Жадан у Франкфурті

Я зайшла до міської бібліотеки Франкфурта. Дорогою ледь не заблукала, бо, як виявилося, Гугл-карти не завжди знають несподівані повороти і маленькі провулки. А в центрі Франкфурта вузеньких заплутаних вуличок вистачає. Я зайшла до бібліотеки і здивувалася: під футуристичними колонами стояли рядами стільці, біля входу був столик з помаранчевими келихами (ця дивна німецька звичка мішати алкоголь з різним не-алкоголем), а головне – в бібліотеці було повно людей в офіційних костюмах і красивих майже вечірніх сукнях. Це жодним чином не зашкодило моїй самооцінці, бо в своїх червоних вузьких джинсах я виглядаю чудово в будь-якій ситуації. Вирізнявся від усіх ще той, заради кого я прийшла, – Сергій Жадан у його «класичних» чорній сорочці, джинсах і кедах.

Стало зрозуміло, що люди здебільшого знали одне одного. Це було ніби зібрання якоїсь секти, секти українських мігрантів, я потрапила туди випадково, лише тому, що підписана на сторінку Генерального консулату України у Франкфурті на Фейсбуці. Красиві українські жінки у сукнях фотографувалися і говорили між собою російською на якісь такі теми гламурних тусовок (в моєму уявленні про гламурні тусовки). Якоїсь миті мені хотілося підійти до Жадана, котрий пив вино за столиком, і спитати: «Сірожа, хто всі ці люди?». Людей було й справді багато. Це значить, що вони небайдужі до стану сучасної української літератури.

Я звикла бачити на презентаціях Жадана молодь, переважно студенток, але менше з тим. Ми ж опинилися в трохи іншому контексті, в не-українському контексті. Я очікувала побачити просто презентацію німецького перекладу «Інтернату». Натомість усе почалося з виступів франкфуртських чиновників, один з яких несподівано почав розповідати про Валуєвський циркуляр і Емський указ і ще більш несподівано сказав, що був у Емсі (sorry, але в мене почалися флешбеки зі шкільних часів). Потім виступила красива молода українська жінка з українського консулату, яка чимось нагадувала стереотипну школярку: зокрема тим, що читала текст з папірчика, хвилювалася, часом плуталася, але була щирою і вдячною. Всі ці формальності знову нагадали мені якісь випускні й збори в актових залах, але це все лише моя пострадянська свідомість. Під час промов чиновників Сергій Жадан сором’язливо відмахувався, коли його називали «зіркою сучасної української літератури» й часто уважно роздивлявся свої руки (я теж так часом роблю).

Власне, всю цю презентацію задумали з трьох причин: відсвяткувати День Незалежності України (все відбувалося 6-го вересня), передати франкфуртській міській бібліотеці добірку українських книжок і презентувати переклад «Інтернату», котрий отримав відзнаку на Ляйпцизькому книжковому фестивалі. Коли Сергію Жадану нарешті дали слово, він похвалив ініціативу передати бібліотеці книжки і дуже вміло перевів розмову в інше русло. Він сказав приблизно таке: ми з товаришами часто розвозимо книжки до бібліотек Луганської й Донецької областей.

Крім Жадана, під колонами сиділи двоє перекладачів роману: чоловік-німець говорив німецькою, жінка-українка перекладала німецькою й українською. Жадан говорив українською, хоча відомо, що він знає німецьку, десь він навіть підказував перекладачці або трохи не погоджувався з нею. Українські жінки попереду мене також підказували переклад, голосно сміялися й активно кивали, ніби всім своїм єством прагнучи показати, що вони все розуміють: німецькою, українською, та й взагалі. Сергій Жадан говорив українською, бо якою ще говорити українському письменникові. Його слова були чіткі й ритмічні: він знав, що казати і коли робити паузи, він у цій справі не перший рік.

Перекладач вів розмову про «високе», про літературу, про роман «Інтернат» і запитав щось про Ремарка. Це логічно: Ремарк писав про війну, Жадан пише про війну. На це Сергій чемно відповів, що в Україні тривають дискусії про те, коли ж з’явиться «український Ремарк» і напише про українську війну, але ці «естетські» дискусії не мають нічого спільного з реальністю. На мить я згадала, як мене обурювали люди, котрі теж у дискусіях вирішували долю Всесвіту,а потім поверталися до гуртожитків з тарганами. Дійсність не можна заперечити. Так сталося, що ця дійсність – війна. Жадан розповідав, що війна ніколи не була його темою, але вона прийшла туди, де він виріс. Це як в анотації до «Інтернату»: Паша ніколи не цікавився війною, але сталося так, що війна зацікавилася ним. Жадан казав, що спершу йому та його колегам було важко знайти слова, аби писати про війну. Мені відомо, що це таке, – коли тобі геть бракує слів, щоб говорити про щось. Особливо про це. А потім Сергія перебили.  

Якоїсь миті мені здалося, що цей чоловік, письменник Сергій Жадан, виглядає стомленим. Я згадала перший курс, жовтень, «Книжковий Арсенал» і проект «Розділові» із «Собаками в Космосі». «Собаки» грали кавер «Radiohead – No Surprises», Жадан глушив портвейн «з горла» на сцені і під легкий музичний супровід зачитував «Марата» (тоді вони ще не поклали його на музику), а мені перехоплювало подих, як перехоплює подих від закоханості або всесвітньої туги. Потім я була на якихось читаннях, презентаціях, на ще одному концерті (коли все ще було безкоштовно), і поступово все змінилося, Жадан став якимось дуже популярним і «мейнстримовим», а згодом на концертах почали збирати гроші для армії. Востаннє я була, мабуть, на презентації «Месопотамії», ну і ще бачила Жадана в «Арсеналі». На «Месопотамії» моя одногрупниця запитала, чи не залишаюся я підписати книжку. Я подивилася на чергу і подумала, що ще встигну іншим разом. До речі, я маю книжки одного письменника, якого мені довелося знати. Мені здавалося, що я завжди встигну підписати ті книжки. Але ось я раптом опинилася далеко, а того чоловіка вже не стало. Тому я вирішила, що треба сходити на презентацію Жадана у Франкфурті.

