Жадан у Франкфурті

Я зайшла до міської бібліотеки Франкфурта. Дорогою ледь не заблукала, бо, як виявилося, Гугл-карти не завжди знають несподівані повороти і маленькі провулки. А в центрі Франкфурта вузеньких заплутаних вуличок вистачає. Я зайшла до бібліотеки і здивувалася: під футуристичними колонами стояли рядами стільці, біля входу був столик з помаранчевими келихами (ця дивна німецька звичка мішати алкоголь з різним не-алкоголем), а головне – в бібліотеці було повно людей в офіційних костюмах і красивих майже вечірніх сукнях. Це жодним чином не зашкодило моїй самооцінці, бо в своїх червоних вузьких джинсах я виглядаю чудово в будь-якій ситуації. Вирізнявся від усіх ще той, заради кого я прийшла, – Сергій Жадан у його «класичних» чорній сорочці, джинсах і кедах.

Стало зрозуміло, що люди здебільшого знали одне одного. Це було ніби зібрання якоїсь секти, секти українських мігрантів, я потрапила туди випадково, лише тому, що підписана на сторінку Генерального консулату України у Франкфурті на Фейсбуці. Красиві українські жінки у сукнях фотографувалися і говорили між собою російською на якісь такі теми гламурних тусовок (в моєму уявленні про гламурні тусовки). Якоїсь миті мені хотілося підійти до Жадана, котрий пив вино за столиком, і спитати: «Сірожа, хто всі ці люди?». Людей було й справді багато. Це значить, що вони небайдужі до стану сучасної української літератури.

Я звикла бачити на презентаціях Жадана молодь, переважно студенток, але менше з тим. Ми ж опинилися в трохи іншому контексті, в не-українському контексті. Я очікувала побачити просто презентацію німецького перекладу «Інтернату». Натомість усе почалося з виступів франкфуртських чиновників, один з яких несподівано почав розповідати про Валуєвський циркуляр і Емський указ і ще більш несподівано сказав, що був у Емсі (sorry, але в мене почалися флешбеки зі шкільних часів). Потім виступила красива молода українська жінка з українського консулату, яка чимось нагадувала стереотипну школярку: зокрема тим, що читала текст з папірчика, хвилювалася, часом плуталася, але була щирою і вдячною. Всі ці формальності знову нагадали мені якісь випускні й збори в актових залах, але це все лише моя пострадянська свідомість. Під час промов чиновників Сергій Жадан сором’язливо відмахувався, коли його називали «зіркою сучасної української літератури» й часто уважно роздивлявся свої руки (я теж так часом роблю).

Власне, всю цю презентацію задумали з трьох причин: відсвяткувати День Незалежності України (все відбувалося 6-го вересня), передати франкфуртській міській бібліотеці добірку українських книжок і презентувати переклад «Інтернату», котрий отримав відзнаку на Ляйпцизькому книжковому фестивалі. Коли Сергію Жадану нарешті дали слово, він похвалив ініціативу передати бібліотеці книжки і дуже вміло перевів розмову в інше русло. Він сказав приблизно таке: ми з товаришами часто розвозимо книжки до бібліотек Луганської й Донецької областей.

Крім Жадана, під колонами сиділи двоє перекладачів роману: чоловік-німець говорив німецькою, жінка-українка перекладала німецькою й українською. Жадан говорив українською, хоча відомо, що він знає німецьку, десь він навіть підказував перекладачці або трохи не погоджувався з нею. Українські жінки попереду мене також підказували переклад, голосно сміялися й активно кивали, ніби всім своїм єством прагнучи показати, що вони все розуміють: німецькою, українською, та й взагалі. Сергій Жадан говорив українською, бо якою ще говорити українському письменникові. Його слова були чіткі й ритмічні: він знав, що казати і коли робити паузи, він у цій справі не перший рік.

Перекладач вів розмову про «високе», про літературу, про роман «Інтернат» і запитав щось про Ремарка. Це логічно: Ремарк писав про війну, Жадан пише про війну. На це Сергій чемно відповів, що в Україні тривають дискусії про те, коли ж з’явиться «український Ремарк» і напише про українську війну, але ці «естетські» дискусії не мають нічого спільного з реальністю. На мить я згадала, як мене обурювали люди, котрі теж у дискусіях вирішували долю Всесвіту,а потім поверталися до гуртожитків з тарганами. Дійсність не можна заперечити. Так сталося, що ця дійсність – війна. Жадан розповідав, що війна ніколи не була його темою, але вона прийшла туди, де він виріс. Це як в анотації до «Інтернату»: Паша ніколи не цікавився війною, але сталося так, що війна зацікавилася ним. Жадан казав, що спершу йому та його колегам було важко знайти слова, аби писати про війну. Мені відомо, що це таке, – коли тобі геть бракує слів, щоб говорити про щось. Особливо про це. А потім Сергія перебили.  

