Український стенд на Франкфуртському книжковому ярмарку

Колись я ходила на події «Книжкового Арсеналу» й думала, що було би круто потрапити за лаштунки цього всього. А вже навесні 2016-го мені запропонували поволонтерити на Арсеналі. Тоді ми з Юлею і Настею розкидали землю для поетів (яку потім Настя намагалася продати книговидавцям, бо землі навезли справді багато), носили палети й спускалися в касках у підвал Арсеналу. Словом, було весело. Я подумала: що могло би бути ще неймовірніше за це? Тоді я чула багато про Франкфуртський книжковий ярмарок, бо це одна з найважливіших подій книжкового світу на цій планеті взагалі. Хто міг тоді знати, що життя закине мене в Гіссен, від якого поїздом до Франкфурта якихось 45 хвилин, та ще й безкоштовно за студентським.

Минулого року я майже не думала про Франкфуртський ярмарок, бо була зайнята, м’яко кажучи, питаннями виживання «серед цієї смертної любові». Цього року, вочевидь, мої справи покращилися (хоча бентега завжди зі мною), тож я вирішила, що час настав. Єдиним, що я запам’ятала з інформаційного поля минулого року, це те, що були високі ціни на вхідні квитки, навіть для студентів. Тому українська креативно-підприємницька жилка підказала мені спробувати податися на акредитацію для блогерів. Я думала, що це, мабуть, неможливо. Але найгірша дія – це бездіяльність, тому я випробувала свою вдачу. Мені знадобилося прочитати правила акредитації (ох ці німці, всюди правила), вдатися до дрібної магії і зробити собі таку німецьку штуку, як імпресум (Impressum), – це, по суті, моя поштова адреса, яку ви бачите праворуч. Власне, я вже колись проходила акредитацію на Львівський форум видавців, тому знаю, що це має бути нескладно. Більш того, Франкфурт планував прийняти близько 10 тис. журналістів, тож, як на мене, процес мав бути максимально автоматизованим. Так воно й виявилося.

Отже, якщо тобі дають таку можливість, треба максимально нею користуватися. І це стосується не лише книжок, а й життя взагалі. Тим паче, що в мене саме була пауза між кінцем моїх дедлайнів для курсових (від яких я вже трохи дуріла) і початком нового семестру. Хоча перешкодами для повної свободи були мої роботи, гулянки в гуртожитку і втрачені навички діставатися кудись більше 30 хвилин. Хай там як, я вирішила почати із середи, 10-го жовтня, і саме з відкриття українського стенду. Тим паче, на українському стенді були люди, котрих я знаю.

Франкфуртський виставковий центр розташований там, де рік тому я ходила на концерт «Blink-182». Але перш ніж я знайшла вхід, довелося трошки покружляти. Спершу мене здивувало, що на вході не було очікуваних величезних черг, все було доволі спокійно. Десь уже на вихідних до мене дійшло, що перші 3 дні ярмарок відкритий для фахівців і приватних відвідувачів (Fachbesucher und Privatbesucher), а на вихідних ярмарок відкритий для всіх. Так само було з продажем книжок: спершу я не розуміла, чому нічого не можна купити, а потім настали вихідні, коли видавництва почали все продавати.

Тож я опинилася всередині й одразу зрозуміла, що ярмарок не просто великий, він величезний. Спершу це навіть лякає, як і думка про те, що обійти все просто неможливо. Проте мені дуже сподобалися рухомі стрічки, на які стаєш, і вони перевозять тебе через перехід. Спершу я думала, що це для лінивих, але наблукавшись залами, я зрозуміла, що такі відстані самостійно долати не дуже й просто. Єдина незручність – всередині виставкового центру було доволі душно. Зате у внутрішньому дворі – чудово, адже погода протягом усього ярмарку видалася незвично сонячною для жовтня й Франкфурта.