Після обговорення Сергій зачитав уривок з «Інтернату», той момент ближче до фіналу, коли Паша випадково опиняється в лікарні й має допомагати пораненому солдатові. Це уривок про відповідальність і необхідність вибору. Перекладач зачитав німецький уривок, який чомусь виявився довшим. Наприкінці Сергій попросив слово і сказав приблизно таке: я розумію, що останнім часом презентації українських письменників перетворилися на політичну пропаганду, але ми повинні сьогодні говорити про війну, і тоді наступного разу, можливо, ми зможемо зачитувати одне одному вірші про любов. Він звертався за підтримкою до тих людей, європейців, які також можуть вплинути на ситуацію.

Після презентації українські жінки запросили гостей на частування «традиційними українським стравами». Такої презентації Жадана я ще не бачила. Було зрозуміло, що ці люди вдягнули сукні й костюми, щоб випити келих шампанського із соком, поговорити, сфотографуватися, поїсти «традиційні українські страви». Одна сива жіночка вбралася у все жовто-блакитне і в різних місцях, типу наплічника, вона мала тризуб. Чи хотіли ці люди говорити про війну? Як сприймала цю атмосферу людина, котра всі ці чотири роки спостерігає війну на власні очі?

Деякі люди розмовляли із Сергієм, вишикувалася черга за автографами (але точно не така, як на презентації «Месопотамії»). Під колонами були якісь книжки, які можна було купити, зокрема й німецький переклад (дуже красивий, але дорогий переклад від видавництва «Suhrkamp»). Я вихопила «Ворошиловград». Згадала, як Віра Павлівна Агеєва казала нам, що «Ворошиловград» читати варто. І я вирішила, що цей час настав – треба підписати книжку.

Я стояла й думала. Я думала: «Іро, зовсім не обов’язково говорити з письменниками, яких ти читаєш і досліджуєш. Як завжди каже сам Жадан, найкращі поети – мертві поети». Сергій Жадан узяв у мене книжку, спитав моє ім’я, і я наважилася запитати щось таке (уявіть, як я почервоніла): «Можна запитання? Які Ваші прогнози? От у Вашому романі, в «Інтернаті», все закінчується якось… з надією». На що Сергій Жадан трохи задумався і відповів, що «Ну так, з надією», що все повернеться, але це буде нескоро й нелегко. Я задумалася: «Як все може просто повернутися?», але потім згадала, як у романі Паша думає про те, що хотілося би повернутися додому й просто забути все, але потім сам-таки визнає, що це неможливо забути, це на все життя. Я знову подумала про себе, про те, що мені не дуже є куди повертатися, та й якби я повернулася, все б точно не було таким, як раніше. Дім, де я виросла, де помер мій батько, мама продала, щоб я могла вчитися і не повертатися. Раніше я думала, що війна й мене особливо не стосується, але мій тато був там, тому історії про те, як сепаратисти обстрілюють машини з червоними хрестами, залишаться зі мною до глибокої старості.

Але потім я подумала (вся ця складна асоціативна операція тривала насправді кілька секунд): «Іро, ти песимістка. Драма-квін. Тобі й справді не вистачає віри (надії / любові)». Сергій Жадан повинен вірити в перемогу, як і всі ті люди, хто там є за нас, інакше нічого не вийде. Якось враз мені здалося, що вся ця історія з війною є дуже особистою для Жадана. Я подякувала (досі червона), взяла книжку і з якимось почуттям піднесеності (мабуть, «по понятіях» Канта) пішла під франкфуртський дощ ловити поїзд до Гіссена. На «традиційні українські страви» залишатися не стала.    

Розмова з професором Іблером

Цього семестру я слухаю курс із дуже довгою назвою (назви тут справді дещо задовгі) «Das lyrische Schaffen Nikolaj Gumilievs: Lektüre und Interpretation ausgewählter Texte», що можна перекласти як «Поетична творчість Н.Гумільова: читання й інтерпретація вибраних творів». Власне, на парах ми цим і займаємося: читаємо, намагаємося перекладати й інтерпретуємо. Правда, коли перекладають з російської на німецьку, я лише слухаю, бо з моєю німецькою я до таких високих мовних мистецтв ще не готова. А поінтерпретувати люблю.

Семінар веде професор Райнхард Іблер. Від початку мені сказали, що він дуже хороший викладач, лояльно ставиться до хаусарбайтів (письмових робіт), а ще він збирається на пенсію, тож це його останній семестр. А ще він мило вимовляє російське «ё», і виходить щось схоже на «Гумільйов», і «Шатьйор». Правда, вже на першому семінарі професор Іблер сам дав привід чуткам, що на пенсію він може й не зовсім піде. Та й на пенсіонера він не схожий. Моя одногрупниця Галя каже, що на місце професора влаштовували конкурс, з’їжджалися спеціалісти з усіх усюд, читали публічні лекції, але гідну заміну Іблеру не знайшли. Тому це вже трохи нагадує прощальні тури «Скорпіонс» і Кобзона. Принаймні, я би тішилася, якби професор залишився ще на кілька «сезонів».

Минулої середи я нарешті зважилася запитати професора Іблера, чи можемо ми обговорити тему моєї письмової роботи. Тут це називається «хаусарбайт», має обсяг 20-25 сторінок і за концептом більше нагадує курсову. Всі роботи (а в мене їх 2 + 2 реферати) треба здати до кінця семестру, тобто до кінця вересня. Як виявилося, цю роботу можна писати або німецькою, або російською. Звісно, я обрала другий варіант, хоч як би там не було в житті, бо в Гіссені я остаточно визнала, що володію російською на рівні носія. Ну і я філолог, взагалі-то.

Отже, після пари професор Іблер люб’язно запропонував мені й моєму одногрупнику Нікіті піти до кабінету. Зазвичай для таких обговорень викладачі мають «шпрехштунден» («години прийому», як би по-дурному це не звучало) у своїх кабінетах, іноді студенти повинні завчасно брати «термін» (наголос на 2-й склад, аналог англійського «appointment», запланована зустріч). Отже, професор Іблер обернувся до мене, бо Нікіта прощався теплими обіймами з нашими одногрупниками (так, ніби тиждень триватиме вічність), і спитав, чи варто нам піднятися пішки, чи взяти ліфт. Якщо ви спілкувалися зі мною, то можете уявити, яка я ввічлива людина. А тепер уявіть собі професора Іблера – інтелігентного німецького чоловіка середніх років, ще ввічливішого за мене. А тепер уявіть нас разом.

