Ґєт хай бай зе біч

Коли проводиш багато часу з людьми, реальність починає перетворюватися на карнавал абсурду. Жінки з розтяжками, татушками і целюлітом, в кепках зі стразами, манікюром. Чоловіки, схожі на мохнатих тюленів, з обвислими животиками, лисинами, страшними зубами й нігтями, з печаттю сірого рагульства на смаглявому лиці. Вони мостяться на шматку пляжу впритул, вони туляться одне до одного, захищаючи й порушуючи кордони власного простору. Вони бігають за пивом у найближчий магазин, де ціну в сезон піднімають вдвічі, вони курять тонкі цигарки «еЛДе», гризуть сушених бичків і купують своїм дітям трубочки зі згущонкою, надувають нарукавники, матраци і знімають одне одного на камеру телефона.

Я лежу пластом і чую десь поруч гучний діалог. Хлопчик років десяти не хоче сидіти й чекати, поки батьки скупаються в морі. Батьки – молода жінка зі світлою обвислою шкірою, яка під сонцем стала червоною, в чорному купальнику, з чорним фарбованим волоссям, скрученим в «дулю»; чоловік – молодий, довгий і худий, проте не вищий за жінку, в купальних трусах-шортах, з волосяним покровом на тілі й печаттю сірого рагульства на смаглявому лиці. Поруч, крім хлопчика, є на пару років молодша дівчинка і ще одна зовсім маленька дитинка. Мене дивує те, що діти доволі симпатичні, чого не скажеш про пропиті лиця їхніх батьків. Можливо, через років п'ятнадцять вони також втратять блиск своїх карих очей і будуть здаватися пережованими й виплюнутими.  Мене дивує те, що в цієї пари троє дітей.

Хлопчик сперечається з батьком. Батько наказує йому сидіти на березі, поки вони з матір’ю підуть купатися. Чоловік виразно говорить: «Ми што, с мамой скупнуца нє можем? Мама здєсь целий дєнь сідіт, пока ви купаєтєсь. Ти уже сколько купался? А мама ні разу!». Мама сидить мовчки, поки хлопчик намагається щось довести. Хлопчик каже: «Ви мнє обєщалі, што мнє нє прідьоца сідєть со Святіком! А вдруг мнє в голову напєчьот!». Мама мовчить. З характерного тону мужика зрозуміло, що він вже пристойно випив. Коли хлопчик ображається, мужик каже: «Нє дєлай кіслоє ліцо» і перехиляє майже порожню двушку «Тетерева».

На це хлопчик відповідає, що буде слухатися тільки маму, а мужик йому не указ, він йому взагалі ніхто. Якоїсь миті мені здається, що цей мужик – не рідний батько хлопця. Проте може бути й навпаки. Я сприймаю це нормально, кризою маскулінності мене вже не здивуєш. Натомість коли хлопець шукає підтримки в матері й питає, що йому робити, мати нарешті відповідає: «Я скажу тєбє то же самоє». Бій програно, мужик, хитаючись, іде до води гратися з найменшою дитиною, здається, що він ось-ось завалиться в воду, мов великий худий білий кит, простромлений гарпуном. Хлопчик на березі не може заспокоїтися, він говорить, що цей мужик взагалі не може бути батьком, він нічого не вартий, він не може впоратися навіть з однорічною дитиною. На це мати відповідає: «Ти нормальний вобщє?», встає, йде  й поринає у товщу води разом зі своїм коханим.

Я дивуюся, як такі люди можуть мати трьох дітей. Моя мама відповідає мені на це: «Дурне діло не хитре». За деякий час закохані вилазять з моря і починають збиратися. Мужик бере на руки найменшу дитину й іде понад берегом. Якимось дивом він жодного разу не впав. За деякий час на пляж повертається хлопчик і починає розпитувати, чи не бачили тут сріблясті босоніжки 22-го розміру. Босоніжок нема. Хлопчик зникає. За деякий час з іншого боку з’являється мати хлопчика і починає розпитувати, чи не бачив хто дитячі босоніжки. У її п’яному погляді є щось звіряче. Жінка не знаходить босоніжок і йде. Моя мама каже: «Оце так персонажі» і починає сміятися.

