Український стенд на Франкфуртському книжковому ярмарку

Колись я ходила на події «Книжкового Арсеналу» й думала, що було би круто потрапити за лаштунки цього всього. А вже навесні 2016-го мені запропонували поволонтерити на Арсеналі. Тоді ми з Юлею і Настею розкидали землю для поетів (яку потім Настя намагалася продати книговидавцям, бо землі навезли справді багато), носили палети й спускалися в касках у підвал Арсеналу. Словом, було весело. Я подумала: що могло би бути ще неймовірніше за це? Тоді я чула багато про Франкфуртський книжковий ярмарок, бо це одна з найважливіших подій книжкового світу на цій планеті взагалі. Хто міг тоді знати, що життя закине мене в Гіссен, від якого поїздом до Франкфурта якихось 45 хвилин, та ще й безкоштовно за студентським.

Минулого року я майже не думала про Франкфуртський ярмарок, бо була зайнята, м’яко кажучи, питаннями виживання «серед цієї смертної любові». Цього року, вочевидь, мої справи покращилися (хоча бентега завжди зі мною), тож я вирішила, що час настав. Єдиним, що я запам’ятала з інформаційного поля минулого року, це те, що були високі ціни на вхідні квитки, навіть для студентів. Тому українська креативно-підприємницька жилка підказала мені спробувати податися на акредитацію для блогерів. Я думала, що це, мабуть, неможливо. Але найгірша дія – це бездіяльність, тому я випробувала свою вдачу. Мені знадобилося прочитати правила акредитації (ох ці німці, всюди правила), вдатися до дрібної магії і зробити собі таку німецьку штуку, як імпресум (Impressum), – це, по суті, моя поштова адреса, яку ви бачите праворуч. Власне, я вже колись проходила акредитацію на Львівський форум видавців, тому знаю, що це має бути нескладно. Більш того, Франкфурт планував прийняти близько 10 тис. журналістів, тож, як на мене, процес мав бути максимально автоматизованим. Так воно й виявилося.

Отже, якщо тобі дають таку можливість, треба максимально нею користуватися. І це стосується не лише книжок, а й життя взагалі. Тим паче, що в мене саме була пауза між кінцем моїх дедлайнів для курсових (від яких я вже трохи дуріла) і початком нового семестру. Хоча перешкодами для повної свободи були мої роботи, гулянки в гуртожитку і втрачені навички діставатися кудись більше 30 хвилин. Хай там як, я вирішила почати із середи, 10-го жовтня, і саме з відкриття українського стенду. Тим паче, на українському стенді були люди, котрих я знаю.

Франкфуртський виставковий центр розташований там, де рік тому я ходила на концерт «Blink-182». Але перш ніж я знайшла вхід, довелося трошки покружляти. Спершу мене здивувало, що на вході не було очікуваних величезних черг, все було доволі спокійно. Десь уже на вихідних до мене дійшло, що перші 3 дні ярмарок відкритий для фахівців і приватних відвідувачів (Fachbesucher und Privatbesucher), а на вихідних ярмарок відкритий для всіх. Так само було з продажем книжок: спершу я не розуміла, чому нічого не можна купити, а потім настали вихідні, коли видавництва почали все продавати.

Тож я опинилася всередині й одразу зрозуміла, що ярмарок не просто великий, він величезний. Спершу це навіть лякає, як і думка про те, що обійти все просто неможливо. Проте мені дуже сподобалися рухомі стрічки, на які стаєш, і вони перевозять тебе через перехід. Спершу я думала, що це для лінивих, але наблукавшись залами, я зрозуміла, що такі відстані самостійно долати не дуже й просто. Єдина незручність – всередині виставкового центру було доволі душно. Зате у внутрішньому дворі – чудово, адже погода протягом усього ярмарку видалася незвично сонячною для жовтня й Франкфурта.

Я пройшлася кількома павільйонами, де кожен стенд присвячений певній країні: від величезного простору Франції чи Італії до невеличкого стенду Казахстану. Ближче до запланованого часу відкриття я прийшла до українського стенду. І зустріла Юлю. Власне, я очікувала зустріти свою одногрупницю Юлю, бо ми про це говорили раніше, але виявилося, що ще одна моя могилянська одногрупниця Юля працює в «Українському інституті книги» (УІК), і це чудово. Власне, саме УІК, який є державною установою, був відповідальний цього року за організацію стенду. І кажуть, що саме цьогорічний стенд був найкращим за всі часи участі України, бо попередні стенди були якісь «не такі». Україна брала участь в ярмарку третій або четвертий раз. Десь так і сказав представник Генералконсулату України у Франкфурті на відкритті: «Це третій раз Україна бере участь… ой, вибачте, мені кажуть, що вчетверте…». Крім того, я впізнала жіночку з українського консулату, яка читала з листочка на презентації Жадана у Франкфурті. Ще я ідентифікувала німецького перекладача того ж таки Сергія Вікторовича Жадана.

Стенд був доволі компактним і містким, серед презентованих українських видавництв можна було знайти книжки від детективів і «Включите свой мозг» (не завадило б нарешті) до праць про сталінський терор, голодомор і Євромайдан. Мотто України було «Senses of Ukraine» (у сенсі «відчуй/пізнай Україну»), гаслом ярмарку взагалі було «I’m on the same page» («Я на тій самій сторінці»), що також можна перекласти в контексті «Я підтримую/ поділяю це» і стосувалося прав людини.

