Жадан у Франкфурті

Я зайшла до міської бібліотеки Франкфурта. Дорогою ледь не заблукала, бо, як виявилося, Гугл-карти не завжди знають несподівані повороти і маленькі провулки. А в центрі Франкфурта вузеньких заплутаних вуличок вистачає. Я зайшла до бібліотеки і здивувалася: під футуристичними колонами стояли рядами стільці, біля входу був столик з помаранчевими келихами (ця дивна німецька звичка мішати алкоголь з різним не-алкоголем), а головне – в бібліотеці було повно людей в офіційних костюмах і красивих майже вечірніх сукнях. Це жодним чином не зашкодило моїй самооцінці, бо в своїх червоних вузьких джинсах я виглядаю чудово в будь-якій ситуації. Вирізнявся від усіх ще той, заради кого я прийшла, – Сергій Жадан у його «класичних» чорній сорочці, джинсах і кедах.

Стало зрозуміло, що люди здебільшого знали одне одного. Це було ніби зібрання якоїсь секти, секти українських мігрантів, я потрапила туди випадково, лише тому, що підписана на сторінку Генерального консулату України у Франкфурті на Фейсбуці. Красиві українські жінки у сукнях фотографувалися і говорили між собою російською на якісь такі теми гламурних тусовок (в моєму уявленні про гламурні тусовки). Якоїсь миті мені хотілося підійти до Жадана, котрий пив вино за столиком, і спитати: «Сірожа, хто всі ці люди?». Людей було й справді багато. Це значить, що вони небайдужі до стану сучасної української літератури.

Я звикла бачити на презентаціях Жадана молодь, переважно студенток, але менше з тим. Ми ж опинилися в трохи іншому контексті, в не-українському контексті. Я очікувала побачити просто презентацію німецького перекладу «Інтернату». Натомість усе почалося з виступів франкфуртських чиновників, один з яких несподівано почав розповідати про Валуєвський циркуляр і Емський указ і ще більш несподівано сказав, що був у Емсі (sorry, але в мене почалися флешбеки зі шкільних часів). Потім виступила красива молода українська жінка з українського консулату, яка чимось нагадувала стереотипну школярку: зокрема тим, що читала текст з папірчика, хвилювалася, часом плуталася, але була щирою і вдячною. Всі ці формальності знову нагадали мені якісь випускні й збори в актових залах, але це все лише моя пострадянська свідомість. Під час промов чиновників Сергій Жадан сором’язливо відмахувався, коли його називали «зіркою сучасної української літератури» й часто уважно роздивлявся свої руки (я теж так часом роблю).

Власне, всю цю презентацію задумали з трьох причин: відсвяткувати День Незалежності України (все відбувалося 6-го вересня), передати франкфуртській міській бібліотеці добірку українських книжок і презентувати переклад «Інтернату», котрий отримав відзнаку на Ляйпцизькому книжковому фестивалі. Коли Сергію Жадану нарешті дали слово, він похвалив ініціативу передати бібліотеці книжки і дуже вміло перевів розмову в інше русло. Він сказав приблизно таке: ми з товаришами часто розвозимо книжки до бібліотек Луганської й Донецької областей.

Крім Жадана, під колонами сиділи двоє перекладачів роману: чоловік-німець говорив німецькою, жінка-українка перекладала німецькою й українською. Жадан говорив українською, хоча відомо, що він знає німецьку, десь він навіть підказував перекладачці або трохи не погоджувався з нею. Українські жінки попереду мене також підказували переклад, голосно сміялися й активно кивали, ніби всім своїм єством прагнучи показати, що вони все розуміють: німецькою, українською, та й взагалі. Сергій Жадан говорив українською, бо якою ще говорити українському письменникові. Його слова були чіткі й ритмічні: він знав, що казати і коли робити паузи, він у цій справі не перший рік.

Перекладач вів розмову про «високе», про літературу, про роман «Інтернат» і запитав щось про Ремарка. Це логічно: Ремарк писав про війну, Жадан пише про війну. На це Сергій чемно відповів, що в Україні тривають дискусії про те, коли ж з’явиться «український Ремарк» і напише про українську війну, але ці «естетські» дискусії не мають нічого спільного з реальністю. На мить я згадала, як мене обурювали люди, котрі теж у дискусіях вирішували долю Всесвіту,а потім поверталися до гуртожитків з тарганами. Дійсність не можна заперечити. Так сталося, що ця дійсність – війна. Жадан розповідав, що війна ніколи не була його темою, але вона прийшла туди, де він виріс. Це як в анотації до «Інтернату»: Паша ніколи не цікавився війною, але сталося так, що війна зацікавилася ним. Жадан казав, що спершу йому та його колегам було важко знайти слова, аби писати про війну. Мені відомо, що це таке, – коли тобі геть бракує слів, щоб говорити про щось. Особливо про це. А потім Сергія перебили.  

Якоїсь миті мені здалося, що цей чоловік, письменник Сергій Жадан, виглядає стомленим. Я згадала перший курс, жовтень, «Книжковий Арсенал» і проект «Розділові» із «Собаками в Космосі». «Собаки» грали кавер «Radiohead – No Surprises», Жадан глушив портвейн «з горла» на сцені і під легкий музичний супровід зачитував «Марата» (тоді вони ще не поклали його на музику), а мені перехоплювало подих, як перехоплює подих від закоханості або всесвітньої туги. Потім я була на якихось читаннях, презентаціях, на ще одному концерті (коли все ще було безкоштовно), і поступово все змінилося, Жадан став якимось дуже популярним і «мейнстримовим», а згодом на концертах почали збирати гроші для армії. Востаннє я була, мабуть, на презентації «Месопотамії», ну і ще бачила Жадана в «Арсеналі». На «Месопотамії» моя одногрупниця запитала, чи не залишаюся я підписати книжку. Я подивилася на чергу і подумала, що ще встигну іншим разом. До речі, я маю книжки одного письменника, якого мені довелося знати. Мені здавалося, що я завжди встигну підписати ті книжки. Але ось я раптом опинилася далеко, а того чоловіка вже не стало. Тому я вирішила, що треба сходити на презентацію Жадана у Франкфурті.

