Берлін, який ми втратили

Ми закінчили одинадцятий клас, заодно й школу. Звідкись у нас були гроші (напевне ж, від батьків) і ми купили на них квитки залізничні, квитки тролейбусні, зняли однокімнатну квартиру з грандіозним балконом і попутно купували чебуреки із сиром/чебуреки із м’ясом/пахлаву/чурчхелу/пиво/вино.

Всі шкільні екзамени були позаду, всі ЗНО були позаду, всі подані документи були позаду. Позаду було наше планування цієї подорожі десь за місяць перед тим, коли ми були тут із батьками: Марина зі своїми, я – з мамою. Позаду було обговорення результатів ЗНО з англійської в тролейбусі на Ялту й відчуття легкої «обісраності» протягом всього маршруту Алушта – Ялта – Алушта. Залишилися лише фото із Чеховим, дамою і собачкою (вилитими з металу, звичайно ж), фото біля фонтану, фото «зірки слави» Ніколая Баскова і хлопець у дивному капелюсі. Тоді ми могли так просто сісти в тролейбус і поїхати в інше місто.

Попереду було ще багато чого. Як мінімум, три вступні хвилі, і я боялася захлинутися з горя, адже не так далеко позаду був один із найбільших моїх провалів.

І поміж цим ми поїхали в Алушту на чотири дні святкувати вісімнадцятиріччя Марини. Було нас четверо: я, Марина, хлопець Марини й брат хлопця Марини. Здавалося, всі навколо таємно сподівалися, що між мною і братом хлопця Марини щось буде, але я люблю обманювати очікування людей.

Дорогою до якогось місця із церквою я слухала новий альбом Сержа Танкяна, на який мала написати рецензію. Церква була симпатична, а з майданчика біля неї відкривався цей знайомий краєвид: гори, що тонуть у морі, небо, що тоне в морі.

Але приїхали ми туди не за тим. Під церквою був музей водних катастроф. Поки ми з Мариною блукали стінами музею, декорованими під інтер’єр підводних човнів, слухали й бачили видовищні історії, хлопці пішли купатися.

Тоді я зрозуміла, що я – «Титанік». Цей корабель виявився моїм астральним братом, бо всі вірили в те, що мене не можна втопити. Так я і провалилася. На щастя, виявилося, що я не купа металобрухту, а купа кісток, хрящів, шкіри, крові й лімфи, яка по всьому ще може бачити левів уві сні. Після такого не залишаються шрами, тому людям доводиться вірити мені на слово.

Після культурної програми з осягнення невідомих водних глибин ми з Мариною пішли на пляж до хлопців, які стрибали з пірсу.

Марині телефонували з університетів, а мені ніхто не телефонував, лише мама, яка вмовляла мене подати оригінали на японську мову в Дніпропетровський національний університет, а я ще впиралася, поки не подала.

Наші вечори минали на набережній, закінчувалися на балконі під пиво із «АТБ» і Вадікову гітару. Вадік був хлопцем Марини, заодно басистом запорізького мелодик-металкор-гурту «Kill First».

Коли наближався час святкування дня народження, Марина почала готувати святкову вечерю. Здається, тоді я не робила нічого серйозного, крім як щось порізати, бо й досі боюся заважати Марині на кухні. За весь той час я зварила суп із сушених грибів, які дала мені мама, і той суп потім згадували мені з ніжністю.

Із м’ясом для вечері були якісь проблеми, тому за стіл ми сіли близько одинадцятої. Місцеве вино, тости за новонароджену. І чомусь раптом Вадіку стало погано. Його нудило, всі метушилися. І поки Вадік лежав у напівсмертному стані, його брат вирішив сходити по ліки. Було вже за північ, з відкритих аптек лишилися цілодобові, яких було мало, а брат Вадіка ще й погано орієнтувався на місцевості.

Поки Вадік лежав у кімнаті, а його брат десь блукав, я вітала Марину із днем народження, ми про щось говорили на балконі, щось душевне, істинне і гірке, як усяка істина, щось таке, що можна зрозуміти лише під дією гарного тутешнього білого вина.

Коли брат Вадіка все-таки повернувся із ліками, йому раптом теж стало погано. Хлопці лежали й нарікали, що все це через м'ясо, яке готувала Марина. Марина намагалася довести, що ми з нею теж його їли і з нами усе гаразд, що хлопці наковталися солоної води, коли гасали з пірсу. Але що дівчина може довести хлопцям у такій ситуації.