Я пройшлася кількома павільйонами, де кожен стенд присвячений певній країні: від величезного простору Франції чи Італії до невеличкого стенду Казахстану. Ближче до запланованого часу відкриття я прийшла до українського стенду. І зустріла Юлю. Власне, я очікувала зустріти свою одногрупницю Юлю, бо ми про це говорили раніше, але виявилося, що ще одна моя могилянська одногрупниця Юля працює в «Українському інституті книги» (УІК), і це чудово. Власне, саме УІК, який є державною установою, був відповідальний цього року за організацію стенду. І кажуть, що саме цьогорічний стенд був найкращим за всі часи участі України, бо попередні стенди були якісь «не такі». Україна брала участь в ярмарку третій або четвертий раз. Десь так і сказав представник Генералконсулату України у Франкфурті на відкритті: «Це третій раз Україна бере участь… ой, вибачте, мені кажуть, що вчетверте…». Крім того, я впізнала жіночку з українського консулату, яка читала з листочка на презентації Жадана у Франкфурті. Ще я ідентифікувала німецького перекладача того ж таки Сергія Вікторовича Жадана.

Стенд був доволі компактним і містким, серед презентованих українських видавництв можна було знайти книжки від детективів і «Включите свой мозг» (не завадило б нарешті) до праць про сталінський терор, голодомор і Євромайдан. Мотто України було «Senses of Ukraine» (у сенсі «відчуй/пізнай Україну»), гаслом ярмарку взагалі було «I’m on the same page» («Я на тій самій сторінці»), що також можна перекласти в контексті «Я підтримую/ поділяю це» і стосувалося прав людини.

Більше того, український стенд був інтерактивним – можна було притулитися до фотофігур українських письменників (Жадан, Андрухович, Забужко та інші метри) і послухати, що вони кажуть. Неважко здогадатися, що за ці дні я так і не послухала нікого, бо щоразу думала, що матиму час пізніше. Мене лише здивувала фотофігура письменниці Вікторії Амеліної, яка навіть приїхала на ярмарок і про яку я раніше не чула. Якоїсь миті мені здалося, що я починаю випадати з контексту сучасної української літератури.

Коли відкриття почалося, дівчата з УІКу, Марія та Вікторія, хвилювалися і передавали слово почесним бюрократам. Спершу слово мав німецький чиновник. Закінчивши привітання, він сказав, що йому час кудись іти. Йому подарували українські сувеніри, зокрема дерев’яну миску, і він зник. На місці цього пана я би далі пішла збирати сувеніри. Хоча коли я побідкалася, що шукаю нову торбу, одна з Юль нишком передала мені торбу «Senses of Ukraine», за якою тепер мене ідентифікують знайомі й незнайомі люди в Гіссені. Тож після німця говорили мої улюблені представники українського консулату. Говорили про інтимність, говорили гарно й душевно, як уміють лише в Україні (я теж люблю поговорити), хоча слова далеко не завжди переходять у дії. Чомусь така красномовність видалася мені трохи дивною (може, не дуже щирою).

Попри все, на стенді зібралося справді багато людей. Перекладала з української на німецьку (і навпаки) чудова перекладачка Тетяна Супрун. Біля мене стояв кумедний вусатий чоловік, котрий спочатку знаходився якось дуже близько, а коли в нього не вийшло щось сфотографувати, він сказав щось схоже на «Йопересете!». Мене навіть пройняло почуття ностальгії. Якщо вірити Фейсбуку, то цей чоловік журналіст.

Photo credit: Александр Афонин

Після промов всі активно відреагували на заклик пригощатися українськими стравами. Насипали вареники, наливали борщ, вино і чай. Поки я йшла (іноді я йду повільно), гості розібрали елегантні скляночки із салатом «Шуба». Пізніше наливали коньяк, який особливо сподобався гостям зі стенду Казахстану. Всі спілкувалися, ділилися інформацією, краєм вуха я підслухала, як якийсь чоловік палко розповідав, що поляки вкрали в нас Міцкевича. Знову згадалося щось рідне. Тільки вже з трохи іншої перспективи. До речі, деякі мої знайомі-поляки, коли вип’ють, кажуть, що Львів (Львув) – це польське місто, але це вже зовсім інша історія.

Поки всі їли, ми з однією з Юль вирішили пройтися залами. Юля показала мені помпезний стенд Росії з погрозливим пролетарським гаслом «Читай Россию». Кажуть, що за іронією долі той стенд робив якийсь виходець мало не із західної України. В росіян були якісь ковбасно-сирні нарізки, але без ажіотажу. Схоже, на всіх стендах знайшлося щось поїсти й випити: сендвічі, випічка, шоколад, шампанське, пиво, залежно від країни.

