і небезпечним водночас. Зрештою, Тереза знаходить собі коханця Мунгу, який запевняє, що робить все з любові, а не за гроші. Тереза переступає межу дозволеного – вперше курить щось наркотичне, п’є місцевий самогон і спить з темношкірим. Ну і це якось не за «кодексом 50-річних пані», принаймні в моєму уявленні. Все ніби йде добре, але Мунга починає просити гроші для своєї сестри (до речі, хороша історія із сестрою), для школи, батька, аргументуючи це тим, що Кенія бідна, а Тереза має гроші. Замкнене капіталістичне коло базується на тому, що кожна сторона намагається використати іншу: отримати високу любов за гроші або отримати гроші за фізичну любов.

Цікаво, що ґендерні ролі у фільмі якісь «неправильні»: чоловіки займаються проституцією (це нормально сприймають навіть їхні дружини), а жінки купують чоловіків. Насправді ці 50-річні жіночки невпевнені в собі, шукають тепла і «ведуться» на слова палких кенійських мужчин. Вдома в них такої уваги немає. Тереза постійно лишає повідомлення на автовідповідачі своєї доньки, яка їй навіть не хоче записати щось у відповідь. Ми не знаємо, чому в Терези немає чоловіка. Судячи з мовчання за спільним обідом, із сестрою в неї теж сумнівні стосунки. Тереза постійно переживає, що вона застара і некрасива для своїх коханців. На сайті газети «Die Zeit» гарно написали про цю пишну тілесність головної героїні: «Die Fülle des Körpers steht für die innere Leere» – «Тілесна повнота означає внутрішню спустошеність» (якось так я це переклала). Як людина, яка за місяць подивилася 3 сезони «Зважених і щасливих» і сидить на дієті, бо, вочевидь, любила на ніч поїсти печива після тяжкого дня, і яку часом навідували думки «Їжа – це найбільше задоволення, яке зараз у мене є», я з таким судженням погоджуюся. У випадку з Терезою внутрішню порожнечу заповнюють алкоголь, нікотин, легкі наркотики і, найголовніше, – сумнівний (і від того сумний) секс.

Для мене є дві кульмінації у «Рай: Любов». По-перше, коли Тереза у свій день народження не отримує повідомлення від дочки, родини, засмучується, а її подружки в Кенії викликають стриптизера, якого відчайдушно не можуть довести до «бойової готовності» (в цьому проступає теж якась груба чоловіча модель поведінки). По-друге, коли Тереза приводить чергового молодика, він починає цілувати її ноги, а вона йому каже: «Поцілуй мене посередині». Молодик «ламається», але таки не може пересилити себе. Що з цього вийшло – дивіться самі.

Загалом, у «Рай: Любов» йдеться про фальшиву любов і самообман, які йдуть пліч-о-пліч з емоційним спустошенням. Я бажаю вам усім справжньої щирої любові, внутрішньої наповненості та впевненості в собі. Не вірте у «вільні стосунки», не довіряйте людям, які продають себе або купують інших, і пам’ятайте, що «жизнь такая штука – может всякое случиться, но не измеряй любовь в условных единицах».

P.S. А ще у фільмі дуже приємна кольорова гама і побудова кадрів.

Кіт Ромео повертається до своєї фрау після майже 4-х років розлуки

Я виросла в приватному будинку, де завжди крім мене, батьків і прабабусі жив ще мінімум один кіт. Собаки теж були, але до котів склалася особлива любов. Тож коли я випадково натиснула на хештег #Gießen у Twitter і знайшла цю історію, мені захотілося нею поділитися. Часом я бачу оголошення про розшук котів. Ця історія показує, що дива трапляються, це історія про справжню котячо-людську любов.

Кіт Ромео щодня зустрічав свою господиню на автобусній зупинці, але одного дня він зник. Минуло майже 4 роки, і нещодавно його знайшли – на іншій зупинці.

Кота Ромео завжди вважали особливою твариною: щовечора рудий чотирилапий чекав на свою господиню, яка поверталася з роботи, на одній з гіссенських автобусних зупинок «Візек». 3,5 роки назад, в жовтні 2014-го, кіт несподівано зник. Власниця розшукувала Ромео, але марно, тож вона полишила свої спроби.

Власниця поїхала з Гіссена

Кілька тижнів тому на іншій зупинці в Гіссені знайшли бездомного кота. Його відвезли в притулок для тварин, нагодували й обстежили.

За витатуйованим на вусі розпізнавальним номером стало зрозуміло: кота розшукували. Але власниця давно полишила надію на повернення Ромео, тож нікому не повідомила свої нові контактні дані після переїзду з Гіссена.

«У всіх блищали очі від сліз»

Тож гіссенський притулок для тварин розпочав пошук через Facebook – і успішно закінчив свій пошук у землі Саксонія. Спершу про цю історію повідомили гіссенські газети «Gießener Anzeiger» та «Gießener Allgemeine».  

 «Власниця кота негайно взяла відпустку й вирушила в 5-годинну подорож, щоб знову обійняти свого Ромео», – повідомив притулок для тварин на своїй сторінці. «У всіх блищали очі від сліз, адже вірний кіт весь час спостерігав за своєю господинею і нявкав, не підпускаючи до себе персонал притулку». Тепер 11-річний Ромео живе в Саксонії зі своєю фрау.

