Скільки коштує обід у німецьких школах?

Яким має бути ідеальний обід для дітей? Німецька спілка харчування (Deutsche Gesellschaft für Ernährung) радить наступне: збалансоване харчування. Конкретно: овочі, бажано сезонні й регіональні, м'ясо не більше, ніж двічі на тиждень. Також важливе різноманіття: меню в їдальнях німецьких шкіл не повинно повторюватися частіше, ніж раз на чотири тижні.

Зважаючи на те, що освіта в Німеччині - прерогатива окремих земель, говорити про спільні тенденції в шкільних питаннях було би неправильно: в кожній федеральній землі, навіть у кожній школі, можуть бути свої підходи. Але існує спільний тренд. Як зазначає Центр захисту прав споживачів, щоразу більше дітей обідають у школах. "Вже під час вибору навчального закладу варто звернути увагу на якість та організацію обідів", - рекомендують експерти Центру.

Скільки коштує шкільний обід

На харчування в школах виділяють субсидії, про що багато батьків навіть не здогадуються. Тих грошей, які батьки платять за обіди, недостатньо, аби повністю покрити витрати. Тому кошти частково виділяють з державного бюджету або їх компенсують засновники шкіл.

Розглянемо це на прикладі однієї гімназії: щомісяця батьки платять за дитину приблизно 55 євро. Цю суму вони перераховують школі впродовж усіх 12 місяців, виходить 660 євро на рік. Частково або повністю від цих виплат звільняють дітей із соціально слабких родин. Відповідною інформацією володіє лише керівництво школи: ні вчителі, ні однокласники не знають, хто отримує такі обіди.

Вартість харчування також залежить від того, в кого школа замовляє їжу (якщо в школі немає власної кухні). Батьківський комітет може запропонувати батькам різних постачальників на вибір.

Дітям також дозволяють приносити їжу із собою з дому, наприклад, бутерброд і фрукти. І багато хто з тих, хто не ходить до групи продовженого дня, так і робить. В німецьких школах, щоправда, лише в деяких, є бістро, кіоски, де школяр може перекусити. Зазвичай там більше солодкого, ніж здорової їжі. Від солодкого експерти зі здорового харчування все-таки рекомендують утриматися. Замість шоколадного батончика краще дати дитині з собою фрукти, овочі, бутерброд. Лише не треба загортати його в фольгу, про це німецьким дітям також кажуть з перших класів, навіть з дитячого садочка.

Молоко, фрукти й овочі - дітям

Щоб утамувати голод, наситити організм, що росте, важливими елементами, школярам у Німеччині радять робити перекус між сніданком і обідом: молоко, фрукти й овочі - обов’язкові компоненти. У 2017 році на початку навчального року в Євросоюзі було запроваджено програму, річне фінансування якої зросло до 250 мільйонів євро. З них 100 мільйонів євро витрачають на те, щоб видавати школярам безкоштовне молоко, 150 мільйонів євро - на фрукти й овочі.

У 2018-2019 роках німецькі школи отримають трохи більше, ніж 14 відсотків від загальної суми, - 35,5 мільйона євро. На сьогодні молоко в школах видають у 14 з 16 федеральних земель, фрукти й овочі – в 12. Програма покликана привернути увагу дітей до цих продуктів і підтримати розвиток здорових звичок.

Адже, на думку багатьох експертів, в меню шкільних їдалень досі замало овочів і риби, й забагато м’яса. Мета рекомендацій Німецької спілки харчування така: кожен п’ятий продукт - біопродукт. Аналітики Німецької спілки харчування наприкінці 2018 року оприлюднили перші результати свого дослідження. Зараз шкільний обід коштує 5,36 євро. Щоб відповідати стандартам здорового харчування, шкільний обід має коштувати лише на чотири центи дорожче - 5,40 євро (за середнього показника – 200 обідів).  

Ще один цікавий висновок експертів: з 300 порціями для школи вигідно мати власну кухню. Це не дорожче, ніж замовляти обіди в постачальників гарячих та охолоджених продуктів. Чим більше школярів обідають у школі, тим меншими є загальні витрати.