Після обговорення Сергій зачитав уривок з «Інтернату», той момент ближче до фіналу, коли Паша випадково опиняється в лікарні й має допомагати пораненому солдатові. Це уривок про відповідальність і необхідність вибору. Перекладач зачитав німецький уривок, який чомусь виявився довшим. Наприкінці Сергій попросив слово і сказав приблизно таке: я розумію, що останнім часом презентації українських письменників перетворилися на політичну пропаганду, але ми повинні сьогодні говорити про війну, і тоді наступного разу, можливо, ми зможемо зачитувати одне одному вірші про любов. Він звертався за підтримкою до тих людей, європейців, які також можуть вплинути на ситуацію.

Після презентації українські жінки запросили гостей на частування «традиційними українським стравами». Такої презентації Жадана я ще не бачила. Було зрозуміло, що ці люди вдягнули сукні й костюми, щоб випити келих шампанського із соком, поговорити, сфотографуватися, поїсти «традиційні українські страви». Одна сива жіночка вбралася у все жовто-блакитне і в різних місцях, типу наплічника, вона мала тризуб. Чи хотіли ці люди говорити про війну? Як сприймала цю атмосферу людина, котра всі ці чотири роки спостерігає війну на власні очі?

Деякі люди розмовляли із Сергієм, вишикувалася черга за автографами (але точно не така, як на презентації «Месопотамії»). Під колонами були якісь книжки, які можна було купити, зокрема й німецький переклад (дуже красивий, але дорогий переклад від видавництва «Suhrkamp»). Я вихопила «Ворошиловград». Згадала, як Віра Павлівна Агеєва казала нам, що «Ворошиловград» читати варто. І я вирішила, що цей час настав – треба підписати книжку.

Я стояла й думала. Я думала: «Іро, зовсім не обов’язково говорити з письменниками, яких ти читаєш і досліджуєш. Як завжди каже сам Жадан, найкращі поети – мертві поети». Сергій Жадан узяв у мене книжку, спитав моє ім’я, і я наважилася запитати щось таке (уявіть, як я почервоніла): «Можна запитання? Які Ваші прогнози? От у Вашому романі, в «Інтернаті», все закінчується якось… з надією». На що Сергій Жадан трохи задумався і відповів, що «Ну так, з надією», що все повернеться, але це буде нескоро й нелегко. Я задумалася: «Як все може просто повернутися?», але потім згадала, як у романі Паша думає про те, що хотілося би повернутися додому й просто забути все, але потім сам-таки визнає, що це неможливо забути, це на все життя. Я знову подумала про себе, про те, що мені не дуже є куди повертатися, та й якби я повернулася, все б точно не було таким, як раніше. Дім, де я виросла, де помер мій батько, мама продала, щоб я могла вчитися і не повертатися. Раніше я думала, що війна й мене особливо не стосується, але мій тато був там, тому історії про те, як сепаратисти обстрілюють машини з червоними хрестами, залишаться зі мною до глибокої старості.

Але потім я подумала (вся ця складна асоціативна операція тривала насправді кілька секунд): «Іро, ти песимістка. Драма-квін. Тобі й справді не вистачає віри (надії / любові)». Сергій Жадан повинен вірити в перемогу, як і всі ті люди, хто там є за нас, інакше нічого не вийде. Якось враз мені здалося, що вся ця історія з війною є дуже особистою для Жадана. Я подякувала (досі червона), взяла книжку і з якимось почуттям піднесеності (мабуть, «по понятіях» Канта) пішла під франкфуртський дощ ловити поїзд до Гіссена. На «традиційні українські страви» залишатися не стала.    

Життя і смерть, пам'ять і забуття в романі С. Жадана «Інтернат»

Існує думка, що гарна проза, на відміну від поезії, потребує часу, відмежування від описаних подій. Ці події мають бути доконаного виду й минулого часу, щоб прозаїк зміг аналізувати причини, перебіг і наслідки, щоб емоції встигли охолонути, а рани (адже яка література без індивідуальних / колективних травм) вже трохи загоїлись. Але в літературі немає точних правил, є лише спроби автора й читачів проаналізувати, систематизувати, просто висловити й зрозуміти те, що важко пояснити, що можна якось «омовити» лише в художньому тексті.

Війна на сході України триває, разом з тим, виходять нові романи й поетичні збірки. Тематика цих книжок змінилася, як змінився весь світ довкола. Роман С. Жадана «Інтернат» – це ще одне нагадування про ці разючі зміни й про необхідність вибору. Це спроба проговорити як колективні, так і індивідуальні травми, взагалі зрозуміти, що відбувається, адже все відбувається швидко й хаотично. Сам С. Жадан має стосунок до окупованої території, походить з Луганщини, часто буває в зоні проведення бойових дій. Тому для самого автора це, напевне, історія трансформації місць, де він виріс, людей, з якими він жив. Власне, не просто трансформації – руйнування, нищення.

Не кожен може зрозуміти, як це, – не мати можливості повернутися додому, бо дому, наприклад, вже фізично немає. Сучасна війна стосується не лише військових, вона поглинає всіх, до кого прийшла. Більш того, цивільне населення зазнає особливих втрат. Саме про цивільне населення, позбавлене, на думку автора, голосу на війні, йдеться в романі «Інтернат» [2]. Це може спершу дещо дезорієнтувати читача, вийти за «горизонт сподівань», адже коли людина береться читати роман про війну, то очікує на якісь історії з лінії фронту, хоробрих військових, спецоперації, принаймні переказ офіційної хронології розвитку воєнних дій. Натомість головний герой           С. Жадана насправді ніякий не герой, а вчитель, непридатний до служби через проблеми з рукою (Жадан так і не каже, які саме), невпевнений у собі, повнуватий, в окулярах, котрі він постійно нервово сіпає. Паша, вчитель української мови (хоча в тексті про це прямо також не сказано), живе на станції й уперто намагається не помічати всього, що відбувається довкола. Він думає, що можна втриматися у власній зоні комфорту, що війна може пройти якось осторонь і не зачепити його. Паша прагне залишитися також десь осторонь, на маргінесі. Власне, такий тип персонажа не новий для Жадана. Автор розповідає також у своїх попередніх романах про маргіналів з «негероїчними» якостями, загублених у пострадянському, постколоніальному, постіндустріальному світі. Таку увагу до периферійного, маргінального можна було б назвати рисою постмодерну чи постпостмодерну, але насправді це ствердження простої істини: з таких маргіналів складається наше українське суспільство. Так, це пов’язано з історією й довгим процесом маргіналізації населення, але в нинішній ситуації це грає важливу роль: скільки людей не можуть визначитися, не мають власної думки, намагаються вдавати, що нічого не сталося. Отже, вчитель Паша вирушає в триденну подорож до інтернату, щоб забрати племінника й нарешті подивитися на світ розплющеними очима, усвідомити, що відбувається довкола.