В одній з зал ми натрапили на арабів, які не їли  не пили, але презентували арабських ляльок (оманських Барбі, як сказав нам чоловік у довгому білому вбранні). Також цей чоловік розповів нам, що на батьківщині в нього є мережа шкіл.

Коли ми добряче поблукали й повернулися до українського стенду, дівчата розповідали мені цікаву «інсайдерську» інформацію. Наприклад, що книжки англійською про голодомор і революцію вони позичили в бібліотеки Києво-Могилянської академії і якщо вони їх загублять, то будуть змушені платити 10 тис. гривень за кожну книжку. Незважаючи на це, одна з Юль сказала, що все зроблено за гроші платників податків, тож моя мама може почувати себе причетною до участі України в ярмарку, як і Юлина мама теж.

На завершення культурної програми один кухар з української кулінарної команди «Фігаро» влаштував шоу зі створення шоколадно-горіхово-ягідного шедевру у вигляді вишиванки, який всі потім залюбки з’їли. Пролунав сигнал, який оголошував закриття павільйонів для відвідувачів. Я побула ще трохи. Дівчата збиралися далі щось робити, наприклад, для іншої роботи, перекладацької. Рухома стрічка повезла мене до виходу. Я відчула себе трохи як у сцені якогось кіберпанк-фільму з величезними вітринними вікнами високих будівель, легким шумом рухомої стрічки й майже відсутністю людей довкола. Півтора роки я не бувала на великих книжкових подіях.        

Розмова з професором Іблером

Цього семестру я слухаю курс із дуже довгою назвою (назви тут справді дещо задовгі) «Das lyrische Schaffen Nikolaj Gumilievs: Lektüre und Interpretation ausgewählter Texte», що можна перекласти як «Поетична творчість Н.Гумільова: читання й інтерпретація вибраних творів». Власне, на парах ми цим і займаємося: читаємо, намагаємося перекладати й інтерпретуємо. Правда, коли перекладають з російської на німецьку, я лише слухаю, бо з моєю німецькою я до таких високих мовних мистецтв ще не готова. А поінтерпретувати люблю.

Семінар веде професор Райнхард Іблер. Від початку мені сказали, що він дуже хороший викладач, лояльно ставиться до хаусарбайтів (письмових робіт), а ще він збирається на пенсію, тож це його останній семестр. А ще він мило вимовляє російське «ё», і виходить щось схоже на «Гумільйов», і «Шатьйор». Правда, вже на першому семінарі професор Іблер сам дав привід чуткам, що на пенсію він може й не зовсім піде. Та й на пенсіонера він не схожий. Моя одногрупниця Галя каже, що на місце професора влаштовували конкурс, з’їжджалися спеціалісти з усіх усюд, читали публічні лекції, але гідну заміну Іблеру не знайшли. Тому це вже трохи нагадує прощальні тури «Скорпіонс» і Кобзона. Принаймні, я би тішилася, якби професор залишився ще на кілька «сезонів».

Минулої середи я нарешті зважилася запитати професора Іблера, чи можемо ми обговорити тему моєї письмової роботи. Тут це називається «хаусарбайт», має обсяг 20-25 сторінок і за концептом більше нагадує курсову. Всі роботи (а в мене їх 2 + 2 реферати) треба здати до кінця семестру, тобто до кінця вересня. Як виявилося, цю роботу можна писати або німецькою, або російською. Звісно, я обрала другий варіант, хоч як би там не було в житті, бо в Гіссені я остаточно визнала, що володію російською на рівні носія. Ну і я філолог, взагалі-то.