Отже, я бовкнула, що краще йти пішки, адже я завжди намагаюся прийняти виклик сходів, бо суспільство тисне на мене пропагандою здорового життя і т. ін.. Ми пройшли поверх, півтора, і нам з Нікітою стало вже якось дивно. Як виявилося, інститут славістики знаходиться на 5-му поверсі, а ми йшли з 2-го. Бідний професор трохи захекався. Я подумала, яка ж я дурна, що таке втнула. А потім подумала ще: ну, він сам мені дав цей вибір, нічого.

Нікіта пішов у кабінет першим, вибачившись, що «лейдіс фьорст», але він поспішає. Звісно, обіцяні 15 хвилин розпливлися у півгодини, бо професор дуже любить поговорити. Але говорить він справді чудові речі, дуже гарною німецькою мовою. Деякі я нотую. Наприклад, він назвав футуризм «die Kunst des Vergessens», «мистецтвом забуття», архітектуру – «формою культурної пам’яті». А ще коли мої одногрупники й одногрупниці намагаються вкотре проінтерпретувати вірш Гумільова гіпотезою «це він написав про Ахматову», «тут він точно думав про розлучення з Ахматовою», «Анна Ахматова!», професор Іблер трохи переймається протестним духом (але поблажливим) і намагається донести таку думку: поезія – це не обов’язково про конкретну людину, це образ, що постає із суми вражень, спогадів, це може бути взагалі фікція, адже митці створюють образи себе, це радше гра (згадала homo ludens), радше роль і трохи обману. Він так і сказав (я це записала): «Wer sich für die Literatur entschieden hat, hat sich für die Luge entschieden, in eigenem Sinn» – «Той, хто обрав літературу, вирішив займатися обманом, у певному сенсі». Література – це «легітимна форма брехні». І я з цим погоджуюся, бо сама актриса й конструкторка образів іще та. Та й виглядає ця теорія красиво.   

Словом, поки я чекала на свою чергу, роздивлялася оголошення на стінах, то зустріла свою викладачку з української мови, пані Марію. Пані Марія якось трохи загадково подивилася на мене й сказала, що прочитала моє есе про «Інтернат» Жадана, похвалила мене, сказала, що їй сподобалося і що вона дала почитати есе дівчині, яка пише диплом про літературу Майдану. В такі моменти я відчуваю, що живу недаремно.

Нарешті Нікіта вийшов з кабінету. Професор Іблер казав, що має термін об 11:30, було вже 11:25, але я все одно зайшла до кабінету. Я сіла на м’якенький стільчик перед світлі блакитні очі професора, він запитав мене з доброзичливим усміхом: «Зо, про що ви хочете писати?». Я запропонувала 2 теми: концепт «Адамізм» і сліди дискусії між акмеїстами й символістами у віршах Гумільова. Професор сказав: «Ви не повірите, але щойно ми з Нікітою говорили про адамізм, але Нікіта пише бакалаврський диплом». Так я визначилася з темою. Професор дав мені кілька порад. Я сказала: «Але я не дуже знаю формальні вимоги…», на що професор відповів: «Нічого складного, вони такі ж, як на бакалавраті, лише магістри мають написати більш ґрунтовну роботу». Я тільки посміхнулася, зрозумівши, що професор думає, що я здобула бакалаврат у Німеччині (от вам актриса й конструкторка). А потім почалося головне.

Професор Іблер давав мені пораду, що не треба сидіти над купою книжок і перелякано писати хаусарбайт. А ще не треба читати всі букви й рядки усіх книжок, бо літературознавець «читає по діагоналі», обираючи лише те, що йому потрібно. Професор розповів, що в нього вдома бібліотека на 10 тис. томів (!!!), і коли його друзі приходять у гості, то питають, чи справді він усе це прочитав. І він відповідає, що не обов’язково читати все, часом достатньо прочитати абзац, окрему статтю, щось конкретне.

Професор Іблер порадив мені пару тижнів відпочити після закінчення семінарів, перш ніж братися до письмової роботи. І я відповіла, що саме лечу на 2 тижні до себе на Батьківщину – в Україну. А потім у нас пішла дещо «компаративна» розмова. Я здивувала професора фактом, що здобула ступінь бакалавра в Києві, й навіть встигла рік повчитися на магістратурі (в такі моменти в Німеччині я почуваю себе Дунканом МакКлаудом, бо бути на магістратурі в 23 – це рано (а мені ще й на вигляд дають 21, хе-хе)). Професор спитав: «А що ви вивчали? Російську літературу?». І я потайки посміхнулася в душі, бо це ще один мій «образ», зароблений активним інтерпретуванням на парах пана Іблера, показною обізнаністю в літературі й можливостях російської образної мови. Я сказала, що вивчала філологію – «шпрахвіссеншафт» і «літературвіссеншафт» (мовознавство й літературознавство), загальне й українське. Насправді не так уже й просто пояснити, що воно за звір, філологія в Могилянці. Професор Іблер захоплено констатував, що такий підхід він вважає правильним: вивчати літературознавство вкупі з мовознавством – комплексний підхід, академічне знання, та й таке. А потім професор поскаржився, що йому не подобається німецька модульна система, яка не дає ґрунтовних комплексних знань як за часів його навчання. А ще німці не дають гарну базу з філософії (для студентів-літературознавців). Я нарешті подумки визнала, що підхід Могилянки – це правильний підхід, і в моєму серці завжди будуть люди, які до цього причетні, хай би що вони про мене не думали. Крім того, професор Іблер поділився враженнями, що коли він запитує про щось студентів, якесь явище літератури чи культури, то на більшості облич бачить вираз легкої дезорієнтації. Тож викладач помічає, який в кого рівень знань.  Звісно, з позиції викладача можна побачити багато цікавого, можу собі уявити. Я подумки гордо зарахувала себе до людей, які щось знають, бо я таки часто щось коментую, і ці коментарі виявляються доцільними.