Більше того, український стенд був інтерактивним – можна було притулитися до фотофігур українських письменників (Жадан, Андрухович, Забужко та інші метри) і послухати, що вони кажуть. Неважко здогадатися, що за ці дні я так і не послухала нікого, бо щоразу думала, що матиму час пізніше. Мене лише здивувала фотофігура письменниці Вікторії Амеліної, яка навіть приїхала на ярмарок і про яку я раніше не чула. Якоїсь миті мені здалося, що я починаю випадати з контексту сучасної української літератури.

Коли відкриття почалося, дівчата з УІКу, Марія та Вікторія, хвилювалися і передавали слово почесним бюрократам. Спершу слово мав німецький чиновник. Закінчивши привітання, він сказав, що йому час кудись іти. Йому подарували українські сувеніри, зокрема дерев’яну миску, і він зник. На місці цього пана я би далі пішла збирати сувеніри. Хоча коли я побідкалася, що шукаю нову торбу, одна з Юль нишком передала мені торбу «Senses of Ukraine», за якою тепер мене ідентифікують знайомі й незнайомі люди в Гіссені. Тож після німця говорили мої улюблені представники українського консулату. Говорили про інтимність, говорили гарно й душевно, як уміють лише в Україні (я теж люблю поговорити), хоча слова далеко не завжди переходять у дії. Чомусь така красномовність видалася мені трохи дивною (може, не дуже щирою).

Попри все, на стенді зібралося справді багато людей. Перекладала з української на німецьку (і навпаки) чудова перекладачка Тетяна Супрун. Біля мене стояв кумедний вусатий чоловік, котрий спочатку знаходився якось дуже близько, а коли в нього не вийшло щось сфотографувати, він сказав щось схоже на «Йопересете!». Мене навіть пройняло почуття ностальгії. Якщо вірити Фейсбуку, то цей чоловік журналіст.

Photo credit: Александр Афонин

Після промов всі активно відреагували на заклик пригощатися українськими стравами. Насипали вареники, наливали борщ, вино і чай. Поки я йшла (іноді я йду повільно), гості розібрали елегантні скляночки із салатом «Шуба». Пізніше наливали коньяк, який особливо сподобався гостям зі стенду Казахстану. Всі спілкувалися, ділилися інформацією, краєм вуха я підслухала, як якийсь чоловік палко розповідав, що поляки вкрали в нас Міцкевича. Знову згадалося щось рідне. Тільки вже з трохи іншої перспективи. До речі, деякі мої знайомі-поляки, коли вип’ють, кажуть, що Львів (Львув) – це польське місто, але це вже зовсім інша історія.

Поки всі їли, ми з однією з Юль вирішили пройтися залами. Юля показала мені помпезний стенд Росії з погрозливим пролетарським гаслом «Читай Россию». Кажуть, що за іронією долі той стенд робив якийсь виходець мало не із західної України. В росіян були якісь ковбасно-сирні нарізки, але без ажіотажу. Схоже, на всіх стендах знайшлося щось поїсти й випити: сендвічі, випічка, шоколад, шампанське, пиво, залежно від країни.

В одній з зал ми натрапили на арабів, які не їли  не пили, але презентували арабських ляльок (оманських Барбі, як сказав нам чоловік у довгому білому вбранні). Також цей чоловік розповів нам, що на батьківщині в нього є мережа шкіл.

Коли ми добряче поблукали й повернулися до українського стенду, дівчата розповідали мені цікаву «інсайдерську» інформацію. Наприклад, що книжки англійською про голодомор і революцію вони позичили в бібліотеки Києво-Могилянської академії і якщо вони їх загублять, то будуть змушені платити 10 тис. гривень за кожну книжку. Незважаючи на це, одна з Юль сказала, що все зроблено за гроші платників податків, тож моя мама може почувати себе причетною до участі України в ярмарку, як і Юлина мама теж.

На завершення культурної програми один кухар з української кулінарної команди «Фігаро» влаштував шоу зі створення шоколадно-горіхово-ягідного шедевру у вигляді вишиванки, який всі потім залюбки з’їли. Пролунав сигнал, який оголошував закриття павільйонів для відвідувачів. Я побула ще трохи. Дівчата збиралися далі щось робити, наприклад, для іншої роботи, перекладацької. Рухома стрічка повезла мене до виходу. Я відчула себе трохи як у сцені якогось кіберпанк-фільму з величезними вітринними вікнами високих будівель, легким шумом рухомої стрічки й майже відсутністю людей довкола. Півтора роки я не бувала на великих книжкових подіях.        

Жадан у Франкфурті

Я зайшла до міської бібліотеки Франкфурта. Дорогою ледь не заблукала, бо, як виявилося, Гугл-карти не завжди знають несподівані повороти і маленькі провулки. А в центрі Франкфурта вузеньких заплутаних вуличок вистачає. Я зайшла до бібліотеки і здивувалася: під футуристичними колонами стояли рядами стільці, біля входу був столик з помаранчевими келихами (ця дивна німецька звичка мішати алкоголь з різним не-алкоголем), а головне – в бібліотеці було повно людей в офіційних костюмах і красивих майже вечірніх сукнях. Це жодним чином не зашкодило моїй самооцінці, бо в своїх червоних вузьких джинсах я виглядаю чудово в будь-якій ситуації. Вирізнявся від усіх ще той, заради кого я прийшла, – Сергій Жадан у його «класичних» чорній сорочці, джинсах і кедах.