«Інтернат» називають романом-подорожжю, тож за каноном головний персонаж мусить зазнати якихось світоглядних змін, пройти ініціацію [3]. Звісно, трьох днів замало, щоб повністю змінити життя людини, але в надзвичайних умовах війни, де події відбуваються з підвищеною інтенсивністю, три дні тривають дуже довго: у романі – більше трьохсот сторінок. Під час усіх подій виявляється, що Паша не такий слабкий і недоладний, як сам про себе думає. Йому вдається забрати племінника з інтернату, попри всі скептичні погляди в його (Паші) бік, і повернутися додому. Паші доводиться то стати «представником громадськості», то приймати поранених, його голос набуває впевненості, хоча очі його стають все більш червоними від утоми. Врешті, йому вдається визначитися, на чиєму він боці. Хоча цей діалог з господарем будинку є радше «німим»: господар питає: «А ви хоч за кого?», Паша витримує паузу, дивлячись господарю в очі, відповідає: «Ну а ти як думаєш?» [1, 283].

Війна змушує зробити «переоцінку цінностей», розставити пріоритети й визначитися, що насправді має значення в житті. Дорогою додому Паша подумки зауважує: «Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив» [1, 308]. Паша думає про минулі часи, коли дні минали тихо й спокійно, кожен рутинно робив свої справи, ходив на роботу, порався вдома. В мирний час це не мало великого значення, сприймалося як належне. В стані хаосу й руйнації тихе й розмірене життя стає заповітною мрією, особливо для мирного населення.

Одним із ключових аспектів у романі «Інтернат» є рух (особливо зважаючи на те, що це роман-подорож). Головний персонаж свідомо вирушає в дорогу, але може лише сподіватися, що йому вдасться повернутися додому з племінником. Він рухається радше крізь темряву. Паша не може знати, що чекає його за крок, чи не втрапить він на міну чи ворожий блокпост, чи вцілів інтернат і його дім. Власне, зима взагалі доволі темна й похмура пора року. Все довкола мокре, йде сніг, і якщо зупинитися, то можна загинути серед цього снігу: «Біжить, ховаючи очі від сліпучого білого марева довкола, біжить, тягнучи за собою всю свою втому, всю промоклість і вимученість. Головне – не зупинятись, не зупинятись у жодному разі. Добіжиш, ти добіжиш, вирвешся звідси, проскочиш» [1, 323].

Власне, Паша біжить не від конкретних людей чи загроз, а радше від смерті взагалі. Смерть ходить за ним усі ці три дні й тхне псятиною. Пашу охоплює інстинктивний страх смерті – страх, знайомий йому з дитинства, від того випадку, коли він провалився під кригу. Страх смерті можна зрозуміти, коли довкола війна. Це інстинкт, який є сильнішим за логіку й активує реакцію «бийся або тікай». Паша навряд чи може битися, але йому вдається тікати. Судячи з цієї дитячої історії про кригу, Паша має в собі сили не здатися, не впасти й не замерзнути серед засніженого поля, він має сили дістатися дому. Це вдається йому й цього разу, смерть оминає його, забравши молодого військового. У маренні Паша бачить чорних псів, котрі за ним женуться: «І залишається тільки бігти, не зупинятись, не озиратися, скільки стане сил, скільки стане часу. А скільки в нього ще є часу? Скільки?», але крізь темряву смерті пробивається світло життя: «Світла стає все більше, воно заливає собою все довкола, його стає так багато, воно виповнює собою все. Так, ніби життя складається лише зі світла, так, ніби в цьому світлі зовсім немає місця для смерті» [1, 325].

   Коли Паша з племінником вже майже дістаються дому, Паша думає про все, що сталося за три дні, й запитує себе, як далі жити з цим досвідом. Він сподівається, що можна про все забути, ніби не сталося нічого страшного або це сталося не з ними: «Можна все це забути? – запитує Паша сам себе. Звісно, що можна, відповідає він сам собі… Людина не має тримати в пам’яті стільки страху й злості. Як із цим потім жити?» [1, 307]. С. Жадан формулює запитання, які стосуються всього суспільства: як жити з цим досвідом, чи можна все забути? І було б дуже наївно сподіватися, що таке насправді можна забути: руйнацію, хаос, бруд, горе, «запах сірки й людського м’яса». Більше неможливо робити вигляд, що це стосується когось іншого. Паша принаймні більше не намагається дурити себе: «І що пристрасніше він себе переконує, то чіткіше й впевненіше розуміє: нічого подібного, ніхто нічого не забуде, ніхто нічого не залишить у минулому, і малий, хоч би що з ним далі відбувалося, тягнутиме за собою ці спогади, як торби з камінням, і цей запах рваної шкіри й солоних чоловічих сліз переслідуватиме його до кінця його днів» [1, 307].

С. Жадан описує травму, яка стосується як окремих людей, так і суспільства в цілому – травму війни. Цивільні й військові – всі, кого зачепила війна, – житимуть із цим досвідом. Ці події завжди будуть існувати в пам’яті, їх носитимуть із собою на весілля, дні народження й похорони, до них будуть повертатися й не знатимуть, що робити з цими спогадами. Покоління дітей Донбасу виросте, пам’ятаючи звуки артилерійських обстрілів. І навіть якщо їм якимось чином вдасться забути, це залишиться на рівні підсвідомості. Зрештою, ця пам'ять війни визначатиме майбутнє суспільства.