Потім ми говорили про суть літератури, про процес читання, про переклад. Я сказала, що добре перекладати поезію може лише поет. Професор Іблер зі мною погодився. Потім професор сказав, що об’єктивності не існує, автор завжди під впливом власної ідеології (література – це легітимна вигадка). Я погодилася. Також він сказав, що літературознавець має зберігати здатність читати текст не як фахівець, а як людина, яка просто отримує насолоду й не задумується, чи то там дієгетичний наратор (я згадала, як вперше почула слово «дієгетичний» від Ростислава Андрійовича на теорії літератури). Знайомі слова, вічні теми, роки Могилянки промайнули перед очима. І я відчула себе ніби знову на своєму місці. Ці розмови, які багато хто вважає беззмістовними, дають мені відчуття того, що я – це я, що все йде своїм ходом і все, так чи інакше, стає на свої місця. Everything’s in its right place.

   Я вкотре зрозуміла, що не можу мати успішних близьких стосунків з людиною, котра не читає художню літературу. Як не дивно, 95% моїх «женихів» під час другої або й першої зустрічі кажуть: «Книжки? Фу, я не люблю/ ненавиджу читати». Деякі мої знайомі кажуть: «Іра, це зовсім не головне». І це справді не головне – для них. Але для мене це знак, що в нас геть різні системи цінностей, погляди на життя, рівні емпатії. Та й таке.

Професор Іблер також сказав, що художня література розвиває критичне мислення. Я погодилася (взагалі, здебільшого професор говорив, а я махала головою, як та собака-статуетка в машині). На перший погляд суїцидальний вірш може опинитися програмовим жестом проти естетики символізму. Якщо подумати над тим, що зробило літературознавство з моїми мізками за 5 років Могилянки, можна злякатися. Це зробило мене гнучкою, здатною до креативного вирішення проблем і пристосування до іншого культурного середовища. Принаймні, я так вважаю.

Нарешті я хотіла розповісти професорові Іблеру про слова професора Беренсмаєра. Але в двері хтось постукав і до кімнати зайшла жіночка з новиною, що на професора хтось чекає (термін). Я подивилася на годинник – ми розмовляли годину. Жінка пішла й професор поглянув на мене з виразом «Що Ви хотіли сказати?» так, ніби в нас була ще година на розмови чи й уся вічність. Я повідомила, що почула від професора Беренсмаєра, що «література – це тренажер емпатії». Професор Іблер погодився. Я відчула, що непристойно стільки теревенити, тому по короткій паузі сказала: «Треба йти, на Вас чекають, дякую Вам». Професор сказав, що я можу прийти до нього ще, якщо будуть запитання щодо письмової роботи, або надіслати уривок роботи йому на імейл. Я сказала, що напишу йому. Тоді професор Іблер встав і потис мені руку. Щаслива, я пішла додому.

Я безмежно люблю людей літератури з їхньою дивною самотністю в бурхливому світі й безмежною щирістю в розмовах. Ці люди як океани – їх неможливо осягнути. Я можу згадати душевні розмови з викладачами Могилянки, але навряд чи згадаю точно, про що були ті розмови. Очевидно, що про щось важливе. Я хочу запам’ятати цей день хоч якось, бо він має значення, бо це день, коли я відчула, що все буде добре тут, у Гіссені. Та й у майбутньому взагалі. Хто знає, з ким, про що і якою мовою я буду говорити через кілька років.

Життя і смерть, пам'ять і забуття в романі С. Жадана «Інтернат»

Існує думка, що гарна проза, на відміну від поезії, потребує часу, відмежування від описаних подій. Ці події мають бути доконаного виду й минулого часу, щоб прозаїк зміг аналізувати причини, перебіг і наслідки, щоб емоції встигли охолонути, а рани (адже яка література без індивідуальних / колективних травм) вже трохи загоїлись. Але в літературі немає точних правил, є лише спроби автора й читачів проаналізувати, систематизувати, просто висловити й зрозуміти те, що важко пояснити, що можна якось «омовити» лише в художньому тексті.

Війна на сході України триває, разом з тим, виходять нові романи й поетичні збірки. Тематика цих книжок змінилася, як змінився весь світ довкола. Роман С. Жадана «Інтернат» – це ще одне нагадування про ці разючі зміни й про необхідність вибору. Це спроба проговорити як колективні, так і індивідуальні травми, взагалі зрозуміти, що відбувається, адже все відбувається швидко й хаотично. Сам С. Жадан має стосунок до окупованої території, походить з Луганщини, часто буває в зоні проведення бойових дій. Тому для самого автора це, напевне, історія трансформації місць, де він виріс, людей, з якими він жив. Власне, не просто трансформації – руйнування, нищення.

Не кожен може зрозуміти, як це, – не мати можливості повернутися додому, бо дому, наприклад, вже фізично немає. Сучасна війна стосується не лише військових, вона поглинає всіх, до кого прийшла. Більш того, цивільне населення зазнає особливих втрат. Саме про цивільне населення, позбавлене, на думку автора, голосу на війні, йдеться в романі «Інтернат» [2]. Це може спершу дещо дезорієнтувати читача, вийти за «горизонт сподівань», адже коли людина береться читати роман про війну, то очікує на якісь історії з лінії фронту, хоробрих військових, спецоперації, принаймні переказ офіційної хронології розвитку воєнних дій. Натомість головний герой           С. Жадана насправді ніякий не герой, а вчитель, непридатний до служби через проблеми з рукою (Жадан так і не каже, які саме), невпевнений у собі, повнуватий, в окулярах, котрі він постійно нервово сіпає. Паша, вчитель української мови (хоча в тексті про це прямо також не сказано), живе на станції й уперто намагається не помічати всього, що відбувається довкола. Він думає, що можна втриматися у власній зоні комфорту, що війна може пройти якось осторонь і не зачепити його. Паша прагне залишитися також десь осторонь, на маргінесі. Власне, такий тип персонажа не новий для Жадана. Автор розповідає також у своїх попередніх романах про маргіналів з «негероїчними» якостями, загублених у пострадянському, постколоніальному, постіндустріальному світі. Таку увагу до периферійного, маргінального можна було б назвати рисою постмодерну чи постпостмодерну, але насправді це ствердження простої істини: з таких маргіналів складається наше українське суспільство. Так, це пов’язано з історією й довгим процесом маргіналізації населення, але в нинішній ситуації це грає важливу роль: скільки людей не можуть визначитися, не мають власної думки, намагаються вдавати, що нічого не сталося. Отже, вчитель Паша вирушає в триденну подорож до інтернату, щоб забрати племінника й нарешті подивитися на світ розплющеними очима, усвідомити, що відбувається довкола.