Отже, після пари професор Іблер люб’язно запропонував мені й моєму одногрупнику Нікіті піти до кабінету. Зазвичай для таких обговорень викладачі мають «шпрехштунден» («години прийому», як би по-дурному це не звучало) у своїх кабінетах, іноді студенти повинні завчасно брати «термін» (наголос на 2-й склад, аналог англійського «appointment», запланована зустріч). Отже, професор Іблер обернувся до мене, бо Нікіта прощався теплими обіймами з нашими одногрупниками (так, ніби тиждень триватиме вічність), і спитав, чи варто нам піднятися пішки, чи взяти ліфт. Якщо ви спілкувалися зі мною, то можете уявити, яка я ввічлива людина. А тепер уявіть собі професора Іблера – інтелігентного німецького чоловіка середніх років, ще ввічливішого за мене. А тепер уявіть нас разом.

Отже, я бовкнула, що краще йти пішки, адже я завжди намагаюся прийняти виклик сходів, бо суспільство тисне на мене пропагандою здорового життя і т. ін.. Ми пройшли поверх, півтора, і нам з Нікітою стало вже якось дивно. Як виявилося, інститут славістики знаходиться на 5-му поверсі, а ми йшли з 2-го. Бідний професор трохи захекався. Я подумала, яка ж я дурна, що таке втнула. А потім подумала ще: ну, він сам мені дав цей вибір, нічого.

Нікіта пішов у кабінет першим, вибачившись, що «лейдіс фьорст», але він поспішає. Звісно, обіцяні 15 хвилин розпливлися у півгодини, бо професор дуже любить поговорити. Але говорить він справді чудові речі, дуже гарною німецькою мовою. Деякі я нотую. Наприклад, він назвав футуризм «die Kunst des Vergessens», «мистецтвом забуття», архітектуру – «формою культурної пам’яті». А ще коли мої одногрупники й одногрупниці намагаються вкотре проінтерпретувати вірш Гумільова гіпотезою «це він написав про Ахматову», «тут він точно думав про розлучення з Ахматовою», «Анна Ахматова!», професор Іблер трохи переймається протестним духом (але поблажливим) і намагається донести таку думку: поезія – це не обов’язково про конкретну людину, це образ, що постає із суми вражень, спогадів, це може бути взагалі фікція, адже митці створюють образи себе, це радше гра (згадала homo ludens), радше роль і трохи обману. Він так і сказав (я це записала): «Wer sich für die Literatur entschieden hat, hat sich für die Luge entschieden, in eigenem Sinn» – «Той, хто обрав літературу, вирішив займатися обманом, у певному сенсі». Література – це «легітимна форма брехні». І я з цим погоджуюся, бо сама актриса й конструкторка образів іще та. Та й виглядає ця теорія красиво.   

Словом, поки я чекала на свою чергу, роздивлялася оголошення на стінах, то зустріла свою викладачку з української мови, пані Марію. Пані Марія якось трохи загадково подивилася на мене й сказала, що прочитала моє есе про «Інтернат» Жадана, похвалила мене, сказала, що їй сподобалося і що вона дала почитати есе дівчині, яка пише диплом про літературу Майдану. В такі моменти я відчуваю, що живу недаремно.

Нарешті Нікіта вийшов з кабінету. Професор Іблер казав, що має термін об 11:30, було вже 11:25, але я все одно зайшла до кабінету. Я сіла на м’якенький стільчик перед світлі блакитні очі професора, він запитав мене з доброзичливим усміхом: «Зо, про що ви хочете писати?». Я запропонувала 2 теми: концепт «Адамізм» і сліди дискусії між акмеїстами й символістами у віршах Гумільова. Професор сказав: «Ви не повірите, але щойно ми з Нікітою говорили про адамізм, але Нікіта пише бакалаврський диплом». Так я визначилася з темою. Професор дав мені кілька порад. Я сказала: «Але я не дуже знаю формальні вимоги…», на що професор відповів: «Нічого складного, вони такі ж, як на бакалавраті, лише магістри мають написати більш ґрунтовну роботу». Я тільки посміхнулася, зрозумівши, що професор думає, що я здобула бакалаврат у Німеччині (от вам актриса й конструкторка). А потім почалося головне.

Професор Іблер давав мені пораду, що не треба сидіти над купою книжок і перелякано писати хаусарбайт. А ще не треба читати всі букви й рядки усіх книжок, бо літературознавець «читає по діагоналі», обираючи лише те, що йому потрібно. Професор розповів, що в нього вдома бібліотека на 10 тис. томів (!!!), і коли його друзі приходять у гості, то питають, чи справді він усе це прочитав. І він відповідає, що не обов’язково читати все, часом достатньо прочитати абзац, окрему статтю, щось конкретне.

