Рік да Вінчі: 500 років після смерті генія

Для Леонардо да Вінчі наука й мистецтво були взаємопов'язаними. Взагалі для майстра існував зв'язок між усім. Да Вінчі був допитливим, хотів зрозуміти світ, його знання у сфері природничих наук знайшли відображення в його живописі. Ще дитиною Леонардо часто сидів під дверима будинку з книжкою, спостерігав за хмарами й нотував усе, що бачив. У дорослому віці да Вінчі таємно проводив розтин трупів, щоб досліджувати будову тіла: м'язи, суглоби й пропорції.

З провінції до яскравої Флоренції

Леонардо народився 15 квітня 1452 року в тосканському селищі Анкіано поблизу Вінчі. Його батьки, 25-річний нотаріус і 16-річна сільська дівчина, не були одруженими. Леонардо ріс зі своїм дідусем і любив малювати. Да Вінчі пощастило стати учнем видатного скульптора Андреа дель Вероккйо. Завдяки навчанню у відомого майстра да Вінчі почав отримувати замовлення від Медичі, родини купців і банкірів, котра своєю владою й статками контролювала Флоренцію впродовж кількох століть.

Революція в портретному живописі

Леонардо да Вінчі отримав доступ до вищих кіл і став учасником Гільдії Святого Луки, флорентійського мистецького об’єднання. Да Вінчі малював зображення Мадонни й портрети.

Деякі картини він десятиліттями зберігав у майстерні й допрацьовував знову й знову - найвідоміша картина "Мона Ліза", яку сьогодні можна побачити в паризькому Луврі, роками подорожувала з митцем.

Такі роботи, як "Мона Ліза", дають зрозуміти, що жінки подобалися да Вінчі, - проте лише на полотні. В приватному житті митця цікавили чоловіки. Автор порушував усталені правила також у своєму портретному живописі. Усупереч законам часу, за якими портрет потрібно було зображувати в профіль, жінки з картин да Вінчі дивляться просто на глядача. 

Письмо дзеркальним шрифтом

Було би несправедливо зводити творчість да Вінчі лише до його живопису. До того ж, майстер залишив і не так вже багато картин. Лише трохи більше десятка живописних робіт сьогодні впевнено приписують авторству Леонардо. Водночас існує багато досліджень да Вінчі з анатомії, ескізів, текстів, написаних дзеркальним шрифтом, і проектів, які не мають мистецької цінності, як наприклад, танк, літальні пристрої або водолазне спорядження. Да Вінчі малював конструкції мостів і спланував ціле місто. Попри це, більшість його ідей так і не були втіленими.

Флоренція, Мілан і Рим - столиці Ренесансу були місцями роботи да Вінчі. Там він знаходив своїх замовників - багаті сім'ї чи навіть Папу Римського. 1516 року французький король Франц І запросив да Вінчі до себе в палац, добре платив йому і давав свободу займатися власними проектами. До обов'язків митця також входила організація гучних свят. 2 травня 1519 року геній помер у замку Кло-Люсе (Château Clos Lucé) - за легендою, на руках французького короля.

Численні виставки в Європі цього року пропонують огляд життя й творчості Леонардо да Вінчі. Паризький Лувр презентує восени ретроспективу робіт митця. Британська королівська колекція з 1 лютого по 6 травня робить виставки в різних місцях: Белфасті, Бірмінгемі, Лідсі, Ліверпулі й Манчестері. Від 24 травня до 13 жовтня в лондонському Букінгемському палаці можна буде побачити 200 малюнків да Вінчі.

Автори: Крістіна Рейманн-Шнайдер, Ірина Бойко

Джерело: https://p.dw.com/p/3DN5n

Мистецтво поміж чаєм і сельтерською водою

Звичайно, казати, що мистецтво відіграє більшу роль у виробничому процесі, ніж їжа, – це абсурд. По-перше, тому, що виробничий процес без їжі – неможливий, адже виділення енергії потребує потрапляння в організм білків, жирів та вуглеводів (хто не їсть, той не працює). По-друге, тому, що я геть не компетентна в питаннях марксизму, ленінізму, неомарксизму й багатьох інших ідеологічних та не дуже речей, про що поки не шкодую (бо я ще можу встигнути вдало вийти заміж).

Здавалось би, яке діло хліборобові до сонетів, тим більше, до романів (адже їх треба дуже довго читати, в чому знову виявляється дезорганізаційний вплив мистецтва на виробничий процес). Але ж чомусь і в часи «загірних мрій» соціалізму всілякі нахлібники зважувалися писати, а чесні пролетарі покірно віддавали зароблений шматок хліба на якісь там книжки.