 «Це історії, які показують, що ніколи не треба полишати надію», – радіє співробітниця притулку для тварин Сара Бекер. Що довелося пережити Ромео протягом минулих 4-х років, невідомо. Фрау Бекер каже: «Скільки автобусних зупинок він проминув у пошуках своєї господині, ми вже ніколи не дізнаємося».

Момент зустрічі  Bild © Sara Becker/TSV Gießen

Джерело: http://www.hessenschau.de/panorama/kater-romeo-nach-fast-vier-jahren-zurueck-bei-frauchen,kater-romeo-giessen-100.html

P.S. для допитливих. Цікаво, що в статті пишуть про Ромео, але імені його господині ми так і не дізналися.

Біблійні мотиви в поезії С. Жадана (на матеріалі збірки «Вогнепальні й ножові»)

Під час знайомства з поезією Сергія Жадана, неможливо оминути образи, які змушують пригадати текст Біблії. Звичайно, ці образи не є центральними, проте їм належить важлива роль у формуванні загального враження від читання.

Більш того, біблійні мотиви в поезії С. Жадана мають доволі дивний, часто іронічний характер. Образи святих, пророків, апостолів автор приміряє на звичайних робітників і злочинців.

В контексті особливої уваги до жінки постає образ Богородиці, Марії. Не дарма остання збірка письменника називається «Життя Марії».

Аналізуючи творчість Сергія Жадана, не оминув біблійні мотиви й критик Олег Коцарев. У своїй статті «Безнадійні віра і любов Сергія Жадана» літературознавець зазначає: «Суперечливі трактування можуть викликати умовно релігійні образи Сергія Жадана» [2, 242].

О. Коцарев згадує різні інтерв’ю письменника з цього приводу, у яких висловлене доволі скептичне ставлення до релігії: «Чи вірите Ви у святого Миколая? – Я вірю в соціальну справедливість» [2, 242].

Справді, С. Жадан вирізняється активною громадянською позицією борця за соціальну рівність, співця «робочого класу». «Та це не пояснює численних християнських образів більшої чи меншої виразності й насиченості (починаючи від постійних «риб’ячих» образів)», - як каже         О. Коцарев [2, 242].

Питання навіть не в тому, чи вірить С. Жадан у Бога. Письменник демонструє блискучу обізнаність з текстом Біблії. Звичайно, як філолог, Жадан мусить орієнтуватися в символах і образах Святого Письма. Але якщо вже він використовує такі символи в своїй поезії, то це має певну мету.

Поміркувати над темою християнських образів у поезії С. Жадана можна на прикладі збірки «Вогнепальні й ножові», яка є яскравим зразком «творчої зрілості» автора.

Релігійні мотиви впізнавані вже в назвах розділів («Опій», «Апостоли») і віршів («Єрусалим», «Ісус у таких випадках воскресав»).

Цікаво, що назва першого розділу «Опій» витримана в характерному пострадянському дусі («релігія – опіум для народу»), хоча й прямих вказівок на СРСР у збірці немає.

Але у вірші із цього розділу «Малий сидів так довго, що змінилася Конституція» з’являється «шокуючий» образ татуювань на шкірі Малого (фактично, Христа): «і гарячі жіночі профілі, пов’язані якось з його коханнями, / і голова Сталіна над лівим соском, мов голова Івана Хрестителя» [1, 11]. В цьому виявляється одна з характерних рис поезії       С. Жадана – екстравагантна оксиморонність, поєднування непоєднуваних явищ. Таке неочікуване споріднення Сталіна з релігією можна побачити хіба у фільмі «Володар» грузинського режисера Шалва Шенґелі – розповіді про пригоди пам’ятника Сталіну, встановленого в дворі монастиря одного з грузинських сіл.

Але повертаючись до «Вогнепальних і ножових», варто зазначити, що біблійні (релігійні, християнські) мотиви є напрочуд потужними на початку збірки, головним чином, у першому розділі. В «Апостолах» ці мотиви послаблюються, у «Флязі» й «Каменях» зовсім розсіюються, і вже дещо прояснюється в «Коментарях».

Отже, починається збірка, як і все в цьому світі, з народження. У першому вірші виразно виступає алюзія на історію про народження Ісуса, зокрема про дари трьох східних царів, що йшли за зіркою до Єрусалиму: «Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму, / караваном із трьох позашляховиків», «Маріє, усі шляхи, / що вели сюди, всі дороги й стежки / нині світяться в темряві, й втомлені пастухи / ними вперто бредуть, переносячи ковдри й мішки» [1, 7]. В єрусалимську пітьму вриваються позашляховики, і знову ми натрапляємо на «дикі» поєднання.

Капітан (східний цар) пророкує майбутнє новонародженому, який, по суті, стане царем іудейським: «Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова, / що лише існують, він зможе назвати все… / Його будуть слухати звірі, птахи й вужі, / йому стане любові, щоби завжди стерегти / перехоплені нами колони та вантажі» [1, 8].

Цікаво, що до Ісусової любові й милосердя капітан додає помсту: «Хай малий сприймає помсти науку важку, / хай навчається справі та поміж нас росте»[1, 8] і дарує Христу «заводський ТТ».