Професор Іблер порадив мені пару тижнів відпочити після закінчення семінарів, перш ніж братися до письмової роботи. І я відповіла, що саме лечу на 2 тижні до себе на Батьківщину – в Україну. А потім у нас пішла дещо «компаративна» розмова. Я здивувала професора фактом, що здобула ступінь бакалавра в Києві, й навіть встигла рік повчитися на магістратурі (в такі моменти в Німеччині я почуваю себе Дунканом МакКлаудом, бо бути на магістратурі в 23 – це рано (а мені ще й на вигляд дають 21, хе-хе)). Професор спитав: «А що ви вивчали? Російську літературу?». І я потайки посміхнулася в душі, бо це ще один мій «образ», зароблений активним інтерпретуванням на парах пана Іблера, показною обізнаністю в літературі й можливостях російської образної мови. Я сказала, що вивчала філологію – «шпрахвіссеншафт» і «літературвіссеншафт» (мовознавство й літературознавство), загальне й українське. Насправді не так уже й просто пояснити, що воно за звір, філологія в Могилянці. Професор Іблер захоплено констатував, що такий підхід він вважає правильним: вивчати літературознавство вкупі з мовознавством – комплексний підхід, академічне знання, та й таке. А потім професор поскаржився, що йому не подобається німецька модульна система, яка не дає ґрунтовних комплексних знань як за часів його навчання. А ще німці не дають гарну базу з філософії (для студентів-літературознавців). Я нарешті подумки визнала, що підхід Могилянки – це правильний підхід, і в моєму серці завжди будуть люди, які до цього причетні, хай би що вони про мене не думали. Крім того, професор Іблер поділився враженнями, що коли він запитує про щось студентів, якесь явище літератури чи культури, то на більшості облич бачить вираз легкої дезорієнтації. Тож викладач помічає, який в кого рівень знань.  Звісно, з позиції викладача можна побачити багато цікавого, можу собі уявити. Я подумки гордо зарахувала себе до людей, які щось знають, бо я таки часто щось коментую, і ці коментарі виявляються доцільними.

Потім ми говорили про суть літератури, про процес читання, про переклад. Я сказала, що добре перекладати поезію може лише поет. Професор Іблер зі мною погодився. Потім професор сказав, що об’єктивності не існує, автор завжди під впливом власної ідеології (література – це легітимна вигадка). Я погодилася. Також він сказав, що літературознавець має зберігати здатність читати текст не як фахівець, а як людина, яка просто отримує насолоду й не задумується, чи то там дієгетичний наратор (я згадала, як вперше почула слово «дієгетичний» від Ростислава Андрійовича на теорії літератури). Знайомі слова, вічні теми, роки Могилянки промайнули перед очима. І я відчула себе ніби знову на своєму місці. Ці розмови, які багато хто вважає беззмістовними, дають мені відчуття того, що я – це я, що все йде своїм ходом і все, так чи інакше, стає на свої місця. Everything’s in its right place.

   Я вкотре зрозуміла, що не можу мати успішних близьких стосунків з людиною, котра не читає художню літературу. Як не дивно, 95% моїх «женихів» під час другої або й першої зустрічі кажуть: «Книжки? Фу, я не люблю/ ненавиджу читати». Деякі мої знайомі кажуть: «Іра, це зовсім не головне». І це справді не головне – для них. Але для мене це знак, що в нас геть різні системи цінностей, погляди на життя, рівні емпатії. Та й таке.

Професор Іблер також сказав, що художня література розвиває критичне мислення. Я погодилася (взагалі, здебільшого професор говорив, а я махала головою, як та собака-статуетка в машині). На перший погляд суїцидальний вірш може опинитися програмовим жестом проти естетики символізму. Якщо подумати над тим, що зробило літературознавство з моїми мізками за 5 років Могилянки, можна злякатися. Це зробило мене гнучкою, здатною до креативного вирішення проблем і пристосування до іншого культурного середовища. Принаймні, я так вважаю.