Знову ж таки, якщо мистецтво – це забавка, забаганка літньої днини, ковток лимонаду замість дистильованої води, то чому ж митцям іноді так перепадає на горіхи за ту чи іншу «дурницю»? Невже бажання (хоч і трохи наївне та максималістське, але таке земне) мати обіди, вино, тютюн та послуги проституток – це такий вже страшний гріх? Адже серйозно карати митця за його спорадичні вибрики – це як змушувати шестимісячну дитину прибирати за собою.

Але якщо придивитися до діяльності цих нероб, які називають себе письменниками, виходить, що у перервах між обідами та тютюнопалінням вони неабияк напружуються. Їм доводиться постійно щось вигадувати, якось викручуватися, винаходити різноманітні трюки та зачіпки, щоб отримати свій обід. Хіба чай чи сельтерська вода колись так випиналися, щоб потрапити до вашого шлунку? Звичайно, за винятком тих моментів, коли ви роздивляєтеся полиці в супермаркеті або рекламу післяноворічного «Боржомі». Письменники рідко мають можливість потрапити на бігборди, тому їм значно важче дістатися вашої голови (а тим паче, шлунку).

Майк Йогансен слушно помітив, що ідеалісти будуть протестувати проти пропонованого розподілу й надаватимуть мистецтву преферанс перед їжею. Більш того, ці люди готові майже не їсти (а хто не їсть, той не працює) заради тих хитрих ідей, що їх пропагує художня література. І знову мистецтво дезорганізує виробничий процес. Ті люди, котрі могли б іти на фабрики чи в колгоспи, зачитуються вигадками фокусників і наївно їм вірять. Крім того, ці нещасні починають споживати більше вина й прикладатися до цигарок. Де ви бачили стільки клопоту від чаю чи сельтерської води?

І взагалі, де те місце – між чаєм та сельтерською водою? Світ побудований таким чином, що людині важко визначитися з тим, тварина вона чи ні, а що казати про місце мистецтва у продуктовому  раціоні або класифікації рідин. Якщо вже існує таке місце між чаєм та сельтерською водою, то має існувати і місце між небом та космосом, між спідницею та паском, між штундами та баптистами. А це вже питання занадто складне для сприйняття (тим паче, для осмислення), тому від нього доведеться відмовитися.

Хай там як, не варто вірити в те, що мистецтво – це така собі невинна забавка, легша за цигарки. Якщо чай і сельтерська вода можуть викликати проблеми із травленням або ж смерть (якщо попередньо підсипати отрути), то мистецтво загрожує суспільству, як мінімум, дезорганізацією виробничого процесу. А як максимум… страшно навіть подумати!

Jedem das Seine, як кажуть німці, тож залишмо чаєві та сельтерській воді виконувати свою благодатну роль, а мистецтву – продовжувати свої темні справи, бо яке ж то життя без ризику та інтриги.   

Тематичний гід крізь кордони: чого чекати від «Форуму видавців»

15-18 вересня у Львові відбудеться одна з головних подій для літературознавців, видавців, письменників, читачів та інших книголюбів – 23-й «Форум видавців». Програма форуму дуже насичена, тому якісь чотири дні перетворяться на справжній карнавал і можуть залишити спогади на все життя. Треба тільки встигати перебігати від однієї локації до іншої, занотовувати слова літературних світил й тримати рівновагу на гребні інформаційної хвилі.

Цього річ головною темою «Форуму видавців» стали межі кордонів. Кордони бувають всілякі – від державних до етичних чи розумових, від чітко окреслених до зовсім уявних. Кордони можна встановлювати, захищати, порушувати, ламати, перетинати… Проте спершу треба спробувати їх осягнути, чим і займатимуться учасники форуму.

В рамках «Форуму видавців» заплановано настільки багато заходів, спецпрограм, що й справді спершу можна розгубитися. Звичайно, слід починати з традиційного книжкового ярмарку, на якому можна лишити не одну стипендію чи зарплату. Традиційна інтрига – премія «Найкраща книга Форуму». Для старшого покоління читачів запланована акція «Третій вік: задоволення від читання». Для бібліотекарів – Львівський бібліотечний форум.

Новинкою цьогорічної програми стане фестиваль «Місто Лема», присвячений взаєминам Львова й Станіслава Лема, письменника-фантаста, лауреата Нобелівської премії. В рамках польсько-українського проекту заплановані зустрічі, дискусії, семінари, мистецькі виставки, мандрівки місцями Лема, а також квести й вікторини для молодшого покоління читачів.

В рамках «Форуму видавців» відбудуться тематичні форуми, які передбачають дискусії, круглі столи, читання тощо. Тематика охоплює найрізноманітніші сфери життя й творчості: історія, освіта, наука і технології, українська візуальна книга, гендер, non-fiction, бізнес, Крим, Донбас, євроінтеграція, екологія, кулінарія, мандри.