«Інтернат» називають романом-подорожжю, тож за каноном головний персонаж мусить зазнати якихось світоглядних змін, пройти ініціацію [3]. Звісно, трьох днів замало, щоб повністю змінити життя людини, але в надзвичайних умовах війни, де події відбуваються з підвищеною інтенсивністю, три дні тривають дуже довго: у романі – більше трьохсот сторінок. Під час усіх подій виявляється, що Паша не такий слабкий і недоладний, як сам про себе думає. Йому вдається забрати племінника з інтернату, попри всі скептичні погляди в його (Паші) бік, і повернутися додому. Паші доводиться то стати «представником громадськості», то приймати поранених, його голос набуває впевненості, хоча очі його стають все більш червоними від утоми. Врешті, йому вдається визначитися, на чиєму він боці. Хоча цей діалог з господарем будинку є радше «німим»: господар питає: «А ви хоч за кого?», Паша витримує паузу, дивлячись господарю в очі, відповідає: «Ну а ти як думаєш?» [1, 283].

Війна змушує зробити «переоцінку цінностей», розставити пріоритети й визначитися, що насправді має значення в житті. Дорогою додому Паша подумки зауважує: «Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив» [1, 308]. Паша думає про минулі часи, коли дні минали тихо й спокійно, кожен рутинно робив свої справи, ходив на роботу, порався вдома. В мирний час це не мало великого значення, сприймалося як належне. В стані хаосу й руйнації тихе й розмірене життя стає заповітною мрією, особливо для мирного населення.

Одним із ключових аспектів у романі «Інтернат» є рух (особливо зважаючи на те, що це роман-подорож). Головний персонаж свідомо вирушає в дорогу, але може лише сподіватися, що йому вдасться повернутися додому з племінником. Він рухається радше крізь темряву. Паша не може знати, що чекає його за крок, чи не втрапить він на міну чи ворожий блокпост, чи вцілів інтернат і його дім. Власне, зима взагалі доволі темна й похмура пора року. Все довкола мокре, йде сніг, і якщо зупинитися, то можна загинути серед цього снігу: «Біжить, ховаючи очі від сліпучого білого марева довкола, біжить, тягнучи за собою всю свою втому, всю промоклість і вимученість. Головне – не зупинятись, не зупинятись у жодному разі. Добіжиш, ти добіжиш, вирвешся звідси, проскочиш» [1, 323].

Власне, Паша біжить не від конкретних людей чи загроз, а радше від смерті взагалі. Смерть ходить за ним усі ці три дні й тхне псятиною. Пашу охоплює інстинктивний страх смерті – страх, знайомий йому з дитинства, від того випадку, коли він провалився під кригу. Страх смерті можна зрозуміти, коли довкола війна. Це інстинкт, який є сильнішим за логіку й активує реакцію «бийся або тікай». Паша навряд чи може битися, але йому вдається тікати. Судячи з цієї дитячої історії про кригу, Паша має в собі сили не здатися, не впасти й не замерзнути серед засніженого поля, він має сили дістатися дому. Це вдається йому й цього разу, смерть оминає його, забравши молодого військового. У маренні Паша бачить чорних псів, котрі за ним женуться: «І залишається тільки бігти, не зупинятись, не озиратися, скільки стане сил, скільки стане часу. А скільки в нього ще є часу? Скільки?», але крізь темряву смерті пробивається світло життя: «Світла стає все більше, воно заливає собою все довкола, його стає так багато, воно виповнює собою все. Так, ніби життя складається лише зі світла, так, ніби в цьому світлі зовсім немає місця для смерті» [1, 325].

   Коли Паша з племінником вже майже дістаються дому, Паша думає про все, що сталося за три дні, й запитує себе, як далі жити з цим досвідом. Він сподівається, що можна про все забути, ніби не сталося нічого страшного або це сталося не з ними: «Можна все це забути? – запитує Паша сам себе. Звісно, що можна, відповідає він сам собі… Людина не має тримати в пам’яті стільки страху й злості. Як із цим потім жити?» [1, 307]. С. Жадан формулює запитання, які стосуються всього суспільства: як жити з цим досвідом, чи можна все забути? І було б дуже наївно сподіватися, що таке насправді можна забути: руйнацію, хаос, бруд, горе, «запах сірки й людського м’яса». Більше неможливо робити вигляд, що це стосується когось іншого. Паша принаймні більше не намагається дурити себе: «І що пристрасніше він себе переконує, то чіткіше й впевненіше розуміє: нічого подібного, ніхто нічого не забуде, ніхто нічого не залишить у минулому, і малий, хоч би що з ним далі відбувалося, тягнутиме за собою ці спогади, як торби з камінням, і цей запах рваної шкіри й солоних чоловічих сліз переслідуватиме його до кінця його днів» [1, 307].

С. Жадан описує травму, яка стосується як окремих людей, так і суспільства в цілому – травму війни. Цивільні й військові – всі, кого зачепила війна, – житимуть із цим досвідом. Ці події завжди будуть існувати в пам’яті, їх носитимуть із собою на весілля, дні народження й похорони, до них будуть повертатися й не знатимуть, що робити з цими спогадами. Покоління дітей Донбасу виросте, пам’ятаючи звуки артилерійських обстрілів. І навіть якщо їм якимось чином вдасться забути, це залишиться на рівні підсвідомості. Зрештою, ця пам'ять війни визначатиме майбутнє суспільства.