Стало зрозуміло, що люди здебільшого знали одне одного. Це було ніби зібрання якоїсь секти, секти українських мігрантів, я потрапила туди випадково, лише тому, що підписана на сторінку Генерального консулату України у Франкфурті на Фейсбуці. Красиві українські жінки у сукнях фотографувалися і говорили між собою російською на якісь такі теми гламурних тусовок (в моєму уявленні про гламурні тусовки). Якоїсь миті мені хотілося підійти до Жадана, котрий пив вино за столиком, і спитати: «Сірожа, хто всі ці люди?». Людей було й справді багато. Це значить, що вони небайдужі до стану сучасної української літератури.

Я звикла бачити на презентаціях Жадана молодь, переважно студенток, але менше з тим. Ми ж опинилися в трохи іншому контексті, в не-українському контексті. Я очікувала побачити просто презентацію німецького перекладу «Інтернату». Натомість усе почалося з виступів франкфуртських чиновників, один з яких несподівано почав розповідати про Валуєвський циркуляр і Емський указ і ще більш несподівано сказав, що був у Емсі (sorry, але в мене почалися флешбеки зі шкільних часів). Потім виступила красива молода українська жінка з українського консулату, яка чимось нагадувала стереотипну школярку: зокрема тим, що читала текст з папірчика, хвилювалася, часом плуталася, але була щирою і вдячною. Всі ці формальності знову нагадали мені якісь випускні й збори в актових залах, але це все лише моя пострадянська свідомість. Під час промов чиновників Сергій Жадан сором’язливо відмахувався, коли його називали «зіркою сучасної української літератури» й часто уважно роздивлявся свої руки (я теж так часом роблю).

Власне, всю цю презентацію задумали з трьох причин: відсвяткувати День Незалежності України (все відбувалося 6-го вересня), передати франкфуртській міській бібліотеці добірку українських книжок і презентувати переклад «Інтернату», котрий отримав відзнаку на Ляйпцизькому книжковому фестивалі. Коли Сергію Жадану нарешті дали слово, він похвалив ініціативу передати бібліотеці книжки і дуже вміло перевів розмову в інше русло. Він сказав приблизно таке: ми з товаришами часто розвозимо книжки до бібліотек Луганської й Донецької областей.

Крім Жадана, під колонами сиділи двоє перекладачів роману: чоловік-німець говорив німецькою, жінка-українка перекладала німецькою й українською. Жадан говорив українською, хоча відомо, що він знає німецьку, десь він навіть підказував перекладачці або трохи не погоджувався з нею. Українські жінки попереду мене також підказували переклад, голосно сміялися й активно кивали, ніби всім своїм єством прагнучи показати, що вони все розуміють: німецькою, українською, та й взагалі. Сергій Жадан говорив українською, бо якою ще говорити українському письменникові. Його слова були чіткі й ритмічні: він знав, що казати і коли робити паузи, він у цій справі не перший рік.

Перекладач вів розмову про «високе», про літературу, про роман «Інтернат» і запитав щось про Ремарка. Це логічно: Ремарк писав про війну, Жадан пише про війну. На це Сергій чемно відповів, що в Україні тривають дискусії про те, коли ж з’явиться «український Ремарк» і напише про українську війну, але ці «естетські» дискусії не мають нічого спільного з реальністю. На мить я згадала, як мене обурювали люди, котрі теж у дискусіях вирішували долю Всесвіту,а потім поверталися до гуртожитків з тарганами. Дійсність не можна заперечити. Так сталося, що ця дійсність – війна. Жадан розповідав, що війна ніколи не була його темою, але вона прийшла туди, де він виріс. Це як в анотації до «Інтернату»: Паша ніколи не цікавився війною, але сталося так, що війна зацікавилася ним. Жадан казав, що спершу йому та його колегам було важко знайти слова, аби писати про війну. Мені відомо, що це таке, – коли тобі геть бракує слів, щоб говорити про щось. Особливо про це. А потім Сергія перебили.  

Якоїсь миті мені здалося, що цей чоловік, письменник Сергій Жадан, виглядає стомленим. Я згадала перший курс, жовтень, «Книжковий Арсенал» і проект «Розділові» із «Собаками в Космосі». «Собаки» грали кавер «Radiohead – No Surprises», Жадан глушив портвейн «з горла» на сцені і під легкий музичний супровід зачитував «Марата» (тоді вони ще не поклали його на музику), а мені перехоплювало подих, як перехоплює подих від закоханості або всесвітньої туги. Потім я була на якихось читаннях, презентаціях, на ще одному концерті (коли все ще було безкоштовно), і поступово все змінилося, Жадан став якимось дуже популярним і «мейнстримовим», а згодом на концертах почали збирати гроші для армії. Востаннє я була, мабуть, на презентації «Месопотамії», ну і ще бачила Жадана в «Арсеналі». На «Месопотамії» моя одногрупниця запитала, чи не залишаюся я підписати книжку. Я подивилася на чергу і подумала, що ще встигну іншим разом. До речі, я маю книжки одного письменника, якого мені довелося знати. Мені здавалося, що я завжди встигну підписати ті книжки. Але ось я раптом опинилася далеко, а того чоловіка вже не стало. Тому я вирішила, що треба сходити на презентацію Жадана у Франкфурті.