На витрати, звичайно, впливає й розмір порції. У середньому, на одного учня відведено 660 грамів. Але в реальності, якщо дитина попросить ще, їй ніхто не відмовить.

Автори: Марина Борисова, Ірина Бойко

Джерело: https://p.dw.com/p/3Dj3e

Чи добре бути білінгвом?

Чи легко сьогодні бути білінгвом, полілінгвом чи навіть поліглотом? Як відомо, у багатонаціональній Європі тепер важко знайти країну, де діти зростали би в суто монолінгвальному середовищі. І коли йдеться про бі- чи полілінгвів, ми вже давно не маємо на увазі виключно Швейцарію чи Бельгію. У пошуках компетентних відповідей на наші запитання, ми звернулися до німецьких і австрійських професорів, які спеціалізуються на вивченні феномену багатомовності в усіх його виявах і володіють інформацією про актуальні дослідження, що тривають в усьому світі.

Дві рідні мови - це круто!

Усі опитані нами вчені одностайні в одному: білінгвізм чи полілінгвізм від народження - це, звісно, шанс, а не перешкода. І справа не лише в тому, наскільки добре дитина знає ту чи іншу мову. Як каже професор Зальцбурзького університету Таня Ангеловска (Tanja Angelovska), "спілкуватися з дітьми-білінгвами своєю рідною мовою - це той безцінний подарунок, який можуть дати батьки. Не варто говорити німецькою мовою, якщо вона для вас нерідна, лише тому, що, на вашу думку, оцінки дитини в школі стануть від цього вищими. Позбавляючи дитину можливості спілкуватися з вами вашою рідною мовою, ви перешкоджаєте когнітивному розвиткові дитини. Жоден мовний курс потім не зможе компенсувати цей втрачений дар, який батькам не коштує ні копійки".

За словами професорки Саарського університету Клаудії Польцін-Гауманн (Claudia Polzin-Haumann), багато у житті дитини залежить від того, з ким і якою мірою вона спілкується певною мовою, а також від того, як сприймають цю багатомовність оточуючі: "Одна справа, коли батьки говорять тією самою мовою, а за межами батьківського дому всі люди говорять іншою мовою. Інша справа, коли кожен з батьків говорить своєю рідною мовою й лише одна з цих мов збігається з мовою спілкування за межами дому".

Буває й так, що мама говорить однією мовою, тато - другою, а всі навколо - третьою. "І тут дуже важливо забезпечити дитині психологічний комфорт у спілкуванні її рідними мовами, - впевнена професорка Польцін-Гауманн. - Згідно з опитуваннями, до білінгва, який говорить німецькою й англійською чи німецькою й французькою мовами, у німецькому суспільстві ставляться інакше, ніж до того, хто говорить німецькою й турецькою, наприклад. Проте навіть якщо брати до уваги всі аспекти, кілька рідних мов - це завжди перевага".

Що робити батькам білінгвів?

Вчені радять: аби не втратити перевагу дорогою з дому до дитячого садка чи школи, батькам не варто доводити ситуацію до абсурду й намагатися навчити рідної граматики дворічного малюка. Але слід забезпечити дитині можливість спілкування мовою з різними людьми, варто не лише говорити, але й читати мовою, дивитися мультфільми, - задіяти в цьому процесі якомога більше джерел інформації. 

За словами професорки Саарського університету, "дуже важливо запастися терпінням, адже у деяких ситуаціях дитина буде змішувати рідні мови і, можливо, реагувати на якісь речі повільніше, ніж від неї очікують. Це нормально! Головне - бути послідовними й говорити з дитиною лише однією мовою, бо дитині потрібна стабільність у спілкуванні з дорослою людиною".

Білінгвізм корисний для мозку

На сто відсотків ще не доведений факт того, що люди, котрі знають кілька мов, пізніше за інших хворіють на, наприклад, деменцію. Але тренування мозку, на думку вчених, схоже на тренування м’язів. Людина, яка все життя займається спортом задля зміцнення здоров’я, і у похилому віці буде фізично сильнішою за своїх неспортивних однолітків. Те саме з мозком: є сенс його тренувати, причому не після 70, а завжди. І у дітей, які говорять одразу двома й більше мовами, таке тренування "вписане" в життєвий розклад вже від самого народження. 