 Ще трохи побувши в квартирі, яка перетворювалася на лазарет, ми вирішили, що ніщо все-таки не може зруйнувати дівчатам свято. Ще вдень ми домовлялися піти після вечері на набережну, тож нам залишалося йти гуляти, лише вдвох.

Було десь біля другої, ми благополучно дійшли до набережної, де люди співали караоке. Марина завжди боїться співати при мені, бо я з третього класу ходила на хор. Дивно, це завжди спиняло лише її, і аж ніяк не моїх батьків, знайомих, гостей або випадкових людей на вулиці.

Але ми співали разом, усім невеликим натовпом, і той, хто стояв біля мікрофону, виявлявся якоюсь дрібною формальністю. Нас вражало те, що вночі люди обирають такі гарні пісні: «Сплін», «Арію» і всякі такі душевні й усім знайомі штуки, яких не почути серед денної попси.

Поспівавши трохи, що неабияк порадувало Марину, ми пішли за кавою в кіоск із шаурмою. Якийсь мужчина робив нам компліменти й припущення, що ми, мабуть, на дієті, якщо беремо каву без цукру.

Ми пішли на майданчик, викладений плитами, який виходив у море. Погода була штормова, хвилі налітали на плити, можна було уявити, як змиває когось зі знайомих тобою людей. Ми про щось говорили, як це завжди із нами буває.

Коли ми йшли назад, у бік квартири, якийсь шаурмен пропонував нам скуштувати його шаурму, проте ми чемно відмовилися.

В «АТБ», яке працює цілодобово, на відміну від аптек, ми купили собі морозива й пішли на дитячий майданчик біля дому із нашою квартирою. Було вже десь за четверту, Марина розповідала, як відкосив від армії її колишній хлопець. Ми дивилися на вікна будинку й раптом побачило світло на першому поверсі. Хто б це міг так пізно чи рано не спати?

У вікні з’явився чоловік, який щось бурмотів собі під ніс. Наші з Мариною погляди якось синхронно сковзнули до чоловічої руки, в якій була сокира. Перед нами стояв чоловік із сокирою, ще й щось бурмотів. Так само синхронно ми скочили з майданчика й кинулися в під’їзд. Вже біля квартири ми перевели подих і пошепки поділилися враженнями. Через декілька хвилин ми зайшли до квартири, пішли на кухню. Я намагалася причинити двері якомога тихіше, щоб не розбудити хлопців. Як часто буває в таких випадках, двері на зло мені страшенно грюкнули. Як виявилося наступного дня, стіни в квартирі настільки картонні, що двері можна було й не причиняти.

Наступного року ми вже закінчили перший курс. І знову поїхали до Алушти. Здається, лише трохи в інший час. Нас було так само четверо, ми жили в тій самій квартирі, лише трохи змінився наш склад: ми з Мариною, її хлопець Нікіта й наш друг Влад.

Ніхто вже не грав нам на гітарі, але нашою новою розвагою став Влад. На публіці він вів себе страшенно неадекватно, смішив нас дурнуватими й збоченими жартами, дурнуватою поведінкою, ображався на нас, раз чи двічі навіть від нас утік.

Були й випадки, коли Влад нас лякав. Якось ми сиділи на балконі, Влад пішов до кімнати, ліг на ліжко й удав, що спить. Коли Нікіта зайшов до кімнати, Влад кинувся на нього з криками. Нікіта ніяк не відреагував, але мені було страшно заходити до кімнати. Потім Влад забігав до нас із диким криком, зачиняв нас на балконі, лазив з балкону в кімнату через велику кватирку.

Якось ми з Владом пішли вдвох на набережну фотографуватися. Ця людина мала свою особливість: опиняючись сам на сам із кимось, вести себе адекватно.

Вечорами ми всі гуляли набережною, пили каву з вишнею, слухали вуличних музикантів. Вдень мої друзі довго збиралися, й на пляжі ми бували недовго.

В передостанній день мої друзі зовсім не хотіли вставати й кудись іти, тому я взяла речі й вирішила поїхати сама на Південний пляж, де завжди бували ми з мамою, коли відпочивали в її знайомих. Це востаннє нога моя ступила з кримської гальки в Чорне море, проте я цього ще не знала.