Люди довкола реагують на ситуацію. Одна жінка розповідає історію: «Вчора сиділа пара з двома дітьми, випили 5 літрів пива, чоловік пішов і приніс ще 3 літри і дві сухі рибини, діти просили їсти, жінка відрізала їм якоїсь сурогатної ковбаси, ще й впустила на покривало».

Я сама бачила щось таке дивне. Двоє жінок із дітьми грали в карти. Дівчинка попросила пити. Її мама сказала, що води нема, є тільки пиво. Жінка дала дівчинці відпити пива зі свого стакана. Дівчинка понюхала стакан, зробила маленький ковток, скривилася, а потім перехилила стакан і зробила більший ковток. Її мати схопила стакан із криком «Куда?».  

Маленькій повненькій дівчинці в яскравих оранжевих плавках батько дав відпити «Старопрамена» із зеленої банки. Батько встав і зайшов у воду, мов бегемот з програм про життя тварин, його білий живіт спадав масивним каскадом на плавки в обтяжку.

На пляжі ще й не таке побачиш. Тут дуже людно, тому місця зазвичай займають зранку: приходять і стелять свої покривала. Моя мама встає біля шостої, йде займати місце й купається в ще чистому морі. Я встаю о сьомій / пів на восьму і вважаю це героїчним подвигом. Першого дня відпочинку ми вирішили залишити покривало на ніч. Зранку мама його не знайшла. Чужі покривала хаотично лежали в піску й воді, на деяких з них лежали п’яні тіла людей. Наше покривало якимось дивом прибило в обід до берега. Ми згадали, що перед тим був день ВДВ. Ми думали, що розгадали цю таємницю, але на ніч покривало більше не залишали. Іншого дня мама о шостій ранку прийшла на пляж. Просто на піску з дрібними ракушками спав п’яний мужик у трусах. Біля нього ніхто не стелив, бо він був обісцяний. Я жартувала, що довго йому доведеться відмивати ці ракушки.

Поки люди зранку займають місця покривалами і йдуть снідати, інші люди приходять і посувають ці покривала. Очевидці починають протестувати й зганяти тих, хто прийшов пізніше. Вони давлять на моральні й етичні принципи, на силу волі й мужність встати о шостій ранку. На щастя, це діє. Але не завжди. Дві старші жінки в леопардових купальниках і з хлопчиком посувають чуже покривало й намагаються постелитися. Цим вони здіймають хвилю протесту. Починається суперечка. Один чоловік у розпачі говорить: «Скільки це ще триватиме? Чому в нас всі хочуть насрати одне одному на голову? Як так можна? Чому всюди неповага? Доки будемо себе так поводити, доти буде наша країна в гавні, буде війна і будуть постійні проблеми».

Звичайно, краще їздити на косу, там море краще – бурхливе й вільне. Але для того, щоб туди доїхати, треба пережити проїзд у набитій маршрутці з бабулями, дідулями, дітьми, морськими надувними штуками і продавцями пахлави. В маршрутках висять вицвілі пам’ятки «Як розпізнати сепаратизм», «Що робити, якщо у вашому місті почалися бойові дії», «Що робити, якщо ви зустріли озброєну людину». Пам’ятки радять не відповідати на агресію агресією й прикривати собою дітей. Тілом розливається млосне солодкаве відчуття нудоти. Вона близько. Вона зовсім поруч.

В місті багато машин з номерами «АН» і «ВВ», що розшифровується як «Донецьк» і «Луганськ». Нещодавно поруч із нами поселилися донецькі цигани. Вони забрали весь посуд зі спільної кухні, готували півсвині й окупували альтанку в дворі. Потім циган зігнали десантники з донецької області. Вони випивали й співали пісні під гітару. Мама каже, що тут можна тільки пити. Потім десантники привели дівчат. Мама чула, що вони говорять про щось доволі стримано, «шифруються». А відкрито вони не можуть про це говорити через повсюдні пам’ятки щодо сепаратизму.