Для поетів і їхніх прихильників особливо цікавими можуть стати ніч поезії й музики, конкурс-фестиваль «Молода Республіка Поетів», спецпроект «Андеґраунд», програми журналу «ШО» й «Meridian Czernovitz». Відвідувачі цих заходів зможуть побачити сучасну українську поезію як панораму в музеї: від зовсім чи не зовсім молодих початківців до широкоплечих китів, які тримають склепіння сучукрліту.

2016-й рік виявився багатим на солідні «круглі дати» в історії літератури. Зокрема, в рамках «Форуму видавців» буде відзначено 400-ті роковини смерті Вільяма Шекспіра, 100-ті роковини смерті «каменяра» Івана Франка й 180-річчя легендарного львів’янина Леопольда фон Захер-Мазоха.

Особливою подією в історії літератури взагалі може стати спецпроект «Возз’єднання Нью-Йоркської групи», який передбачає фізичне возз’єднання представників поетичної групи з важкою історією. Між поетами в еміграції й країною, мовою якої вони писали, справді існувала фізична межа, яка налічувала тисячі кілометрів. Повертаємося до теми меж і кордонів. Вже зараз на сайті «Форуму видавців» можна почитати про зовнішні й внутрішні «літературні міграції» різних письменників.

Розширити кордони й межі українського літературного простору допоможуть зіркові гості форуму: швед Кеннет Клеметс, серб Срджан Срдич, литовець Томас Венцлов, австрійці Карл-Маркус Ґаус і Петер Штайнер, норвежець Ерлінґ Кіттелсен, американець українського походження Ілля Камінський, італієць Паоло Джордано, поляк Вітольд Шабловський, французи Філіп Бек і Фредерік Беґбедер.

До великих подій «Форуму видавців» можна також зарахувати спецпроекти «Українсько-єврейські зустрічі» й «Література проти агресії». Останнє особливо зацікавило мене. Проект курує Остап Сливинський, в рамках «Літератури проти агресії» заплановані розмови на теми місця письменника й письма серед зла і конфліктів, здатності літератури протистояти насильству або пропагувати його, конструювання образу «Іншого» й «іншості».

Крім того, одна з найбільших літературних подій року не обмежиться літературою. В рамках «Форуму видавців» заплановані кінопокази й виставки, зокрема й виставка відомого українського художника Анатолія Криволапа. Мистецтво не має меж.

Важко повірити, що на все це відведено лише чотири дні! Тому, мабуть, треба завчасно вивчити програму й розставити свої пріоритети, адже поки не придумали клонувальну машину, на всіх подіях одночасно опинитися, на жаль, не вдасться. 

«Особлива думка»: жахи реального

Як на мене, стосунок «Особливої думки» («Minority Report») до кіберпанку є не таким уже й суттєвим. Спочатку це ще можна сприймати як колізію світу людей і світу технологій, проблему антиутопійної системи.

Цей фільм міг би бути антиутопійним, якби режисер спинився на сцені ув’язнення головного героя. Але Голівуду це ні до чого, тому «Особлива думка» завершується хепі-ендом. Я б навіть сказала, таким вітаїстичним жестом мало не в дусі Коцюбинського.

Чесно кажучи, переглядаючи цей фільм, я зрозуміла, що відвикла від «екшену». В одинадцятому класі я поступово, ніби занурюючись у річку, звикала до сповільненого, майже статичного артхаусу. Тепер я не можу нормально сприймати кіно, яке показують у телевізорі, всі ці погоні, постріли, насилля. В мене навіть телевізора нема. І я засумувала за тими часами, коли в мене були дім, сім’я і телевізор.

Взагалі, «Особлива думка» - це для мене фільм про викрадення дітей. І тут не має значення, якого року відбувається дія. Найстрашніше те, що усе це відбувається тут і тепер.

Нещодавно я проходила психофізичний тренінг із режисеркою Анною Самініною. В нас була така групова вправа, яка називалась «броунівський рух»: ми хаотично ходили по кімнаті й Анна задавала нам якісь ситуації, у яких, відповідно, ми мали змінювати свій рух.

Одного разу Анна сказала нам уявити, що ми загубили дитину в супермаркеті. Звичайно, ні в кого з нашої групи дітей нема (та навіть чоловіків чи дружин) і ми поганенько впоралися із завданням. Анна зупинила нас і розповіла одну історію.

Одна жінка прийшла в супермаркет «Billa» зі своєю донькою. Поки жінка кудись відвернулася, дитина зникла. Мати негайно звернулася до персоналу. За 7 хвилин оточили супермаркет. Дівчинку знайшли сплячою в туалеті – під дією якихось речовин, перевдягнутою в хлопчачі речі. Злочинці встигли втекти. Суто психологічно, «хлопчика» в туалеті ніхто б не знайшов, бо шукали б дівчинку.

Проблема в тому, що коли ти працюєш із мистецтвом, ти мусиш усе це знати й відчувати гостріше, ніж інші.