Ввечері ми пішли на винзавод, взяли дуже добре вино й звідти пішли на набережну. Погода була гарна, ми сиділи на плитах, які виходили в море. Ми відкрили нашу півторалітрову пляшку на трьох (Влад не захотів скласти компнію). Єдине – я того дня мало їла, а ще була дуже зла, бо поки ми гуляли набережною, мені зателефонував мій хлопець і посварився зі мною. Так, у мене тоді був хлопець, із яким ми більше сварилися, ніж зустрічалися, хоча я й не дуже конфліктна людина. Через це я блискавично випила свою частку й так само блискавично сп’яніла. Дорогою до квартири хтось запропонував купити в «АТБ» ще щось, навіть не знаю, кому таке спало на думку. Після розпитого на балконі «ще щось» я вперше в житті відчула, як втрачаю контроль над координацією рухів, хоча позаду було вже стільки розпитих шмурдяків у запорізьких дворах.

Потім мені зателефонував мій хлопець і виявилося, що все в нас гаразд і він чекає на мене в Києві. Наступного ранку я перший і єдиний раз у житті не могла зрозуміти, чи був цей дзвінок реальним, чи це мені примарилося. Цілий день я почувала себе паскудно, в поїзді я лежала, слухала альбом «Radiohead – Kid A» і відчувала, як літають у моїй голові гелікоптери, винищувачі й просто літаки: вгору-вниз, вгору-вниз, вгору-вниз…

Ми з Мариною й далі спілкуємося, хоча, може, й менше, в міру часу й відстані між нами. Проте ні я, ні вона не спілкуємося більше ні з ким із чоловічих персонажів цієї історії.

Наступного року ми з мамою поїхали в Лазурне. Лазурне я теж люблю, бо буваю там з 1,5-2 років, але це вже зовсім інша історія.

Вперше я потрапила в Крим не пам’ятаю коли. Щороку батьки через знайомих з «Мотор Січ» брали путівки в пансіонат «Горизонт». Бувала я тут і в «таборах».

Тато тримав кермо й співав дурнуваті пісні про гору Ай-Петрі й «I come from Alabama with a bango on my back». Мої батьки були молодими, в нас ще була ціла машина й ціла сім’я, тож ми подорожували різними музеями й приморськими містечками, лазили в печери, каньйон і на гори, через що я іноді лякалася й сперечалася. Взагалі, мама каже, що я була ідеальною дитиною до двох років – йшла туди, куди мене брали, а вже з двох я почала сперечатися.

Тут я була малою й уже майже дорослою. Тут назбиралося декілька альбомів і дисків наших фотографій. Тут я навчилася плавати, тут я грала Джульєтту, тут я, зрештою, глибоко «звалилася в любов», як сказали б англомовні люди. Тут він узяв мене за руку, коли нас водили ботанічним садом, і в мене ледь не спинилося серце.

Може, можна все це замінити, як це роблять із фруктозою для діабетиків, безалкогольним пивом і кавою без кофеїну. Але чи буде від цього повітря в моїх літніх снах менше пахнути йодом і хвоєю?

Згодом розумієш, що тобі випало жити в такі часи, про які раніше читав у підручнику з історії, про які читатимуть твої діти в підручниках з історії, про які, зрештою, казатимеш своїм онукам: не дай Боже вам жити в такі часи.       

Як я провела свій рік

Настав 2015-й рік, рік кози. Козою я називаю свою подругу Марину.

Мої друзі лікують похмілля і вирішують свої справи. Я сиджу вдома і дивлюся серіал з Нагієвим (і це не «Фізрук»). Чудовий час для того, щоб щось підсумувати.

Хоча першим моїм підсумком є те, що час є переважно циклічним.

Минулий рік я зустріла в Києві в доволі незвичній для себе ролі. Першого січня я довго шукала «Київський торт». Вперше в житті я вирішила, що мені конче потрібен цей торт. І я тоді таки знайшла його. Цей рік я зустріла з мамою.

Нещодавно я сиділа в темній кімнаті з відео-роботою Аслана Ґайсумова «Проспект перемоги». Читати в темній кімнаті неможливо і, щоб не задрімати, я вирішила передивитися старі СМС-ки. Тоді я зрозуміла, що Зігмунд Фройд мав рацію. Всі мої трагедії вивітряться і забудуться, бо мені лінь щось записувати і перечитувати старі повідомлення. Те саме може статися і з приємними спогадами. Може, й з усім моїм життям.

Зігмунд Фройд писав, що наша пам'ять має властивість стирати неприємне, травматичне, відкладати його подалі. Чорта з два, думала я, як таке можна забути. Тим паче, що я вважаю себе злопам’ятною. Тепер я розумію, що травматичні спогади справді блокуються. Але найчастіше з них вибудовується найцікавіше.

