Символіка каменя в діалозі Григорія Сковороди «БесЂда, наречення двое, о том, что блаженным быть легко»

Твір «Бесіда, наречення двое, о том, что блаженным быть легко» цікавий як глибоко філософськими роздумами Григорія Сковороди, використанням біблійних цитат, так і образами, за допомогою яких автор пояснює й підкреслює свою думку.

У діалозі Сковорода вустами Михаїла, Даниїла, Ізраїля й Наємана веде виклад віри для таких людей, як Фарра, котрі ризикують піддатися на спокуси земного життя через незнання законів Божих. Найчастіше цей виклад ілюструють образами птаха й каменя. Цікаво, що ці образи мають неоднозначне потрактування в різних учасників діалогу.

Перша згадка про камінь належить Михаїлові й пов’язана з переплетінням біблійного й дохристиянського. З одного боку, Михаїл згадує про сирен, котрі намагалися згубити Одіссея. Ці хтонічні істоти з’являлися морякам серед водної безодні й своїм прекрасним співом заманювали мандрівників до скелястого берега, де на них чекала смерть.

Звідси виникає неочікувана паралель із людьми, що піддаються спокусі зовнішнього блиску життя – як-то чудо-зілля молодості, гарний зір чи довголіття. Звідусіль чути спокуси сирен, котрі обіцяють земні блага, але ті, хто не втримається, приречені розбитися об скелі: «А иначе вся ваша крЂпость, о языцы осязающіе, языцы невЂрующіе, будет вам камень претыканія, и камень паденія, и падеж сокрушенія»[3].

В образі каменя спотикання постає сам Бог, як сказано в Книзі пророка Ісаї: «І буде Він за святиню, і за камінь спотикання, і за скелю спокуси для двох домів Ізраїля, за сітку й за пастку для мешканця Єрусалиму. І спіткнуться об них багатохто, і попадають, і будуть поламані, і заплутаються, і будуть схоплені (Ісая 8:14,15)».

Виходячи з асоціації з сиренами, на кожну людину чекають випробування спокусами, щоб перевірити її душу й віру на міцність. І всі ті, хто порине в пітьму невіри, приречені бути ошуканими й померти в неславі: «Ты думаеш, но и ревнуеш сЂсть на камень плотскія юности, плотского безболЂзнія и плотских очей твоих, и се ожидает тебе претыканіе, паденіе и сокрушеніе»[3].

Також можна говорити про камінь як про образ Христа та його царства, що з’являється в книзі пророка Даниїла[2]. Цей камінь руйнує боввана, якого поставив Навуходоносор, а сила його, тобто християнство, згодом заповнює всю землю: «Ти бачив, аж ось одірвався камінь сам, не через руки, і вдарив боввана по ногах його, що з заліза та з глини, і розторощив їх. Того часу розторощилося, як одне, залізо, глина, мідь, срібло та золото, і вони стали, немов та полова з току жнив, а вітер їх розвіяв, і не знайшлося по них жодного сліду; а камінь, що вдарив того боввана, став великою горою, і наповнив усю землю (Даниїл 2:34,35)».

Але в розмові Наємана зявляється ще один образ каменя – камінь наріжний, котрий теж стосується Бога, віри й Христа: «Околдунил тебе глас сладкій, сиренскій глас, влекущій лотку твою на камни. Ей! О сих-то камнях глас сей Исаіи: «Приближатся, и сокрушатся, и падут». «Наполнятся домове шума, и почіют ту сирины». Но не бойся! Господь избавит тебе. Положит тебЂ во основаніе камень многоцЂнен, краеуголен. «Тогда спасешися и уразумЂеши, гдЂ еси был»[3].

З’являється певна опозиція «камінь наріжний – камінь спотикання». Це можна розглядати як те, що чекає на людину в результаті випробування віри. Звідси невіруючим належить прийняти Бога як камінь спотикання, а для тих, хто має міцну віру, хто все терпить заради праведності, Бог пошле свою любов у подобі наріжного каменя – Ісуса Христа. Камінь, від котрого відмовилися будівничі, опиниться в основі будівлі: «Приступайте до Нього, до Каменя живого, дорогоцінного, що відкинули люди Його, але вибрав Бог. І самі, немов те каміння живе, будуйтеся в дім духовий, на священство святе, щоб приносити жертви духовні, приємні для Бога через Ісуса Христа. Бо стоїть у Писанні: Ось кладу Я на Сіоні Каменя вибраного, наріжного, дорогоцінного, і хто вірує в Нього, той не буде осоромлений! (1 Петра 2:4-6)».