Тобто в біблійну канву С. Жадан вплітає реалії мало не мафіозного життя. А можливо, первинним тут є саме життя пролетарів і злодіїв?

У вірші «Малий сидів так довго, що змінилася Конституція» автор взагалі поєднує образ Ісуса й «зека», порівнює вихід із в’язниці із воскресінням, від чого в священників, мабуть, захолола би кров. Але це дає змогу зафіксувати мотив переродження, воскресіння, що виринає то тут, то там протягом усієї збірки. Цей мотив доповнює майже «екклезіастівське» ставлення до життя: «І я, і вона, і кожен із нас / наділені часом. І тільки час / поєднує нас і кудись жене / і триває, аж доки весь не мине» [1, 88].

У сюжеті вірша «Вони сіли за стіл, накритий для всіх» легко впізнати сцену «Тайної вечері» Христа зі своїми учнями. Для жаданівської вечері характерний «фраєрський» стиль. Ісус з’являється в бурлескному образі: «Він усім наливав, хто сидів за столом. / Наливав по вінця, як самому собі» і розмірковує про зраду Юди: «Я підтримую кожного словом своїм, / я дарую впевненість та благодать, / я годую їх і наливаю їм. / Але хто із них усіх мене здасть? / Хто та сука, яка мене закладе? / Хто покличе зраду на цей поріг?» [1, 16].

Є тут і розмова з апостолом Петром («Наймолодший із них, із рубцем на щоці»), котрий тричі зрадить Христа: «і кричав йому: “Бос, ну що за діла? /  Ми усіх порвемо”… / Але він наливав йому і говорив: / “Кожна вдача рано чи пізно мина. / Ти їм перший зіллєш, як натиснуть згори, / Всі рахунки, адреси та імена”» [1, 17].

                                                      

«Відсторонений» наратив несподівано змінюється появою авторського «я» й зникненням алюзій до біблійних історій. Можна знайти лише поодинокі імена, географічні назви, порівняння.

Тільки вірш «Ти завжди тримав при собі свою втому» змушує пригадати події на горі Синай, куди Господь зійшов вогнем і де дав Мойсею десять заповідей, уклавши заповіт із єврейським народом. Вочевидь, головним героєм вірша є сам Мойсей, єдина людина, якій можна було підніматися на гору: «Але всі вони виморочені й нехитрі, / щоби прийти за ним сюди» [1, 30]. Крім того, неможливо оминути кінцівку вірша: «…Любов формує маршрути наші. / Господь стоїть із нами на пляжі. / Стоїть між сухих, як пісок, арабів. / Виловлює з хвиль дітей і крабів» [1, 31].

Священна історія навіть не спрощується, але переноситься на буденне життя. Це чимось нагадує бурлескно-травестійні барокові поеми, в яких Адам і Єва з’являлися в народному українському вбранні. 

Інша особливість біблійних мотивів збірки – поєднання із екзотичними реаліями. Зокрема, у вірші «Білі люди – жорстокі люди» Жадан пише: «Але пророки були сомалійські пірати - / за це їх і розпинали білі»[1, 34] і робить висновок: «Головне – тримай при собі свою віру, / свою любов і свою упертість. / Спаситель – він не зважає на шкіру, / він зважа на солідарність і чесність» [1, 35]. Таким чином письменнику вдається досягти бажаної соціальної рівності.

Соціальні мотиви також переплітаються із біблійними алюзіями: «батьківщина / для кожного з нас починається там, / куди нас виганяють / із райського саду» [1, 59].

Звісно ж, неможливо уявити поетичний світ Сергія Жадана без Неї – коханої жінки. Жіночі оповіді автор порівнює із біблійними текстами. «…і якби, скажімо, Святе Письмо записували за жінками, - пише поет у «Примітках», - воно було б значно більшим в обсязі. Та й світ… був би іншим, якби Святе Письмо записували саме за жінками. У цьому світі було б значно більше пристрасті. Й значно менше хрестових походів» [1, 147].

Цікаво, що останній розділ поетичної збірки, «Коментарі» («Герої, апостоли, жінки і міста»), написаний прозою. Саме цей розділ дає змогу робити якісь висновки щодо погляду С. Жадана на релігію. Автор витворює незвичне поняття «біблійний пролетаріат» і таким чином вивищує працю звичайних людей, котрі віддано виконують свою справу й залишаються непомітними: «у той час, коли святі займалися пророцтвами й дивами, вони займалися економікою» [1, 127].  

Тобто Сергій Жадан вбачає щось величне в «димі й полум’ї щоденної боротьби», він сакралізує побут, який є невід’ємною частиною людського існування, народження й переродження, сенсу цього існування: «Тому що історії справжніх героїв завжди доволі прості – це історії про народження та родинний затишок, про материнство й батьківську зброю, про міцний усталений побут, про родинні свята і втрати… про рани – вогнепальні й ножові, зашиті й забинтовані… про смерть у бою і воскресіння в спогадах друзів» [1, 129-130].