Читати книжки - ніколи не зарано

Як стверджує професор Альпійсько-адріатичного університету Клагенфурта Урсула Долешаль (Ursula Doleschal), "головна перевага білінгвів - це їхня сприйнятливість до знань. При цьому вивчити мову й знати її на тому самому рівні, як і та людина, для якої ця мова рідна, цілком можливо. З іншого боку, важливо визначитися, що ми взагалі розуміємо під "знанням" мови: здатність висловлюватися на прості теми чи вміння писати художні тексти стилістично правильно утвореними реченнями? Хай там як, якщо є можливість від народження спілкуватися двома чи більше мовами, варто неодмінно нею скористатися".

Професорка Таня Ангеловска впевнена, що у випадку з білінгвами ми завжди виходимо з їхніх переваг щодо інших дітей і що ствердження, буцімто одна з мов завжди "страждає", науково не обґрунтоване: "Професорка Йоркського університету Еллен Белосток вже 40 років займається вивченням переваг і недоліків білінгвізму. Вона та її колеги дійшли висновку, що за своїм словниковим запасом діти, які регулярно використовують більш як одну мову, лише трохи поступаються дітям, які знають тільки одну мову, а у здатності засвоювати нові знання навіть випереджають монолінгвів. Словниковий запас дитини-білінгва у кожній з мов, які вона знає, лише трохи менший, ніж словниковий запас монолігвальної дитини в одній мові".

"Білінгвам іноді треба більше часу на те, щоб "підібрати" слово, проте саме ці навантаження на мозок є причиною когнітивних переваг стосовно дітей, які говорять однією мовою, - зазначає Ангеловска. - Багато досліджень показали, що білінгви краще засвоюють нові знання, будь це чи-то іноземна мова, чи математика. Тому гідно хвали, якщо батьки будуть використовувати будь-яку можливість забезпечити дитині спілкування різними мовами".

Автор: Дар’я Брянцева

Переклад: Ірина Бойко

Джерело: https://p.dw.com/p/3Do5q

Жадан у Франкфурті

Я зайшла до міської бібліотеки Франкфурта. Дорогою ледь не заблукала, бо, як виявилося, Гугл-карти не завжди знають несподівані повороти і маленькі провулки. А в центрі Франкфурта вузеньких заплутаних вуличок вистачає. Я зайшла до бібліотеки і здивувалася: під футуристичними колонами стояли рядами стільці, біля входу був столик з помаранчевими келихами (ця дивна німецька звичка мішати алкоголь з різним не-алкоголем), а головне – в бібліотеці було повно людей в офіційних костюмах і красивих майже вечірніх сукнях. Це жодним чином не зашкодило моїй самооцінці, бо в своїх червоних вузьких джинсах я виглядаю чудово в будь-якій ситуації. Вирізнявся від усіх ще той, заради кого я прийшла, – Сергій Жадан у його «класичних» чорній сорочці, джинсах і кедах.

Стало зрозуміло, що люди здебільшого знали одне одного. Це було ніби зібрання якоїсь секти, секти українських мігрантів, я потрапила туди випадково, лише тому, що підписана на сторінку Генерального консулату України у Франкфурті на Фейсбуці. Красиві українські жінки у сукнях фотографувалися і говорили між собою російською на якісь такі теми гламурних тусовок (в моєму уявленні про гламурні тусовки). Якоїсь миті мені хотілося підійти до Жадана, котрий пив вино за столиком, і спитати: «Сірожа, хто всі ці люди?». Людей було й справді багато. Це значить, що вони небайдужі до стану сучасної української літератури.