Також камінь в діалозі стає символом стійкості й вічності: «Не только дома, но в сердцЂ твоем и в душЂ твоей царствіе божіе и глагол его. Сей есть камень, а протчее все тлЂнь, ложь, лужа... «Вся преходят...»[3].

У зв’язку з такою аналогією Сковорода порівнює віру, правдивість з каменем, твердинею, гаванню, а все неправдиве, юродиве – із мінливістю, тимчасовістю й ненадійністю води: «Что только преходит Израиль — все то море, вода, зыбкость — основаніе и упованіе юродивых мужей, как написано: «РЂка текущая — основаніе их»; «почіют ту сирины»; «возволнуются и почити не возмогут; нЂсть радоватися нечестивым»[3].

Звідси ще одна опозиція «вічне – тимчасове», що виявляється в образі «камінь – пісок». Григорій Сковорода використовує притчу про двох чоловіків, один з яких швидко побудував собі дім на піску, а інший копав доти, доки не відшукав скелю, яка й стала надійним фундаментом для його будинку. Як наслідок, буря знищили дім на піску, а дім на камені вцілів. «Гаванью, или лоном, образуется упованіе, а морем и водою — лживость всякія плоти. Во евангеліи камень и пЂсок есть то же. На оном мудрый, а на сем домик себЂ строит муж безпутный»[3].

До ряду швидкоплинного належить і вода, й пісок, і людська плоть. Цікаво, що й камінь, як камінь спотикання, набуває негативного змісту: «Плоть бренная твоя есть то здЂшній мир, и днешній вечер, и пЂсочный грунт, и море сиренское, и камни претыканія»[3].

Також у зв’язку із символікою каменя неодноразово згадується старозавітна історія про ковчег Ноя. Завдяки цій історії переплітаються два головні символи діалогу: птах, якого уособлює голуб, і камінь як твердиня, як довгоочікувана земля. Ной вижив під час всесвітнього потопу завдяки тому, що жив праведно, дотримувався законів Божих, виконував усе так, як сказав йому Бог. Так само будь-який віруючий повинен пройти довгий шлях випробувань, блукати водами або рити пісок, щоб знайти наріжний камінь своєї віри: «Сей есть каменный холм вЂчнаго, выникшій из-под вселенскаго потопа, на коем упокоился Ноев голуб, с таким благовЂстіем:

… Прощай, стихійной потоп!

Я почію на холмах вЂчнаго, обрЂтши вЂтву блаженства.

Вот тебЂ Ноев голуб! Послушай гласа его: «ЛЂта вЂчная помянух и поучахся». «Постави на камени нози мои». «На камень вознесл мя еси». «Господь — утвержденіе мое и камень мой»[3].

Так само, як праведники потраплять до раю після смерті, ті, хто плаває водами життя, може знайти свою твердиню ще на цьому світі. Ізраїль закликає піднятися над мирським, як голубка, й знайти собі надійну скелю, на якій можна пізнати втіху: «Се ему дом, гнЂздо и кущи, водруженныя не на пЂскЂ, но на кифЂ. Конец потопу: радуга и мир есть кифа, на ней он возсЂл»[3]. На це Фарра відповідає: «Оснуем себЂ кущи на сей кифЂ. А-а, любезный мой Аввакум! Се нынЂ разумЂю пЂсенку твою: «На стражЂ моей стану и взыйду на камень»»[3].

   Зрештою, за біблійною історією, скелею Ісус назвав одного зі своїх учнів – Петра, котрому судилося заснувати церкву після смерті Христа: «А Ісус відповів і до нього промовив: Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець. І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її. І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв'яжеш, те зв'язане буде на небі, а що на землі ти розв'яжеш, те розв'язане буде на небі! (Від Матвія 16:17-19)».

У своєму діалозі Ізраїль порівнює Петра з голубом, чистим серцем, а також із міцним дорогоцінним каменем: «Сіе чистое сердце, верх всея дряни возлетЂвшее, есть голуб чистый, есть дух святый, дух вЂдЂнія, дух благочестія, дух премудрости, дух совЂта, дух нетлЂнныя славы, дух и камень вЂры. Вот почему Христос нерукосЂчною и адамантовою гаванью нарицает святаго Петра! По сердцу его...»[3].

І так само, як голубка знайшла собі надійну твердиню, Петро став засновником церкви, яка проповідувала істинну віру, став каменем цієї віри, завдяки чому багато хто з мандрівників зміг нарешті ступити на сушу: «Радуйся, кефо моя, Петре мой, гавань моя! Гавань вЂры, любви и надежды!»[3].