Головний персонаж роману американського письменника К. Воннеґута «Бойня номер п’ять» Біллі Пілігрим має здатність подорожувати в часі й щоразу повертається до подій Другої світової війни перед бомбардуванням Дрездена, де він перебував як полонений. Насправді ця здатність подорожувати в часі не надприродна, це лише властивість пам’яті – щоразу повертати людину в ті події, які мали на неї найбільший вплив. Біллі Пілігрим навчився спостерігати спогади як кіно, для нього немає початку й кінця, він помре від пострілу й народиться знову. Але навіть у Біллі є нервові розлади, точніше, посттравматичний стресовий розлад; навіть йому не вдається впоратися зі своїми спогадами, тому він часом починає плакати без причини. Як упоратися зі спогадами про війну? Як поведе себе колективна пам'ять? З теорії психоаналізу відомо, що травми потребують проговорення, вивільнення, «омовлення», інакше непроговорені травми можуть викликати невроз. Література – один із шляхів проговорення травм: як для письменника, так і для читача, котрий має змогу (спів)пережити описану історію й краще зрозуміти власних демонів, артикулювати власні травми. Більш того, за літературою потім вивчатимуть описані в ній часи, намагатимуться реконструювати події, факти й явища, але це ніколи не вдасться на сто відсотків, адже література має справу із суб’єктивним і фіктивним.

В «Інтернаті» все закінчується більш-менш щасливо: Паша і Саша повертаються додому, дім стоїть неушкоджений, у місті українські війська. С. Жадан дає надію на те, що так може статися в реальному житті: усі повернуться додому живими, вдома на них хтось чекатиме і головне – всі почуватимуться в безпеці. На жаль, реальність не має автора й ніхто не може гарантувати «хепі-енд». Але надія залишається, і це надія на краще. 

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1.    Жадан С. Інтернат [Текст] : роман / Сергій Жадан. – Чернівці : Меридіан Черновіц, 2017. – 336 с.

2.    Куришко Д. Жадан про «Інтернат»: приводячи війну у дім, ти ризикуєш втратити багато [Електронний ресурс] : / Діана Куришко // BBC Україна. – Джерело доступу : https://www.bbc.com/ukrainian/features-42185504. – Назва з екрана.

3.    Кухар А. З нами стався «Інтернат» [Електронний ресурс] : Альона Кухар // Літакцент. – Джерело доступу : http://litakcent.com/2017/09/05/z-nami-stavsya-internat. – Назва з екрана.

Ґєт хай бай зе біч

Коли проводиш багато часу з людьми, реальність починає перетворюватися на карнавал абсурду. Жінки з розтяжками, татушками і целюлітом, в кепках зі стразами, манікюром. Чоловіки, схожі на мохнатих тюленів, з обвислими животиками, лисинами, страшними зубами й нігтями, з печаттю сірого рагульства на смаглявому лиці. Вони мостяться на шматку пляжу впритул, вони туляться одне до одного, захищаючи й порушуючи кордони власного простору. Вони бігають за пивом у найближчий магазин, де ціну в сезон піднімають вдвічі, вони курять тонкі цигарки «еЛДе», гризуть сушених бичків і купують своїм дітям трубочки зі згущонкою, надувають нарукавники, матраци і знімають одне одного на камеру телефона.

Я лежу пластом і чую десь поруч гучний діалог. Хлопчик років десяти не хоче сидіти й чекати, поки батьки скупаються в морі. Батьки – молода жінка зі світлою обвислою шкірою, яка під сонцем стала червоною, в чорному купальнику, з чорним фарбованим волоссям, скрученим в «дулю»; чоловік – молодий, довгий і худий, проте не вищий за жінку, в купальних трусах-шортах, з волосяним покровом на тілі й печаттю сірого рагульства на смаглявому лиці. Поруч, крім хлопчика, є на пару років молодша дівчинка і ще одна зовсім маленька дитинка. Мене дивує те, що діти доволі симпатичні, чого не скажеш про пропиті лиця їхніх батьків. Можливо, через років п'ятнадцять вони також втратять блиск своїх карих очей і будуть здаватися пережованими й виплюнутими.  Мене дивує те, що в цієї пари троє дітей.

Хлопчик сперечається з батьком. Батько наказує йому сидіти на березі, поки вони з матір’ю підуть купатися. Чоловік виразно говорить: «Ми што, с мамой скупнуца нє можем? Мама здєсь целий дєнь сідіт, пока ви купаєтєсь. Ти уже сколько купался? А мама ні разу!». Мама сидить мовчки, поки хлопчик намагається щось довести. Хлопчик каже: «Ви мнє обєщалі, што мнє нє прідьоца сідєть со Святіком! А вдруг мнє в голову напєчьот!». Мама мовчить. З характерного тону мужика зрозуміло, що він вже пристойно випив. Коли хлопчик ображається, мужик каже: «Нє дєлай кіслоє ліцо» і перехиляє майже порожню двушку «Тетерева».

На це хлопчик відповідає, що буде слухатися тільки маму, а мужик йому не указ, він йому взагалі ніхто. Якоїсь миті мені здається, що цей мужик – не рідний батько хлопця. Проте може бути й навпаки. Я сприймаю це нормально, кризою маскулінності мене вже не здивуєш. Натомість коли хлопець шукає підтримки в матері й питає, що йому робити, мати нарешті відповідає: «Я скажу тєбє то же самоє». Бій програно, мужик, хитаючись, іде до води гратися з найменшою дитиною, здається, що він ось-ось завалиться в воду, мов великий худий білий кит, простромлений гарпуном. Хлопчик на березі не може заспокоїтися, він говорить, що цей мужик взагалі не може бути батьком, він нічого не вартий, він не може впоратися навіть з однорічною дитиною. На це мати відповідає: «Ти нормальний вобщє?», встає, йде  й поринає у товщу води разом зі своїм коханим.