Я пам’ятаю перші й декілька останніх днів січня. Був тиждень самостійного навчання. Тоді я зустрілася з другом. Ми не спілкувалися три роки. То був дуже слушний момент, бо саме тоді я потребувала міцної підтримки. І я її отримала. Дякую.

14-го лютого до мене приїхала Юля і на кухні її застала ця чудна жінка, яка ходить вночі по гуртожитку. Ми ще довго згадували фразу «Переспати сюди прийшла!».

19-го лютого був сонячний день. Я прокинулася раніше, щоб довчити укр.літ. Було дві пари – лекція і семінар. Коли автобус повертав на Бальзака, подзвонила мама і сказала, що в центрі Києва знову щось горить. Потім перекрили метро. Лена 5 годин їхала додому. Маша була на Майдані. 20-го лютого скасували пари і ми з Галею їхали на вокзал у маршрутці, повній ідіотів. 21-го лютого в Запоріжжі я дивилася телевізор і не вірила, що таке буває не по телевізору.

Був момент (про який не можна казати), коли я зрозуміла, наскільки це близько. Я усвідомила, що дійсно могла втратити когось дуже дорогого мені. Я вдячна за те, що хтось захворів, хтось кудись не пішов, що всі мої знайомі вціліли, навіть якщо дехто з них мене потім дуже сильно образив.

Я пам’ятаю, як ми не потрапили на «Німфоманку» і пішли гуляти нічним Запоріжжям. Світанок застав нас десь біля Дніпра.

Я пам’ятаю, як гарно падає світло на траву в Дубовому гаю о п’ятій ранку. Я пам’ятаю чай на пристані й вино в порту ім. Леніна.

3-го березня був концерт «Почайни» у філармонії. Я випрасувала свою «13-ту» сукню і поїхала на вокзал, щоб залишити валізу в камері схову. Я вийшла на Хрещатику і вперше побачила майдан після подій лютого. Була жахлива мряка. Якісь люди ходили з фотоапаратами. Мокра земля виглядала спід покоцаного тротуару. Десь тут Маша передавала бруківку. Рваною чорною раною зіяв будинок профспілок, прірва наді мною. Лежало декілька плит з іменами загиблих. Майдан тонув у морі квітів. Я в житті не бачила стільки квітів. І тоді я подумала, що жодній жінці не подарують стільки квітів. Люди обирають ненависть і смерть. Люди від народження приречені на смерть, вибір лише в тому, як вмирати.

Хтось зі сцени звернувся з оголошенням, що помер ще один хлопець. Люди вмирали, вмирали й вмирали. Грала «Пікардійська терція». Ми, що блукали під сценою, заклякли на місці. У підземному переході продавали лампадки. Ввечері я сіла на потяг до Дніпропетровська, вранці – на автобус до Запоріжжя.

Цього року в мене навіть був хлопець. Для мене він був музикантом. Але потім він служив в армії й сам не захотів, щоб я його дочекалася. Коли ми бачилися востаннє, він сказав, що провів тиждень в АТО й нарешті зрозумів, що немає нічого важливішого за життя. Іноді в мене виникає бажання дізнатися, чи він живий. А потім я згадую, що дурним щастить.

Я пам’ятаю не лише вино. Юрко Іздрик сказав, що істина є на сторінках жіночих журналів, але я кажу, що істина розкривається в «балконних розмовах». А під ранок закінчується «Байкал» і доводиться пити воду з крану.

Ми хотіли поїхати в Харків, але мама сказала, що це погана ідея. А Маша сказала: «Ти б ще поїхала на екскурсію в донецький краєзнавчий музей».

Але здійснилася інша моя забаганка: ми поїхали на «Форум видавців» до Львова. Я ледве знайшла потрібні мені книжки, а після однієї літературної дискусії ми просто вирішили тікати. Ми так тікали, що опинилися на службі в соборі. Форум був не дуже добрий, але саме місто й моя однокласниця Дана – просто чарівні.

Я бачила зблизька, як люди стають набожними.

Ще я була на «Книжковому арсеналі». Юрія Винничука назвали еротоманом, а він сказав, що «клин клином вибивають». Так я і лікуюся. Тому одні враження витісняють інші. Єдина невиліковна хвороба, якою спекулюють рекламники і політики, - це ностальгія.