Як визнає Фарра, п’ятдесят років блукав він водами життя, доки не пізнав істини й не возрадувався. Таким чином, ніколи не пізно прийти до Бога й знайти в його любові наріжний камінь, доки пітьма невіри не перетворила її на камінь спотикання: «Пятнадесятое лЂто плаваю по морю сему и се достигох ко пристанищу тихому, в землю святую, юже мнЂоткрыл господь бог мой!»[3].

Як випливає з діалогу Григорія Сковороди «Бесіда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко», «глубина премудрыя благости, сотворшія нужное нетрудным, а трудное ненужным»[3]. Тому кожен, хто шукає блага, може знайти його завдяки служінню Богу.

Бог для людини з’являється в двох іпостасях: каменя спотикання й наріжного каменя. Той, хто блукає в пітьмі невіри й віддається усім примарним спокусам земного життя, пізнає силу каменя спотикання й загине від нього. Той же, хто свято вірить в Бога, виконує його заповіді, отримає віру як наріжний камінь – міцну основу.

Камінь протиставляється всьому швидкоплинному, непевному, як-то вода й пісок. Камінь – це стабільність, сила, надійність, яку потрібно довго шукати, але яка доступна кожному. Саме завдяки наполегливості й терпінню можна побудувати міцний фундамент своєї віри.

Завдяки тому, що Григорій Сковорода чудово знав Біблію, образ каменя набуває різних цікавих потрактувань, але незмінною залишається ідея про те, що ніколи не пізно звернутися до віри, вийти з пітьми й пізнати справжні блага, котрі криються не в довголітті чи плотських утіхах, але в Божій любові й Царстві Божому.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1.  Біблія [Електронний ресурс] : сайт «Библия Онлайн» / Пер. І. Огієнка. – Режим доступу : http://bibleonline.ru/bible/ukr/. – 21.04.14. – Назва з екрана.

2.  Словарь библейского богословия [Электронный ресурс] : сайт «Библиотека Якова Кротова» / под ред. К. Леон-Дюфура, Ж. Люпласи,            А. Жоржа, П. Грело, Ж. Гийе, М.-Ф. Лакана. – Режим доступа : http://krotov.info/spravki/essays_bible/slovari/1970_dufur_00.htm. – 21.04.14. – Загл. с экрана.

3.  Сковорода Г. БесЂда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко [Електронний ресурс] : сайт «Ізборник» / Григорій Сковорода. – Режим доступу : http://izbornyk.org.ua/skovoroda/skov111.htm. – 21.04.14. – Назва з екрана.

Біблійні мотиви в поезії С. Жадана (на матеріалі збірки «Вогнепальні й ножові»)

Під час знайомства з поезією Сергія Жадана, неможливо оминути образи, які змушують пригадати текст Біблії. Звичайно, ці образи не є центральними, проте їм належить важлива роль у формуванні загального враження від читання.

Більш того, біблійні мотиви в поезії С. Жадана мають доволі дивний, часто іронічний характер. Образи святих, пророків, апостолів автор приміряє на звичайних робітників і злочинців.

В контексті особливої уваги до жінки постає образ Богородиці, Марії. Не дарма остання збірка письменника називається «Життя Марії».

Аналізуючи творчість Сергія Жадана, не оминув біблійні мотиви й критик Олег Коцарев. У своїй статті «Безнадійні віра і любов Сергія Жадана» літературознавець зазначає: «Суперечливі трактування можуть викликати умовно релігійні образи Сергія Жадана» [2, 242].

О. Коцарев згадує різні інтерв’ю письменника з цього приводу, у яких висловлене доволі скептичне ставлення до релігії: «Чи вірите Ви у святого Миколая? – Я вірю в соціальну справедливість» [2, 242].

Справді, С. Жадан вирізняється активною громадянською позицією борця за соціальну рівність, співця «робочого класу». «Та це не пояснює численних християнських образів більшої чи меншої виразності й насиченості (починаючи від постійних «риб’ячих» образів)», - як каже         О. Коцарев [2, 242].

Питання навіть не в тому, чи вірить С. Жадан у Бога. Письменник демонструє блискучу обізнаність з текстом Біблії. Звичайно, як філолог, Жадан мусить орієнтуватися в символах і образах Святого Письма. Але якщо вже він використовує такі символи в своїй поезії, то це має певну мету.