Жадан витворює власну релігійність і бере на себе завдання розповісти про справжніх героїв. Отже, певна релігійна «матриця» наповнюється новим змістом, побут українських пролетарів, «фраєрів» і ув’язнених настільки ж важливий для українського письменника, як і оповіді про життя Мойсея, Соломона для євреїв.

Творчість Сергія Жадана тримається на впевненій вірі, палкій любові й надії «попри».

 А до більш формальних особливостей можна додати й зацікавлення біблійним текстом, який «просвічує» у віршах і прозі.

Про особливу «релігійність» говорить Олег Коцарев: «Вірогідно, що сам Сергій Жадан трактує все це якось інакше… але мені видається, що в його творчості віра (ясна річ, позаконфесійна, неформальна…) відіграє роль такого собі внутрішнього не завжди виразного «кістяка» подій, на який можна спертися й через який відбувається загадковий, безперервний, пульсуючий зв'язок зі світом»[2, 245].

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1.    Жадан С. Вогнепльні й ножові / Сергій Жадан. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2012. – 160 с.

2.    Коцарев О. Безнадійні віра і любов Сергія Жадана / Олег Коцарев // Літературна дефіляда. Сучасна українська критика про сучасну українську літературу. Бібліотека «ЛітАкценту». – К. : Темпора, 2012. – 544 с.

Між Еросом і Танатосом З. Фройда

Життя і смерть – чи є тема більш універсальна й більш поетична? Віками люди намагаються пролити світло на те, чого точно не в змозі осягнути. І в цьому «contra spem spero» справді розкривається часткова правда про людську природу – життя як диво, всупереч тому, що всі люди – смертні. Більш захопливим може бути лише переформулювання цієї теми, тобто, у вужчому й ще більш поетичному розумінні, любов і смерть, Ерос і Танатос. Те, що рухає людськими істотами, непідвладне контролю, більше за людину. Можливо, в цьому розкривається одвічна туга за універсальним порядком, за великим Іншим, якому ім’я виявляється Любов. Але іноді й справді розуміння того, що не все залежить від тебе, приносить відчуття умиротворення.

Постать Зиґмунда Фройда залишається цікавою й актуальною впродовж століття. Його ідеї більше критикують, йому іноді важко довіряти, але саме йому завдячують значним поштовхом у вивченні несвідомого й осягненні таємних глибин людської природи. В цьому є щось від поезії – «очуднення» повсякденної дійсності, туга за недосяжним «абсолютом». І незважаючи на те, що концепції Фройда ґрунтуються на «приземленому» біологізмі, є в них щось легке, недомовлене й прекрасне.

Як переплітаються в людській природі потяг до життя й потяг до смерті, так домішуються туди й інші потяги, пристрасті й протиріччя. Цікаво, що всі знають З. Фройда як автора біологічно детермінованих концепцій, а також як автора чудових листів до своєї нареченої. Іноді важко повірити, що це писала одна й та сама людина. Але саме в цьому розкривається суть не лише З. Фройда, так трапляється часто. Це нагадує історії, скажімо, про Леніна, котрий був революціонером і любив котів та дітей.

В  70-х роках ХХ ст. Ж. Дельоз і Ф. Ґватарі критикували З. Фройда за його «зацикленість» на індивідові, точковість, обмеженість і запропонували замінити психоаналіз «шизоаналізом». Справді, людина навіть не амбівалентна, у ній діють багато різноспрямованих сил. Людина не існує сама по собі або в обмеженому просторі родинного маєтку, її оточує суспільство так само дивних і цікавих індивідів. Але навіть в одиничності відкривається певна правда про ціле.        

Тож у своїй роботі «По той бік принципу задоволення» З. Фройд писав про те, що в людині дивним чином поєднуються два потяги: до життя й до смерті. Взагалі, життя доволі важко зрозуміти, адже матерія виникає з неорганічного стану спокою й прямує до свого завершення, віднайдення стану спокою: «ціллю будь-якого життя є смерть, і навпаки, неживе було раніше за живе»[2]. Тоді незрозуміло, для чого потрібне життя з його перипетіями. Потяг до смерті тісно пов'язаний із принципом задоволення. Тоді виходить, що для людини нормально хотіти лягти і вмерти? Але це бажання врівноважує інстинкт самозбереження, або, кажучи простіше, страх смерті. Потяг до життя, здається, потребує від людини активності й діє всупереч тотальному розпаду, цілковитому спокою, «ніщоті». Напротивагу «принципу задоволення» Фройд виводить «принцип реальності», який передбачає відмову від задоволення, адаптацію до «труднощів зовнішнього світу», хоча й ця відмова – тимчасова, адже психіка «тимчасово переживає незадоволення на довгому звивистому шляху до задоволення» [2].

Цікаво, що й любов для З. Фройда є амбівалентною: «сама любов до об’єкта вказує нам на таку саму полярність між любов’ю (ніжністю) і ненавистю (агресивністю)» [2]. Тобто між коханням і ненавистю й справді межа тонка, і навіть бажання любити й оберігати шкодить об’єкту нашої любові. Мабуть, це теж пов’язано із зацикленістю Фройда на індивідуалізмові. Любов передбачає порушення індивідуальних кордонів, вміння йти на поступки, пристосовуватися, а також небезпеку відкритися в своїй слабкості й зазнати поразки. З такої точки зору, любов і справді викликає занепокоєння й навіть, можливо, страх. Для З. Фройда, затятого прихильника біологізму, любов передбачає скоєння насильства над іншим, «бо цього потребує виконання статевого акту» [2].