Я дивуюся, як такі люди можуть мати трьох дітей. Моя мама відповідає мені на це: «Дурне діло не хитре». За деякий час закохані вилазять з моря і починають збиратися. Мужик бере на руки найменшу дитину й іде понад берегом. Якимось дивом він жодного разу не впав. За деякий час на пляж повертається хлопчик і починає розпитувати, чи не бачили тут сріблясті босоніжки 22-го розміру. Босоніжок нема. Хлопчик зникає. За деякий час з іншого боку з’являється мати хлопчика і починає розпитувати, чи не бачив хто дитячі босоніжки. У її п’яному погляді є щось звіряче. Жінка не знаходить босоніжок і йде. Моя мама каже: «Оце так персонажі» і починає сміятися.

Люди довкола реагують на ситуацію. Одна жінка розповідає історію: «Вчора сиділа пара з двома дітьми, випили 5 літрів пива, чоловік пішов і приніс ще 3 літри і дві сухі рибини, діти просили їсти, жінка відрізала їм якоїсь сурогатної ковбаси, ще й впустила на покривало».

Я сама бачила щось таке дивне. Двоє жінок із дітьми грали в карти. Дівчинка попросила пити. Її мама сказала, що води нема, є тільки пиво. Жінка дала дівчинці відпити пива зі свого стакана. Дівчинка понюхала стакан, зробила маленький ковток, скривилася, а потім перехилила стакан і зробила більший ковток. Її мати схопила стакан із криком «Куда?».  

Маленькій повненькій дівчинці в яскравих оранжевих плавках батько дав відпити «Старопрамена» із зеленої банки. Батько встав і зайшов у воду, мов бегемот з програм про життя тварин, його білий живіт спадав масивним каскадом на плавки в обтяжку.

На пляжі ще й не таке побачиш. Тут дуже людно, тому місця зазвичай займають зранку: приходять і стелять свої покривала. Моя мама встає біля шостої, йде займати місце й купається в ще чистому морі. Я встаю о сьомій / пів на восьму і вважаю це героїчним подвигом. Першого дня відпочинку ми вирішили залишити покривало на ніч. Зранку мама його не знайшла. Чужі покривала хаотично лежали в піску й воді, на деяких з них лежали п’яні тіла людей. Наше покривало якимось дивом прибило в обід до берега. Ми згадали, що перед тим був день ВДВ. Ми думали, що розгадали цю таємницю, але на ніч покривало більше не залишали. Іншого дня мама о шостій ранку прийшла на пляж. Просто на піску з дрібними ракушками спав п’яний мужик у трусах. Біля нього ніхто не стелив, бо він був обісцяний. Я жартувала, що довго йому доведеться відмивати ці ракушки.

Поки люди зранку займають місця покривалами і йдуть снідати, інші люди приходять і посувають ці покривала. Очевидці починають протестувати й зганяти тих, хто прийшов пізніше. Вони давлять на моральні й етичні принципи, на силу волі й мужність встати о шостій ранку. На щастя, це діє. Але не завжди. Дві старші жінки в леопардових купальниках і з хлопчиком посувають чуже покривало й намагаються постелитися. Цим вони здіймають хвилю протесту. Починається суперечка. Один чоловік у розпачі говорить: «Скільки це ще триватиме? Чому в нас всі хочуть насрати одне одному на голову? Як так можна? Чому всюди неповага? Доки будемо себе так поводити, доти буде наша країна в гавні, буде війна і будуть постійні проблеми».

Звичайно, краще їздити на косу, там море краще – бурхливе й вільне. Але для того, щоб туди доїхати, треба пережити проїзд у набитій маршрутці з бабулями, дідулями, дітьми, морськими надувними штуками і продавцями пахлави. В маршрутках висять вицвілі пам’ятки «Як розпізнати сепаратизм», «Що робити, якщо у вашому місті почалися бойові дії», «Що робити, якщо ви зустріли озброєну людину». Пам’ятки радять не відповідати на агресію агресією й прикривати собою дітей. Тілом розливається млосне солодкаве відчуття нудоти. Вона близько. Вона зовсім поруч.

В місті багато машин з номерами «АН» і «ВВ», що розшифровується як «Донецьк» і «Луганськ». Нещодавно поруч із нами поселилися донецькі цигани. Вони забрали весь посуд зі спільної кухні, готували півсвині й окупували альтанку в дворі. Потім циган зігнали десантники з донецької області. Вони випивали й співали пісні під гітару. Мама каже, що тут можна тільки пити. Потім десантники привели дівчат. Мама чула, що вони говорять про щось доволі стримано, «шифруються». А відкрито вони не можуть про це говорити через повсюдні пам’ятки щодо сепаратизму.

Взагалі, де я тільки не була. Багато де. Але й багато де була. В Бердянську я вперше. Колись батьки поїхали в Бердянськ, а мене залишили з дідом у Приморську. У діда був свій дім з горищем, кури, які несли яйця, і пес Батон. Я страшенно любила діда. Дід страшенно любив мене. Мене навчили казати: «Дєд, кидай курити». А дід відповідав мені: «Кину курить – купим літак». Він так і не кинув курити. Перед тим, як його поклали в лікарню, дід ночував у нас вдома, і скляна банка, що стояла в дворі, була повна недопалків. Дід помер від раку печінки, коли мені було дев’ять років.

Колись у мене був недовгостроковий кавалєр з Бердянська. Чи то з Приморська. Загалом, це місто приваблює спокоєм, якоюсь впорядкованістю й сонливістю. Але я знаю, що якщо тут лишитися на довше, почнеться кіно в стилі Девіда Лінча. Я замислююся. Чим я відрізняюся від цих людей? В мене є розтяжки на попі. Днями я перехилила два стакани вина й пішла купатися. В мене немає чоловіка і/або дітей. Мені важко не відповідати агресією на агресію, особливо в місцях скупчення людей. Мені важко бути щасливою там, де я є, але я стараюся. Взагалі, багато чого в своєму житті я роблю всупереч, наперекір, щоб намалювати свою чітку демаркаційну лінію.