Поміркувати над темою християнських образів у поезії С. Жадана можна на прикладі збірки «Вогнепальні й ножові», яка є яскравим зразком «творчої зрілості» автора.

Релігійні мотиви впізнавані вже в назвах розділів («Опій», «Апостоли») і віршів («Єрусалим», «Ісус у таких випадках воскресав»).

Цікаво, що назва першого розділу «Опій» витримана в характерному пострадянському дусі («релігія – опіум для народу»), хоча й прямих вказівок на СРСР у збірці немає.

Але у вірші із цього розділу «Малий сидів так довго, що змінилася Конституція» з’являється «шокуючий» образ татуювань на шкірі Малого (фактично, Христа): «і гарячі жіночі профілі, пов’язані якось з його коханнями, / і голова Сталіна над лівим соском, мов голова Івана Хрестителя» [1, 11]. В цьому виявляється одна з характерних рис поезії       С. Жадана – екстравагантна оксиморонність, поєднування непоєднуваних явищ. Таке неочікуване споріднення Сталіна з релігією можна побачити хіба у фільмі «Володар» грузинського режисера Шалва Шенґелі – розповіді про пригоди пам’ятника Сталіну, встановленого в дворі монастиря одного з грузинських сіл.

Але повертаючись до «Вогнепальних і ножових», варто зазначити, що біблійні (релігійні, християнські) мотиви є напрочуд потужними на початку збірки, головним чином, у першому розділі. В «Апостолах» ці мотиви послаблюються, у «Флязі» й «Каменях» зовсім розсіюються, і вже дещо прояснюється в «Коментарях».

Отже, починається збірка, як і все в цьому світі, з народження. У першому вірші виразно виступає алюзія на історію про народження Ісуса, зокрема про дари трьох східних царів, що йшли за зіркою до Єрусалиму: «Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму, / караваном із трьох позашляховиків», «Маріє, усі шляхи, / що вели сюди, всі дороги й стежки / нині світяться в темряві, й втомлені пастухи / ними вперто бредуть, переносячи ковдри й мішки» [1, 7]. В єрусалимську пітьму вриваються позашляховики, і знову ми натрапляємо на «дикі» поєднання.

Капітан (східний цар) пророкує майбутнє новонародженому, який, по суті, стане царем іудейським: «Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова, / що лише існують, він зможе назвати все… / Його будуть слухати звірі, птахи й вужі, / йому стане любові, щоби завжди стерегти / перехоплені нами колони та вантажі» [1, 8].

Цікаво, що до Ісусової любові й милосердя капітан додає помсту: «Хай малий сприймає помсти науку важку, / хай навчається справі та поміж нас росте»[1, 8] і дарує Христу «заводський ТТ».

Тобто в біблійну канву С. Жадан вплітає реалії мало не мафіозного життя. А можливо, первинним тут є саме життя пролетарів і злодіїв?

У вірші «Малий сидів так довго, що змінилася Конституція» автор взагалі поєднує образ Ісуса й «зека», порівнює вихід із в’язниці із воскресінням, від чого в священників, мабуть, захолола би кров. Але це дає змогу зафіксувати мотив переродження, воскресіння, що виринає то тут, то там протягом усієї збірки. Цей мотив доповнює майже «екклезіастівське» ставлення до життя: «І я, і вона, і кожен із нас / наділені часом. І тільки час / поєднує нас і кудись жене / і триває, аж доки весь не мине» [1, 88].

У сюжеті вірша «Вони сіли за стіл, накритий для всіх» легко впізнати сцену «Тайної вечері» Христа зі своїми учнями. Для жаданівської вечері характерний «фраєрський» стиль. Ісус з’являється в бурлескному образі: «Він усім наливав, хто сидів за столом. / Наливав по вінця, як самому собі» і розмірковує про зраду Юди: «Я підтримую кожного словом своїм, / я дарую впевненість та благодать, / я годую їх і наливаю їм. / Але хто із них усіх мене здасть? / Хто та сука, яка мене закладе? / Хто покличе зраду на цей поріг?» [1, 16].

Є тут і розмова з апостолом Петром («Наймолодший із них, із рубцем на щоці»), котрий тричі зрадить Христа: «і кричав йому: “Бос, ну що за діла? /  Ми усіх порвемо”… / Але він наливав йому і говорив: / “Кожна вдача рано чи пізно мина. / Ти їм перший зіллєш, як натиснуть згори, / Всі рахунки, адреси та імена”» [1, 17].