Серед наукових розмислів З. Фройда про таємниці життя на прикладі протистів можна натрапити на цікаву ілюстрацію, яку сам учений подає доволі «сором’язливо». Але ця історія дуже спокуслива навіть для самого Фройда: «вона така фантастична й радше є міфом, ніж науковим обґрунтуванням, і я б не наважився навести її як приклад, якби вона не задовольняла тієї умови, використати яку ми намагаємося» [2]. Йдеться про «статеве» питання або питання розподілу статей і міф про Андрогіна, який Фройд знаходить у «Пірі» Платона. Ці міркування вражають своєю поетичністю: «Тоді Зевс розділив людину на дві частини, як розрізають груші навпіл, щоб вони краще зварилися… Коли, таким чином, усе суще поділилося навпіл, у кожної людини з’явився потяг до своєї другої половини, і обидві половини знову обплели руками одна одну, з’єднали свої тіла й захотіли знову зростися» [2]. Серед усіх цих наукових розмислів раптово випливає гіпотеза, що насправді існувала певна первинна цілісність, і людина носить у собі тугу за цією цілісністю. Але З. Фройд зупиняє думку читача словами: «Я думаю, на цьому місці варто обірвати міркування» [2].

Інколи здається, що З. Фройд заплутує читача праці «По той бік принципу задоволення», снуючи й обриваючи свої думки. Вчений не дає відповіді на запитання, чим є життя і смерть, чим є любов, чи існує надія на певний «універсальний порядок». Більш того, він сам це визнає й полишає читача в задумі, завершуючи свою наукову працю цитатою з поезії: «До чого не можна долетіти, треба дістатися накульгуючи» [2].

Роки минають, а й досі ніхто з учених не розгадав усіх таємниць життя й смерті. Проте ми, смертні, маємо можливість подумати над цими питаннями. Що змушує нас вставати щоранку й триматися, попри всі жахи цього світу? Що рухає нами й що спиняє нас? Чому нам завжди хочеться знати більше? Наприкінці можна зацитувати відомого українського поета Юрія Іздрика: «Не бути легше, ніж бути. / Не знати краще, ніж знати. / Ніщо неможливо забути, / ніде неможливо сховатись. / Всі ці слова – зайві, / увесь цей крик до нічого, / і згасло давно сяйво / надії до доброго Бога. / Тільки дивується сліпо / відрубана голова, / як вперто вертається літо, / як стійко росте трава» [1].

ДЖЕРЕЛА

1.    Іздрик Ю. Риму Рим [Електронний ресурс] / Іздрик // Мертвий щоденник. – Режим доступу : http://izdryk-y.livejournal.com/182512.html. – Назва з екрана.

2.    Фрейд З. По ту сторону принципа удовольствия [Электронный ресурс] / Фрейд З. // сайт: «Библиотека Гумер». – Режим доступа : http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/freyd/po_stor.php. – Нзвание с экрана.  

Аморальний імператив товариша Підмогильного

В той час, як міжгалактичні кораблі сантиметр за сантиметром підкорюють простори Всесвіту, а комбайни вітчизняного виробництва зернина за зерниною збирають плоди колективної праці, інженери людських душ стоять на поступі духовного виробництва з друкарською машинкою в руках… Вони місять тісто з характерів, типів і ситуацій, щоб зліпити батони-«цеглини» й солодкі кренделики моральних законів світового пролетаріату.

Література – це дзеркало, яке відбиває досягнення людства в усій красі; це поверхня, гладка й непринципова. Саме тому будь-які ухили в бік заглиблення, закручування й заморочування прийнято вважати за прояви гнилого капіталізму й буржуазного націоналізму. Головна думка літературного твору має бути максимально зрозумілою для читача, як, наприклад, думки класика нашого Леніна. Письменник мусить всіляко підтримувати поступ соціалізму світовими широтами, вдаватися до відповідних тем і обирати протагоністами персонажів робітничого походження.

Будь-який письменник, який себе поважає, знає ці золоті правила творчості. Проте товариш Валер’ян Підмогильний, схоже, зазнав прикрих провалів у пам’яті, поки писав свою «Невеличку драму». Почнемо з того, що драма не така вже й «невеличка» за обсягом, тож сама назва недоречно обманює довірливого читача. Що вже казати про те, що це й не зовсім драма. Дія відбувається в Києві, головною героїнею, вочевидь, є товаришка на ім’я Марта, котра працює в бюро. В цілому, червона революція не має нічого проти жінко-центрованих історій, бо всі рівні на шляху до світового соціалізму.