Після обговорення Сергій зачитав уривок з «Інтернату», той момент ближче до фіналу, коли Паша випадково опиняється в лікарні й має допомагати пораненому солдатові. Це уривок про відповідальність і необхідність вибору. Перекладач зачитав німецький уривок, який чомусь виявився довшим. Наприкінці Сергій попросив слово і сказав приблизно таке: я розумію, що останнім часом презентації українських письменників перетворилися на політичну пропаганду, але ми повинні сьогодні говорити про війну, і тоді наступного разу, можливо, ми зможемо зачитувати одне одному вірші про любов. Він звертався за підтримкою до тих людей, європейців, які також можуть вплинути на ситуацію.

Після презентації українські жінки запросили гостей на частування «традиційними українським стравами». Такої презентації Жадана я ще не бачила. Було зрозуміло, що ці люди вдягнули сукні й костюми, щоб випити келих шампанського із соком, поговорити, сфотографуватися, поїсти «традиційні українські страви». Одна сива жіночка вбралася у все жовто-блакитне і в різних місцях, типу наплічника, вона мала тризуб. Чи хотіли ці люди говорити про війну? Як сприймала цю атмосферу людина, котра всі ці чотири роки спостерігає війну на власні очі?

Деякі люди розмовляли із Сергієм, вишикувалася черга за автографами (але точно не така, як на презентації «Месопотамії»). Під колонами були якісь книжки, які можна було купити, зокрема й німецький переклад (дуже красивий, але дорогий переклад від видавництва «Suhrkamp»). Я вихопила «Ворошиловград». Згадала, як Віра Павлівна Агеєва казала нам, що «Ворошиловград» читати варто. І я вирішила, що цей час настав – треба підписати книжку.

Я стояла й думала. Я думала: «Іро, зовсім не обов’язково говорити з письменниками, яких ти читаєш і досліджуєш. Як завжди каже сам Жадан, найкращі поети – мертві поети». Сергій Жадан узяв у мене книжку, спитав моє ім’я, і я наважилася запитати щось таке (уявіть, як я почервоніла): «Можна запитання? Які Ваші прогнози? От у Вашому романі, в «Інтернаті», все закінчується якось… з надією». На що Сергій Жадан трохи задумався і відповів, що «Ну так, з надією», що все повернеться, але це буде нескоро й нелегко. Я задумалася: «Як все може просто повернутися?», але потім згадала, як у романі Паша думає про те, що хотілося би повернутися додому й просто забути все, але потім сам-таки визнає, що це неможливо забути, це на все життя. Я знову подумала про себе, про те, що мені не дуже є куди повертатися, та й якби я повернулася, все б точно не було таким, як раніше. Дім, де я виросла, де помер мій батько, мама продала, щоб я могла вчитися і не повертатися. Раніше я думала, що війна й мене особливо не стосується, але мій тато був там, тому історії про те, як сепаратисти обстрілюють машини з червоними хрестами, залишаться зі мною до глибокої старості.

Але потім я подумала (вся ця складна асоціативна операція тривала насправді кілька секунд): «Іро, ти песимістка. Драма-квін. Тобі й справді не вистачає віри (надії / любові)». Сергій Жадан повинен вірити в перемогу, як і всі ті люди, хто там є за нас, інакше нічого не вийде. Якось враз мені здалося, що вся ця історія з війною є дуже особистою для Жадана. Я подякувала (досі червона), взяла книжку і з якимось почуттям піднесеності (мабуть, «по понятіях» Канта) пішла під франкфуртський дощ ловити поїзд до Гіссена. На «традиційні українські страви» залишатися не стала.    

День 5: Франкфурт-на-Майні, Україна-на-Майні, Південна Африка-на-Майні

В п’ятницю довелося вставати рано, бо автобуси ходили рідше. О 10-й я мала бути на вокзалі. Я приїхала на вокзал десь за двадцять десята, нікого ще не було. Тому я нарешті могла оцінити вокзал – він справді симпатичний.

Тиняючись і оцінюючи, я виявила, що на вокзалі є вайфай, але до нього треба отримати пароль за 5 євро/ день. Крім того, я натрапила на кольорову стіну. На стіні було написано щось типу «Долучайтеся, малюйте, не соромтеся». Будь-який шматок стіни в Німеччині одразу викликає певні асоціації. Я подумала про це.

Мої друзі не прийшли о 10-й (ще не асимілювалися з пунктуальними німцями), але все-таки прийшли. Причому прийшли майже всі одразу. Женя побіг мені на зустріч і ми обійнялися біля стіни. Дівчата вирішили повторити за Женею, тож я обійнялася ще із Симпаті, Ґабі й Луїзою. Коли всі привіталися, підійшов чоловік і попросив нас зробити це ще раз. Як виявилося, чоловік фотографує і наразі шукає ідеї для якогось конкурсу, де темою є рух. Ми із Сейпаті пробіглися й обійнялися ще кілька разів.

Потім виявилося, що в святкові дні (а це було перед Великоднем, страсна п’ятниця) не ходять автобуси з гуртожитка на Унтерхофі, де живе Лена. Крім того, потрібно було чекати ще одну дівчину, бо вона проспала. Поки ми чекали, дівчата влаштували фотосесію біля стіни. В Петра і Сейпаті виникли такі самі асоціації, як у мене. Вони запитали: «Це шматок Берлінської стіни?». І ми вирішили, що все може бути.

