Гантер С. Томпсон «Страх і ненависть в Лас-Вегасі: дика подорож до серця американської мрії»

I was a teenage anarchist

The revolution was a lie

“Against Me! – I Was A Teenage Anarchist”

Перш ніж ознайомитися з текстом Гантера С. Томпсона, я декілька разів подивилася екранізацію «Страху і ненависті», так би мовити, пройшла шлях від інтерпретації до першоджерела. Як на мене, фільм вхоплює суть роману й після другого-третього перегляду можна зрозуміти, яку сумну істину вкладає у свій текст Гантер С. Томпсон.

 Спершу голова йде обертом від списку перерахованих Раулем Дюком наркотиків і всього того «наркотичного трешу», що супроводжує подорож персонажів. Але коли опіумний туман розсіюється, починаєш звертати увагу на деякі деталі. Наприклад, ця гонка «Мінт 400». В мене взагалі виникли сумніви щодо реальності чи принаймні важливості цих мотоперегонів.

Ще на початку Рауль Дюк каже, що вони з Ґонзо прямують в Лас-Вегас у пошуках американської мрії. Як на мене, кульмінацією цих пошуків стає сцена в «Цирку-Цирку». Під дією ефіру Ґонзо починає відчувати Страх, Рауль говорить про те, що казино «Цирк-Цирк», де будь-який наркоман має можливість з’явитися на великому екрані в центрі Лас-Вегаса всього за 99 центів, і є головним нервом американської мрії. Тобто чим ближче герої до втілення американської мрії, тим сильніше почуття страху, ненависті, відрази.

Також парадоксальним є ставлення різних людей, що уособлюють американське суспільство, до Дюка та Ґонзо. Шокує те, що ніхто не намагається зупинити двох наркоманів, які поводять себе аж занадто підозріло. Всі ці співробітники готелів і поліцейські виявляються не менш дивакуватими. Атмосфера вседозволеності нагадує вседозволеність українських 90-х.  Суспільство ніби спеціально створює всі умови для того, щоб людина могла знищувати себе й платити за це гроші, як у казино «Цирк-Цирк». Іронічну усмішку викликає попередження про заборону зберігання марихуани в Неваді («зберігання – 20 років, продаж – довічне ув’язнення»). Гантер С. Томпсон не зображує суспільство явно, як окремого активного негативного персонажа, проте соціальна критика роману видається цілком можливою.

Окреме враження – це прийом Томпсона, де відбувається певне «саморозкриття», коли Рауль Дюк одержує листа на ім’я Гантера С. Томпсона. Такий прийом характерний для постмодерного «загравання з читачем». Але зважаючи на те, що до готелю Рауль Дюк селився під вигаданим іменем, взагалі виникає запитання, хто ж тоді головний герой, чи не сам Томпсон?

Наприкінці роману стає зрозумілим, як Рауль Дюк і Ґонзо скотилися до такої важкої наркоманії. Ці люди дорослішали в часи панування вільної любові й доступних наркотиків, віри в мир і втечі від реальності. Розквіт руху хіпі минув, а ці двоє вже немолодих чоловіків досі тікають від реальності, від поразки власних мрій та ідеалів. Це нагадало мені фільм «Панк із Солт-Лейк-Сіті» й роман «Останні дні панку в «Гельсінкі»» Ярослава Рудіша, де так само описане дорослішання й розчарування в ідеях панк-руху. Мимоволі складається враження, що будь-яка ідея не встоїть проти реальності, будь-який рух приречений на поразку, будь-який спалах повинен згаснути.

Наприкінці стає зрозумілим епіграф до книжки: «Той, хто стає звіром, позбавляється болю бути людиною». Увесь цей «наркотичний треш» і подорож до серця американської мрії є засобами втечі від депресивної правди життя, від власної неспроможності прийняти життя таким, як воно є, із «всесвітньою тугою» й екзистенційним відчаєм.