В книжці, яку я читала, Мілан Кундера писав, що забуття – це дуже суперечлива річ. З одного боку, все людство боїться забуття й відчайдушно бореться з ним, намагаючись закарбувати все важливе на тілі історії. З другого боку, забуття позбавляє нас нестерпного тиску пам’яті, дарує нам легкість. Тому я піднімаюся й іду до води. Я заходжу в неї, як заходили мільйони років до мене й заходитимуть після. Вона загадкова, вона ховає в собі життя, різних риб, яких я навіть боюся собі уявити. Я плюхаюся й починаю гребти. Вона тримає мене, вона оповиває мене. Я пливу. В мене нічого не болить, я ні про що не шкодую, я нікого не пам’ятаю. Мені стає легше.  

Презентація антології "Ода до радості": плакати чи сміятися?

Нашим першим пунктом призначення в межах «Форуму видавців» стала кав’ярня «Coffeeshop Company», де мала відбутися презентація антології «Ода до радості». Ніде правди діти, я йшла туди виключно заради Сергія Жадана, бо імена інших авторів для мене – це набори букв, що трапляються на книжкових полицях. А «Книжковий клуб» один мій друг взагалі вважає сектою.

І от ми зібралися в цій затишній (але й тіснуватій) кав’ярні. Сходами піднялися люди й зайняли свої місця на «почесних диванах». Сергія Жадана серед них не було. Одна з жінок, Галина Вдовиченко (яка укладала збірку й модерувала презентацію), сказала, що Жадан може заскочити на 15 хвилин, бо того дня він збирався в Тернопіль разом із «Собаками в космосі». І я зрозуміла, що це безповоротно.

Власне, щодо самої презентації. Галина Вдовиченко почала з першопричин – чому в часи війни письменники беруться жартувати. Вона згадала рядки з поезії того самого Жадана («Пливи, рибо, пливи») й сказала таке (що можна означити, як головний аргумент): «Радість треба зберегти, коли тобі погано».

Далі кожен із письменників (а їх було шість разом із Галиною Вдовиченко) виголошував свою точку зору щодо «Оди до радості».

Першим був Євген Положій із Сум. До речі, антологію укладали так, щоб кожен письменник представляв окремий регіон України: Херсонщину, Харківщину, Сумщину, Львівщину, Київщину і т.д. (не знаю лише, чи були там луганські й донецькі письменники). Тож Євген Положій говорив про те, що сьогодні «кожен вимірює, як він має поводитись», що життя в Києві не таке, як у Сумах чи на Донеччині. Власне, для багатьох людей зараз є проблемою, як їм поводитися, як реагувати. Письменник зазначив, що ті, хто перебуває на передовій, не хотіли б, щоб мирне населення жило в страху й траурі. «Треба зберігати позитивні моменти», – сказав Є. Положій. – «І ця книжка є дуже вчасною». Зрештою, й далі народжуються діти, відкриваються цехи дитячого харчування. Життя далі крутить свою рулетку.

Ларисі Денисенко було важко говорити, бо за час війни вона втратила чотирьох друзів і улюбленого пса. Тож, щоб не давати волю сльозам, письменниця просила лише берегти живих і бути ближчими сьогодні.

Макс Кідрук був єдиним, хто переказав сюжет свого оповідання. Сюжет веселий (і я сміялася), заснований на історії горе-льотчика Ларі Волтерса, а в центрі постає ідея про те, що «людина просто не може всидіти на місці». Але чи є така історія саме тим, чого потребує конкретна ситуація в Україні? Перед тим, як говорити про сюжет, Макс Кідрук наголосив на тому, що письменникам дуже важко сприймати останні події, що «не пишеться», що важко абстрагуватися. Особисто я не розумію, навіщо їм абстрагуватися (адже вони письменники, їхня робота – щось із цим робити). Кідрук жалівся, що «треба продовжувати жити нормальним життям» і що вантажник із розбитим серцем може забути про свою печаль за фізичною працею, а письменник нікуди від цього не дінеться. Не знаю, чи не буде в Макса проблем із комуною вантажників, але напрошується висновок: боїшся страждань – іди розвантажуй вагони.

Сашко Гаврош сказав, що постійні думки про війну можуть звести з розуму, тому «Ода до радості» має терапевтичний ефект. Він провів паралель зі львівськими театрами, котрі працювали під час війни, а я згадала польські газети із «Танґо смерті», які до останнього писали, що війни з Німеччиною не буде. Звичайно, є в цьому якийсь терапевтичний ефект. Але як довго можна закривати очі/вуха й до чого це призведе?

Галина Вдовиченко розповіла про 90-річну бабусю, яка вміла відчути красу в запахові скошених кульбабок. Це надихає бути оптимістами.

Володимир Лис сказав, що українці зараз мають робити те, що вони вміють (мабуть, це ж стосується й письменників?). Пан Володимир розповідав довгу історію про НАТО (осине гніздо імперіалізму) й дітей, Єльцина й з’їзд європейських монархів у Луцьку. Також письменник вдало зацитував рядки з вірша власної дружини Наталі Гуменюк (яка на презентації сиділа на стільчику поруч із чоловіком): «Музи повинні говорити, щоб замовкли гармати».

Звичайно, кожен потребує безпечного місця, де можна сховатися й пересидіти. Але поки ти ховатимешся, хтось прийде й спалить твої книжки, як і твою надію й свободу.

І як би не боялися деякі письменники (письменники теж люди), як би не переконували самих себе, що треба жити «нормально», вони мусять щось із цим робити. Як сказав Мартін Поллак у своєму квітневому інтерв’ю журналові «ШО», «Війна – це велика тема для літератури» й кожен сам обирає, як із нею працювати. Як впораються із таким завданням вітчизняні письменники – поки що невідомо.

Особисто я зараз точно не читатиму «Оду до радості», бо мій вибір впав на книжки того ж М. Поллака й К. Чапека, в яких проаналізовані причини зародження людської жорстокості й, зокрема, німецького фашистського режиму. На мою думку, щоб якось зарадити проблемі, треба почати з пошуків причин.