Симпаті сказала, що їй з дитинства багато розповідали в школі про історію Німеччини. Вона сказала, що німці взяли шматки своєї історії й помістили в музеї. Я подумала про Україну. Потім почалася розмова про Південну Африку. Петро питав дівчат, якою мовою говорять в Африці. Дівчата розповідали про історію колонізації й казали, що африкаанс – мова колонізаторів, така собі суміш кількох європейських. Насправді в Південній Африці є дуже багато мов. Дівчата жартували в стилі «у моєму племені говорять…». Ми з Петром згадали про російську в Україні. Мені здалося, що між Україною й Африкою є щось спільне.

Дівчата розповіли, що Ґабі хоче знайти перукаря. Ґабі мала африканські косички. Ми запитали, чи це якась традиційна зачіска. Виявилося, що це просто мода.

Нарешті, коли минула якась година, прийшли дівчата, до відправлення поїзда на Франкфурт було не більше десяти хвилин. Дівчина, яка прийшла останньою, одразу завела зі мною розмову. Діді сиділа навпроти мене в поїзді й розпитувала про Україну. Ми говорили про політику, права жінок, роботу, освіту. В Південній Африці високий рівень безробіття, корупція, «кумівство». Я казала, що в Україні те саме. А ще в Південній Африці чоловік може мати п’ятьох дружин, і всі вони мають служити йому.

Десь за хвилин сорок ми були у Франкфурті-на-Майні. Нарешті я мала можливість придивитися до вокзалу ближче, бо попередня наша зустріч була дуже напруженою й мимобіжною. Вокзал виявився великим.

Ми вирішили пройтися містом, дівчата шукали перукаря. В п’ятницю майже всі магазини, крім деяких точок екзотичної їжі, були зачинені. Мене здивувало те, що на вулиці перед вокзалом повно східних мотивів на вивісках і в рисах людей.

Однією з особливостей Франкфурта є поєднання «традиційних» німецьких будиночків з хмарочосами. Хмарочоси там справді високі, я ледве побачила верхівку. Женя захотів видертися на якийсь хмарочос. Ми погодилися. Женя нагодував дівчат бананами, й ми пішли.

В перший ліпший хмарочос нас не пустили, але підказали, куди йти. Ми прийшли на «Main Tower» – точку, популярну серед туристів. Я побачила вітрину із сувенірами з написами «Main Tower»: значки, ведмедики, кружки, футболки… Ми купили квитки по 7 євро за пільговою ціною для студентів і пішли до рамки. Я відчула себе ніби знову в аеропорті. Я зняла куртку, шарф, виклала телефон, поклала рюкзак, пройшла через рамку, вдягнула все назад. Ми зайшли в ліфт з іншими людьми. Коли ліфт поїхав вгору, в усіх позакладало вуха. Я відчула себе ніби знову в літаку.

Ми вийшли на п’ятдесят якомусь поверсі. Потім ще трохи піднялися пішки й опинилися на оглядовому майданчику. Мені завжди страшно підходити до краю, хай навіть все супербезпечно. Нагорі справді гарно й видно. Ми фотографувалися, потім дивилися, що є у Франкфурті. По той бік Майну Петро помітив будинки, схожі на хрущовки. Можливо, це була оптична ілюзія. Можливо, ні.

Поблукавши на п’ятдесят якомусь поверсі, ми зголодніли й вирішили пошукати якийсь стріт фуд. Женя, як економіст, проаналізував, що ми заплатили по 7 євро, щоб піднятися на п’ятдесят якийсь поверх.

Ми блукали вуличками Франкфурта й натрапили на турецьку кухню. Власники погано говорили англійською, але були дуже люб’язними. Я змогла замовити якийсь суп. Діді запитала мене, що таке «shawarma». Я спробувала пояснити. Дівчата взяли шаурму й фалафелі. Всі, крім Жені, поїли й були задоволені. Женя по п’ятницях постить. Як виявилося наступного дня, Женя почав постити, щоб його дід став менше пити. І це подіяло з першого разу.

Поївши, ми вирішили піти до собору, який бачили з вежі. Собор тут називається «Dom». Перед собором була вузька вуличка з мистецькою галерею, перед якою тинялося кілька жебраків і хтось грав на акордеоні.

Католицькі собори дуже високі й вражаючі. Ми обійшли довкола, повернулися, знайшли вхід. В цьому соборі, як і в багатьох інших, можна за гроші піднятися на оглядову вежу. Ми вже побували на вежі, тому лише зайшли всередину. Всередині молилися люди й блукали туристи. Мене привабили свічки, тому я поклала в скарбничку 50 центів, взяла свічку й поставила біля Марії, яка тримала на руках розіп’ятого Христа.

Ми вирішили піти далі до Майну. Женя й Луїза залишилися в соборі на службу. Ми дійшли до мосту, де було багато людей і багато замочків з іменами. На другому боці Майну Лена й Петро показали мені лайфхак – безкоштовний туалет у пивниці на пароплаві.

Ми сіли на березі Майну. Трава не була дуже чистою, але менше з тим. Звідусіль було чути церковний дзвін. Ми говорили про щось, Ґабі розпитувала Петра, як він опинився на економіці, й розповідала про соціальні науки в Південній Африці. Ми сиділи на траві, поруч пропливали качечки й пароплави, люди збиралися сім’ями на траві, діти каталися на роликах.