Нарешті я хотіла розповісти професорові Іблеру про слова професора Беренсмаєра. Але в двері хтось постукав і до кімнати зайшла жіночка з новиною, що на професора хтось чекає (термін). Я подивилася на годинник – ми розмовляли годину. Жінка пішла й професор поглянув на мене з виразом «Що Ви хотіли сказати?» так, ніби в нас була ще година на розмови чи й уся вічність. Я повідомила, що почула від професора Беренсмаєра, що «література – це тренажер емпатії». Професор Іблер погодився. Я відчула, що непристойно стільки теревенити, тому по короткій паузі сказала: «Треба йти, на Вас чекають, дякую Вам». Професор сказав, що я можу прийти до нього ще, якщо будуть запитання щодо письмової роботи, або надіслати уривок роботи йому на імейл. Я сказала, що напишу йому. Тоді професор Іблер встав і потис мені руку. Щаслива, я пішла додому.

Я безмежно люблю людей літератури з їхньою дивною самотністю в бурхливому світі й безмежною щирістю в розмовах. Ці люди як океани – їх неможливо осягнути. Я можу згадати душевні розмови з викладачами Могилянки, але навряд чи згадаю точно, про що були ті розмови. Очевидно, що про щось важливе. Я хочу запам’ятати цей день хоч якось, бо він має значення, бо це день, коли я відчула, що все буде добре тут, у Гіссені. Та й у майбутньому взагалі. Хто знає, з ким, про що і якою мовою я буду говорити через кілька років.

Мистецтво поміж чаєм і сельтерською водою

Звичайно, казати, що мистецтво відіграє більшу роль у виробничому процесі, ніж їжа, – це абсурд. По-перше, тому, що виробничий процес без їжі – неможливий, адже виділення енергії потребує потрапляння в організм білків, жирів та вуглеводів (хто не їсть, той не працює). По-друге, тому, що я геть не компетентна в питаннях марксизму, ленінізму, неомарксизму й багатьох інших ідеологічних та не дуже речей, про що поки не шкодую (бо я ще можу встигнути вдало вийти заміж).

Здавалось би, яке діло хліборобові до сонетів, тим більше, до романів (адже їх треба дуже довго читати, в чому знову виявляється дезорганізаційний вплив мистецтва на виробничий процес). Але ж чомусь і в часи «загірних мрій» соціалізму всілякі нахлібники зважувалися писати, а чесні пролетарі покірно віддавали зароблений шматок хліба на якісь там книжки.

Знову ж таки, якщо мистецтво – це забавка, забаганка літньої днини, ковток лимонаду замість дистильованої води, то чому ж митцям іноді так перепадає на горіхи за ту чи іншу «дурницю»? Невже бажання (хоч і трохи наївне та максималістське, але таке земне) мати обіди, вино, тютюн та послуги проституток – це такий вже страшний гріх? Адже серйозно карати митця за його спорадичні вибрики – це як змушувати шестимісячну дитину прибирати за собою.

Але якщо придивитися до діяльності цих нероб, які називають себе письменниками, виходить, що у перервах між обідами та тютюнопалінням вони неабияк напружуються. Їм доводиться постійно щось вигадувати, якось викручуватися, винаходити різноманітні трюки та зачіпки, щоб отримати свій обід. Хіба чай чи сельтерська вода колись так випиналися, щоб потрапити до вашого шлунку? Звичайно, за винятком тих моментів, коли ви роздивляєтеся полиці в супермаркеті або рекламу післяноворічного «Боржомі». Письменники рідко мають можливість потрапити на бігборди, тому їм значно важче дістатися вашої голови (а тим паче, шлунку).

Майк Йогансен слушно помітив, що ідеалісти будуть протестувати проти пропонованого розподілу й надаватимуть мистецтву преферанс перед їжею. Більш того, ці люди готові майже не їсти (а хто не їсть, той не працює) заради тих хитрих ідей, що їх пропагує художня література. І знову мистецтво дезорганізує виробничий процес. Ті люди, котрі могли б іти на фабрики чи в колгоспи, зачитуються вигадками фокусників і наївно їм вірять. Крім того, ці нещасні починають споживати більше вина й прикладатися до цигарок. Де ви бачили стільки клопоту від чаю чи сельтерської води?

