Розмова з професором Іблером

Цього семестру я слухаю курс із дуже довгою назвою (назви тут справді дещо задовгі) «Das lyrische Schaffen Nikolaj Gumilievs: Lektüre und Interpretation ausgewählter Texte», що можна перекласти як «Поетична творчість Н.Гумільова: читання й інтерпретація вибраних творів». Власне, на парах ми цим і займаємося: читаємо, намагаємося перекладати й інтерпретуємо. Правда, коли перекладають з російської на німецьку, я лише слухаю, бо з моєю німецькою я до таких високих мовних мистецтв ще не готова. А поінтерпретувати люблю.

Семінар веде професор Райнхард Іблер. Від початку мені сказали, що він дуже хороший викладач, лояльно ставиться до хаусарбайтів (письмових робіт), а ще він збирається на пенсію, тож це його останній семестр. А ще він мило вимовляє російське «ё», і виходить щось схоже на «Гумільйов», і «Шатьйор». Правда, вже на першому семінарі професор Іблер сам дав привід чуткам, що на пенсію він може й не зовсім піде. Та й на пенсіонера він не схожий. Моя одногрупниця Галя каже, що на місце професора влаштовували конкурс, з’їжджалися спеціалісти з усіх усюд, читали публічні лекції, але гідну заміну Іблеру не знайшли. Тому це вже трохи нагадує прощальні тури «Скорпіонс» і Кобзона. Принаймні, я би тішилася, якби професор залишився ще на кілька «сезонів».

Минулої середи я нарешті зважилася запитати професора Іблера, чи можемо ми обговорити тему моєї письмової роботи. Тут це називається «хаусарбайт», має обсяг 20-25 сторінок і за концептом більше нагадує курсову. Всі роботи (а в мене їх 2 + 2 реферати) треба здати до кінця семестру, тобто до кінця вересня. Як виявилося, цю роботу можна писати або німецькою, або російською. Звісно, я обрала другий варіант, хоч як би там не було в житті, бо в Гіссені я остаточно визнала, що володію російською на рівні носія. Ну і я філолог, взагалі-то.

Отже, після пари професор Іблер люб’язно запропонував мені й моєму одногрупнику Нікіті піти до кабінету. Зазвичай для таких обговорень викладачі мають «шпрехштунден» («години прийому», як би по-дурному це не звучало) у своїх кабінетах, іноді студенти повинні завчасно брати «термін» (наголос на 2-й склад, аналог англійського «appointment», запланована зустріч). Отже, професор Іблер обернувся до мене, бо Нікіта прощався теплими обіймами з нашими одногрупниками (так, ніби тиждень триватиме вічність), і спитав, чи варто нам піднятися пішки, чи взяти ліфт. Якщо ви спілкувалися зі мною, то можете уявити, яка я ввічлива людина. А тепер уявіть собі професора Іблера – інтелігентного німецького чоловіка середніх років, ще ввічливішого за мене. А тепер уявіть нас разом.

Отже, я бовкнула, що краще йти пішки, адже я завжди намагаюся прийняти виклик сходів, бо суспільство тисне на мене пропагандою здорового життя і т. ін.. Ми пройшли поверх, півтора, і нам з Нікітою стало вже якось дивно. Як виявилося, інститут славістики знаходиться на 5-му поверсі, а ми йшли з 2-го. Бідний професор трохи захекався. Я подумала, яка ж я дурна, що таке втнула. А потім подумала ще: ну, він сам мені дав цей вибір, нічого.

Нікіта пішов у кабінет першим, вибачившись, що «лейдіс фьорст», але він поспішає. Звісно, обіцяні 15 хвилин розпливлися у півгодини, бо професор дуже любить поговорити. Але говорить він справді чудові речі, дуже гарною німецькою мовою. Деякі я нотую. Наприклад, він назвав футуризм «die Kunst des Vergessens», «мистецтвом забуття», архітектуру – «формою культурної пам’яті». А ще коли мої одногрупники й одногрупниці намагаються вкотре проінтерпретувати вірш Гумільова гіпотезою «це він написав про Ахматову», «тут він точно думав про розлучення з Ахматовою», «Анна Ахматова!», професор Іблер трохи переймається протестним духом (але поблажливим) і намагається донести таку думку: поезія – це не обов’язково про конкретну людину, це образ, що постає із суми вражень, спогадів, це може бути взагалі фікція, адже митці створюють образи себе, це радше гра (згадала homo ludens), радше роль і трохи обману. Він так і сказав (я це записала): «Wer sich für die Literatur entschieden hat, hat sich für die Luge entschieden, in eigenem Sinn» – «Той, хто обрав літературу, вирішив займатися обманом, у певному сенсі». Література – це «легітимна форма брехні». І я з цим погоджуюся, бо сама актриса й конструкторка образів іще та. Та й виглядає ця теорія красиво.   

Словом, поки я чекала на свою чергу, роздивлялася оголошення на стінах, то зустріла свою викладачку з української мови, пані Марію. Пані Марія якось трохи загадково подивилася на мене й сказала, що прочитала моє есе про «Інтернат» Жадана, похвалила мене, сказала, що їй сподобалося і що вона дала почитати есе дівчині, яка пише диплом про літературу Майдану. В такі моменти я відчуваю, що живу недаремно.