Я звикла бачити на презентаціях Жадана молодь, переважно студенток, але менше з тим. Ми ж опинилися в трохи іншому контексті, в не-українському контексті. Я очікувала побачити просто презентацію німецького перекладу «Інтернату». Натомість усе почалося з виступів франкфуртських чиновників, один з яких несподівано почав розповідати про Валуєвський циркуляр і Емський указ і ще більш несподівано сказав, що був у Емсі (sorry, але в мене почалися флешбеки зі шкільних часів). Потім виступила красива молода українська жінка з українського консулату, яка чимось нагадувала стереотипну школярку: зокрема тим, що читала текст з папірчика, хвилювалася, часом плуталася, але була щирою і вдячною. Всі ці формальності знову нагадали мені якісь випускні й збори в актових залах, але це все лише моя пострадянська свідомість. Під час промов чиновників Сергій Жадан сором’язливо відмахувався, коли його називали «зіркою сучасної української літератури» й часто уважно роздивлявся свої руки (я теж так часом роблю).

Власне, всю цю презентацію задумали з трьох причин: відсвяткувати День Незалежності України (все відбувалося 6-го вересня), передати франкфуртській міській бібліотеці добірку українських книжок і презентувати переклад «Інтернату», котрий отримав відзнаку на Ляйпцизькому книжковому фестивалі. Коли Сергію Жадану нарешті дали слово, він похвалив ініціативу передати бібліотеці книжки і дуже вміло перевів розмову в інше русло. Він сказав приблизно таке: ми з товаришами часто розвозимо книжки до бібліотек Луганської й Донецької областей.

Крім Жадана, під колонами сиділи двоє перекладачів роману: чоловік-німець говорив німецькою, жінка-українка перекладала німецькою й українською. Жадан говорив українською, хоча відомо, що він знає німецьку, десь він навіть підказував перекладачці або трохи не погоджувався з нею. Українські жінки попереду мене також підказували переклад, голосно сміялися й активно кивали, ніби всім своїм єством прагнучи показати, що вони все розуміють: німецькою, українською, та й взагалі. Сергій Жадан говорив українською, бо якою ще говорити українському письменникові. Його слова були чіткі й ритмічні: він знав, що казати і коли робити паузи, він у цій справі не перший рік.

Перекладач вів розмову про «високе», про літературу, про роман «Інтернат» і запитав щось про Ремарка. Це логічно: Ремарк писав про війну, Жадан пише про війну. На це Сергій чемно відповів, що в Україні тривають дискусії про те, коли ж з’явиться «український Ремарк» і напише про українську війну, але ці «естетські» дискусії не мають нічого спільного з реальністю. На мить я згадала, як мене обурювали люди, котрі теж у дискусіях вирішували долю Всесвіту,а потім поверталися до гуртожитків з тарганами. Дійсність не можна заперечити. Так сталося, що ця дійсність – війна. Жадан розповідав, що війна ніколи не була його темою, але вона прийшла туди, де він виріс. Це як в анотації до «Інтернату»: Паша ніколи не цікавився війною, але сталося так, що війна зацікавилася ним. Жадан казав, що спершу йому та його колегам було важко знайти слова, аби писати про війну. Мені відомо, що це таке, – коли тобі геть бракує слів, щоб говорити про щось. Особливо про це. А потім Сергія перебили.  

Якоїсь миті мені здалося, що цей чоловік, письменник Сергій Жадан, виглядає стомленим. Я згадала перший курс, жовтень, «Книжковий Арсенал» і проект «Розділові» із «Собаками в Космосі». «Собаки» грали кавер «Radiohead – No Surprises», Жадан глушив портвейн «з горла» на сцені і під легкий музичний супровід зачитував «Марата» (тоді вони ще не поклали його на музику), а мені перехоплювало подих, як перехоплює подих від закоханості або всесвітньої туги. Потім я була на якихось читаннях, презентаціях, на ще одному концерті (коли все ще було безкоштовно), і поступово все змінилося, Жадан став якимось дуже популярним і «мейнстримовим», а згодом на концертах почали збирати гроші для армії. Востаннє я була, мабуть, на презентації «Месопотамії», ну і ще бачила Жадана в «Арсеналі». На «Месопотамії» моя одногрупниця запитала, чи не залишаюся я підписати книжку. Я подивилася на чергу і подумала, що ще встигну іншим разом. До речі, я маю книжки одного письменника, якого мені довелося знати. Мені здавалося, що я завжди встигну підписати ті книжки. Але ось я раптом опинилася далеко, а того чоловіка вже не стало. Тому я вирішила, що треба сходити на презентацію Жадана у Франкфурті.