Фестиваль Індії в Цюрупинську

Ми з подругою дитинства вирішили піти на пристань, бо я там давно не була, як не була й у самому Цюрупинську. Вже коли ми підходили, зателефонувала моя мама (яка перед тим пішла в розвідку) й повідомила, що треба йти на пристань, бо там відбувається якась велика тусня – фестиваль Індії.

«Фестиваль Індії в Цюрупинську» - особисто для мене видалося чимось абсурдно-привабливим. Мабуть, таку думку поділяють і мої друзі, адже сама назва міста, де я народилася, – Цюрупинськ завжди викликала в них багато радості (хоча в усі часи це були Олешки із Олешківськими пісками й Олешківською січчю).

Звичайно, я бачила афішу… Навіть пам’ятаю минулорічну таку афішу, під якою ми сиділи після екскурсії нічними клубами Цюрупинська (але це вже зовсім інша історія).

Зрештою, ми таки прийшли на ці «індійські гуляння», і от що ми побачили. По-перше, ми сподівалися зустріти справжніх індусів (бо мали спільного друга-індуса і, мабуть, ледь теплу надію). Насправді ж на фестивалі були лише індуси слов’янського походження, завішані простирадлами й пластмасовою біжутерією, яку вони ще й продавали. Також охочим робили татуювання, наскільки я зрозуміла, хною. Із екзотики були тільки цигани.

Але всі ці люди були настільки життєрадісними й доброзичливими. Вони навіть роздавали безкоштовну їжу (що є остаточною перемогою для будь-якої вечірки)! Ми спочатку боялися брати коричневу масу невідомого походження, але весела музика й дивні танці невправних дівчат нас підбадьорили на спробу. Смак був дивний, але ми залишилися живі й здорові, тому подяка й «харе крішна» вам, милі цюрупинські індуси!

Думаю, мантри ми з подругою пропустили, тому я не почула ніякої «психоделічної» музики для релаксації. Ба більше, після танців на сцену вийшов крішнаїтський рок-гурт з акордеоном, бас-гітарою, соло-гітарою і барабанами. Як мені здалося, якби вони ще прихопили труби, був би справжній індійський «Ляпис Трубецкой». Всі пісні гурту були доволі доступними для звичайного цюрупинського обивателя. Змінювалися лише мотиви, а слова залишалася сталими: «Харе Крішна», «Харе Рама».

Тому ось вам рецепт гарної крішнаїтської пісні: берете будь-який мотив (хоч Сердючку, хоч марш Мендельсона) і за наявності деякої музичної вправності й почуття ритму, просто підставляєте дві прості фрази й співаєте так всю пісню. До речі, дуже зручно, що в словах є рівно по два склади (індуси знали, які слова придумати).

Моя подруга сказала, що ці люди, які роздавали їжу й промені добра, радше схожі на хіпі, адже всі вони мають довгий легкий одяг, туристичні наплічники, засмаглі обличчя,довге волосся й тримаються всі дружньою купою. Можливо. Головне – що вони справді були доволі доброзичливими. До речі, подруга сказала, що вони могли б прийняти мене за свою, адже того дня я, за цікавим збігом, одягнула найдовшу свою спідницю.

Як я довідалася зі своєї невеличкої розвідки, ці люди справді організують общини, визволяють корів шляхом збору коштів і купівлі-продажу, називають одне одного дивними словами матаджа, прабху і т.д. (вибачте, просто не знаю значення), сидять на вегетаріанських пабліках, несуть добро, бо "как-никак, Кали-Юга на дворе" і сподіваються, що 2015-го  "по улицам удивлённого Цюрупинска проедет Сам Господь Джаганнатха на Своей знаменитой колеснице"

Звичайно, реакція на все це в чомусь різна, але однакова в своєму корінні – нерозумінні. Якими політкоректними ми б не були, хтось каже, що таким фестивалям не місце, коли війна в країні, а хтось – що все це «духовна війна» й вибрики Антихриста. Мене навіть зацікавив один коментар, розміщений, мабуть, усюди, де міг вміститися. Та й не личить нам зараз бути політкоректними. 

То які це емоції викликає? Сміх? Страх? Нерозуміння? Презирство? Радість? Зрештою, чи це не уособлення того, як ми намагаємося «опанувати» будь-яку чужу культуру? Різниця лише в тому, що між нами й Індією є більш чітка прірва. Але чи не варто так само сприймати фаст-фуди, італійські ресторани, баварські пивниці, японські суші-бари, відкриті українськими підприємцями, в яких готують, подають і їдять українські кухарі, офіціанти, прибиральники, клієнти? Чи не варто так само сприймати чужу символіку на українських тілах і речах? Чи не варто так само сприймати заяви людей про те, що вони в душі росіяни/чехи/євреї/турки/американці, якщо вони ніколи не були на своїй «духовній батьківщині»? Якщо все це виглядає нормальним, то чому має бути абсурдним фестиваль Індії в Цюрупинську?

Стережіться квітів - екотероризм наступає!

Декілька днів тому я вичитала в «Останніх днях панку в «Гельсінкі»» Ярослава Рудіша таке цікаве слово – екотероризм. От до чого дійшла мода на «еко»: «екоматусі», «екомалюки» , «екохарчі», «екофутболки», «екомашини» і от тепер навіть «екоборотьба».

В романі донька головного героя висловлює свій протест проти «гарних людей» шляхом висаджування квітів під адміністративними будівлями. Звичайно, квітами все не закінчується – її поранено під час спроби пошкодити трубопровід і їй світить в’язниця. Але повертаючись до «квіточок», є над чим подумати. Адже це так гарно і так дивно.

Екотероризм – це такий собі рух за права природи, що виявляється в терористичних (яким би абсурдним тут не здавалося це слово) діях проти безсовісних бюрократів, що паплюжать природу. Не одного активіста ув’язнили за шантажування наукових і фармацевтичних компаній, викрадення піддослідних тварин, розрізання риболовних сітей і навіть замахи на життя людей, одягнених у хутро (стережись, Венеро!). Ці терористи становлять серйозну загрозу, наприклад, Сполученим Штатам Америки, тому на них полює ФБР.   