Нарешті Нікіта вийшов з кабінету. Професор Іблер казав, що має термін об 11:30, було вже 11:25, але я все одно зайшла до кабінету. Я сіла на м’якенький стільчик перед світлі блакитні очі професора, він запитав мене з доброзичливим усміхом: «Зо, про що ви хочете писати?». Я запропонувала 2 теми: концепт «Адамізм» і сліди дискусії між акмеїстами й символістами у віршах Гумільова. Професор сказав: «Ви не повірите, але щойно ми з Нікітою говорили про адамізм, але Нікіта пише бакалаврський диплом». Так я визначилася з темою. Професор дав мені кілька порад. Я сказала: «Але я не дуже знаю формальні вимоги…», на що професор відповів: «Нічого складного, вони такі ж, як на бакалавраті, лише магістри мають написати більш ґрунтовну роботу». Я тільки посміхнулася, зрозумівши, що професор думає, що я здобула бакалаврат у Німеччині (от вам актриса й конструкторка). А потім почалося головне.

Професор Іблер давав мені пораду, що не треба сидіти над купою книжок і перелякано писати хаусарбайт. А ще не треба читати всі букви й рядки усіх книжок, бо літературознавець «читає по діагоналі», обираючи лише те, що йому потрібно. Професор розповів, що в нього вдома бібліотека на 10 тис. томів (!!!), і коли його друзі приходять у гості, то питають, чи справді він усе це прочитав. І він відповідає, що не обов’язково читати все, часом достатньо прочитати абзац, окрему статтю, щось конкретне.

Професор Іблер порадив мені пару тижнів відпочити після закінчення семінарів, перш ніж братися до письмової роботи. І я відповіла, що саме лечу на 2 тижні до себе на Батьківщину – в Україну. А потім у нас пішла дещо «компаративна» розмова. Я здивувала професора фактом, що здобула ступінь бакалавра в Києві, й навіть встигла рік повчитися на магістратурі (в такі моменти в Німеччині я почуваю себе Дунканом МакКлаудом, бо бути на магістратурі в 23 – це рано (а мені ще й на вигляд дають 21, хе-хе)). Професор спитав: «А що ви вивчали? Російську літературу?». І я потайки посміхнулася в душі, бо це ще один мій «образ», зароблений активним інтерпретуванням на парах пана Іблера, показною обізнаністю в літературі й можливостях російської образної мови. Я сказала, що вивчала філологію – «шпрахвіссеншафт» і «літературвіссеншафт» (мовознавство й літературознавство), загальне й українське. Насправді не так уже й просто пояснити, що воно за звір, філологія в Могилянці. Професор Іблер захоплено констатував, що такий підхід він вважає правильним: вивчати літературознавство вкупі з мовознавством – комплексний підхід, академічне знання, та й таке. А потім професор поскаржився, що йому не подобається німецька модульна система, яка не дає ґрунтовних комплексних знань як за часів його навчання. А ще німці не дають гарну базу з філософії (для студентів-літературознавців). Я нарешті подумки визнала, що підхід Могилянки – це правильний підхід, і в моєму серці завжди будуть люди, які до цього причетні, хай би що вони про мене не думали. Крім того, професор Іблер поділився враженнями, що коли він запитує про щось студентів, якесь явище літератури чи культури, то на більшості облич бачить вираз легкої дезорієнтації. Тож викладач помічає, який в кого рівень знань.  Звісно, з позиції викладача можна побачити багато цікавого, можу собі уявити. Я подумки гордо зарахувала себе до людей, які щось знають, бо я таки часто щось коментую, і ці коментарі виявляються доцільними.

Потім ми говорили про суть літератури, про процес читання, про переклад. Я сказала, що добре перекладати поезію може лише поет. Професор Іблер зі мною погодився. Потім професор сказав, що об’єктивності не існує, автор завжди під впливом власної ідеології (література – це легітимна вигадка). Я погодилася. Також він сказав, що літературознавець має зберігати здатність читати текст не як фахівець, а як людина, яка просто отримує насолоду й не задумується, чи то там дієгетичний наратор (я згадала, як вперше почула слово «дієгетичний» від Ростислава Андрійовича на теорії літератури). Знайомі слова, вічні теми, роки Могилянки промайнули перед очима. І я відчула себе ніби знову на своєму місці. Ці розмови, які багато хто вважає беззмістовними, дають мені відчуття того, що я – це я, що все йде своїм ходом і все, так чи інакше, стає на свої місця. Everything’s in its right place.

   Я вкотре зрозуміла, що не можу мати успішних близьких стосунків з людиною, котра не читає художню літературу. Як не дивно, 95% моїх «женихів» під час другої або й першої зустрічі кажуть: «Книжки? Фу, я не люблю/ ненавиджу читати». Деякі мої знайомі кажуть: «Іра, це зовсім не головне». І це справді не головне – для них. Але для мене це знак, що в нас геть різні системи цінностей, погляди на життя, рівні емпатії. Та й таке.

Професор Іблер також сказав, що художня література розвиває критичне мислення. Я погодилася (взагалі, здебільшого професор говорив, а я махала головою, як та собака-статуетка в машині). На перший погляд суїцидальний вірш може опинитися програмовим жестом проти естетики символізму. Якщо подумати над тим, що зробило літературознавство з моїми мізками за 5 років Могилянки, можна злякатися. Це зробило мене гнучкою, здатною до креативного вирішення проблем і пристосування до іншого культурного середовища. Принаймні, я так вважаю.

Нарешті я хотіла розповісти професорові Іблеру про слова професора Беренсмаєра. Але в двері хтось постукав і до кімнати зайшла жіночка з новиною, що на професора хтось чекає (термін). Я подивилася на годинник – ми розмовляли годину. Жінка пішла й професор поглянув на мене з виразом «Що Ви хотіли сказати?» так, ніби в нас була ще година на розмови чи й уся вічність. Я повідомила, що почула від професора Беренсмаєра, що «література – це тренажер емпатії». Професор Іблер погодився. Я відчула, що непристойно стільки теревенити, тому по короткій паузі сказала: «Треба йти, на Вас чекають, дякую Вам». Професор сказав, що я можу прийти до нього ще, якщо будуть запитання щодо письмової роботи, або надіслати уривок роботи йому на імейл. Я сказала, що напишу йому. Тоді професор Іблер встав і потис мені руку. Щаслива, я пішла додому.

