Тематичний гід крізь кордони: чого чекати від «Форуму видавців»

15-18 вересня у Львові відбудеться одна з головних подій для літературознавців, видавців, письменників, читачів та інших книголюбів – 23-й «Форум видавців». Програма форуму дуже насичена, тому якісь чотири дні перетворяться на справжній карнавал і можуть залишити спогади на все життя. Треба тільки встигати перебігати від однієї локації до іншої, занотовувати слова літературних світил й тримати рівновагу на гребні інформаційної хвилі.

Цього річ головною темою «Форуму видавців» стали межі кордонів. Кордони бувають всілякі – від державних до етичних чи розумових, від чітко окреслених до зовсім уявних. Кордони можна встановлювати, захищати, порушувати, ламати, перетинати… Проте спершу треба спробувати їх осягнути, чим і займатимуться учасники форуму.

В рамках «Форуму видавців» заплановано настільки багато заходів, спецпрограм, що й справді спершу можна розгубитися. Звичайно, слід починати з традиційного книжкового ярмарку, на якому можна лишити не одну стипендію чи зарплату. Традиційна інтрига – премія «Найкраща книга Форуму». Для старшого покоління читачів запланована акція «Третій вік: задоволення від читання». Для бібліотекарів – Львівський бібліотечний форум.

Новинкою цьогорічної програми стане фестиваль «Місто Лема», присвячений взаєминам Львова й Станіслава Лема, письменника-фантаста, лауреата Нобелівської премії. В рамках польсько-українського проекту заплановані зустрічі, дискусії, семінари, мистецькі виставки, мандрівки місцями Лема, а також квести й вікторини для молодшого покоління читачів.

В рамках «Форуму видавців» відбудуться тематичні форуми, які передбачають дискусії, круглі столи, читання тощо. Тематика охоплює найрізноманітніші сфери життя й творчості: історія, освіта, наука і технології, українська візуальна книга, гендер, non-fiction, бізнес, Крим, Донбас, євроінтеграція, екологія, кулінарія, мандри.

Для поетів і їхніх прихильників особливо цікавими можуть стати ніч поезії й музики, конкурс-фестиваль «Молода Республіка Поетів», спецпроект «Андеґраунд», програми журналу «ШО» й «Meridian Czernovitz». Відвідувачі цих заходів зможуть побачити сучасну українську поезію як панораму в музеї: від зовсім чи не зовсім молодих початківців до широкоплечих китів, які тримають склепіння сучукрліту.

2016-й рік виявився багатим на солідні «круглі дати» в історії літератури. Зокрема, в рамках «Форуму видавців» буде відзначено 400-ті роковини смерті Вільяма Шекспіра, 100-ті роковини смерті «каменяра» Івана Франка й 180-річчя легендарного львів’янина Леопольда фон Захер-Мазоха.

Особливою подією в історії літератури взагалі може стати спецпроект «Возз’єднання Нью-Йоркської групи», який передбачає фізичне возз’єднання представників поетичної групи з важкою історією. Між поетами в еміграції й країною, мовою якої вони писали, справді існувала фізична межа, яка налічувала тисячі кілометрів. Повертаємося до теми меж і кордонів. Вже зараз на сайті «Форуму видавців» можна почитати про зовнішні й внутрішні «літературні міграції» різних письменників.

Розширити кордони й межі українського літературного простору допоможуть зіркові гості форуму: швед Кеннет Клеметс, серб Срджан Срдич, литовець Томас Венцлов, австрійці Карл-Маркус Ґаус і Петер Штайнер, норвежець Ерлінґ Кіттелсен, американець українського походження Ілля Камінський, італієць Паоло Джордано, поляк Вітольд Шабловський, французи Філіп Бек і Фредерік Беґбедер.

До великих подій «Форуму видавців» можна також зарахувати спецпроекти «Українсько-єврейські зустрічі» й «Література проти агресії». Останнє особливо зацікавило мене. Проект курує Остап Сливинський, в рамках «Літератури проти агресії» заплановані розмови на теми місця письменника й письма серед зла і конфліктів, здатності літератури протистояти насильству або пропагувати його, конструювання образу «Іншого» й «іншості».

Крім того, одна з найбільших літературних подій року не обмежиться літературою. В рамках «Форуму видавців» заплановані кінопокази й виставки, зокрема й виставка відомого українського художника Анатолія Криволапа. Мистецтво не має меж.