І взагалі, де те місце – між чаєм та сельтерською водою? Світ побудований таким чином, що людині важко визначитися з тим, тварина вона чи ні, а що казати про місце мистецтва у продуктовому  раціоні або класифікації рідин. Якщо вже існує таке місце між чаєм та сельтерською водою, то має існувати і місце між небом та космосом, між спідницею та паском, між штундами та баптистами. А це вже питання занадто складне для сприйняття (тим паче, для осмислення), тому від нього доведеться відмовитися.

Хай там як, не варто вірити в те, що мистецтво – це така собі невинна забавка, легша за цигарки. Якщо чай і сельтерська вода можуть викликати проблеми із травленням або ж смерть (якщо попередньо підсипати отрути), то мистецтво загрожує суспільству, як мінімум, дезорганізацією виробничого процесу. А як максимум… страшно навіть подумати!

Jedem das Seine, як кажуть німці, тож залишмо чаєві та сельтерській воді виконувати свою благодатну роль, а мистецтву – продовжувати свої темні справи, бо яке ж то життя без ризику та інтриги.   

Еклезіаст

Еклезіаст або Когелет значно відрізняється від інших біблійних книг. Дехто називає її «найважчою для адекватного розуміння книгою Старого Заповіту». Крім того, проти її канонізації виступала більшість мудреців Ямнінської академії. Проте Еклезіаст таки було включено до складу Танаху.

Головна особливість цієї книги полягає у її яскраво вираженому філософському характері. Цікавим є те, що майже кожен розділ Біблії містить у собі певні повчання, настанови, які мають виключно імперативний характер. Автор Еклезіаста розмірковує над сенсом людського буття, проте не пропонує однозначних відповідей. Його роздуми не є категоричними, їм властиво змінюватись і суперечити одне одному.

Така своєрідність обумовлює проблеми перекладу книги. Євграф Дулуман зазначає, що люди, котрі знають декілька мов і можуть прочитати Еклезіаст в різних варіантах перекладу, неодмінно відчують, ніби читають різні за змістом тексти.

Ще однією особливістю цієї книги є персоналізм, нехарактерний для літератури Старого Заповіту. Справді, в Еклезіасті життя не описується в ключі «богодухновенних» дій, а скоріше розглядається з авторської точки зору.

Автор, якого називають Проповідником, поставив собі за мету побачити життя у його повноті і з’ясувати, у чому ж полягає сенс людського існування: «І поклав я на серце своє, щоб шукати й досліджувати мудрістю все, що робилось під небом. Це праця тяжка, яку дав Бог для людських синів, щоб мозолитись нею (Екклезіяст 1:13)». Проте усі роздуми Проповідника ведуть до єдиного твердження, що усе на світі – «марнота й ловлення вітру».

На думку священника Антонія Лакирєва, Проповідник жив приблизно у ІІІ-ІV ст. до н.е., час погіршення духовної атмосфери Ізраїлю, коли забували писання пророків і цінність єдиного Бога.  Стосунки людей з Богом обмежувалися своєчасним принесенням жертв і не поширювалися ні на що інше. Бог Авраама, Ісаака та Якова в очах іудеїв став нагадувати язичницьких богів сусідніх народів.

Головною цінністю для людей ставали гроші, які сприймалися як дарунок Бога за праведність. Проповідник розповідає про те, що йому довелося бути багатим і жити розкішно, проте він не знайшов у цьому сенсу людського існування: «І всього, чого очі мої пожадали, я їм не відмовлював: я не стримував серця свого від жодної втіхи, бо тішилось серце моє від усякого труду мого, і це була частка моя від усякого труду свого! Та коли я звернувся до всіх своїх чинів, що їх поробили були мої руки, і до труду, що я потрудився був, роблячи, й ось усе це марнота та ловлення вітру, і немає під сонцем нічого корисного! (Екклезіяст 2:10,11)».

Цікавим є цілком неоднорідне ставлення Проповідника до мудрості. З одного боку, «хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль (Екклезіяст 1:18)». Але з іншого, «є перевага у мудрости над глупотою, як є перевага у світла над темрявою (Екклезіяст 2:13)».