Тож Марта спершу живе як пристойна дівчина-сирота робітничого походження, працює й чесно заробляє на шматок хліба й житлову площу десь у центрі міста. Проте все йде шкереберть, коли з’являється… ні, навіть не товариш професор, гнилий інтелігент за визначенням. Спершу з’являється література! Саме поезія стає джерелом тих ілюзій, що затьмарили розум бідній дівчині й заманили її на самісіньке дно моральної ями. Товаришка Марта забуває про заповіді вождя нашого Леніна й поринає з головою у вир безчестя. Якби вона читала твори Маркса, то жила б щасливо реальним днем, а не витала в хмарах ідеологічно небезпечних ілюзій. Марта могла б створити сімейну ланку, ставши до шлюбу з робітником, за прикладом її колеги Ліни. Тут цілком доцільно було б розв’язати сюжет на користь Льови, зіграти весілля, дати всім гарні місця на виробництві й більшу житлову площу. Література мусить підбадьорювати наших читачів об’єднуватися в робітничі ланки, освячені Марксом, Леніним і РАГСом. Натомість товариш Підмогильний свідчить сам проти себе й показує, якою шкідливою може бути художня література, «фікція», особливо поезія. Ці поети тільки й чекають, коли пристойна дівчина втратить пильність і втрапить у пастку, зіткану з буржуазних ілюзій.   

Такою дівочою слабкістю нахабно користується Юрій Славенко, професор неробітничого походження, який намагається балансувати між Мартою й буржуазною панночкою з непролетарським ім’ям Ірен. Професор не хоче ставати до шлюбу, народжувати майбутніх пролетарів і працювати на благо світового соціалізму. Він використовує Марту для своїх брудних і страшних забаганок, і, наситившись, кидає її, збезчещену й безперспективну. Перед нами зразок страшної класової боротьби, в якій капіталізм намагається будь-якими методами, навіть любовними, знешкодити робітничий клас. Проте товариш Підмогильний показує якусь дивну й нереалістичну ситуацію, в якій капіталізм перемагає. Цікаво, де він бачив таких Славенків і чи може вказати конкретні адреси? Бо виходить так, що роки боротьби з колишнім режимом, старанного викорінення капіталістичного ладу не спромоглися очистити світ від цієї зарази.

Але ми знаємо, що ситуація, описана товаришем Підмогильним, неможлива в нашому суспільстві. Тож вважаємо, що доречно було б не страхати  читачів неправдивим сюжетом, а вирішити колізію наступним чином. Марта мала б звернутися до партійної організації й розповісти про свою ситуацію. Далі належало б провести збори, обговорити проблему, вислухати доповіді робітників і ухвалити резолюцію стосовно подальших дій. Звісно, резолюція була б не на користь Славенка. Можливо, професора довелося б ув’язнити за таку аморальну поведінку й намагання нашкодити світовому соціалізму. Тож такий фінал, де робітники перемагають буржуазне зло, виглядає більш правдиво, бо пролетарі всіх країн мусять об’єднатися, а комунізм повинен перемогти.  

Але який світ показує нам товариш Підмогильний? Це гнилість, нераціональність, несправедливість і підступність. Як могли ми, товариші читачі, опинитися в такому світі? Як занесло нас сюди, де все не так, як заповідав Карл Маркс? Тільки червоні сльози поблискують на сумному обличчі світового соціалізму… Що ми можемо зробити з такою літературою? Та нічого, бо яка база, така й надбудова. Зрештою, як казав товариш Ленін у приватній розмові зі своїм близьким другом, «будь-яку помилку можна пробачити, якщо її скоєно в ім’я любові».

«Чи мріють андроїди про електроовець?»: кіберпанк чи «Улісс»

Роман Філіпа Діка, як на мене, ще не можна назвати кіберпанковим. Тут немає мереж, і андроїди виступають радше засобом оприявлення безумства світу сього.

Взагалі, мене найбільше зацікавила лінія із тваринами і мерсеризмом. «Чи мріють андроїди про електроовець» - це роман про те, що світ повен ненависті або байдужості (і не знати, що гірше). У світі після ядерної війни має цінність лише емпатія і те, що може її викликати.

Цікаво, що релігії мерсеризму в книжці протиставлення релігія андроїдів – шоу Бастера Френдлі. Вочевидь, андроїди заздрять людям, які вміють співчувати, тому їхня ціль – знищити мерсеризм. Проте звістка про те, що Мерсер – підробка чомусь не змінює ситуацію.

Більш того, цікаво, що Бастер, по суті, є уособленням масової культури (адже він веде шоу по телевізору й радіо). По-перше, це добре корелює із «літаючою японкою» в «Blade Runner». По-друге, це дає підстави підозрювати Філіпа Діка в нелюбові до масової культури.

Також мене зацікавило те, що роман дивовижним чином накладається на матрицю «Уліса». Дія відбувається протягом одного дня (але, слава Богу, Дік описує її коротше, ніж Джойс). Герой проходить обряд ініціації. Але найбільше чіпляє те, що в кінці роману увага переходить на жінку Декарда, Айрен (з якої все й починалося). «Улісс» же закінчується потоком свідомості Моллі. Правда, у «Електровівцях» не жінка зраджує чоловіка, а навпаки, проте помітними є проблеми в родині. Може, якби в Ріка й Айрен були діти, їм би не довелося заводити вівцю й козу.

Але все це відсилає також до матриці першоджерела – «Одіссеї». Як наслідок, проблему можна звести до обряду ініціації, який пройшов кожен філолог-першокурсник на парах Бориса Борисовича Шалагінова.