Головний персонаж роману американського письменника К. Воннеґута «Бойня номер п’ять» Біллі Пілігрим має здатність подорожувати в часі й щоразу повертається до подій Другої світової війни перед бомбардуванням Дрездена, де він перебував як полонений. Насправді ця здатність подорожувати в часі не надприродна, це лише властивість пам’яті – щоразу повертати людину в ті події, які мали на неї найбільший вплив. Біллі Пілігрим навчився спостерігати спогади як кіно, для нього немає початку й кінця, він помре від пострілу й народиться знову. Але навіть у Біллі є нервові розлади, точніше, посттравматичний стресовий розлад; навіть йому не вдається впоратися зі своїми спогадами, тому він часом починає плакати без причини. Як упоратися зі спогадами про війну? Як поведе себе колективна пам'ять? З теорії психоаналізу відомо, що травми потребують проговорення, вивільнення, «омовлення», інакше непроговорені травми можуть викликати невроз. Література – один із шляхів проговорення травм: як для письменника, так і для читача, котрий має змогу (спів)пережити описану історію й краще зрозуміти власних демонів, артикулювати власні травми. Більш того, за літературою потім вивчатимуть описані в ній часи, намагатимуться реконструювати події, факти й явища, але це ніколи не вдасться на сто відсотків, адже література має справу із суб’єктивним і фіктивним.

В «Інтернаті» все закінчується більш-менш щасливо: Паша і Саша повертаються додому, дім стоїть неушкоджений, у місті українські війська. С. Жадан дає надію на те, що так може статися в реальному житті: усі повернуться додому живими, вдома на них хтось чекатиме і головне – всі почуватимуться в безпеці. На жаль, реальність не має автора й ніхто не може гарантувати «хепі-енд». Але надія залишається, і це надія на краще. 

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1.    Жадан С. Інтернат [Текст] : роман / Сергій Жадан. – Чернівці : Меридіан Черновіц, 2017. – 336 с.

2.    Куришко Д. Жадан про «Інтернат»: приводячи війну у дім, ти ризикуєш втратити багато [Електронний ресурс] : / Діана Куришко // BBC Україна. – Джерело доступу : https://www.bbc.com/ukrainian/features-42185504. – Назва з екрана.

3.    Кухар А. З нами стався «Інтернат» [Електронний ресурс] : Альона Кухар // Літакцент. – Джерело доступу : http://litakcent.com/2017/09/05/z-nami-stavsya-internat. – Назва з екрана.

Мистецтво поміж чаєм і сельтерською водою

Звичайно, казати, що мистецтво відіграє більшу роль у виробничому процесі, ніж їжа, – це абсурд. По-перше, тому, що виробничий процес без їжі – неможливий, адже виділення енергії потребує потрапляння в організм білків, жирів та вуглеводів (хто не їсть, той не працює). По-друге, тому, що я геть не компетентна в питаннях марксизму, ленінізму, неомарксизму й багатьох інших ідеологічних та не дуже речей, про що поки не шкодую (бо я ще можу встигнути вдало вийти заміж).

Здавалось би, яке діло хліборобові до сонетів, тим більше, до романів (адже їх треба дуже довго читати, в чому знову виявляється дезорганізаційний вплив мистецтва на виробничий процес). Але ж чомусь і в часи «загірних мрій» соціалізму всілякі нахлібники зважувалися писати, а чесні пролетарі покірно віддавали зароблений шматок хліба на якісь там книжки.

Знову ж таки, якщо мистецтво – це забавка, забаганка літньої днини, ковток лимонаду замість дистильованої води, то чому ж митцям іноді так перепадає на горіхи за ту чи іншу «дурницю»? Невже бажання (хоч і трохи наївне та максималістське, але таке земне) мати обіди, вино, тютюн та послуги проституток – це такий вже страшний гріх? Адже серйозно карати митця за його спорадичні вибрики – це як змушувати шестимісячну дитину прибирати за собою.

Але якщо придивитися до діяльності цих нероб, які називають себе письменниками, виходить, що у перервах між обідами та тютюнопалінням вони неабияк напружуються. Їм доводиться постійно щось вигадувати, якось викручуватися, винаходити різноманітні трюки та зачіпки, щоб отримати свій обід. Хіба чай чи сельтерська вода колись так випиналися, щоб потрапити до вашого шлунку? Звичайно, за винятком тих моментів, коли ви роздивляєтеся полиці в супермаркеті або рекламу післяноворічного «Боржомі». Письменники рідко мають можливість потрапити на бігборди, тому їм значно важче дістатися вашої голови (а тим паче, шлунку).

Майк Йогансен слушно помітив, що ідеалісти будуть протестувати проти пропонованого розподілу й надаватимуть мистецтву преферанс перед їжею. Більш того, ці люди готові майже не їсти (а хто не їсть, той не працює) заради тих хитрих ідей, що їх пропагує художня література. І знову мистецтво дезорганізує виробничий процес. Ті люди, котрі могли б іти на фабрики чи в колгоспи, зачитуються вигадками фокусників і наївно їм вірять. Крім того, ці нещасні починають споживати більше вина й прикладатися до цигарок. Де ви бачили стільки клопоту від чаю чи сельтерської води?

І взагалі, де те місце – між чаєм та сельтерською водою? Світ побудований таким чином, що людині важко визначитися з тим, тварина вона чи ні, а що казати про місце мистецтва у продуктовому  раціоні або класифікації рідин. Якщо вже існує таке місце між чаєм та сельтерською водою, то має існувати і місце між небом та космосом, між спідницею та паском, між штундами та баптистами. А це вже питання занадто складне для сприйняття (тим паче, для осмислення), тому від нього доведеться відмовитися.

Хай там як, не варто вірити в те, що мистецтво – це така собі невинна забавка, легша за цигарки. Якщо чай і сельтерська вода можуть викликати проблеми із травленням або ж смерть (якщо попередньо підсипати отрути), то мистецтво загрожує суспільству, як мінімум, дезорганізацією виробничого процесу. А як максимум… страшно навіть подумати!

Jedem das Seine, як кажуть німці, тож залишмо чаєві та сельтерській воді виконувати свою благодатну роль, а мистецтву – продовжувати свої темні справи, бо яке ж то життя без ризику та інтриги.   