Взагалі, де я тільки не була. Багато де. Але й багато де була. В Бердянську я вперше. Колись батьки поїхали в Бердянськ, а мене залишили з дідом у Приморську. У діда був свій дім з горищем, кури, які несли яйця, і пес Батон. Я страшенно любила діда. Дід страшенно любив мене. Мене навчили казати: «Дєд, кидай курити». А дід відповідав мені: «Кину курить – купим літак». Він так і не кинув курити. Перед тим, як його поклали в лікарню, дід ночував у нас вдома, і скляна банка, що стояла в дворі, була повна недопалків. Дід помер від раку печінки, коли мені було дев’ять років.

Колись у мене був недовгостроковий кавалєр з Бердянська. Чи то з Приморська. Загалом, це місто приваблює спокоєм, якоюсь впорядкованістю й сонливістю. Але я знаю, що якщо тут лишитися на довше, почнеться кіно в стилі Девіда Лінча. Я замислююся. Чим я відрізняюся від цих людей? В мене є розтяжки на попі. Днями я перехилила два стакани вина й пішла купатися. В мене немає чоловіка і/або дітей. Мені важко не відповідати агресією на агресію, особливо в місцях скупчення людей. Мені важко бути щасливою там, де я є, але я стараюся. Взагалі, багато чого в своєму житті я роблю всупереч, наперекір, щоб намалювати свою чітку демаркаційну лінію.

В книжці, яку я читала, Мілан Кундера писав, що забуття – це дуже суперечлива річ. З одного боку, все людство боїться забуття й відчайдушно бореться з ним, намагаючись закарбувати все важливе на тілі історії. З другого боку, забуття позбавляє нас нестерпного тиску пам’яті, дарує нам легкість. Тому я піднімаюся й іду до води. Я заходжу в неї, як заходили мільйони років до мене й заходитимуть після. Вона загадкова, вона ховає в собі життя, різних риб, яких я навіть боюся собі уявити. Я плюхаюся й починаю гребти. Вона тримає мене, вона оповиває мене. Я пливу. В мене нічого не болить, я ні про що не шкодую, я нікого не пам’ятаю. Мені стає легше.  

«Джонні Мнемонік»: пригоди Кіану Рівза і дельфіна-кіборга у світі Могилянки

Нещодавно ми з татом йшли вулицею і він спитав мене: «З якого віку ти себе пам’ятаєш?». Мій тато любить дивні запитання і дивні відповіді. Цим я в нього частково вдалася.

Як виявилося, тато хотів розказати про відкриття. Вчені знають, що пам'ять – це білкова структура. Якщо імпульс одного разу пройшов у мозку й структура сформувалася, спогад залишається назавжди. Інша річ, що інколи спогади залягають десь далеко, за горами актуальної інформації.

Я відповіла, що пам’ятаю себе доволі уривчасто: лише якісь яскраві моменти в 3, 6, 9, 10, 12 і т.д. років. Більш того, мені не подобається, що я не пам’ятаю дуже солідної частини свого життя. Що я про себе знаю? Ось мене жалить бджола під око в дитячому садочку. Ось я сиджу на зупинці з однокласником. Ось цвітуть каштани на вулиці Куйбишева. Ось ми з другом п’ємо пиво на мості на Херсон, він кидає бляшанку з мосту на трасу. Ось моя любов цілує мене і розчиняється в березневому сонці, а я почуваю себе псом (тоді я ще не чула «The Stooges»). Ось Іван краде пляшку поганенького «Шабо» з випускного столу…

Десь півроку тому мене шокувала думка про те, що я забуваю якісь важливі моменти. Якось з нудьги я вирішила почитати СМС-ки на старому телефоні й зрозуміла, що був правий Зігмунд Фройд: ми схильні забувати травматичний досвід.

Протягом останніх трьох років моя пам'ять стрімко наповнюється інформацією. Я боюся, що забуду все.

Я пробувала завести щоденник, але мені ліньки його вести.

Коли ми з Леною сіли дивтися «Джонні Мнемоніка», нам стало смішно. Режисер із перших секунд вивантажив на нас стільки інформації, що ми навіть не намагалися щось зрозуміти.