Важко повірити, що на все це відведено лише чотири дні! Тому, мабуть, треба завчасно вивчити програму й розставити свої пріоритети, адже поки не придумали клонувальну машину, на всіх подіях одночасно опинитися, на жаль, не вдасться. 

Львів для чайників або Надії й розчарування "Форуму видавців"

Чомусь мені на думку спало таке запитання: звідки починається подорож? З моменту, коли виникає ідея, чи коли отримуєш квитки, чи коли рушаєш з перону вздовж колії, чи коли ступаєш на асфальт іншого міста? З курки чи з яйця? З матерії чи з духу?

Зрештою, ще влітку логічний ряд Ростислав Семків – «Центр літературної освіти» – «Форум видавців» породив у моїй уяві маленьку мету (яка в сукупності з іншими маленькими «метами» творить сенс життя). Я знайшла собі гарну компанію і після певних переосмислень ми з Леною вирішили поїхати на один день (субота, 13-те) до Львова на «Форум видавців». І перед самим від’їздом в «Сільпо» (де я купувала воду й «Марію» в дорогу) мені трапився милий чек із передбаченням про те, що пригоди починаються. Так склалося, що я люблю ці передбачення, бо вони або хороші, або незрозумілі. Але це вже зовсім інша історія.

Отже, багато годин в поїзді, коростишенська вчителька, яка сприйняла нас за першокурсниць, чай, «Марія» і о пів на п’яту ранку ми на залізничному вокзалі Львова. До речі, цього року нас дуже часто чомусь сприймають за першокурсниць.

«Гугл» сказав, що перший львівський трамвай виїжджає о шостій, тому ми не стали на нього чекати. Як виявилося, Львів о п’ятій ранку поводить себе доволі містично. Щойно ми вирушили, згасли всі ліхтарі (різко), до хлопця й дівчини біля вокзалу причепилася якась навіжена стара, а пройшовши хвилин 10, ми помітили червоне сяйво костелу св. Ольги та Єлизавети. І мені стало цікаво, що станеться із цим містом, коли з’явиться перший трамвай і вулиці заповняться людськими створіннями.

Коли ми були вже десь неподалік проспекту Свободи, людей ставало більше, вони збиралися групками обіч колії. За декілька хвилин прогримів трамвай. «Гугл» таки не збрехав.

Світанок застав нас десь біля МакДональдсу. Ми мали час до 10-ї години, тож вирішили поблукати вулицями, пофотографувати  котів і собак-суїцидників, зазирнути до «Кав'ярні-копальні» й «Львівської майстерні шоколаду».

Окрема історія склалася із магазинами «АлкоСвіт». Один із них визирнув із передсвітанкової пітьми, інший знайшовся в центрі, а ввечері виявилося, що продуктові зачиняються раніше, ніж «АлкоСвіт». Напевне, це все через туристів.

Але на екскурсію в Алкосвіт можна сходити будь-де, а до Львова ми приїхали за мистецтвом. Перше моє враження – це постери-ілюстрації, присвячені відомим українським письменникам. Такий формат мені надзвичайно сподобався ще навесні на «Книжковому арсеналі», але про саме українських письменників я такого не бачила. На відміну від «Арсеналу», «Форум видавців» виходить за межі певного простору, він охоплює мало не все місто. Це цікаво.

Нарешті ми прийшли на перший захід нашої «форумної програми». То була презентація антології«Ода до радості» і там мав бути Сергій Жадан. Сергій не прийшов і я відчула першу підозру.

Після презентації ми подалися в осередок форуму – на книжковий ярмарок. Там я зустрілася з волонтеркою «Форуму видавців», моєю однокласницею і просто сонячною людиною – Даною.

Важко було щось знайти серед безлічі яток на плацу й у палаці, серед безлічі людей і книжок. До речі, найбільшою густина людей на квадратний міліметр була в кав’ярні «Mеridian Czernowitz», які чомусь не представили своє видавництво на стендах. Звідси й почалися мої проблеми.