Якоїсь миті мені здалося, що цей чоловік, письменник Сергій Жадан, виглядає стомленим. Я згадала перший курс, жовтень, «Книжковий Арсенал» і проект «Розділові» із «Собаками в Космосі». «Собаки» грали кавер «Radiohead – No Surprises», Жадан глушив портвейн «з горла» на сцені і під легкий музичний супровід зачитував «Марата» (тоді вони ще не поклали його на музику), а мені перехоплювало подих, як перехоплює подих від закоханості або всесвітньої туги. Потім я була на якихось читаннях, презентаціях, на ще одному концерті (коли все ще було безкоштовно), і поступово все змінилося, Жадан став якимось дуже популярним і «мейнстримовим», а згодом на концертах почали збирати гроші для армії. Востаннє я була, мабуть, на презентації «Месопотамії», ну і ще бачила Жадана в «Арсеналі». На «Месопотамії» моя одногрупниця запитала, чи не залишаюся я підписати книжку. Я подивилася на чергу і подумала, що ще встигну іншим разом. До речі, я маю книжки одного письменника, якого мені довелося знати. Мені здавалося, що я завжди встигну підписати ті книжки. Але ось я раптом опинилася далеко, а того чоловіка вже не стало. Тому я вирішила, що треба сходити на презентацію Жадана у Франкфурті.

Після обговорення Сергій зачитав уривок з «Інтернату», той момент ближче до фіналу, коли Паша випадково опиняється в лікарні й має допомагати пораненому солдатові. Це уривок про відповідальність і необхідність вибору. Перекладач зачитав німецький уривок, який чомусь виявився довшим. Наприкінці Сергій попросив слово і сказав приблизно таке: я розумію, що останнім часом презентації українських письменників перетворилися на політичну пропаганду, але ми повинні сьогодні говорити про війну, і тоді наступного разу, можливо, ми зможемо зачитувати одне одному вірші про любов. Він звертався за підтримкою до тих людей, європейців, які також можуть вплинути на ситуацію.

Після презентації українські жінки запросили гостей на частування «традиційними українським стравами». Такої презентації Жадана я ще не бачила. Було зрозуміло, що ці люди вдягнули сукні й костюми, щоб випити келих шампанського із соком, поговорити, сфотографуватися, поїсти «традиційні українські страви». Одна сива жіночка вбралася у все жовто-блакитне і в різних місцях, типу наплічника, вона мала тризуб. Чи хотіли ці люди говорити про війну? Як сприймала цю атмосферу людина, котра всі ці чотири роки спостерігає війну на власні очі?

Деякі люди розмовляли із Сергієм, вишикувалася черга за автографами (але точно не така, як на презентації «Месопотамії»). Під колонами були якісь книжки, які можна було купити, зокрема й німецький переклад (дуже красивий, але дорогий переклад від видавництва «Suhrkamp»). Я вихопила «Ворошиловград». Згадала, як Віра Павлівна Агеєва казала нам, що «Ворошиловград» читати варто. І я вирішила, що цей час настав – треба підписати книжку.

Я стояла й думала. Я думала: «Іро, зовсім не обов’язково говорити з письменниками, яких ти читаєш і досліджуєш. Як завжди каже сам Жадан, найкращі поети – мертві поети». Сергій Жадан узяв у мене книжку, спитав моє ім’я, і я наважилася запитати щось таке (уявіть, як я почервоніла): «Можна запитання? Які Ваші прогнози? От у Вашому романі, в «Інтернаті», все закінчується якось… з надією». На що Сергій Жадан трохи задумався і відповів, що «Ну так, з надією», що все повернеться, але це буде нескоро й нелегко. Я задумалася: «Як все може просто повернутися?», але потім згадала, як у романі Паша думає про те, що хотілося би повернутися додому й просто забути все, але потім сам-таки визнає, що це неможливо забути, це на все життя. Я знову подумала про себе, про те, що мені не дуже є куди повертатися, та й якби я повернулася, все б точно не було таким, як раніше. Дім, де я виросла, де помер мій батько, мама продала, щоб я могла вчитися і не повертатися. Раніше я думала, що війна й мене особливо не стосується, але мій тато був там, тому історії про те, як сепаратисти обстрілюють машини з червоними хрестами, залишаться зі мною до глибокої старості.

Але потім я подумала (вся ця складна асоціативна операція тривала насправді кілька секунд): «Іро, ти песимістка. Драма-квін. Тобі й справді не вистачає віри (надії / любові)». Сергій Жадан повинен вірити в перемогу, як і всі ті люди, хто там є за нас, інакше нічого не вийде. Якось враз мені здалося, що вся ця історія з війною є дуже особистою для Жадана. Я подякувала (досі червона), взяла книжку і з якимось почуттям піднесеності (мабуть, «по понятіях» Канта) пішла під франкфуртський дощ ловити поїзд до Гіссена. На «традиційні українські страви» залишатися не стала.    