Ми заговорили про алкоголь і вирішили кудись зайти. Лена й Петро повели нас між вулицями. Ми опинилися в кварталі, де багато пивниць. Ми зайшли до першої-ліпшої пивниці. Там була бармен..ка(?), схожа на чоловіка й компанія людей напідпитку. Один чоловік почав запрошувати нас випити пива й питав дівчат, звідки вони. Бармен…ка(?) хвацько заспокоїла чоловіка. Сейпаті хотіла кави, якої в цьому барі не було, тому бармен…ка(?) підказала нам кафе «Принц-жаба». Ми знайшли кафе, яке всередині виявилося чомусь іспанським. Ми замовили по склянці яблучного вина, Сейпаті замовила кави з віскі. Сейпаті обирала між «Джеком Деніелзом» і, здається, «Джонні Вокером». Їй вирішив допомогти англомовний чоловік, який сидів біля барної стійки. Нам принесли напої. Ми про щось говорили. Потім до нас підійшов англомовний чоловік. Він сказав: «Я заплатив за ваші напої. Але є єдина умова – ви повинні відкласти свої телефони й спілкуватися. Ви належите до різних культур, вам є про що поговорити». Ми відклали телефони. Єдине, потрібно було відповісти на дзвінок Жені й Луїзи, які нас шукали.

Ми багато про що говорили. Ґабі запитала, як зрозуміти, що ти подобаєшся хлопцеві. Я зробила припущення, що ніколи неможливо зрозуміти, що в тих хлопців в голові. Дівчата розповіли, що африканські хлопці можуть чіплятися на вулиці, свистіти, казати «кс-кс», робити компліменти, а якщо дівчина не відповість, вони почнуть казати «Не така вже ти й красива», «Кому ти взагалі потрібна» і т.д. Ми з Леною вирішили, що в Україні є щось схоже, зокрема з «кс-кс». Дівчата розповіли, що в Південній Африці найбільш привабливою частиною жіночого тіла є попа.

Ми допили своє яблучне вино, яке виявилося трохи кислим, дівчата пропустили пару філіжанок кави з віскі й «Секс на пляжі» (це я вперше сьорбнула «Секс на пляжі»). Ми вирішили йти в бік вокзалу. Дорогою все було гарним і квітучим. В «Принці-жабі» дівчата просили навчити їх якогось поганого слова, як це трапляється під час «міжкультурного обміну». Хлопці навчили їх казати «сука». Ми йшли вулицею, Луїза з Женею відстали, Ґабі обернулася й крикнула: «Сука!». Якийсь хлопець між Ґабі й Луїзою озирнувся й подарував Ґабі неоднозначний погляд. Ми вже думали, що він піде в атаку. Петро попередив Ґабі, що в Німеччині багато російськомовних людей, тому слід бути обережними.

Дорогою з Франкфурта до Гіссена ми обговорювали питання сім’ї й свободи. Сейпаті сказала, що не хоче виходити за когось заміж, варити їсти, прибирати й сидіти тихо, поки чоловік приходить зі слідами чужої помади на комірі. Вона сказала: «I want to fuck other people too». Наші з Євгеном погляди здалися Сейпаті консервативними, бо ми спрямовані на створення сімей. Петро й Лена сміялися з нашої розмови.

Вечір я не дуже пам’ятаю. Здається, ми ще пили чай на Грюнбергерштрассе. А потім треба було лягти спати якось так, щоб знову встати рано й поїхати на екскурсію до Шиффенберга й Вецлара.     

День 1: Ankunft

Я заснула з увімкненим світлом, мабуть, тому, що глибоко вдихала і видихала. Речі були зібрані, книжки й одяг розкладені по пакетах, полиця перемотана харчовою плівкою, як порадила Оля. Десь посеред ночі я стала прокидатися. У вікно світив повний Місяць, він часто вночі змушує почуватися трохи божевільною. Я прокидалася і засинала, прокидалася і засинала, мене мучили думки про те, як я дотягну всі речі, як мені їх стане на чотири місяці, я уявляла, як треба буде щось спитати в людей, якою мовою їх питати?

Якоїсь миті я знову прокинулася і зрозуміла, що час настав. Була четверта година, я зібралася в темряві і подумала про те, що найближчі чотири місяці не доведеться збиратися в темряві. Постукала в двері до вахтерші, та вийшла, спустилася зі мною, відчинила двері й сказала без якогось тепла в голосі: «До побачення». Я була вдячна, що ніхто не питає мене, куди й навіщо я йду, що нікому немає діла. Під’їхав тролейбус, тролейбус довіз мене й різних літніх жінок та чоловіків до метро. Коли я підійшла до метро, щось спрацювало не так. Всі стояли під дверима. Я подивилася на час початку роботи: 5:30. Я подивилася на годинник: 5:29. Жінки й чоловіки купчилися під дверима, в повітрі зависло очікування. «Клац!» – потік линув усередину.

На залізничному вокзалі я зустрілася з мамою, ми пішли на південну сторону й сіли в автобус до аеропорту, Скайбас. Я розповідала якісь байки, мама запропонувала мені шоколаду. Я погодилася, але їсти було важко. Автобус хвилин 10-15 стояв на Харківській. Нас довезли до терміналу Д. Коли ми вставали, я взяла свій рюкзак за ручку згори, і ручка порвалася.