Тематичний гід крізь кордони: чого чекати від «Форуму видавців»

15-18 вересня у Львові відбудеться одна з головних подій для літературознавців, видавців, письменників, читачів та інших книголюбів – 23-й «Форум видавців». Програма форуму дуже насичена, тому якісь чотири дні перетворяться на справжній карнавал і можуть залишити спогади на все життя. Треба тільки встигати перебігати від однієї локації до іншої, занотовувати слова літературних світил й тримати рівновагу на гребні інформаційної хвилі.

Цього річ головною темою «Форуму видавців» стали межі кордонів. Кордони бувають всілякі – від державних до етичних чи розумових, від чітко окреслених до зовсім уявних. Кордони можна встановлювати, захищати, порушувати, ламати, перетинати… Проте спершу треба спробувати їх осягнути, чим і займатимуться учасники форуму.

В рамках «Форуму видавців» заплановано настільки багато заходів, спецпрограм, що й справді спершу можна розгубитися. Звичайно, слід починати з традиційного книжкового ярмарку, на якому можна лишити не одну стипендію чи зарплату. Традиційна інтрига – премія «Найкраща книга Форуму». Для старшого покоління читачів запланована акція «Третій вік: задоволення від читання». Для бібліотекарів – Львівський бібліотечний форум.

Новинкою цьогорічної програми стане фестиваль «Місто Лема», присвячений взаєминам Львова й Станіслава Лема, письменника-фантаста, лауреата Нобелівської премії. В рамках польсько-українського проекту заплановані зустрічі, дискусії, семінари, мистецькі виставки, мандрівки місцями Лема, а також квести й вікторини для молодшого покоління читачів.

В рамках «Форуму видавців» відбудуться тематичні форуми, які передбачають дискусії, круглі столи, читання тощо. Тематика охоплює найрізноманітніші сфери життя й творчості: історія, освіта, наука і технології, українська візуальна книга, гендер, non-fiction, бізнес, Крим, Донбас, євроінтеграція, екологія, кулінарія, мандри.

Для поетів і їхніх прихильників особливо цікавими можуть стати ніч поезії й музики, конкурс-фестиваль «Молода Республіка Поетів», спецпроект «Андеґраунд», програми журналу «ШО» й «Meridian Czernovitz». Відвідувачі цих заходів зможуть побачити сучасну українську поезію як панораму в музеї: від зовсім чи не зовсім молодих початківців до широкоплечих китів, які тримають склепіння сучукрліту.

2016-й рік виявився багатим на солідні «круглі дати» в історії літератури. Зокрема, в рамках «Форуму видавців» буде відзначено 400-ті роковини смерті Вільяма Шекспіра, 100-ті роковини смерті «каменяра» Івана Франка й 180-річчя легендарного львів’янина Леопольда фон Захер-Мазоха.

Особливою подією в історії літератури взагалі може стати спецпроект «Возз’єднання Нью-Йоркської групи», який передбачає фізичне возз’єднання представників поетичної групи з важкою історією. Між поетами в еміграції й країною, мовою якої вони писали, справді існувала фізична межа, яка налічувала тисячі кілометрів. Повертаємося до теми меж і кордонів. Вже зараз на сайті «Форуму видавців» можна почитати про зовнішні й внутрішні «літературні міграції» різних письменників.

Розширити кордони й межі українського літературного простору допоможуть зіркові гості форуму: швед Кеннет Клеметс, серб Срджан Срдич, литовець Томас Венцлов, австрійці Карл-Маркус Ґаус і Петер Штайнер, норвежець Ерлінґ Кіттелсен, американець українського походження Ілля Камінський, італієць Паоло Джордано, поляк Вітольд Шабловський, французи Філіп Бек і Фредерік Беґбедер.

До великих подій «Форуму видавців» можна також зарахувати спецпроекти «Українсько-єврейські зустрічі» й «Література проти агресії». Останнє особливо зацікавило мене. Проект курує Остап Сливинський, в рамках «Літератури проти агресії» заплановані розмови на теми місця письменника й письма серед зла і конфліктів, здатності літератури протистояти насильству або пропагувати його, конструювання образу «Іншого» й «іншості».

Крім того, одна з найбільших літературних подій року не обмежиться літературою. В рамках «Форуму видавців» заплановані кінопокази й виставки, зокрема й виставка відомого українського художника Анатолія Криволапа. Мистецтво не має меж.

Важко повірити, що на все це відведено лише чотири дні! Тому, мабуть, треба завчасно вивчити програму й розставити свої пріоритети, адже поки не придумали клонувальну машину, на всіх подіях одночасно опинитися, на жаль, не вдасться. 

Як не стати письменником

Мені до рук потрапила книжка Регіни Бретт «Бог ніколи не моргає: 50 уроків, які змінять твоє життя». Звучить як виклик. Це не дуже схоже на те, чим мають займатися майбутні літературознавці: не семінари Лакана і не Лоренс Стерн. Ця книжка була десь між дитячою літературою і виданням «Азбука-классика», поміж чогось, що можна назвати, мабуть, психологією (або «філософією жизні»). Я погортала зміст і зацікавилася. Раптово мені захотілося отримати якусь життєву пораду, справжню, якийсь вказівник, а не купу нових запитань. Так буває, коли я ходжу за чеками в «Сільпо».

Вже з обкладинки можна дізнатися, що Регіна Бретт – двічі фіналістка Пулітцерівської премії. З перших сторінок інформація про Регіну поглиблюється і можна дізнатися, що ця жінка має бурхливе життя. Регіна Бретт була однією з одинадцяти дітей у своїй родині, навчалася в католицькій школі, зловживала алкоголем, у 21 рік стала незаміжньою матір’ю, кинула університет, лікувалася від алкоголізму, працювала на різних роботах, у 30 стала бакалавром журналістики, пізніше – магістром релігієзнавства, у 40 вийшла заміж за чоловіка своєї мрії, десь у той же час стала вести авторську колонку, а в 41 їй діагностували рак грудей, який вона змогла подолати. Думаю, цій жінці є що розповісти.

Кожен урок книжки «Бог ніколи не моргає» – це історія з життя (не тільки письменниці) і своєрідний висновок. Один з уроків називається «Письменник – це той, хто пише. Якщо хочете бути письменником – пишіть». Власне, це й є весь урок. Ну, ще те, що великі речі варто робити поступово, крок за кроком, слово за словом, рядок за рядком. «Пташка за пташкою», – каже письменниця.