Після обговорення Сергій зачитав уривок з «Інтернату», той момент ближче до фіналу, коли Паша випадково опиняється в лікарні й має допомагати пораненому солдатові. Це уривок про відповідальність і необхідність вибору. Перекладач зачитав німецький уривок, який чомусь виявився довшим. Наприкінці Сергій попросив слово і сказав приблизно таке: я розумію, що останнім часом презентації українських письменників перетворилися на політичну пропаганду, але ми повинні сьогодні говорити про війну, і тоді наступного разу, можливо, ми зможемо зачитувати одне одному вірші про любов. Він звертався за підтримкою до тих людей, європейців, які також можуть вплинути на ситуацію.

Після презентації українські жінки запросили гостей на частування «традиційними українським стравами». Такої презентації Жадана я ще не бачила. Було зрозуміло, що ці люди вдягнули сукні й костюми, щоб випити келих шампанського із соком, поговорити, сфотографуватися, поїсти «традиційні українські страви». Одна сива жіночка вбралася у все жовто-блакитне і в різних місцях, типу наплічника, вона мала тризуб. Чи хотіли ці люди говорити про війну? Як сприймала цю атмосферу людина, котра всі ці чотири роки спостерігає війну на власні очі?

Деякі люди розмовляли із Сергієм, вишикувалася черга за автографами (але точно не така, як на презентації «Месопотамії»). Під колонами були якісь книжки, які можна було купити, зокрема й німецький переклад (дуже красивий, але дорогий переклад від видавництва «Suhrkamp»). Я вихопила «Ворошиловград». Згадала, як Віра Павлівна Агеєва казала нам, що «Ворошиловград» читати варто. І я вирішила, що цей час настав – треба підписати книжку.

Я стояла й думала. Я думала: «Іро, зовсім не обов’язково говорити з письменниками, яких ти читаєш і досліджуєш. Як завжди каже сам Жадан, найкращі поети – мертві поети». Сергій Жадан узяв у мене книжку, спитав моє ім’я, і я наважилася запитати щось таке (уявіть, як я почервоніла): «Можна запитання? Які Ваші прогнози? От у Вашому романі, в «Інтернаті», все закінчується якось… з надією». На що Сергій Жадан трохи задумався і відповів, що «Ну так, з надією», що все повернеться, але це буде нескоро й нелегко. Я задумалася: «Як все може просто повернутися?», але потім згадала, як у романі Паша думає про те, що хотілося би повернутися додому й просто забути все, але потім сам-таки визнає, що це неможливо забути, це на все життя. Я знову подумала про себе, про те, що мені не дуже є куди повертатися, та й якби я повернулася, все б точно не було таким, як раніше. Дім, де я виросла, де помер мій батько, мама продала, щоб я могла вчитися і не повертатися. Раніше я думала, що війна й мене особливо не стосується, але мій тато був там, тому історії про те, як сепаратисти обстрілюють машини з червоними хрестами, залишаться зі мною до глибокої старості.

Але потім я подумала (вся ця складна асоціативна операція тривала насправді кілька секунд): «Іро, ти песимістка. Драма-квін. Тобі й справді не вистачає віри (надії / любові)». Сергій Жадан повинен вірити в перемогу, як і всі ті люди, хто там є за нас, інакше нічого не вийде. Якось враз мені здалося, що вся ця історія з війною є дуже особистою для Жадана. Я подякувала (досі червона), взяла книжку і з якимось почуттям піднесеності (мабуть, «по понятіях» Канта) пішла під франкфуртський дощ ловити поїзд до Гіссена. На «традиційні українські страви» залишатися не стала.