Кіберпростір – місце здійснення мрій

Часто кіберпростір стає місцем, де можна більше, ніж у реальності. Основна паралель усіх фільмів і книжок: інформатик-хакер, який був доволі незграбним у реальному світі (хіба що він мав зовнішність Кіану Рівза) стає героєм у віртуальному просторі. Це ми можемо сказати й про Нео, і про ковбоя Кейса, і про кур’єра Хіро Протагоніста.

Як каже Морфей на одному із тренувань Нео, мускули вже не відіграють ніякої ролі, вся справа – в технологіях (це ж справжній тріумф інформатиків). Ще Морфей каже про те, що ми самі моделюємо свій зовнішній вигляд у Матриці.

Зважаючи на те, що в кіберпросторі ми самі можемо конструювати собі ідентичність, ми ще й можемо робити мрії реальністю. Частково це є в «Особливій думці», коли Том Круз приходить в таке собі місце «фантазійної розпусти», де віртуально можна втілити будь-яке бажання. Також Том Круз відтворює модель реальності, використовуючи голографічний запис із сином.

Певний контроль над емоціями отримують герої «Електроовець», які використовують модулятор настрою й емпатоскоп.

Голографічні проекції Лінди й Флетлайна з’являються в пригодах Кейса.

Також мене зацікавив епізод із якогось роману (не пам’ятаю, якого), де герой опинився на безлюдному острові з коханою жінкою і «застряг» у цьому моменті. Це нагадало мені фільм «Теорема Зеро». Він настільки міфологічний, що я одразу його не зрозуміла. Але суть у тому, що, намагаючись довести теорему (яку апріорі довести неможливо), головний герой Коен Лет (як Когелет, Екклезіаст) знайомиться із дівчиною, яка влаштовує побачення в кіберпросторі. Для виходу в цей простір потрібен спеціальний костюм. Герої моделюють простір – сонячний пляж. У Коена Лета навіть з’являється волосся. А потім виявляється, що дівчина – стриптизерка, яку «підсунуло» Коену керівництво.  

Штучний інтелект (перспективи)

Роман «Нейромант» вважають «наріжним каменем» кіберпанку. Ґібсон змушує нас задуматися над тим, які перспективи мають технології в сфері розробки штучного інтелекту.

Незважаючи на те, що Зимованімота і Нейромант таки зливаються в один «мега-мозок», не всі люди вірять, що таке можливо.

Взагалі, цей пост буде не про Ґібсона, а про молоду американську художницю Сесіль Еванс, яка, вочевидь, начиталася «Нейроманта».

В рамках виставки «Future Generation Art Prize» в PinchukArtCentre Сесіль Еванс презентувала доволі складний проект, пов'язаний із проблемою соцмереж, копії/оригіналу, штучного інтелекту, емпатії.

Заходячи до кімнати з проектом Сесіль, відвідувачі опинялися в кіберпросторі, адже стіни імітували поверхню перших комп’ютерів ENIAC. Кімната була наповнена технологіями, фотографіями-гіперпосиланнями, артефактами штучного виміру. Єдиною справді справжньою річчю був фікус, який, до речі, англійською називається «rubber plant».

Потрапивши в цей кіберпростір, відвідувачі знайомилися із Філом – головним героєм, «хазяїном» цього світу. Філ мав зовнішність актора Філіпа Сеймура Гофмана. І не просто так. Річ у тім, що Гофман помер під час зйомок фільму (здається, «Голодних ігор»). Режисери вирішили не припиняти процес і створити для фільму спеціальну 3D-копію актора. Звичайно ж, незабаром цей проект «накрився». Але Сесіль Еванс це надихнуло на створення інсталяції.

Художниця пішла далі, зняла фільм із 3D-Філом, який зачіпає проблему ідентичності, людяності, віртуальності. Але головною принадою інсталяції стала програма «Поговори з Філом». Відвідувач міг сісти за ноут і написати у віконечку Філу будь-що. Філ відповідав. Медіатори, які контролювали цей процес, казали відвідувачам, що Філ – це спеціальна програма, бот, мало не штучний інтелект.

Проблема в тому, що Філ ставав ідеальним співрозмовником: він завжди відповідав, заохочував до розмови, чимось ділився. В цьому є феномен соцмереж: ми створюємо собі ілюзію людини, яка в реальному світі може бути кимось зовсім іншим.

Так чи так, Філ поступово викликав певну емоційну реакцію, відвідувач забував, що розмовляє із програмою. Це ще одна актуальна проблема для Сесіль Еванс (дуже в стилі Філіпа Діка) – наша здатність співчувати. Лише якщо у Діка люди втрачають співчуття, то в Сесіль Еванс люди навпаки співчувають зовсім невартісним речам: ми віримо фільмам і засмучуємося, коли ламаємо якийсь ґаджет.

Зрештою, особливо проникливі відвідувачі здогадувалися, що Філ – це ніяка не програма, а реальна людина, яка сидить в іншій кімнаті. Отаке. Немає ніякого штучного інтелекту, немає таких технологій, здатних перевершити природу, тому все доводиться робити «вручну».   

«Чи мріють андроїди про електроовець?»: кіберпанк чи «Улісс»

Роман Філіпа Діка, як на мене, ще не можна назвати кіберпанковим. Тут немає мереж, і андроїди виступають радше засобом оприявлення безумства світу сього.