Але найсмішніше нам стало, коли ми зрозуміли, що та рибина в акваріумі – це не «морський котік» і не рибка, а Джонс! ДЖОНС!!! Колишній військовий Джонс! Кіборгізований дельфін Джонс.

Після перегляду Лена наґуґлила, що Джонс – не просто колишній військовий-дельфін, а ще й наркоман.

Хай там як, Джонс мені сподобався і я все чекала, поки він усім наваляє (і дочекалася).

Але в цілому історія Джонні Мнемоніка видалася мені чимось близьким. Хай простить мене Умберто Еко за надінтерпретацію, але для мене цей фільм виявився історією про хлопця, який потрапив до Могилянки.

До речі, Кіану Рівз не заважав мені сприймати «Джонні Мнемоніка». Навпаки, він дуже тішив око своїм молодим і соковитим виглядом. Весь фільм я переживала за ідеальний костюм Джонні, який має унікальну властивість залишатися чистим.

Отже, Джонні потрапляє до Могилянки і перетворюється на людину-флешку. Як би він не розширював свою пам'ять (свідомість) за допомогою корисних і не дуже речовин, простору для інформації все одно не вистачає. Як сказала Лена «Та в моєму комп’ютері пам’яті більше, ніж у його голові». Приблизно так почуваєш себе протягом перших місяців навчання в Могилянці.

Джонні навіть видаляє дитячі спогади, щоб звільнити місце. І тут виникає запитання. Якщо пам'ять – це білкова структура, то хіба можна її відновити після видалення?

Менше з тим, Джонні все дістало, він наближається до завершення навчального року. І тут настає весняна сесія. В Джонні починається істерика. І він волає посеред згарища, що хоче свіжу сорочку (давно час), холодного пива і жінку за 10 тисяч баксів. Але деканат ставить йому екзамени і нагадує, що без відпрацьованих кредитів не буде ніякої стипендії і ніяких жінок.

Зрештою, Джонні збирає останні сили в кулак, здає сесію, дописує всі письмові й курсову (в чому йому допомагає кіборгізований дельфін) і йде на канікули.

Хеппі-енд.

Але антиутопічність цієї ситуації полягає в тому, що через два місяці настане новий навчальний рік…

Як я провела свій рік

Настав 2015-й рік, рік кози. Козою я називаю свою подругу Марину.

Мої друзі лікують похмілля і вирішують свої справи. Я сиджу вдома і дивлюся серіал з Нагієвим (і це не «Фізрук»). Чудовий час для того, щоб щось підсумувати.

Хоча першим моїм підсумком є те, що час є переважно циклічним.

Минулий рік я зустріла в Києві в доволі незвичній для себе ролі. Першого січня я довго шукала «Київський торт». Вперше в житті я вирішила, що мені конче потрібен цей торт. І я тоді таки знайшла його. Цей рік я зустріла з мамою.

Нещодавно я сиділа в темній кімнаті з відео-роботою Аслана Ґайсумова «Проспект перемоги». Читати в темній кімнаті неможливо і, щоб не задрімати, я вирішила передивитися старі СМС-ки. Тоді я зрозуміла, що Зігмунд Фройд мав рацію. Всі мої трагедії вивітряться і забудуться, бо мені лінь щось записувати і перечитувати старі повідомлення. Те саме може статися і з приємними спогадами. Може, й з усім моїм життям.

Зігмунд Фройд писав, що наша пам'ять має властивість стирати неприємне, травматичне, відкладати його подалі. Чорта з два, думала я, як таке можна забути. Тим паче, що я вважаю себе злопам’ятною. Тепер я розумію, що травматичні спогади справді блокуються. Але найчастіше з них вибудовується найцікавіше.

Я пам’ятаю перші й декілька останніх днів січня. Був тиждень самостійного навчання. Тоді я зустрілася з другом. Ми не спілкувалися три роки. То був дуже слушний момент, бо саме тоді я потребувала міцної підтримки. І я її отримала. Дякую.

14-го лютого до мене приїхала Юля і на кухні її застала ця чудна жінка, яка ходить вночі по гуртожитку. Ми ще довго згадували фразу «Переспати сюди прийшла!».

