Презентація антології "Ода до радості": плакати чи сміятися?

Нашим першим пунктом призначення в межах «Форуму видавців» стала кав’ярня «Coffeeshop Company», де мала відбутися презентація антології «Ода до радості». Ніде правди діти, я йшла туди виключно заради Сергія Жадана, бо імена інших авторів для мене – це набори букв, що трапляються на книжкових полицях. А «Книжковий клуб» один мій друг взагалі вважає сектою.

І от ми зібралися в цій затишній (але й тіснуватій) кав’ярні. Сходами піднялися люди й зайняли свої місця на «почесних диванах». Сергія Жадана серед них не було. Одна з жінок, Галина Вдовиченко (яка укладала збірку й модерувала презентацію), сказала, що Жадан може заскочити на 15 хвилин, бо того дня він збирався в Тернопіль разом із «Собаками в космосі». І я зрозуміла, що це безповоротно.

Власне, щодо самої презентації. Галина Вдовиченко почала з першопричин – чому в часи війни письменники беруться жартувати. Вона згадала рядки з поезії того самого Жадана («Пливи, рибо, пливи») й сказала таке (що можна означити, як головний аргумент): «Радість треба зберегти, коли тобі погано».

Далі кожен із письменників (а їх було шість разом із Галиною Вдовиченко) виголошував свою точку зору щодо «Оди до радості».

Першим був Євген Положій із Сум. До речі, антологію укладали так, щоб кожен письменник представляв окремий регіон України: Херсонщину, Харківщину, Сумщину, Львівщину, Київщину і т.д. (не знаю лише, чи були там луганські й донецькі письменники). Тож Євген Положій говорив про те, що сьогодні «кожен вимірює, як він має поводитись», що життя в Києві не таке, як у Сумах чи на Донеччині. Власне, для багатьох людей зараз є проблемою, як їм поводитися, як реагувати. Письменник зазначив, що ті, хто перебуває на передовій, не хотіли б, щоб мирне населення жило в страху й траурі. «Треба зберігати позитивні моменти», – сказав Є. Положій. – «І ця книжка є дуже вчасною». Зрештою, й далі народжуються діти, відкриваються цехи дитячого харчування. Життя далі крутить свою рулетку.

Ларисі Денисенко було важко говорити, бо за час війни вона втратила чотирьох друзів і улюбленого пса. Тож, щоб не давати волю сльозам, письменниця просила лише берегти живих і бути ближчими сьогодні.

Макс Кідрук був єдиним, хто переказав сюжет свого оповідання. Сюжет веселий (і я сміялася), заснований на історії горе-льотчика Ларі Волтерса, а в центрі постає ідея про те, що «людина просто не може всидіти на місці». Але чи є така історія саме тим, чого потребує конкретна ситуація в Україні? Перед тим, як говорити про сюжет, Макс Кідрук наголосив на тому, що письменникам дуже важко сприймати останні події, що «не пишеться», що важко абстрагуватися. Особисто я не розумію, навіщо їм абстрагуватися (адже вони письменники, їхня робота – щось із цим робити). Кідрук жалівся, що «треба продовжувати жити нормальним життям» і що вантажник із розбитим серцем може забути про свою печаль за фізичною працею, а письменник нікуди від цього не дінеться. Не знаю, чи не буде в Макса проблем із комуною вантажників, але напрошується висновок: боїшся страждань – іди розвантажуй вагони.

Сашко Гаврош сказав, що постійні думки про війну можуть звести з розуму, тому «Ода до радості» має терапевтичний ефект. Він провів паралель зі львівськими театрами, котрі працювали під час війни, а я згадала польські газети із «Танґо смерті», які до останнього писали, що війни з Німеччиною не буде. Звичайно, є в цьому якийсь терапевтичний ефект. Але як довго можна закривати очі/вуха й до чого це призведе?

Галина Вдовиченко розповіла про 90-річну бабусю, яка вміла відчути красу в запахові скошених кульбабок. Це надихає бути оптимістами.

Володимир Лис сказав, що українці зараз мають робити те, що вони вміють (мабуть, це ж стосується й письменників?). Пан Володимир розповідав довгу історію про НАТО (осине гніздо імперіалізму) й дітей, Єльцина й з’їзд європейських монархів у Луцьку. Також письменник вдало зацитував рядки з вірша власної дружини Наталі Гуменюк (яка на презентації сиділа на стільчику поруч із чоловіком): «Музи повинні говорити, щоб замовкли гармати».

Звичайно, кожен потребує безпечного місця, де можна сховатися й пересидіти. Але поки ти ховатимешся, хтось прийде й спалить твої книжки, як і твою надію й свободу.

І як би не боялися деякі письменники (письменники теж люди), як би не переконували самих себе, що треба жити «нормально», вони мусять щось із цим робити. Як сказав Мартін Поллак у своєму квітневому інтерв’ю журналові «ШО», «Війна – це велика тема для літератури» й кожен сам обирає, як із нею працювати. Як впораються із таким завданням вітчизняні письменники – поки що невідомо.

Особисто я зараз точно не читатиму «Оду до радості», бо мій вибір впав на книжки того ж М. Поллака й К. Чапека, в яких проаналізовані причини зародження людської жорстокості й, зокрема, німецького фашистського режиму. На мою думку, щоб якось зарадити проблемі, треба почати з пошуків причин.