Твір на тему "Мій улюблений письменник"

Я вже не пам’ятаю, звідки "виросли ноги". Можливо, все почалося зі збірки «Метаморфози», в якій я мусила шукати помилки для роботи «Граматична анормативність… (і щось там)». Можливо, з того, що тато цілий рік приносив додому книжки сучасних українських письменників (останніх після читання обов’язково називав наркоманами). Хай там як, я пам’ятаю трохи дивний вірш «Південно-західна залізниця» і перші рядки, які закрутилися в моїй голові: «Поговори зі мною, братка. // Палений найк, стара арафатка. // Ніч пливе, сутінь хитається. // Повітря вдихається. Видихається».

Потім була зима і в мене з’явився «Біг Мак (та інші історії)» «Суч.укр.літ.» завжди коштував трохи дешевше. Цю збірку я носила із собою на пари весняних курсів. Саме тоді мене помітила дівчина, яка стверджувала, що колись в Україні гуляли леви, і принципово не хотіла вчитися в КНУ. Вона сказала, що в мене гарний смак (і сама я дуже навіть «нічогенька»), але поезія в Жадана краща за прозу. Восени я бачила цю дівчину в парку Шевченка. Можливо, тому я не бачу сенсу в жорсткій принциповості (але це вже зовсім інша історія).

Ще восени я бачила самого Жадана. То був мій перший «Книжковий арсенал». Власне, тоді весь мій «арсенал» вклався в похід на «Складносурядні», де Сергій із «Собаками в космосі» презентували альбом «Зброя пролетаріату». В той період я взагалі мало що розуміла (іноді важко згадати, як я все пережила), тому навряд чи могла адекватно оцінити ситуацію. Спочатку люди чемно повсідалися на стільцях, а потім вийшов Жадан і сказав підривати свої зади й ставати ближче до сцени. І вже за декілька хвилин я зрозуміла, що це любов. Тоді в моєму арсеналі були спогади про концерти в рок-клубі (і те, як болить шия наступного дня) і щастя від «живих» «Placebo», але поєднання речитативу зі ска зчинило в моїй уяві справжній «культурний шок».

Тоді я трималася подалі від політики, тому в текстах не все розуміла. Пам’ятаю лише, що мені стало цікаво, хто ж той ОлегЛяшко, про якого співають, що він «нетрадиційних сексуальних поглядів».

А потім музика стихла. І я почула «Марата». І якась незрозуміла сила пробігла табуном мурашок по моєму тілу, аж очі мої стали вологими. Мабуть, так буває з людьми під гіпнозом. І цей чоловік точно володіє якимись такими здібностями, бо поруч із ним почуваєш себе зачудованою мишею.

А потім «Собаки в космосі» грали кавер на «No surprises» «Radiohead», Жадан пив на сцені вино «з горла», а мені треба було встигнути в гуртожиток до закриття.

Трохи більше, ніж за рік, «Зброя пролетаріату» знову стала актуальною. Було це десь у січні. Після 16-го. Була середа. Сергій Квіт написав на «фейсбуці», що пар не буде, натомість, зберемося на плацу й підемо колоною на майдан. Коли ми приїхали, колона вже майже сформувалася, а радіо транслювало рядки зі «Зброї пролетаріату»: «Вчи історію. Готуй революцію. Лишай аудиторію. Виходь на вулицю». Згодом я бачила цю цитату біля входу до бібліотеки Антоновичів.

       Навесні мені пощастило двічі: на презентації «Месопотамії» і на «Книжковому арсеналі». На читаннях було багато людей, в «Майстер Класі» тричі вмикали світло, звучало нове й старе, але найбільшим щастям для мене стала «Жінка». Ніхто в моєму світі не вміє любити жінку так, як Сергій Жадан. Навіть жінки не знають, що їх можуть так любити.

Сьогодні йому виповнилося 40. Восени вийшла «Месопотамія», зараз виходить новий альбом «Собак в космосі» «Бийся за неї». Для мене основа його стилю – це щемкі почуття, здебільшого, ностальгійні. І це трохи дивно, бо в ті часи, які він згадує, мене ще не було. І ще трохи дивно, що я люблю ці сповіді про берці, дальнобійників, гопників, «кримський драп і порно із Бахрейна» (бо я ж дівчина). Мабуть, це викликає в мене свою ностальгію. Адже я виросла в одному з найбільш небезпечних районів типового індустріального міста (хоча, хіба є тут безпечні райони, крім центру?), де кожен другий працює на заводі («Запоріжсталь», «Дніпроспецсталь» і ще якийсь «сталь»), де щовечора гуляють в генделиках, де влаштовують бійки і народжують в 14, де всі одне одного знають. І таких міст багато. І я нікуди не зможу подітися від такої пострадянської напівкримінальної любові, бо це – те, з чого все починалося.