Я безмежно люблю людей літератури з їхньою дивною самотністю в бурхливому світі й безмежною щирістю в розмовах. Ці люди як океани – їх неможливо осягнути. Я можу згадати душевні розмови з викладачами Могилянки, але навряд чи згадаю точно, про що були ті розмови. Очевидно, що про щось важливе. Я хочу запам’ятати цей день хоч якось, бо він має значення, бо це день, коли я відчула, що все буде добре тут, у Гіссені. Та й у майбутньому взагалі. Хто знає, з ким, про що і якою мовою я буду говорити через кілька років.

День 6: you are so deep

Мені знову треба було вставати рано, бо на 10-ту ми збиралися на екскурсію. Погода була мерзенна – йшов дрібний дощ, ми нарешті всілися в теплому автобусі, і я відчула себе як у дитинстві. Пам’ятаю, хоч і дуже фрагментарно, як у першому класі ми їздили кудись разом з однокласниками й нашою класною керівницею – Іриною Володимирівною. Правда, не пам’ятаю, куди. Ми сіли в «Ікарус», який пашів весняною задухою й характерним «Ікарусним» запахом, сидіння були м’які. Здається, нам показували «Тімона і Пумбу». Принаймні, ми про них говорили. Автобус стояв біля цегляної будівлі, навпроти магазина з канцтоварами, здається, «Всезнайка», праворуч від будівлі нашого першого класу (решта класів були в школі за п’ять хвилин ходьби). Хтось із моїх однокласників колись знайшов фотографію біля автобуса.

Взагалі, в дитинстві, а потім і в підлітковому віці, мені нерідко доводилося бувати на автобусних екскурсіях. Тому я відчула щось таке. На вході нас перевіряв по списку наш екскурсовод, котрий попереднього дня водив нас кампусом. Він запитав, чи я з України, і я відповіла: «Так». Дорогою до Шиффенберга ми сиділи з Діді, говорили про життя. Потім ми приїхали до нашого пункту призначення в Шиффенбергу. Це була якась дуже стара споруда, ніби шматок замку, чи то XII, чи то XIII століття. Перед нами був високий мур, а за муром – розкішний краєвид, бо з пагорба видно краще. Нам сказали, що за доброї погоди з пагорба можна побачити Франкфурт удалечині.

За муром були кам’яні будівлі, доглянуті клумби, дерева. Нам сказали, що сюди можна приходити випити пива і поїсти морозива. Також тут проходять костюмовані ярмарки під Середньовіччя. Стало навіть трохи прикро, що я не цікавлюся Середньовіччям.

Ми поблукали ще трохи на подвір’ї. Виявилося, що звідси не так далеко до наших корпусів. Женя тепер бігає до Шиффенбарга через ліс.

З Шиффенберга ми поїхали до Вецлара, я вже сиділа й говорила про життя із Сейпаті. Вецлар видався мені трохи жвавішим принаймні тому, що там є «IKEA».

Нас завезли в центр обідати. Центр був наче змальований з канонічної картинки центральноєвропейського міста: католицький собор («Дом»), навколо ринок з ятками торговців, ще далі кольорові дерев’яні будиночки, ресторани, кафе. Ми сіли в місці, де подавали італійську кухню. І це було цікаво, бо напередодні ми натрапили на місце з іспанською кухнею, але не німецькою. Ми багато говорили з Люсі з Чехії, переважно про культуру. Основний контент розмов тут складають навчання й «culture differences», речення типу: «Що ти вивчаєш?», «Звідки ти?», «А от у нас в Україні / Чехії / Литві / Іспанії…».

Після обіду в нас залишався час, тому Євген пішов до костелу, а я вирішила до нього приєднатися. Дивно було подумати, що люди тут регулярно ходять у такі високі, величезні церкви, і це для них нормально. Я думала про те, як це формує їхню свідомість, їхнє самопочуття в просторі із самого дитинства.

В костелі було високо й гарно. Я поблукала й знайшла таблички з написами. Там були імена й парні дати, тому я зрозуміла, що це про померлих. І мене неабияк вразила тривалість життя тут, адже здебільшого покійні народилися в двадцятих роках минулого століття.

Потім ми зібралися на площі, де чекав екскурсовод. Звісно, він завів нас у костел, звідки ми щойно вийшли. Екскурсовод розповів нам (ми змушували його говорити англійською), що це «подвійний» костел – одна частина католицька, а друга – протестантська. Це був несподіваний поворот, і я справді помітила другу частину. Потім екскурсовод розповів, як впізнати конфесію за органом – труби католицьких органів брудніші за труби протестантських. Або ж навпаки.

Потім ми вийшли назовні й екскурсовод розповів про символи на фасаді, зокрема й те, що чорт тримає в обіймах єврея, бо євреї відправили на смерть Христа. Так думали люди, котрі будували собор.