Звичайно, в типовому українському індустріальному місті (наприклад, Запоріжжі) природа (наприклад, Хортиця) нормально уживається з викидами (наприклад, із «Запоріжсталі»), а клумби під адмінбудівлями (наприклад, облрадою) з’являються не від рук терористів. Хоча, хто знає, може, вже й у нас є якісь екотерористи-підпільники (звідки беруться квіти посеред проспекту?).

Єдине, що спадає на думку, це прекрасні кадри квітів, встромлених у щити «Беркута» за часів Помаранчевої революції. Чи можна вважати це витоками екотероризму в Україні? Адже це шкодить силовим діям.

Наступна ланка асоціацій – Колен із «Шумовиння днів» Віана. Він пішов вирощувати рушниці, щоб заробити на лікування коханої Хлої, але був звільнений через те, що на дулах його рушниць розквітали квіти (а це дефект). Чи можна назвати Бориса Віана екотерористом?

Зрештою, сама ідея «флористичного» протистояння виглядає як щось нове, оригінальне, свіже і зелене. «Це панк!» - як казали герої Рудіша.

До речі, щодо панку. 15-го липня виходить альбом панк-гурту «Rise Against» «The Black Market». І нещодавно (після відкриття в Рудіша) я натрапила на сингл «The Eco-Terrorist In Me» з майбутнього альбому. Власне, тому я і вирішила, що це майже знак (бо знак – це коли натрапляєш на одне слово тричі). Сам сингл мені сподобався – і панковим ритмом, і приємним вокалом, і акуратними підголосками, і розвитком дії, і взагалі.

Тому я чекаю на альбом. А екотерористи не сплять.

То, може, варто спробувати розмалювати Кремль петриківським розписом, засипати дім Путіна мільйоном червоних троянд, дати нашим солдатам у руки лілії, а ополченцям у рушниці засунути гвоздики? І тоді подивимося, що переможе в цій війні: «марнота марнот і ловлення вітру» «людських створінь» чи «первозданна» сила природи з її  всепоглинаючою красою.  

Франц Фердинанд: сто років перевтілень

Франц Фердинанд

Сто років тому, 28-го червня 1914-го року, в Сараєво пролунали постріли, що додали історії трохи динамізму. 19-річний гімназист Гаврило Принцип – безнадійно хворий на туберкульоз член таємної сербської організації «Чорна рука», вбив 50-річного наступника престолу Австро-Угорської імперії, ерцгерцога Франца Фердинанда, і його дружину Софію. Звичайно, смерть жінки не має дуже особливого значення для підручників з історії, бо Перша світова війна формально почалася саме через смерть ерцгерцога.

У таких випадках (коли йдеться про війни й масові вбивства) хочеться зацитувати Курта Воннегута: 

Коли тральфамадорець бачить мертве тіло, він думає, що ця людина в цей момент просто погано виглядає, але має цілком пристойний вигляд у інші моменти. Тепер, коли я чую, що хтось помер, я лише стенаю плечима й кажу, як самі тральфамадорці кажуть про покійників: «Такі справи».

Гаврило Принцип

Цікаво, що Гаврило Принцип убив герцога мало не випадково. Він просто зайшов купити собі сандвіч у булочній, виходив надвір, а там саме розверталася машина Фердинанда. Тож чому не скористатися щасливою можливістю. Принцип цілився в помічника Фердинанда, але влучив у живіт Софії. А потім і у Франца. Кажуть, перед смертю ерцгерцог просив дружину не помирати заради дітей. Але вона померла. Такі справи.

Цій історії передує інша (бо все у світі взаємопов’язано). Того ж дня  вранці замах на статного чоловіка з шикарними вусами мав здійснити інший член «Чорної руки» - Недєлько Чабрінович. Як розповідає «Вікіпедія», 

Чабрінович кинув гранату, але не влучив. Замість Франца Фердинанда граната вила водія третьої машини й поранила її пасажирів, а також поліцейського та перехожих з натовпу. Чабрінович проковтнув отруту (ціаністий калій), яку отримав завчасно, але його лише знудило. Можливо, замість ціаністого калію йому дали якусь більш слабку отруту. Він спробував стрибнути до річки, але його схопив натовп, жорстоко побив та передав до рук правосуддя.

Доволі бурлескна сцена. Та навряд чи комусь із очевидців могло бути весело.

Це тобі не кіно, де герої в героїчних позах героїчно стріляють з героїчної зброї й героїчно помирають. Світом керують антигерої (здебільшого).

Але й на цьому пригоди Гаврила Принципа не скінчилися:

Як і Чабрінович, він спробував отруїтись, але його знудило. Потім він спробував застрелитись, але люди, що підбігли, відібрали у нього пістолет. Як і Чабріновича, його побили — так жорстоко, що у в'язниці йому довелось ампутувати руку.  

Зрештою, він був лише «зеленим гімназистом». Та й навряд чи вбивство якось зацікавило простих мешканців австро-угорських поселень. От тільки австро-угорський уряд висунув Сербії ультиматум і згодом всі ці змушені були пережити (чи не пережити) війну.

Такі справи.

А по тому була Перша світова, Друга світова, атомна бомба, голокост, голодомор, війни у В’єтнамі, Ірані, Іраку, Афганістані, тероризм, СНІД, рак. Людина вперше полетіла в Космос. А потім і вдруге, і втретє. Винайшли Інтернет і «made in China». Жили собі Магатма Ганді й Мати Тереза, Нельсон Мандела, Мартін Лютер Кінг і принцеса Діана, Боб Марлі й Джон Леннон. Людство стрімко розвивалося. Земля сіялася новими трупами. Визрівав демографічний вибух. Але чи щось кардинально змінилося під нашим старим-старим Сонцем? Такі справи.

 А ще ім’я Франца Фердинанда використав чудовий гурт.