19-го лютого був сонячний день. Я прокинулася раніше, щоб довчити укр.літ. Було дві пари – лекція і семінар. Коли автобус повертав на Бальзака, подзвонила мама і сказала, що в центрі Києва знову щось горить. Потім перекрили метро. Лена 5 годин їхала додому. Маша була на Майдані. 20-го лютого скасували пари і ми з Галею їхали на вокзал у маршрутці, повній ідіотів. 21-го лютого в Запоріжжі я дивилася телевізор і не вірила, що таке буває не по телевізору.

Був момент (про який не можна казати), коли я зрозуміла, наскільки це близько. Я усвідомила, що дійсно могла втратити когось дуже дорогого мені. Я вдячна за те, що хтось захворів, хтось кудись не пішов, що всі мої знайомі вціліли, навіть якщо дехто з них мене потім дуже сильно образив.

Я пам’ятаю, як ми не потрапили на «Німфоманку» і пішли гуляти нічним Запоріжжям. Світанок застав нас десь біля Дніпра.

Я пам’ятаю, як гарно падає світло на траву в Дубовому гаю о п’ятій ранку. Я пам’ятаю чай на пристані й вино в порту ім. Леніна.

3-го березня був концерт «Почайни» у філармонії. Я випрасувала свою «13-ту» сукню і поїхала на вокзал, щоб залишити валізу в камері схову. Я вийшла на Хрещатику і вперше побачила майдан після подій лютого. Була жахлива мряка. Якісь люди ходили з фотоапаратами. Мокра земля виглядала спід покоцаного тротуару. Десь тут Маша передавала бруківку. Рваною чорною раною зіяв будинок профспілок, прірва наді мною. Лежало декілька плит з іменами загиблих. Майдан тонув у морі квітів. Я в житті не бачила стільки квітів. І тоді я подумала, що жодній жінці не подарують стільки квітів. Люди обирають ненависть і смерть. Люди від народження приречені на смерть, вибір лише в тому, як вмирати.

Хтось зі сцени звернувся з оголошенням, що помер ще один хлопець. Люди вмирали, вмирали й вмирали. Грала «Пікардійська терція». Ми, що блукали під сценою, заклякли на місці. У підземному переході продавали лампадки. Ввечері я сіла на потяг до Дніпропетровська, вранці – на автобус до Запоріжжя.

Цього року в мене навіть був хлопець. Для мене він був музикантом. Але потім він служив в армії й сам не захотів, щоб я його дочекалася. Коли ми бачилися востаннє, він сказав, що провів тиждень в АТО й нарешті зрозумів, що немає нічого важливішого за життя. Іноді в мене виникає бажання дізнатися, чи він живий. А потім я згадую, що дурним щастить.

Я пам’ятаю не лише вино. Юрко Іздрик сказав, що істина є на сторінках жіночих журналів, але я кажу, що істина розкривається в «балконних розмовах». А під ранок закінчується «Байкал» і доводиться пити воду з крану.

Ми хотіли поїхати в Харків, але мама сказала, що це погана ідея. А Маша сказала: «Ти б ще поїхала на екскурсію в донецький краєзнавчий музей».

Але здійснилася інша моя забаганка: ми поїхали на «Форум видавців» до Львова. Я ледве знайшла потрібні мені книжки, а після однієї літературної дискусії ми просто вирішили тікати. Ми так тікали, що опинилися на службі в соборі. Форум був не дуже добрий, але саме місто й моя однокласниця Дана – просто чарівні.

Я бачила зблизька, як люди стають набожними.

Ще я була на «Книжковому арсеналі». Юрія Винничука назвали еротоманом, а він сказав, що «клин клином вибивають». Так я і лікуюся. Тому одні враження витісняють інші. Єдина невиліковна хвороба, якою спекулюють рекламники і політики, - це ностальгія.

Я бачила Сергія Жадана доволі багато разів. В серпні я зрозуміла, наскільки класними є «Собаки в Космосі». В жовтні я підстрибувала під улюблених «300 китайців».

Я багато читала, і навіть встигла прочитати щось для себе. Після Воннеґута, Веллса і Чапека виявилося, що мій улюблений жанр – наукова фантастика. Сама досі не вірю в це.