Потім ми ходили вуличками й спинилися біля одного будинку. Й нарешті почалася історія про Ґьоте, котрий кілька років навчався у Вецларі (і місцевий туризм тримається на цьому десятиліттями). Що за Німеччина без Ґьоте? В будинку, біля якого ми стояли, жила дівчина, зокрема й уся її родина із батьками й сестрами. Дівчина, до якої залицявся Ґьоте, але отримав відкоша, бо ця дівчина вже мала хлопця. Ґьоте трохи попереживав, а потім поїхав з Вецлара, бо це місто здавалося йому страшенно бідним. Через кілька років у Вецларі (здається, через нещасливе кохання) застрелився друг Ґьоте, який став прототипом книжки. Екскурсовод сказав назву німецькою, а наш другий екскурсовод зашпортався з перекладом. Я почула «Вертер» і сказала: «Страждання юного Вертера»? І вгадала. Женя здивувався: «Звідки ти знаєш цю книжку?». І я відповіла: «Я читала її». Навіть виникло відчуття, що я недарма вивчаю літературу.

Взагалі, Ґьоте приїхав у Вецлар, бо там жила його тітка. Ми були на площі з двома будинками: в зеленому жив Ґьоте, а через дорогу, на розі, жила його тітка, котра завжди могла спостерігати за племінником з вікна. Екскурсовод розповів лайфхак викладачів, які хочуть зацікавити своїх студентів життям Ґьоте: вони пропонують позначати на мапі всі міста, де Ґьоте мав коханку.

Після нашої чудової екскурсії ми знову сіли в автобус. Наступним пунктом призначення був «Schloss» – замок. На жаль, я не пам’ятаю, як він називався. Коли ми приїхали, до замку треба було ще трохи піднятися. Але проблема була в тому, що почався солідний дощ.

Мокрі, ми прийшли до замку, який виявився дуже красивим. Нам сказали, що в замку досі хтось живе, тому всередині не можна фотографувати. Наш екскурсовод виявився харизматичним англомовним чоловіком. Я уявляла його ведучим якої-небудь культурно-історичної програми на якому-небудь «ВВС». Він багато жартував, розповідав про середньовічний побут (особливо про антисанітарію в замках), бенкети, викрадення молодих дівчат старшими чоловіками. Екскурсовод вибрав Євгена, щоб продемонструвати нелегкі нюанси життя лицарів. Він повісив на Женю важку кольчугу, дав дерев’яну шаблю, висвятив у лицарі, але не вистачало останньої деталі. Екскурсовод запитав, чи має Женя дівчину. Той сказав, що ні. Екскурсовод сказав, що це погано. Потім Женя покликав мене. На мене вдягнули перуку й нас із Євгеном символічно одружили.

Ми швидко ходили кімнатами, де висіли різні картини. Я насолоджувалася моментами, коли мені проводять екскурсію. Цікаво було подивитися на це з точки зору людини, котра сама проводить екскурсії. Екскурсовод жартував про тещу й дозволяв нам фотографувати, поки ніхто не бачить.

До мене підійшов один молодик. Вперше він підійшов до мене ще в Шиффенбергу, коли я йшла до автобуса. Він запитав, чому я йду сама й сказав, що я ще молода й маю спілкуватися з людьми. Тепер він заговорив зі мною про літературу, бо, як виявилося, він отримує PhD з компаративістики. Я подумала, якими ж стрьомними можуть бути літературознавці. Чомусь ми заговорили про Аристотеля. І я сказала, що є теорії, які заперечують аристотелівську логіку (це все, що я можу про це сказати).

Дорогою до автобуса до мене підійшов наш університетський гід, який запитував вранці, чи я з України. Він запитав, що я вивчаю, чи я на один семестр тут. Я відповіла «так». І він сказав: «Але може залишишся й на довше?». І я відповіла: «Все може бути». Потім ми про щось говорили, про культуру, про вечори інтернаціональної кухні в «Lokal International». Потім він попросив мене дати свої контакти. Я ще не мала німецького номера, тому запропонувала фейсбук. Він дав мені свій телефон, щоб я знайшла свою сторінку, я знайшла. Він подивився на мою фотографію й сказав, що я не схожа на себе. Я сказала, що на фото мені 18. Він відповів, що зараз я виглядаю краще. Для мене це було дивним.

В автобусі я сіла ліворуч від Євгена. А ліворуч від мене опинився той компаративіст. Як виявилося, він з Персії (принц Персії). Він запитав: «Як ти думаєш, скільки мені років?». Я не люблю ці запитання, бо не вірю в лотереї й вгадування віку. Але я тикнула пальцем у небо: «Тридцять». І на 100% вгадала. Мені було дивно, що чоловік у свої 30 тусується з нами.

Ми говорили про освіту, життя, життєвий вибір, щось таке. І раптом він сказав мені: «Я не очікував, що ти стільки знаєш, що ти така зріла (mature)», «Коли я побачив тебе, я подумав, що ти…» і я розповіла йому історію про те, як у 15-16 років мене багато хто при першій зустрічі вважав тупою, може, через світле волосся. І він нарешті сказав це: «You are so deep». Я подумала про океан. Він почав розповідати, що жінки дозрівають раніше, що мені потрібен хтось старший, бо всі ці хлопці – діти (і він показав на Євгена, який говорив іспанською з двома дівчатми). Він сказав, що ззовні мені 20, а всередині – 28 (і так я визначила свій психологічний вік). Він говорив, яка я чудова, красива й розумна, а я відповіла, що для мене це чути незвично. Він заперечив, що все треба називати своїми іменами. А потім він сказав, що ми маємо обов’язково зустрітися за кавою. На щастя, в мене не було німецького номера. Він сказав, що готовий зареєструватися у фейсбуці заради мене. Я сказала, що це зайве, ми можемо ще десь перетнутися, наприклад, у корпусах, адже обоє навчаємося на англістиці. Він погодився з цією думкою й сказав, що буде дуже погано, якщо ми не зустрінемося. Він сказав: «I’ll kill you». І мені стало трохи стрьомно. На щастя, я його досі не зустрічала.