Зрештою, особисто мені було б важко вижити в світі Філіпа Діка, проте мене б точно не списали. Бо, як сказала викладачка англійської на першому курсі, в мене дуже високий рівень емпатії.

Як я провела свій рік

Настав 2015-й рік, рік кози. Козою я називаю свою подругу Марину.

Мої друзі лікують похмілля і вирішують свої справи. Я сиджу вдома і дивлюся серіал з Нагієвим (і це не «Фізрук»). Чудовий час для того, щоб щось підсумувати.

Хоча першим моїм підсумком є те, що час є переважно циклічним.

Минулий рік я зустріла в Києві в доволі незвичній для себе ролі. Першого січня я довго шукала «Київський торт». Вперше в житті я вирішила, що мені конче потрібен цей торт. І я тоді таки знайшла його. Цей рік я зустріла з мамою.

Нещодавно я сиділа в темній кімнаті з відео-роботою Аслана Ґайсумова «Проспект перемоги». Читати в темній кімнаті неможливо і, щоб не задрімати, я вирішила передивитися старі СМС-ки. Тоді я зрозуміла, що Зігмунд Фройд мав рацію. Всі мої трагедії вивітряться і забудуться, бо мені лінь щось записувати і перечитувати старі повідомлення. Те саме може статися і з приємними спогадами. Може, й з усім моїм життям.

Зігмунд Фройд писав, що наша пам'ять має властивість стирати неприємне, травматичне, відкладати його подалі. Чорта з два, думала я, як таке можна забути. Тим паче, що я вважаю себе злопам’ятною. Тепер я розумію, що травматичні спогади справді блокуються. Але найчастіше з них вибудовується найцікавіше.

Я пам’ятаю перші й декілька останніх днів січня. Був тиждень самостійного навчання. Тоді я зустрілася з другом. Ми не спілкувалися три роки. То був дуже слушний момент, бо саме тоді я потребувала міцної підтримки. І я її отримала. Дякую.

14-го лютого до мене приїхала Юля і на кухні її застала ця чудна жінка, яка ходить вночі по гуртожитку. Ми ще довго згадували фразу «Переспати сюди прийшла!».

19-го лютого був сонячний день. Я прокинулася раніше, щоб довчити укр.літ. Було дві пари – лекція і семінар. Коли автобус повертав на Бальзака, подзвонила мама і сказала, що в центрі Києва знову щось горить. Потім перекрили метро. Лена 5 годин їхала додому. Маша була на Майдані. 20-го лютого скасували пари і ми з Галею їхали на вокзал у маршрутці, повній ідіотів. 21-го лютого в Запоріжжі я дивилася телевізор і не вірила, що таке буває не по телевізору.

Був момент (про який не можна казати), коли я зрозуміла, наскільки це близько. Я усвідомила, що дійсно могла втратити когось дуже дорогого мені. Я вдячна за те, що хтось захворів, хтось кудись не пішов, що всі мої знайомі вціліли, навіть якщо дехто з них мене потім дуже сильно образив.

Я пам’ятаю, як ми не потрапили на «Німфоманку» і пішли гуляти нічним Запоріжжям. Світанок застав нас десь біля Дніпра.

Я пам’ятаю, як гарно падає світло на траву в Дубовому гаю о п’ятій ранку. Я пам’ятаю чай на пристані й вино в порту ім. Леніна.

3-го березня був концерт «Почайни» у філармонії. Я випрасувала свою «13-ту» сукню і поїхала на вокзал, щоб залишити валізу в камері схову. Я вийшла на Хрещатику і вперше побачила майдан після подій лютого. Була жахлива мряка. Якісь люди ходили з фотоапаратами. Мокра земля виглядала спід покоцаного тротуару. Десь тут Маша передавала бруківку. Рваною чорною раною зіяв будинок профспілок, прірва наді мною. Лежало декілька плит з іменами загиблих. Майдан тонув у морі квітів. Я в житті не бачила стільки квітів. І тоді я подумала, що жодній жінці не подарують стільки квітів. Люди обирають ненависть і смерть. Люди від народження приречені на смерть, вибір лише в тому, як вмирати.

Хтось зі сцени звернувся з оголошенням, що помер ще один хлопець. Люди вмирали, вмирали й вмирали. Грала «Пікардійська терція». Ми, що блукали під сценою, заклякли на місці. У підземному переході продавали лампадки. Ввечері я сіла на потяг до Дніпропетровська, вранці – на автобус до Запоріжжя.

Цього року в мене навіть був хлопець. Для мене він був музикантом. Але потім він служив в армії й сам не захотів, щоб я його дочекалася. Коли ми бачилися востаннє, він сказав, що провів тиждень в АТО й нарешті зрозумів, що немає нічого важливішого за життя. Іноді в мене виникає бажання дізнатися, чи він живий. А потім я згадую, що дурним щастить.

Я пам’ятаю не лише вино. Юрко Іздрик сказав, що істина є на сторінках жіночих журналів, але я кажу, що істина розкривається в «балконних розмовах». А під ранок закінчується «Байкал» і доводиться пити воду з крану.

Ми хотіли поїхати в Харків, але мама сказала, що це погана ідея. А Маша сказала: «Ти б ще поїхала на екскурсію в донецький краєзнавчий музей».