Я бачила Сергія Жадана доволі багато разів. В серпні я зрозуміла, наскільки класними є «Собаки в Космосі». В жовтні я підстрибувала під улюблених «300 китайців».

Я багато читала, і навіть встигла прочитати щось для себе. Після Воннеґута, Веллса і Чапека виявилося, що мій улюблений жанр – наукова фантастика. Сама досі не вірю в це.

Я слухала багато музики. Цього року скасували «Best City» і концерт «Depeche Mode». Я знайшла місце, в яке можна писати рецензії на альбоми, тому ця моя пристрасть не згасає. Мене посилали на концерти гуртів «Мельница» і «Symphomania». Я дійсно маю слабкість до музики. І до музикантів.

Я писала про кафе, нічні клуби і стриптиз-бари Дніпропетровська.

Я була в Цюрупинську і бачила свою подругу. Ми були на пристані, на фестивалі Індії в Цюрупинську. Небо над нашим двором зовсім не змінилося.

Я бачила море, в якому живуть дельфіни й величезні медузи. Вночі зорі падали в чорні хвилі, а відпочивальники розкладали фуршети на лежаках.

Я закінчила другий курс і навіть частину третього. В мене, як і в багатьох людей на цьому етапі, з’явилися сумніви, чи це комусь треба (особливо мені). В мене були (і є) дуже цікаві й цінні викладачі. Хочеться подякувати їм за це.

Як каже мій тато, я розміняла третій десяток, але життя моє тільки починається. Я зрозуміла, що на двадцять років уже чогось-таки досягла. На день народження мені подарували троянду, вино, шоколад і рожевого зайця. Я вперше (сподіваюсь, не востаннє) відчула себе «справжньою» жінкою.

Я перечитала «Ловця в житі» і зрозуміла його краще, ніж два роки тому. Тепер в душі мені – шістнадцять.

Мою сім’ю з’їла гангрена.

Я втратила одну бабусю. Моя двоюрідна сестра народила хлопчика. Моя мама вдруге вийшла заміж. Бориса 6 місяців не пускали до України. Тепер я знаю, що заміж можна вийти й тоді, коли тобі за 25.

Я отримала роботу своєї мрії. Хоча ні, я не мріяла про таке, бо не знала, що таке можливо. Але це гарне й близьке мені місце – PinchukArtCentre. Як виявилося, щастя завжди було поруч. Пост медіатора ідеальний для студентів-гуманітаріїв і самотніх людей, бо завжди є з ким поговорити. Крім того, є так багато споріднених душ медіаторів, що блукають між поверхами арт-центру.

З кінця жовтня я не маю вільного часу, тому не маю депресій. Але й тепер, на вихідних, депресії мої мають інший характер.

З шістнадцяти років мистецтво є моїм порятунком від божевілля. Якби мені не розбили серце, я б не купила гітару і не передивилася стільки гарних фільмів.

Пошук роботи став результатом більш глобального мисленнєвого процесу. Цікаво, куди ще мене занесе.

Я маю одну характерну властивість: де б мене не занесло, в кінці кінців, я залишуся самотньою, отже, вільною.

В мене були на диво захопливі любовні пригоди. Іноді я щиро дивуюся, що таке може статися не по телевізору. Я дякую за кожну мить ніжності й суму, приречену застигнути в бурштині. Хоча я ніколи не знаю, що станеться завтра.

Gonzalez-Torres: Perfect Lovers

Зрештою, переможцем є той, хто ще може любити, бо це – найважче.

Я згадую, як моя одногрупниця сказала, що один пінгвінчик із «Мадагаскару» був злим, бо його ніхто не обіймав.

Можу додати, що проблем завдають комплекси, які також є наслідком нестачі любові (так по-психоаналітичному). А ще люди іноді просто не хочуть зрозуміти (це вже по-медіаторськи).

Чому чоловіки розпочинають війни? Чи зміниться щось, якщо обійняти Путіна?

Як каже Настіо Москіто в своїй відео-роботі «Frozen War»: «If by any chance you do not have to kill, be ready to hate, and be hated. If you are uncapable of hating, do try to love, while you are hated».

P.S.

Кохай, рибо, кохай,

хай безнадійно, хай,

хай без жодних надій - 

радій, рибо, радій.

Любов варта всього - 

варта болю твого,

варта твоїх розлук,

варта відрази й мук, 

псячого злого виття,

шаленства та милосердь.

Варта навіть життя.

Не кажучи вже про смерть.

(С. Жадан)