Дорогою до гуртожитка ми йшли з Євгеном і Ахмадом. Ми про щось говорили, дорога була доволі довгою. І вже ближче до гуртожитка Євген чомусь спитав мене про моє особисте життя, типу скільки в мене було хлопців. І я відповіла (звісно, не всю правду). Хоча запитання здебільшого стосувалося мого статевого життя. І я вирішила у відповідь запитати Євгена про його статеве життя. І тут Євген відповів, що він досі цнотливий, що він береже себе до весілля. Мені стало трохи ніяково. Ахмад виявився на боці Євгена, бо такі традиції в Узбекистані. Хоча, як все-таки вдалося з’ясувати під час розмови, в Узбекистані діють патріархальні закони, суворі лише до дівчат, адже хлопців ніхто перевіряти не стане.

Я сказала, що дуже важливо знати про секс, мати якусь культуру сексуальної освіти в суспільстві, адже незнання може призвести до небажаних вагітностей, венеричних захворювань і т.д. Хлопці про щось розпитували мене, я відповідала. Я повідомила, що не мала романтичних стосунків рік, тому для мене все це як з іншого життя. Потім я сказала: «Тепер ви знаєте все про моє брудне життя». І Євген обурився, що я не маю вважати себе брудною чи винною.

Ввечері ми з Ахмадом йшли на Грюнбергерштрасе пити чай з хлопцями. Ми вийшли, Ахмад запитав, чи я вмію їздити на велосипеді. Я відповіла ствердно. І тут Ахмад сказав, що має другий велосипед, і ми можемо поїхати на Грюнбергерштрасе. Я відповіла «Чому б ні», сіла й поїхала, після велосипедної перерви в кілька років. Важко не опинитися на велосипеді, коли ти в Німеччині.

На Грюнбергерштрасе був Женя й Назар, ми пили чай, обговорювали те, як вранці поїдемо в Франкфурт святити паски. Якоїсь миті Ахмад сказав, що має щось для Євгена, й витяг із сумки глиняного узбека-копілку. А нам з Назаром презентував по магніту «Самарканд». Ми були в шоці. Назар сказав, що всі узбецькі хлопці такі.

Потім Назар пішов, прийшли Петро й Роман. Ми про щось говорили. Під кінець вечора я думала, як змінюється життя: ще тиждень тому моє коло спілкування на 90% складалося з дівчат. Несподівано Женя запропонував зробити мені масаж рук. Я погодилася. Він м’яв мої пальці, тер мої долоні, і я почувалася дивно, але приємно. Коли він клав свою велику долоню на мою, в моїй пам’яті крутилися смутні спогади, а десь під сподом вигулькувала туга, стара, як світ. А потім сталося ще більш дивне – Роман сказав: «Не вмієш ти масаж робити», взяв мою другу руку й почав м’яти її. Я спробувала побачити себе збоку й просто не ставила зайвих запитань.

Назад ми йшли з Ахмадом. Я вперше йшла без Жені, тому завела Ахмада кудись трохи не туди. Ми вийшли на правильний шлях, але Ахмад, схоже, не дуже довіряв моєму внутрішньому компасу, тому звірився з картою. Дорогою він розпитував мене про різне. Я називаю його «curious», допитливим, йому справді все цікаво, як дитині. Але найцікавішою темою для Ахмада була саме та заборонена тема. Якоїсь миті він зайшов аж надто далеко. Пізніше Петро розповів, що Ахмад був дуже вражений розмовою зі мною, адже в Узбекистані про таке говорити не можна. Я пожартувала, що стала для Ахмада амбасадором сексуальної освіти.

Мені таки вдалося вирватися з допитливої бесіди й піти спати. Але часу на сон було небагато, адже попереду йшов Великдень.

          

День 4: перша паска

В четвер треба було встати за будильником, щоб піти на лекцію про систему освіти в Німеччині. Завдяки Жені за два дні я вирішила майже всі бюрократичні проблеми, на які люди витрачали до десяти днів. На лекцію прийшло небагато людей, зокрема я одна з української мафії. Схоже, вечір напередодні в «Локаль Інтернаціональ» для всіх мав різні наслідки.

Я зустріла дівчину із Самари, Лізу, а також Ахмада, познайомилася з Джейкобом з Нью-Йорка. Дуже цікаво спостерігати, як люди намагаються вимовити твоє ім’я: «І-і-і-ра». На лекції нам розповідали про напрями й рівні освітньої підготовки, шкалу оцінювання, в якій замість 100 балів, здається, 15. Також німці пишуть у розкладі час проведення пари «12:00 – 14:00», але це означає, що пара почнеться на 15 хвилин пізніше й закінчиться на 15 хвилин раніше. Цього часу має вистачити, щоб дійти з одного корпусу в інший. Крім того, в Німеччині існують спеціальні курси для тих, хто хоче бути вчителем і викладачем, тобто із самим дипломом бакалавра чи магістра в школу не пустять. Студенти записуються на курси через електронну систему «StudIP», на сайті університету можна знайти описи курсів, час проведення, ім’я викладача, формат оцінювання (екзамен / презентація / «term paper»). Є різні формати занять: лекції, куди можуть прийти під 200 людей, семінари й тьюторіали, де існує обмеження на кількість слухачів.