                                                      

«Відсторонений» наратив несподівано змінюється появою авторського «я» й зникненням алюзій до біблійних історій. Можна знайти лише поодинокі імена, географічні назви, порівняння.

Тільки вірш «Ти завжди тримав при собі свою втому» змушує пригадати події на горі Синай, куди Господь зійшов вогнем і де дав Мойсею десять заповідей, уклавши заповіт із єврейським народом. Вочевидь, головним героєм вірша є сам Мойсей, єдина людина, якій можна було підніматися на гору: «Але всі вони виморочені й нехитрі, / щоби прийти за ним сюди» [1, 30]. Крім того, неможливо оминути кінцівку вірша: «…Любов формує маршрути наші. / Господь стоїть із нами на пляжі. / Стоїть між сухих, як пісок, арабів. / Виловлює з хвиль дітей і крабів» [1, 31].

Священна історія навіть не спрощується, але переноситься на буденне життя. Це чимось нагадує бурлескно-травестійні барокові поеми, в яких Адам і Єва з’являлися в народному українському вбранні. 

Інша особливість біблійних мотивів збірки – поєднання із екзотичними реаліями. Зокрема, у вірші «Білі люди – жорстокі люди» Жадан пише: «Але пророки були сомалійські пірати - / за це їх і розпинали білі»[1, 34] і робить висновок: «Головне – тримай при собі свою віру, / свою любов і свою упертість. / Спаситель – він не зважає на шкіру, / він зважа на солідарність і чесність» [1, 35]. Таким чином письменнику вдається досягти бажаної соціальної рівності.

Соціальні мотиви також переплітаються із біблійними алюзіями: «батьківщина / для кожного з нас починається там, / куди нас виганяють / із райського саду» [1, 59].

Звісно ж, неможливо уявити поетичний світ Сергія Жадана без Неї – коханої жінки. Жіночі оповіді автор порівнює із біблійними текстами. «…і якби, скажімо, Святе Письмо записували за жінками, - пише поет у «Примітках», - воно було б значно більшим в обсязі. Та й світ… був би іншим, якби Святе Письмо записували саме за жінками. У цьому світі було б значно більше пристрасті. Й значно менше хрестових походів» [1, 147].

Цікаво, що останній розділ поетичної збірки, «Коментарі» («Герої, апостоли, жінки і міста»), написаний прозою. Саме цей розділ дає змогу робити якісь висновки щодо погляду С. Жадана на релігію. Автор витворює незвичне поняття «біблійний пролетаріат» і таким чином вивищує працю звичайних людей, котрі віддано виконують свою справу й залишаються непомітними: «у той час, коли святі займалися пророцтвами й дивами, вони займалися економікою» [1, 127].  

Тобто Сергій Жадан вбачає щось величне в «димі й полум’ї щоденної боротьби», він сакралізує побут, який є невід’ємною частиною людського існування, народження й переродження, сенсу цього існування: «Тому що історії справжніх героїв завжди доволі прості – це історії про народження та родинний затишок, про материнство й батьківську зброю, про міцний усталений побут, про родинні свята і втрати… про рани – вогнепальні й ножові, зашиті й забинтовані… про смерть у бою і воскресіння в спогадах друзів» [1, 129-130].

Жадан витворює власну релігійність і бере на себе завдання розповісти про справжніх героїв. Отже, певна релігійна «матриця» наповнюється новим змістом, побут українських пролетарів, «фраєрів» і ув’язнених настільки ж важливий для українського письменника, як і оповіді про життя Мойсея, Соломона для євреїв.

Творчість Сергія Жадана тримається на впевненій вірі, палкій любові й надії «попри».

 А до більш формальних особливостей можна додати й зацікавлення біблійним текстом, який «просвічує» у віршах і прозі.

Про особливу «релігійність» говорить Олег Коцарев: «Вірогідно, що сам Сергій Жадан трактує все це якось інакше… але мені видається, що в його творчості віра (ясна річ, позаконфесійна, неформальна…) відіграє роль такого собі внутрішнього не завжди виразного «кістяка» подій, на який можна спертися й через який відбувається загадковий, безперервний, пульсуючий зв'язок зі світом»[2, 245].

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1.    Жадан С. Вогнепльні й ножові / Сергій Жадан. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2012. – 160 с.

2.    Коцарев О. Безнадійні віра і любов Сергія Жадана / Олег Коцарев // Літературна дефіляда. Сучасна українська критика про сучасну українську літературу. Бібліотека «ЛітАкценту». – К. : Темпора, 2012. – 544 с.