На форум я їхала не просто так, а за «Мерцем у бункері» М. Поллака й альбомом «Бийся за неї» Жадана й «Собак у космосі». Альбом видали «Mеridian Czernowitz», це я знала точно, а от Поллак також асоціювався із цим видавництвом у зв’язку зі складною схемою планування «Книжкового арсеналу» й географією Чернівців, у яких я ніколи не бувала й до яких, підозрюю, в мене вже сформувалася підсвідома неприязнь.

Мені було сумно, але я не здалася. Після довгих кружлянь довелося залишити мою компаньйонку на цокольному поверсі. Нарешті вдалося визначити видавництво «Мерця в бункері» й відстежити потрібний стенд. На тому стенді був і альбом Жадана, але мій внутрішній єврей не дав його купити.

Результати моїх кружлянь: я маю романи К. Чапека «Війна з саламандрами» й М. Поллака «Мрець у бункері» (до речі, підозріло схожої тематики), а також останній випуск журналу «ШО». Ще один результат полягає в сумному висновку: на форумі повно масової літератури, хоч і україномовної. На «Книжковому арсеналі» гарні видавництва типу «Темпори» чи «Смолоскипа», чи навіть «КМАкадемія» якось не зливалися з детективами й самовчителями з народної медицини.

Зрештою, ми продовжили свої блукання вже в «Кав’ярні-копальні», де набрали листівок і були культурно вражені керамічною чашкою із фалосом на ручці.

Ми мали час до 16-ї години. Вуличні музики розважали туристів на площі Ринок, люди масово одружувалися, а ми обрали собі чудове місце напроти пам’ятника Никифорові біля неймовірної церкви Cвятої Євхаристії.

Нарешті ми рушили в «Кав’ярню Леваковського», де мала відбутися дискусія «Між шароварами й меншовартістю» за участю нашого викладача Сергія Семеновича Іванюка. Сергій Семенович не прийшов, а дискусія настільки нас обурила, що ми змушені були тікати з центру в сторону собору Св. Юра, обговорюючи трагічність сучасної української літератури. Як виявилося в понеділок, Сергій Семенович не прийшов тому, що організатори не узгодили з ним це питання. Та й навряд чи він взяв у такому участь.

Отже, ми опинилися в соборі Св. Юра. Після довгих вагань щодо того, чи можна нам всередину, ми все-таки зайшли. Йшла служба, як нам сказали, заутреня. Ми стояли й відновлювали свої кармічні діри й гармонійні ями.

Постоявши так деякий час, ми рушили на вокзал. Настрій змінювався, бо втома брала своє. Зателефонувала Дана й сказала, що їде нас провести. Як виявилося, вона їхала з іншого кінця міста. І її взяли в полон суботні затори.

Коли ми вже зайшли в поїзд і до відправлення залишалося 15 хвилин, Дана таки прибігла. Ми встигли обійнятися, а ще мені дісталася підписана листівка, яка дала зрозуміти, що в цьому місті я маю хоча б одного чудового друга, і це щастя. Тоді мій настрій підскочив. Наш поїзд рушив.

Ще на пероні Дана встигла розповісти, що цього року на «Форумі видавців» просто погані організатори. І я дуже в це вірю.

Зрештою, всі продукти чиєїсь інтелектуальної діяльності втрачають свій пафос, коли є ті, хто долає з тобою кілометри, зустрічає з тобою світанки і мчить до тебе через усе місто. Я дякую Лені й Дані. Мир.

Презентація антології "Ода до радості": плакати чи сміятися?

Нашим першим пунктом призначення в межах «Форуму видавців» стала кав’ярня «Coffeeshop Company», де мала відбутися презентація антології «Ода до радості». Ніде правди діти, я йшла туди виключно заради Сергія Жадана, бо імена інших авторів для мене – це набори букв, що трапляються на книжкових полицях. А «Книжковий клуб» один мій друг взагалі вважає сектою.

І от ми зібралися в цій затишній (але й тіснуватій) кав’ярні. Сходами піднялися люди й зайняли свої місця на «почесних диванах». Сергія Жадана серед них не було. Одна з жінок, Галина Вдовиченко (яка укладала збірку й модерувала презентацію), сказала, що Жадан може заскочити на 15 хвилин, бо того дня він збирався в Тернопіль разом із «Собаками в космосі». І я зрозуміла, що це безповоротно.

Власне, щодо самої презентації. Галина Вдовиченко почала з першопричин – чому в часи війни письменники беруться жартувати. Вона згадала рядки з поезії того самого Жадана («Пливи, рибо, пливи») й сказала таке (що можна означити, як головний аргумент): «Радість треба зберегти, коли тобі погано».