Взагалі, мене найбільше зацікавила лінія із тваринами і мерсеризмом. «Чи мріють андроїди про електроовець» - це роман про те, що світ повен ненависті або байдужості (і не знати, що гірше). У світі після ядерної війни має цінність лише емпатія і те, що може її викликати.

Цікаво, що релігії мерсеризму в книжці протиставлення релігія андроїдів – шоу Бастера Френдлі. Вочевидь, андроїди заздрять людям, які вміють співчувати, тому їхня ціль – знищити мерсеризм. Проте звістка про те, що Мерсер – підробка чомусь не змінює ситуацію.

Більш того, цікаво, що Бастер, по суті, є уособленням масової культури (адже він веде шоу по телевізору й радіо). По-перше, це добре корелює із «літаючою японкою» в «Blade Runner». По-друге, це дає підстави підозрювати Філіпа Діка в нелюбові до масової культури.

Також мене зацікавило те, що роман дивовижним чином накладається на матрицю «Уліса». Дія відбувається протягом одного дня (але, слава Богу, Дік описує її коротше, ніж Джойс). Герой проходить обряд ініціації. Але найбільше чіпляє те, що в кінці роману увага переходить на жінку Декарда, Айрен (з якої все й починалося). «Улісс» же закінчується потоком свідомості Моллі. Правда, у «Електровівцях» не жінка зраджує чоловіка, а навпаки, проте помітними є проблеми в родині. Може, якби в Ріка й Айрен були діти, їм би не довелося заводити вівцю й козу.

Але все це відсилає також до матриці першоджерела – «Одіссеї». Як наслідок, проблему можна звести до обряду ініціації, який пройшов кожен філолог-першокурсник на парах Бориса Борисовича Шалагінова.

Зрештою, особисто мені було б важко вижити в світі Філіпа Діка, проте мене б точно не списали. Бо, як сказала викладачка англійської на першому курсі, в мене дуже високий рівень емпатії.

Діагноз кіберпанку

Як казали нам у школі, однією з основних рис постмодернізму є гра, «загравання із читачем». До таких загравань вдаються режисери, які беруться за екранізацію текстів.

Але проблема полягає в тому, що нас ніхто не попереджає, коли починається гра. Ми сприймаємо все серйозно. Виникає ситуація чогось такого, що Фредерік Джеймісон назвав «шизофренічністю» постмодернізму.

Мистецький твір в добу технічної відтворюваності

Дуже вдало такі прийомчики застосовано в «Чи мріють андроїди про електроовець?». Зокрема, «розрив шаблону» в читача стається тоді, коли Рік Декард потрапляє в «паралельний» поліцейський відділок, і ми починаємо сумніватися взагалі у всій структурі світу. Але ж це не кінець книжки, тому можна здогадатися, що все налагодиться.

Але й жорстоким є епізод наприкінці роману, коли Дік дурить героя і читача, а жива жаба виявляється механічною. Звичайно ж, у такому світі, де стирається межа між оригіналом і копією, важко зберегти психічне здоров’я. Хіба що плюнути на все і любити живих і механічних істот однаково.

«Загравання із глядачем» добре реалізується у фільмах, бо це має користь для комерції. Наприклад, в «Особливій думці» є момент, коли герой вірить, що знайшов викрадача свого сина, а потім виявляється, що це все «підстава», гра, хоч і зла.

В «Джонні Мнемоніку» вже наприкінці є момент, коли починає підніматися спалене тіло горе-пророка. Стандартний прийом фільмів жахів. Але тут виявляється, що тіло піднімає кран. Така іронія.

«Матриця» взагалі є уособленням шизофренічності. Тепер я розумію, чому людям так «рвало шаблон» після її виходу. Отак живеш, живеш, і тут виявляється, що весь світ – це сконструйована програма, довкола бруд і руїни, а ти слугуєш лише джерелом енергії для машин.

Як на мене, проблема ідентичності є дуже актуальною для користувачів мережі. Ми можемо створити профайл, обрати собі ім’я, зовнішність, друзів. Соціальні мережі – доволі утопічний простір, де все залежить від фантазії. Але іноді утопія може стати антиутопією.

Наприклад, в рамках проекту художниці Сесіль Еванс для PinchukArtCentre була така історія. Хлопець розповідав про свою дівчину, яка загинула в автокатастрофі. Через деякий час профайл дівчини у Фейсбуці почав писати хлопцю повідомлення, відмічати себе на його фотографіях. Тобто сторінка в соцмережі почала жити своїм життям. Доволі моторошна історія.

Також я знаю один приклад із життя. Мій друг розповідав, що хтось зламав його сторінку «ВКонтакті». Мій друг не розгубився, створив іншу сторінку і вийшов на зв'язок зі своїм «альтер его». За цей час викрадачі встигли змінити ім’я друга на якесь дуже смішне ім’я. Перемовини не вдавались, сторінку віддавати не хотіли, але якось вони все-таки домовились. Потім мій друг писав у тех.підтримку. Щоб повернути сторінку, йому довелося пройти декілька обрядів, зокрема, сфотографуватися з монітором, де видно його профайл. Був початок лютого 2014-го, люди згрібали гроші з банкоматів і крупу із супермаркетів, ми пили вино біля ДніпроГЕСу, мій друг розповідав мені це все, я сміялася, а він не міг зрозуміти, чому я так сміюся.