Решту розділу займає дотепна рекомендація «Як не стати письменником». Несподівано. Всупереч усім курсам, урокам, порадам, лайфхакам. Лише зрозумівши, чого вам не треба, ви здогадаєтеся, що ж вам треба. В школі на уроках математики ми називали це методом «від протилежного» . Я частенько послуговуюся таким методом, коли намагаюся застосовувати логіку.

Коли нарешті збираєшся взятися до роботи, здається, що все починає йти проти тебе: стілець незручний, погода несприятлива, магнітні бурі… Згадати лише б написання диплому. Думаю, поради Регіни Бретт актуальні не лише для письменницької майстерності. Вони стосуються будь-чого, чого б ви хотіли, про що давно мріяли. Годі сидіти, розмірковувати, мріяти, час щось зробити. Хочете бути музикантом – грайте, художником – малюйте, кухарем – готуйте, мандрівником – мандруйте, президентом – починайте збирати свій електорат ;) . Все залежить від вас. Все залежить від мене. 

Далі подаю дослівно уривок з книжки. Більше інформації для письменників і не тільки можна знайти на сайті Регіни Бретт.      

Чомусь усі бояться почати. Мене часто питали, як стати письменником. Достеменно я цього не знаю, але точно знаю, що робити, щоб ним не стати.

Годинами бездумно дивіться телевізор. Перевіряйте електронну пошту. Пишіть друзям повідомлення. Часто відвідуйте чат для письменників. Відповідайте на дзвінок щоразу, коли вам телефонують.

Переймайтеся тим, як правильніше – їх чи їхній, брехати чи обманювати, ми з ним чи він з нами. Ламайте голову над тим, що краще – двокрапка чи тире.

Довго роздумуйте над тим, як писати – від руки чи друкувати на комп’ютері? Якщо від руки, то в якому блокноті, олівцем чи ручкою, якого кольору має бути чорнило і взагалі, писати повністю чи швиденько, скорочуючи? Якщо ж обрали комп’ютер, то подумайте, що для вас  зручніше – «Макінтош» чи ПК?

Згадайте усі погані оцінки за шкільні твори й освіжіть у пам’яті всі випадки, коли вчителі критикували ваші роботи. Подискутуйте з видавцями, які у вашій уяві щогодини викликають вас до себе. Поплачте через листи з відмовами, яких ви ще не отримали, але точно отримаєте в майбутньому.

Щоб не стати письменником, дозвольте технологіям залякати себе. Відкладайте написання першого слова до того часу, коли навчитесь автоматично нумерувати сторінки на комп’ютері.

Спершу отримайте ступінь доктора в галузі красного письменства. Пройдіть терапію. Підшукайте собі курси для письменників.

Почекайте, поки подолаєте страх невдачі або страх успіху. Запевніть себе, що у вас майже немає шансів опублікувати свій твір. Почніть хвилюватися, чим будете сплачувати рахунки. Порівнюйте себе з іншими. Будьте невдоволені, адже вам то дуже спекотно, то дуже холодно, то повітря якесь задушливе, а то й занадто сонячно надворі, щоб щось писати.

Щосили намагайтеся здійснити свій ґрунтовний внесок у світову літературу.

Перед тим як написати бодай одне речення, добре проаналізуйте кожну свою ідею. Ваша мета – бездоганність. Адже вам судилося стати наступним Шекспіром.

Намагайтеся писати так, як ви б ніколи не писали. Використовуйте гучні й вигадливі слова, щоб усіх вразити.

Як не стати письменником? Просто зареєструйтеся на найближчу конференцію письменників, замість того, щоб сісти і щось написати. Постійно нагадуйте собі, що вам немає чого сказати. Перевірте гороскоп. Складіть перелік усіх людей, які вважають, що вам не до снаги написати щось путнє. Підпиляйте нігті. Підлийте вазони. І не забудьте прибрати в підвалі.

Облаштуйте собі кабінет. Можете спорудити хатинку на задньому подвірї або виділити під кабінет ціле крило в будинку. Шукайте схвалення всіх навколо. Не звертайте жодної уваги на власні переживання, вподобання і те, що вас веселить. Постійно жалійтеся, що ніхто вас не розуміє.

Завжди вимагайте аванс наперед.

Зателефонуйте до телемагазину. Розкладіть пасьянс на комп’ютері. Напишіть перелік справ і зазначте першим пунктом «Писати».

Поскаржтеся на вчителя рідної мови, який вас лякав. На професора, який ігнорував. На брата, який вкрав ваш щоденник. На сестру, яка читала ваш записним. Марнуйте час на заздрість, адже іншим письменникам усе вдається так легко.

Завжди редагуйте написане. Перевіряйте кожен абзац, щоб пересвідчитись, що дотримано всіх правил граматики й пунктуації. Постійно розповідайте про свої ідеї, аж поки вони і вам набриднуть.

Як не стати письменником? Почекайте, доки у вас з’являться діти, у них проріжуться всі зуби, закінчиться футбольний сезон, вони вступлять до університету. Дочекайтесь того часу, коли зможете виділити дві години, щоб писати.

Пождіть, доки кинете палити й випивати або знайдете потрібну випивку і нап’єтеся до чортиків. Почекайте, доки з’їдуть брати й сестри і помруть батьки. Не беріться за свій твір, доки не зустрінете кохання всього життя. А тоді почекайте, доки владнаєте всі проблеми з розлученням.

Не поспішайте, спершу треба відпочити. А коли закінчиться відпустка, відкладіть писанину аж до пенсії. Почекайте ще трохи, незабаром завітає муза. Заждіть, зараз буде натхнення.

Дочекайтеся, поки лікар скаже, що жити вам залишилося якихось півроку. А тоді упокойтесь і заберіть із собою в могилу те, що вже давно хотіли сказати.

Джерело: Бретт Р. Бог ніколи не моргає: 50 уроків, які змінять твоє життя / Регіна Бретт ; пер. з англ. Н. Гоїн. – Харків : КСД, 2015. – 271 с.