Загалом, все зрозуміло, з могилянськими уявленнями про світобудову можна зорієнтуватися в цій системі. Потім ми пішли на екскурсію кампусом. Насправді, весь Гіссен – це один великий кампус, по якому розкидані корпуси. Ми пішли до двох «Філософікумів», де сконцентроване все життя гуманітаріїв. Найцікавішим відкриттям стала величезна бібліотека, де все, знову-таки, автоматизовано. Це центральна бібліотека, але також у корпусах існують менші. Ми не заходили до книжок, але натомість спробували розібратися з принтером. Магія полягає в тому, що зі свого студентського можна щось роздрукувати. Спершу треба в спеціальному автоматі покласти на студентський гроші, скинути через комп’ютер потрібний файл на номер студентського, потім вставити студентський у принтер, натиснути кнопочку – вуаля!

На 16-ту годину всі ми, Олена, Петро, Євген і я, зустрілися в кабінеті на Гьотештрасе. Нам сказали прийти, бо це щось дуже важливе щодо «residence permit». Ми з Женею вже почали заповнювати анкету, але потім виявилося, що це для тих, хто не мають отримувати візи, наприклад, для громадян США. Якщо нам треба буде залишитися довше, ми підемо в Ратхаус за тиждень до закінчення терміну дії візи, і там усе зроблять. З’ясувавши ці питання, ми з полегшенням вийшли на вулицю. Поки ми говорили, з’ясувалося, що Петро і Олена збираються наступного дня їхати до Франкфурта. Як виявилося, і Євген, і я, також хотіли би поїхати до Франкфурта. Тим паче, що всі ми маємо безкоштовний проїзд. Тому ми вирішили зібратися і поїхати вранці разом.

Ввечері я пішла на Грюнбергер штрасе. Ми домовилися пекти паску. Женя сказав: «Треба спекти паску. Хтось міг би це зробити. Наприклад, хтось на букву «І». А хтось на букву «Є» міг би допомогти». Женя покликав також Петра й Романа. Поки хлопці збиралися, ми з Женею мали душевні розмови. Вже до цього ми виявили, що ніхто з нас наразі не має дуже близьких стосунків з представниками протилежної статі, але має негативний досвід таких стосунків. Женя питав мене, яким має бути ідеальний чоловік. Я відповіла, що ідеальних не буває, але чоловік має не боятися брати на себе відповідальність, не тікати в найпотрібнішу мить і вміти впоратися з проблемами.

Коли ми були на кухні, я готувала опару, а Женя збивав жовтки з цукром. Він спитав мене: «Чому так трапляється, що люди розлучаються?», і я відповіла: «Мої батьки розлучилися, коли я була на першому курсі». Женя запитав: «Чому?», а я зрозуміла, що не можу цього пояснити людськими словами. Він питав: «Вони не любили одне одного?», і я відповіла: «Ні, вони дуже любили одне одного». «Тоді чому ж вони розлучилися», – запитав Женя. І я відповіла, що любові недостатньо. Мабуть, це залежить також від побуту. Крім того, якоїсь миті мій тато почав відокремлюватися від нас, він жив ніби в своєму світі й не міг дати собі раду. Крім того, в нього були проблеми з алкоголем. Мама тягнула всю сім’ю на собі і не витримала. Але вони дуже любили одне одного.

Женя не міг цього зрозуміти. Й нарешті він запитав мене: «То ви спілкуєтеся з татом?». І я відповіла: «Мій тато помер у листопаді». Женя відповів: «Царство йому небесне». Я кивнула, і мені було так дивно чути це стосовно свого тата. Так само як дивно чути розповіді мами про те, як вона приходить до нього на могилу, доглядає землю на його могилі, перевіряє вінки, обмотує хрест. Я досі не знаю, як про це говорити, якими словами, тому деякі мої друзі не знають про смерть мого батька.

Тоді Женя припустив, що для мене це не стало великим ударом, бо ми, напевне, не спілкувалися. І я відповіла, що за чотири роки життя окремо я стала більш самостійною, але це нічого не означає. Я сказала, що за рік до смерті тато був на війні лікарем, йому постійно доводилося працювати з пораненими й трупами. Він помер від виразки. Женя спитав: «То ви весь цей час спілкувалися?». Я відповіла: «Так». Я хотіла розповісти йому, як в останній тиждень, коли ми бачилися, ми провели багато часу разом, багато говорили, їли разом. Тато несподівано захотів купити мені взуття і одяг, ми ходили магазинами, я міряла одяг і показувала йому. Тоді ми купили моє божевільне вельветове плаття, яке мама назвала схожим на штору в театрі. Тоді я зрозуміла, що нарешті вперше за довгий час відсуваю багато підтримки, захисту й уваги від тата, що він саме той батько, якого я завжди мріяла бачити поруч. Він багато разів говорив, як сильно любить мене. І я встигла сказати йому, що люблю його. Але всі ці пояснення застрягли в моєму горлі, і все закрутилося переді мною. Я відповіла лише: «Так», схиливши голову над каструлею, і ми перевели тему.

Потім прийшли хлопці, заварили чай і ввімкнули музику. Паска йшла за планом. Напередодні я знайшла рецепт на сайті «ТСН». Женя нагуглив, як буде німецькою «дріжджі», купив масло, ванілін, ізюм, приніс борошно, молоко, яйця, цукор. Роман поїхав за додатковими яйцями, супермаркети працювали до 20:00. Поки тісто підходило, Євген з допомогою самого вінчика, без міксера, збив крем з білків і цукру. Петро ввімкнув пісні гурту «Low Roar». Ми пили чай, Роман, типовий львів’янин (якщо такі бувають), затятий технар-науковець, любитель солодкого (він харчується солодощами і «Редбулом» замість людської їжі) придумав накрити лампу червоним стаканом. І все довкола стало червоним.