Але і мудрість є марнотою, адже смерть зрівнює всіх – багатих і бідних, праведників і грішників, справедливих і несправедливих: «у мудрого очі його в голові його, а безглуздий у темряві ходить; та теж я пізнав, що доля одна всім їм трапиться! (Екклезіяст 2:14)».

Автор поступово приходить до думки, що всім керує Бог, що для всього є час, встановлений Богом, і люди безсилі щось змінити. У всього є своє призначення, своя кінцева мета, яку намагається віднайти Проповідник. Проте усе приречене закінчитись однаково: «Все до місця одного йде: все постало із пороху, і вернеться все знов до пороху…(Екклезіяст 3:20)».   

Тому варто задовольнятися своїм короткочасним перебуванням у світі живих і змиритися з думкою про те, що людині не дано пізнати вищу мету, яку вклав у її існування Бог: «Оце, що я бачив, як добре та гарне: щоб їла людина й пила, і щоб бачила добре в усьому своєму труді, що під сонцем ним трудиться в час нечисленних тих днів свого віку, які Бог їй дав, бо це доля її! (Екклезіяст 5:17)»

У текстах Проповідника також є характерні настанови, які допоможуть прожити правильно, незважаючи на усю марноту життя: «Не будь справедливим занадто, і не роби себе мудрим над міру: пощо нищити маєш себе? Не будь несправедливим занадто, і немудрим не будь: пощо маєш померти в нечасі своїм? (Екклезіяст 7:16,17)».

Нарешті, Проповідник називає життя марнотою, але і цю марноту треба прийняти з вдячністю і прожити праведно та щасливо: «Тож іди, їж із радістю хліб свій, та з серцем веселим вино своє пий, коли Бог уподобав Собі твої вчинки! Нехай кожного часу одежа твоя буде біла, і нехай на твоїй голові не бракує оливи! Заживай життя з жінкою, яку ти кохаєш, по всі дні марноти твоєї, що Бог дав для тебе під сонцем на всі дні марноти твоєї, бо оце твоя доля в житті та в твоєму труді, що під сонцем ним трудишся ти! (Екклезіяст 9:7-9)».

Звичайно, варіантів потрактування Еклезіаста може бути багато, адже дуже важко відчути усі нюанси світогляду людини ІІІ-ІV ст. до н. е. Проте ця книга завжди привертала увагу мирян, і навіть у наш час Еклезіаст можна назвати актуальним. Адже багато століть потому люди і далі живуть примарними ідеалами багатства та розкоші, забувають традиції свого народу та світової культурної спадщини. Завжди трапляється хтось, хто забуває ім’я Бога свого, хто чинить несправедливо. Але усе це залишається марнотою.

І як би люди не старались вплинути на хід історії, для них усе закінчиться однаково. Але це не привід засмучуватись. Бог дає людині визначений час перебування у світі живих, він дарує їй мудрість, але не вище знання про суть життя, і тим самим не переобтяжує людське існування. Тому залишається лише прийняти свою долю з радістю та вдячністю, пам’ятаючи, що лише Бог не є марнотою: «І світло солодке, і добре очам сонце бачити, і коли б людина жила й довгі роки, хай за всіх їх вона тішиться, і хай пам'ятає дні темряви, бо їх буде багато, усе, що надійде, марнота! (Екклезіяст 11:7,8)».

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1.     Біблія [Елктронний ресурс] : сайт «Библия Онлайн» / Пер. І. Огієнка. – Режим доступу : http://bibleonline.ru/bible/ukr/. – Назва з екрана

2.     Дулуман Є. Еклесіаст як філософський твір і книга Святого Письма [Електронний ресурс] / Євграф Дулуман. – Режим доступу : http://duluman.uath.org/Kogelet00.htm. - Назва з екрана.

3.     Лакирев А. Впоисках смысла (Книга Экклезиаста) [Електронний ресурс] : сайт «Библия центр» / Свящ. Антоний Лакирев. – Режим доступу : http://www.bible-center.ru/ru/book/ekklez/001. Назва з екрана.