Але здійснилася інша моя забаганка: ми поїхали на «Форум видавців» до Львова. Я ледве знайшла потрібні мені книжки, а після однієї літературної дискусії ми просто вирішили тікати. Ми так тікали, що опинилися на службі в соборі. Форум був не дуже добрий, але саме місто й моя однокласниця Дана – просто чарівні.

Я бачила зблизька, як люди стають набожними.

Ще я була на «Книжковому арсеналі». Юрія Винничука назвали еротоманом, а він сказав, що «клин клином вибивають». Так я і лікуюся. Тому одні враження витісняють інші. Єдина невиліковна хвороба, якою спекулюють рекламники і політики, - це ностальгія.

Я бачила Сергія Жадана доволі багато разів. В серпні я зрозуміла, наскільки класними є «Собаки в Космосі». В жовтні я підстрибувала під улюблених «300 китайців».

Я багато читала, і навіть встигла прочитати щось для себе. Після Воннеґута, Веллса і Чапека виявилося, що мій улюблений жанр – наукова фантастика. Сама досі не вірю в це.

Я слухала багато музики. Цього року скасували «Best City» і концерт «Depeche Mode». Я знайшла місце, в яке можна писати рецензії на альбоми, тому ця моя пристрасть не згасає. Мене посилали на концерти гуртів «Мельница» і «Symphomania». Я дійсно маю слабкість до музики. І до музикантів.

Я писала про кафе, нічні клуби і стриптиз-бари Дніпропетровська.

Я була в Цюрупинську і бачила свою подругу. Ми були на пристані, на фестивалі Індії в Цюрупинську. Небо над нашим двором зовсім не змінилося.

Я бачила море, в якому живуть дельфіни й величезні медузи. Вночі зорі падали в чорні хвилі, а відпочивальники розкладали фуршети на лежаках.

Я закінчила другий курс і навіть частину третього. В мене, як і в багатьох людей на цьому етапі, з’явилися сумніви, чи це комусь треба (особливо мені). В мене були (і є) дуже цікаві й цінні викладачі. Хочеться подякувати їм за це.

Як каже мій тато, я розміняла третій десяток, але життя моє тільки починається. Я зрозуміла, що на двадцять років уже чогось-таки досягла. На день народження мені подарували троянду, вино, шоколад і рожевого зайця. Я вперше (сподіваюсь, не востаннє) відчула себе «справжньою» жінкою.

Я перечитала «Ловця в житі» і зрозуміла його краще, ніж два роки тому. Тепер в душі мені – шістнадцять.

Мою сім’ю з’їла гангрена.

Я втратила одну бабусю. Моя двоюрідна сестра народила хлопчика. Моя мама вдруге вийшла заміж. Бориса 6 місяців не пускали до України. Тепер я знаю, що заміж можна вийти й тоді, коли тобі за 25.

Я отримала роботу своєї мрії. Хоча ні, я не мріяла про таке, бо не знала, що таке можливо. Але це гарне й близьке мені місце – PinchukArtCentre. Як виявилося, щастя завжди було поруч. Пост медіатора ідеальний для студентів-гуманітаріїв і самотніх людей, бо завжди є з ким поговорити. Крім того, є так багато споріднених душ медіаторів, що блукають між поверхами арт-центру.

З кінця жовтня я не маю вільного часу, тому не маю депресій. Але й тепер, на вихідних, депресії мої мають інший характер.

З шістнадцяти років мистецтво є моїм порятунком від божевілля. Якби мені не розбили серце, я б не купила гітару і не передивилася стільки гарних фільмів.

Пошук роботи став результатом більш глобального мисленнєвого процесу. Цікаво, куди ще мене занесе.

Я маю одну характерну властивість: де б мене не занесло, в кінці кінців, я залишуся самотньою, отже, вільною.

В мене були на диво захопливі любовні пригоди. Іноді я щиро дивуюся, що таке може статися не по телевізору. Я дякую за кожну мить ніжності й суму, приречену застигнути в бурштині. Хоча я ніколи не знаю, що станеться завтра.

Gonzalez-Torres: Perfect Lovers

Зрештою, переможцем є той, хто ще може любити, бо це – найважче.

Я згадую, як моя одногрупниця сказала, що один пінгвінчик із «Мадагаскару» був злим, бо його ніхто не обіймав.

Можу додати, що проблем завдають комплекси, які також є наслідком нестачі любові (так по-психоаналітичному). А ще люди іноді просто не хочуть зрозуміти (це вже по-медіаторськи).

Чому чоловіки розпочинають війни? Чи зміниться щось, якщо обійняти Путіна?

Як каже Настіо Москіто в своїй відео-роботі «Frozen War»: «If by any chance you do not have to kill, be ready to hate, and be hated. If you are uncapable of hating, do try to love, while you are hated».

P.S.

Кохай, рибо, кохай,

хай безнадійно, хай,

хай без жодних надій - 

радій, рибо, радій.

Любов варта всього - 

варта болю твого,

варта твоїх розлук,

варта відрази й мук, 

псячого злого виття,

шаленства та милосердь.

Варта навіть життя.

Не кажучи вже про смерть.

(С. Жадан)