На вході до аеропорту ми пройшли через рамку і сіли чекати. Чекати треба було години три. Ми випили кави з автомату, я відчувала, що дико нервую. Здавалося, що я ніколи ще так не нервувала, хоча в житті було всяке. Я ніколи до цього не була за кордоном, я ніколи не літала літаком. Я знала, що тут усе продумано й рутинно, а там – невідомо.

Ми чекали на мого друга дитинства Сергія, який їхав з Дніпра в Суми на олімпіаду з медицини через Київ. Я нагуглила йому дешевий спосіб доїхати з пересадкою на Харківській на автобус до міста Борисполя й звідти до аеропорту. Сергій пропустив свою зупинку, але таки доїхав, правда лише до терміналу Б. Мама погодувала нас відбивними зі словами: «Їж, бо невідомо, коли ти ще так наїсися». В мами й Сергія зав’язалася розмова про медицину, я гуглила кількість зупинок S-Bahn’у до залізничного вокзалу Haupbahnhof. Час спливав, я нервувала ще більше. Коли час настав, мене мало не вивертало назовні. Ми попрощалися перед рамкою, мама сказала: «Тобі там ще так сподобається, що не захочеш звідти повертатися. Не хвилюйся, все буде добре. Ти смисл мого життя».

Я зняла куртку, годинник, витягла з рюкзака ноут, показала взуття, вдягла куртку, годинник, засунула ноут, показала паспорт, йшла, йшла, йшла, вихід D16 виявився останнім. Показала паспорт, мене попросили зачекати. Було ще двоє людей, нас довезли до літака автобусом кольору хакі, ми зайшли в літак – там уже було повно людей. Я сіла на своє місце біля вікна й біля двох німок. Коли літак почав підніматися, позакладало вуха. Літак піднімався, гудів, внизу все ставало маленьким, і раптом мене почало відпускати. Ми летіли десь 2,5 години, я перевела свій годинник на годину назад і спостерігала за краєвидами, намагаючись визначити, в якій ми країні. Польща згори схожа на ламінат. Коли ми сідали й шасі торкнулися землі, пасажири зааплодували. Я зрозуміла, чому, тому теж поляскала руками. Жінки поруч зі мною були дуже люб’язними. Ми довго їхали смугою в аеропорту й нарешті спинилися. Але вийшли не одразу, бо на вихід підійшов поліцай, котрий перевіряв паспорти. Коли я нарешті вийшла, поліцай подивився мій паспорт, дружньо спитав, куди я збираюся їхати, що я збираюся робити, я відповіла тремтливим голосом: «Ту Гіссен. Стаді» і ми попрощалися.

Я йшла за стрілочками, які вказували на місце видачі багажу. Місце було неблизько: треба було то звернути праворуч, то ліворуч, то спуститися, то піднятися. Я побачила симпатичного чоловіка, який виглядав як справжня рок-зірка: його одяг, волосся, тату. Нарешті я дійшла до пункту призначення. Спершу треба було показати паспорт і отримати штамп. Звільнився один хлопець, він ніби закликав мене до себе. Я підійшла, привіталася й ніяково запитала: «Where can I get my baggage?», і він відповів: «Your luggage... is behind me». Він був дуже милим, помітив, що це моя перша подорож за кордон, а потім виявилося, що він сам з Гіссена. Я вирішила, що це добре. Він запитав, як я буду діставатися до Гіссена, я розказала про S-Bahn і поїзд, він усе підтвердив, потім я запитала, як дістатися від терміналу 2 до терміналу 1, він запитав, чи великий у мене багаж, і порадив безкоштовний жовтий автобус від терміналу 2 до терміналу 1. Я подякувала й пройшла далі. Я очікувала одразу побачити багаж, але його не було. Я застигла. До мене підійшов чоловік і запитав, чи в мене великий багаж. Я подумала і вирішила, що відносно великий. Чоловік запустив стрічку, з якої виїхала чиясь величезна сумка. Я зрозуміла, що щось не так. Чоловік також. І тоді він вказав на стрічки, на яких по колу каталися валізи. Я побігла до стрічки, але своєї валізи не бачила. Чоловік підійшов до мене знову й спитав англійською: «Ви ж з Києва?». Я відповіла: «Так». А він: «Це речі з Рейк’явіка» й вказав на табло «Рейк’явік». Я зрозуміла, що сталося, спитала, де речі з Києва й подякувала. Нарешті пішла й виловила свою валізу, знайшла вихід і опинилася на зупинці жовтого автобуса. Люди довкола здебільшого говорили німецькою, дехто російською. Поки нас везли від літака до виходу,ми проїжджали повз літаки «Vietnam Airlines» і «Lufthansa»,  якийсь мужчина не-німецької зовнішності сказав другому мужчині російською: «Смотри, какая птичка. Я б на такой полетал».

Я доїхала від терміналу 2 до терміналу 1, одразу знайшла вихід до Regionalbahnhof. Я намагалася робити все якомога швидше, бо на гіссенському вокзалі мене мав чекати Женя. Настав час першої зустрічі з Fahrkartenautomat. Це такий автомат, який працює замість каси. Я потикала кнопки, обрала одну поїздку Франкфуртом, виходило майже 5 євро. Я засунула десятку. Автомат не взяв. Я спробувала інший, автомат не взяв. Я підійшла до чоловіка з великими вухами й спитала, що робити, якщо автомат не бере купюру. Він порадив спробувати інший автомат. Я спробувала, й десь на четвертий чи п’ятий раз квиток випав. Я зраділа, спустилася до поїзда, пересвідчилася в поліцая, що доїду до вокзалу, через кілька хвилин приїхав поїзд. Я зайшла. Поїзд їхав легко й швидко, на вокзалі я була через хвилин 10. На платформі мене покликали якісь люди, я озирнулася й помітила свій шарф на підлозі.