Ми залили тісто в дві каструлі, постелили на низ знайдений на кухні пергамент, змастили його маслом. На диво, наші дві паски не згоріли й добре пропеклися. Десь у процесі хлопці придумали, що треба якось пофарбувати яйця. Згадали традиційний метод із цибулею. Хлопці начистили лушпиння й поставили варити на півгодини, через півгодини вимкнули і поклали в воду яйця. Тим часом допеклися паски. В мене не було зубочистки, тому я встромила ножа й вирішила, що можна вимикати.

Ми з Петром навіть здивувалися, бо в глибині душі підозрювали, що все могло не вийти. Але паска стала успіхом. Ми залили паски кремом і залишили в Жені кімнаті до неділі. Євген провів мене залізничною колією в темряві до мого гуртожитку. Як виявилося, гуртожиток не спав. На першому поверсі дуже голосно грала музика й кричали люди, ми зрозуміли, що там вечірка. Я попрощалася з Євгеном і збиралася лягати спати. Коли я вже була в піжамі, хтось постукав у двері. Це був Женя. Він сказав, що прийшов разом з Романом подивитися на вечірку. Він покликав мене. Я відмовилася. Він сказав, що бачить по моїх очах, що я хочу піти. Я перевдяглася й пішла.

Коли ми прийшли, блок відчинили не одразу. Всередині був розкиданий двошаровий туалетний папір. На кухні було темно й повно людей, грала музика. Люди курили на балконі, випивали на кухні, говорили, сміялися, кричали, танцювали. Я відчула, що відстаю від них на півпляшки вина, тому не захотіла залишатися. На тверезу голову це більше схоже на проїзд в маршрутці в годину-пік. Женя сказав, що побуде 15 хвилин і піде. Він залишив куртку в моїй кімнаті.

Через хвилин 15 Женя і Роман таки прийшли до мене. Вони забрали куртку, а перед тим, як іти, Женя сказав, що зранку з нами до Франкфурта також поїдуть дівчата з Південної Африки.

День 3: локально-інтернаціональний

Я знову прокинулася рано, після 7-ї. Тепер у мене були каструля, дощечка і навіть ніж, який я забрала з кухні на Грюнбергерштрасе під час приготування дерунів. Зранку ми зустрілися з Женею і знову пішли на Гьотештрасе. Жені потрібно було ще кудись іти, тому він залишив мене біля «Філоософікуму». Вперше я йшла Гіссеном сама на більш-менш вагому відстань. Крім того, попереднього дня на «InfoTisch» мені видали карту. З картою почуваєшся впевнено.

На «InfoTisch» не було черги (мабуть, вже всі встигли, крім мене). Мене приймав студент, котрий час від часу плутався в документах і перепрошував. Я не обурювалася. Цей хлопець був дуже «френдлі», розповів про «Lokal International» («Локаль Інтернаціональ»), де збираються іноземні й місцеві студенти на всякі вечірки й презентації, зокрема того ж дня мав бути виступ президента університету, а потім фуршет з шампанським. В ході моєї реєстрації виявилося, що я пропустила дві зустрічі з моїми менторами з кафедр англістики й славістики, бо зустріч було призначено днем раніше. Я отримала завдання написати менторам. Потім мені надавали цілий пакет папірчиків із інформацією й послали в кабінет навпроти. В кабінеті навпроти мені видали зелений папірець – тимчасовий студентський, сказали приходити за справжнім студентським у середу й повідомили, що я можу залишитися в Гіссені на ще один семестр, як учасниця програми «Еразмус +», лише якщо мій український університет дасть згоду.

Я завважила цю інформацію. Тимчасовий студентський дав право на безкоштовний проїзд по майже всій землі Гессен, тому я могла безтурботно кататися автобусом. Правда, за день до того Женя приніс мені свій проїзний, який він отримав на весняних курсах. Ми зустрілися з Женею біля «Кубару» о першій і пішли в гості до пані Надії. Надія Степанівна викладала в мене українську мову, тепер вона працює над дослідженням у Гіссені. Пані Надія тепло нас прийняла, ми випили чаю. Тут все відчувається більш камерним і домашнім, а люди, особливо з України, стають ближчими. Пані Надія розповіла, що скоро приїде Орися Мар’янівна Демська. Я познайомилася з Назаром, який отримав ступінь PhD у гіссенському Центрі досліджень східної Європи. Але за півгодини треба було бігти далі, бо мені призначили зустріч з координаторкою програми «Еразмус +» на Гьотештрасе.

Я добігла, знайшла кабінет, дочекалася другої години, прочинила двері, побачила біляву жінку, котра попросила мене німецькою зачекати за дверима. Я зачекала. Тим часом з інших дверей вийшла жінка, яку я одразу впізнала, – місіс Зігрід, котра займалася нашими документами, посилала нам листи про зарахування й заспокоювала мою паніку, коли щось пішло не так з платежем за кімнату. Нарешті ми зустрілися. Місіс Зігрід провела мене в кабінет, розпитала про дорогу, а потім нас прийняла місіс Юлія-Софі, координаторка. Ці дві жінки надзвичайно милі. Я підписала папірці, отримала чек на стипендію за два місяці, потім розповіла, що маю «термін» у банку. Місіс Зігрід дала мені велику кольорову карту Гіссена, щоб я не загубилася, показала, де я можу отримати стипендію за чеком. Наприкінці я поділилася нашими планами святкування Великодня. Місіс Юлія-Софі й місіс Зігрід запитали, яка в нас, українських студентів, релігія. Я забула, як буде «православ’я». Місіс Юлія-Софі запитала: «Orthodox?». Я засумнівалася. Тоді вона запитала, чи є в нас у церкві лави. Я сказала, що немає. Тоді це «orthodox». Але в Гіссені самі католики й протестанти, тому православних можна знайти хіба у Франкфурті.