Я слухала багато музики. Цього року скасували «Best City» і концерт «Depeche Mode». Я знайшла місце, в яке можна писати рецензії на альбоми, тому ця моя пристрасть не згасає. Мене посилали на концерти гуртів «Мельница» і «Symphomania». Я дійсно маю слабкість до музики. І до музикантів.

Я писала про кафе, нічні клуби і стриптиз-бари Дніпропетровська.

Я була в Цюрупинську і бачила свою подругу. Ми були на пристані, на фестивалі Індії в Цюрупинську. Небо над нашим двором зовсім не змінилося.

Я бачила море, в якому живуть дельфіни й величезні медузи. Вночі зорі падали в чорні хвилі, а відпочивальники розкладали фуршети на лежаках.

Я закінчила другий курс і навіть частину третього. В мене, як і в багатьох людей на цьому етапі, з’явилися сумніви, чи це комусь треба (особливо мені). В мене були (і є) дуже цікаві й цінні викладачі. Хочеться подякувати їм за це.

Як каже мій тато, я розміняла третій десяток, але життя моє тільки починається. Я зрозуміла, що на двадцять років уже чогось-таки досягла. На день народження мені подарували троянду, вино, шоколад і рожевого зайця. Я вперше (сподіваюсь, не востаннє) відчула себе «справжньою» жінкою.

Я перечитала «Ловця в житі» і зрозуміла його краще, ніж два роки тому. Тепер в душі мені – шістнадцять.

Мою сім’ю з’їла гангрена.

Я втратила одну бабусю. Моя двоюрідна сестра народила хлопчика. Моя мама вдруге вийшла заміж. Бориса 6 місяців не пускали до України. Тепер я знаю, що заміж можна вийти й тоді, коли тобі за 25.

Я отримала роботу своєї мрії. Хоча ні, я не мріяла про таке, бо не знала, що таке можливо. Але це гарне й близьке мені місце – PinchukArtCentre. Як виявилося, щастя завжди було поруч. Пост медіатора ідеальний для студентів-гуманітаріїв і самотніх людей, бо завжди є з ким поговорити. Крім того, є так багато споріднених душ медіаторів, що блукають між поверхами арт-центру.

З кінця жовтня я не маю вільного часу, тому не маю депресій. Але й тепер, на вихідних, депресії мої мають інший характер.

З шістнадцяти років мистецтво є моїм порятунком від божевілля. Якби мені не розбили серце, я б не купила гітару і не передивилася стільки гарних фільмів.

Пошук роботи став результатом більш глобального мисленнєвого процесу. Цікаво, куди ще мене занесе.

Я маю одну характерну властивість: де б мене не занесло, в кінці кінців, я залишуся самотньою, отже, вільною.

В мене були на диво захопливі любовні пригоди. Іноді я щиро дивуюся, що таке може статися не по телевізору. Я дякую за кожну мить ніжності й суму, приречену застигнути в бурштині. Хоча я ніколи не знаю, що станеться завтра.

Gonzalez-Torres: Perfect Lovers

Зрештою, переможцем є той, хто ще може любити, бо це – найважче.

Я згадую, як моя одногрупниця сказала, що один пінгвінчик із «Мадагаскару» був злим, бо його ніхто не обіймав.

Можу додати, що проблем завдають комплекси, які також є наслідком нестачі любові (так по-психоаналітичному). А ще люди іноді просто не хочуть зрозуміти (це вже по-медіаторськи).

Чому чоловіки розпочинають війни? Чи зміниться щось, якщо обійняти Путіна?

Як каже Настіо Москіто в своїй відео-роботі «Frozen War»: «If by any chance you do not have to kill, be ready to hate, and be hated. If you are uncapable of hating, do try to love, while you are hated».

P.S.

Кохай, рибо, кохай,

хай безнадійно, хай,

хай без жодних надій - 

радій, рибо, радій.

Любов варта всього - 

варта болю твого,

варта твоїх розлук,

варта відрази й мук, 

псячого злого виття,

шаленства та милосердь.

Варта навіть життя.

Не кажучи вже про смерть.

(С. Жадан)