Далі кожен із письменників (а їх було шість разом із Галиною Вдовиченко) виголошував свою точку зору щодо «Оди до радості».

Першим був Євген Положій із Сум. До речі, антологію укладали так, щоб кожен письменник представляв окремий регіон України: Херсонщину, Харківщину, Сумщину, Львівщину, Київщину і т.д. (не знаю лише, чи були там луганські й донецькі письменники). Тож Євген Положій говорив про те, що сьогодні «кожен вимірює, як він має поводитись», що життя в Києві не таке, як у Сумах чи на Донеччині. Власне, для багатьох людей зараз є проблемою, як їм поводитися, як реагувати. Письменник зазначив, що ті, хто перебуває на передовій, не хотіли б, щоб мирне населення жило в страху й траурі. «Треба зберігати позитивні моменти», – сказав Є. Положій. – «І ця книжка є дуже вчасною». Зрештою, й далі народжуються діти, відкриваються цехи дитячого харчування. Життя далі крутить свою рулетку.

Ларисі Денисенко було важко говорити, бо за час війни вона втратила чотирьох друзів і улюбленого пса. Тож, щоб не давати волю сльозам, письменниця просила лише берегти живих і бути ближчими сьогодні.

Макс Кідрук був єдиним, хто переказав сюжет свого оповідання. Сюжет веселий (і я сміялася), заснований на історії горе-льотчика Ларі Волтерса, а в центрі постає ідея про те, що «людина просто не може всидіти на місці». Але чи є така історія саме тим, чого потребує конкретна ситуація в Україні? Перед тим, як говорити про сюжет, Макс Кідрук наголосив на тому, що письменникам дуже важко сприймати останні події, що «не пишеться», що важко абстрагуватися. Особисто я не розумію, навіщо їм абстрагуватися (адже вони письменники, їхня робота – щось із цим робити). Кідрук жалівся, що «треба продовжувати жити нормальним життям» і що вантажник із розбитим серцем може забути про свою печаль за фізичною працею, а письменник нікуди від цього не дінеться. Не знаю, чи не буде в Макса проблем із комуною вантажників, але напрошується висновок: боїшся страждань – іди розвантажуй вагони.

Сашко Гаврош сказав, що постійні думки про війну можуть звести з розуму, тому «Ода до радості» має терапевтичний ефект. Він провів паралель зі львівськими театрами, котрі працювали під час війни, а я згадала польські газети із «Танґо смерті», які до останнього писали, що війни з Німеччиною не буде. Звичайно, є в цьому якийсь терапевтичний ефект. Але як довго можна закривати очі/вуха й до чого це призведе?

Галина Вдовиченко розповіла про 90-річну бабусю, яка вміла відчути красу в запахові скошених кульбабок. Це надихає бути оптимістами.

Володимир Лис сказав, що українці зараз мають робити те, що вони вміють (мабуть, це ж стосується й письменників?). Пан Володимир розповідав довгу історію про НАТО (осине гніздо імперіалізму) й дітей, Єльцина й з’їзд європейських монархів у Луцьку. Також письменник вдало зацитував рядки з вірша власної дружини Наталі Гуменюк (яка на презентації сиділа на стільчику поруч із чоловіком): «Музи повинні говорити, щоб замовкли гармати».

Звичайно, кожен потребує безпечного місця, де можна сховатися й пересидіти. Але поки ти ховатимешся, хтось прийде й спалить твої книжки, як і твою надію й свободу.

І як би не боялися деякі письменники (письменники теж люди), як би не переконували самих себе, що треба жити «нормально», вони мусять щось із цим робити. Як сказав Мартін Поллак у своєму квітневому інтерв’ю журналові «ШО», «Війна – це велика тема для літератури» й кожен сам обирає, як із нею працювати. Як впораються із таким завданням вітчизняні письменники – поки що невідомо.

Особисто я зараз точно не читатиму «Оду до радості», бо мій вибір впав на книжки того ж М. Поллака й К. Чапека, в яких проаналізовані причини зародження людської жорстокості й, зокрема, німецького фашистського режиму. На мою думку, щоб якось зарадити проблемі, треба почати з пошуків причин.