Після нашої приємної розмови я пішла на заплановану зустріч у «Шпаркасе». В банку мене просили німецькою зачекати, тому я не дуже зрозуміла, куди мені йти. Таке трапляється зі мною, коли люди щось кажуть німецькою, а я не розумію й почуваюся дурною. Я дочекалася фрау Юнг. Фрау Юнг люб’язно назвала мене «фрау Бойко», потисла руку, запросила до себе в кабінет і запропонувала водички. Спершу я відмовилася, а потім взяла пляшку. Я спитала фрау Юнг, чи можемо ми говорити англійською (бо напередодні в мене ще запитували, якою мовою краще). Фрау Юнг трохи зашарілася, сказала, що погано володіє англійською, але старанно намагалася піти мені на зустріч. Так, з поганою англійською й поганою німецькою, ми знайшли спільну мову. Правда, там треба було більше чекати, поки фрау Юнг щось понатискає в комп’ютері, пити водичку й ставити дуже багато підписів на спеціальному електронному пристрої. Нарешті ми закінчили, фрау Юнг підкреслила маркером мої номери банківського рахунку, видала стос паперу й відпустила з миром.

Від «Шпаркассе» я зайшла в ще один банк, якось пояснила, що хочу отримати гроші за чеком, в мене запитали, якими купюрами краще, дали спеціальну картку, я вставила її в автомат, і автомат дав гроші.

На п’яту годину треба було йти «Локаль Інтернаціональ» слухати президента. «Локаль Інтернаціональ» розташований під вікнами мого гуртожитку, тому йти було недалеко. Там ми зустрілися з Женею, а потім і з багатьма іншими людьми. Були там і місіс Зігрід з місіс Юлією-Софі. Женя з ними про щось поговорив. Зокрема, він отримав відповідь з Могилянки, що нам не дозволять залишитися на ще один семестр, бо інші також хочуть поїхати.

В «Локаль Інтернаціональ» зібралося багато іноземних студентів, треба було знайомитися з людьми. Але імена входили в мою голову й одразу виходили. Коли ми з Женею всілися й почали про щось говорити, ззаду почувся голос: «Вы русские?!», і Женя відповів: «Ні». Так ми познайомилися з дівчиною із Самари, і я знову забула її ім’я.   

Виступ президента був дуже «інспайрінг». Президент, вочевидь, чоловік з індійським корінням, вітав нас і говорив, що кожен, хто повчиться у Гіссені хоча б семестр, може вважатися випускником, може вважати університет Юстуса Лібіха своїм майже домом. Потім виступали представники різних відділів по роботі з іноземними студентами, зокрема й наша місіс Юлія-Софі. Ведуча казала: «Не хвилюйтеся, шампанське буде вже скоро».

І коли всі договорили, люди встали й вишикувалися в чергу за: шампанським, шампанським із соком, соком, снеками. Я вирішила ризикнути й узяти шампанське із соком. Женя познайомився з африканцем Фабіаном, котрий керує хором «Голоси Африки». Женя пообіцяв прийти до нього на репетицію.

До нас підійшла дівчина із Самари, вона щось дуже активно розповідала. Потім ми познайомилися з дівчатами з Чехії. Дівчина із Самари склала про них таке резюме: «А*уенные тёлки». Женя попросив її висловлюватися м’якше. Дівчина із Самари відповіла, що не помічає за собою вживання грубих слів, у Росії це звично. Я повірила. Женя непомітно злиняв.

Ми з дівчиною із Самари довго про щось говорили, точніше вона більше говорила. І раптом вона запитала, що я думаю про «весь цей» конфлікт на сході України. Не пам’ятаю, чи я щось відповіла, але дівчина із Самари сказала, що це не потрібно таким росіянам, як вона, що це все входить до інтересів влади, що людей зомбує телебачення. Я частково погодилася.

Перед тим, як піти, дівчина із Самари попросила мене порадити якісь книжки. Я відчула, що недарма навчаюся на літературознавстві, але згадати змогла небагатьох, зокрема Воннеґута, Жадана й Андруховича. Потім дівчина із Самари пішла, а я знайшла Женю. Євген познайомив мене з Ахмадом з Убекистану, повне ім’я – Ахмаджон. Женя пожартував про те, що є чай із такою назвою. Пізніше ми заснували рубрику «Пласкі жарти від Євгена». Ми добре говорили втрьох. Виявилося, Ахмад також не вживає алкоголь, як і Женя. В них утворилася коаліція.

Люди потроху розходилися, грали екзотичну музику, дівчата з Південної Африки танцювали й бісилися. Женя пішов танцювати до них. Я дивилася, як танцюють африканські дівчата, й раптово в мене виникло відчуття того, що життя прекрасне. А потім ми з Ахмадом побачили китайця, котрий танцював як робот. Ахмад запитав, чи люблю я танцювати. Я відповіла, що лише з друзями за компанію. Він розповів, що в Узбекистані прийнято запрошувати до танцю своїх родичів і друзів. Я сказала, що це нагадує весілля. Ахмад відповів, що в Узбекистані здебільшого танцюють на весіллях. Я пригадала незабутній досвід святкування весілля моєї подруги Олі. Тоді Ахмад запитав: «То ти незаміжня?». І я відповіла: «Так».

Поки ми говорили, Женя дотанцював, а «Локаль Інтернаціональ» мав зачинятися. Вдень Женя звозив мій ноутбук у спеціальний сервіс «HRZ», там мені за 15 хвилин встановили драйвер, тож я мала доступ до Інтернету (за паролем Євгена). Тому заснула я не так рано, але сон мій був цілком здоровий.