Десь на стіні був знак «Поїзди дальнього спрямування», за яким я пішла, там стояв ще один автомат. Із цим пішло краще, я ввела «Гіссен», автомат попросив 15 євро, отримав і видав квиток. Я вийшла до колій. І зрозуміла, що на квитку не пишуть номер колії. Неподалік стояла співробітниця залізниці, яка побачила мій погляд і запитала німецькою: «Чого ви хочете?». Я запитала англійською, де поїзд до Гіссена, жінка люб’язно мені вказала на колії 14-16. Нарешті я зайшла в поїзд на Гіссен. Було десь 14:30. Женя мав би чекати мене до 15-ї. Ми їхали, оголошували зупинки: «Нехсте хальте», «Нехсте хальте», але Гіссена все не було. Я подумала, що взагалі дивовижно, як це я сама дістануся до Гіссена. Ми їхали півгодини, 40 хвилин, але Гіссена не було. Я нервувала. Нарешті, коли вже майже минула година, оголосили Гіссен. І мені стало неймовірно радісно, коли майже біля виходу я побачила Женю.

Женя виявив, що мені треба забрати ключ у «key-box» у гуртожитку на Leihgesterner Weg. На щастя, він мав велосипед, запитав дорогу й поїхав. Я чекала на автобусній зупинці. Я спостерігала за людьми. Одразу стало зрозуміло, що тут люди з різних культур, багато мусульман. А ще тут можна палити на зупинках. Я чекала, через хвилин 40 Женя повернувся з ключем і сказав сідати в другий автобус. Ми рушили. Я підійшла до водія, яким виявилася жінка, й спитала, чи можу я заплатити й скільки. Жінка була не в настрої. Вона сказала «цвай унд фюнфцен євро», я переплутала «фюнфцен» і «фюнфціг», дала їй 60 центів, вона не дуже радісно сказала, що це «цу філь» віддала решту й квиток. На якійсь зупинці велосипед Жені впав. Автобус зупинився, шефиня підійшла до нас і сказала Жені, що велосипед можна везти лише на спеціальному майданчику попереду, але наразі там була дитяча коляска. Женя сказав мені не хвилюватися, виходити на кінцевій зупинці, він мене там зустріне, і вийшов з автобуса. Я намагалася зрозуміти, що відбулося. Я дивилася в вікно, читала вивіски німецькою, назви вулиць. Настрій у мене був приблизно: «Що я тут роблю?».

Ми зупинилися на світлофорі, якийсь чоловік покликав мене, я озирнулася й побачила, як за вікном Женя махає мені рукою. Я усміхнулася. Потім він пару разів проїжджав і махав мені. Мені здавалося, що такого для мене вже давно ніхто не робив. Ми зустрілися на Айхендорффрінгу, дійшли до гуртожитку, відчинили двері й опинилися в кімнаті. Кімната виявилася хорошою, але не настільки, як я очікувала. Потім виявилося, що в кімнаті кабельний Інтернет, і кабель треба купувати самому. Ми домовилися, що Женя проведе мене до супермаркету й поїде за кабелем. Ми зайшли на кухню, де зустріли турка Мікаеля, він головний на поверсі. Мікаель був дуже дружнім, курив кальян і погодився позичити мені свій посуд на день, тільки за умови, що я не готуватиму в цьому посуді свинину. В мене були лише привезені чашка, виделка, ложка й чайна ложка. Женя пообіцяв принести мені посуд з їхньої кухні на Грюнбергер штрасе.

Женя показав мені шлях і залишив у супермаркеті «Пенні». Я купила вівсянку, рис, хліб, масло, каву, чай, сосиски і тарілку у відділі «все по 1 євро». Коли я прийшла в гуртожиток, Женя вже повернувся й розмовляв у коридорі з Евою з Вісконсена (“I am John Johnson, I come from Wisconsin”), вони познайомилися на весняних курсах, які я пропустила через навчання.

Ми підключили кабель, але Інтернет не працював. Женя поніс кабель у кімнату Еви, потім поніс ноутбук, потім приніс все назад, покликав Еву з її «Маком». Ми пробували різні варіанти, нічого не виходило. Ми витратили багато часу. Інтернет тут працює лише за спеціальним паролем, який мені поки не видали, тому Женя дав мені свій. Але Інтернет не запрацював. Ева сказала, що мені взагалі дуже пощастило, що за мене все роблять, бо їй ніхто не допомагав, і вона 3 дні сиділа без Інтернету. Я погодилася, що мені пощастило.

Нарешті стало пізно й Женя сказав, що мені час спати. Коли він ішов, я подякувала йому за все. А він відповів: «Ми, українці, маємо триматися разом». І ми домовилися зустрітися зранку.

Я лягла спати з думкою про те, що пізно ввімкнула телефон і не змогла сказати мамі, що доїхала жива. Заснула я швидко, ще не було 12-ї.