USSR is watching you

Сиджу пишу список радянських фільмів, доступних німецькому глядачеві, для моєї тимчасової і захопливої третьої роботи (підготовки до курсу про повсякдення в Радянському Союзі). Знаю, що радянський переклад чи принаймні англійські субтитри до фільмів існують, бо в гуртожитку в Бонні, де я жила, в одного хлопця над столом висів такий список радянських фільмів і книжок німецькою (Ironie des Schicksals, Iwan Wassiljewitsch wechselt den Beruf usw.). Думаю, ніколи не уявляла, що мені в житті знадобиться регулярний (примусово-добровільний, бо на ТВ було тільки це) перегляд радянських фільмів. А ще що там, здається, крім Гайдая і Разянова, режисерів більше не було (чи могло взагалі бути?).
Раптом з вулиці чую знайому мелодію. І з жахом розумію, що хтось через динаміки слухає "Миллион алых роз" Алли Пугачової. І на якусь мить здалося, що 80-ті ніколи не минали (правда, для мене вони ніколи й не починалися), що СРСР не "розпадався", що все це - ілюзія, а життя - це сон.

Скільки коштує обід у німецьких школах?

Яким має бути ідеальний обід для дітей? Німецька спілка харчування (Deutsche Gesellschaft für Ernährung) радить наступне: збалансоване харчування. Конкретно: овочі, бажано сезонні й регіональні, м'ясо не більше, ніж двічі на тиждень. Також важливе різноманіття: меню в їдальнях німецьких шкіл не повинно повторюватися частіше, ніж раз на чотири тижні.

Зважаючи на те, що освіта в Німеччині - прерогатива окремих земель, говорити про спільні тенденції в шкільних питаннях було би неправильно: в кожній федеральній землі, навіть у кожній школі, можуть бути свої підходи. Але існує спільний тренд. Як зазначає Центр захисту прав споживачів, щоразу більше дітей обідають у школах. "Вже під час вибору навчального закладу варто звернути увагу на якість та організацію обідів", - рекомендують експерти Центру.

Скільки коштує шкільний обід

На харчування в школах виділяють субсидії, про що багато батьків навіть не здогадуються. Тих грошей, які батьки платять за обіди, недостатньо, аби повністю покрити витрати. Тому кошти частково виділяють з державного бюджету або їх компенсують засновники шкіл.

Розглянемо це на прикладі однієї гімназії: щомісяця батьки платять за дитину приблизно 55 євро. Цю суму вони перераховують школі впродовж усіх 12 місяців, виходить 660 євро на рік. Частково або повністю від цих виплат звільняють дітей із соціально слабких родин. Відповідною інформацією володіє лише керівництво школи: ні вчителі, ні однокласники не знають, хто отримує такі обіди.

Вартість харчування також залежить від того, в кого школа замовляє їжу (якщо в школі немає власної кухні). Батьківський комітет може запропонувати батькам різних постачальників на вибір.

Дітям також дозволяють приносити їжу із собою з дому, наприклад, бутерброд і фрукти. І багато хто з тих, хто не ходить до групи продовженого дня, так і робить. В німецьких школах, щоправда, лише в деяких, є бістро, кіоски, де школяр може перекусити. Зазвичай там більше солодкого, ніж здорової їжі. Від солодкого експерти зі здорового харчування все-таки рекомендують утриматися. Замість шоколадного батончика краще дати дитині з собою фрукти, овочі, бутерброд. Лише не треба загортати його в фольгу, про це німецьким дітям також кажуть з перших класів, навіть з дитячого садочка.

Молоко, фрукти й овочі - дітям

Щоб утамувати голод, наситити організм, що росте, важливими елементами, школярам у Німеччині радять робити перекус між сніданком і обідом: молоко, фрукти й овочі - обов’язкові компоненти. У 2017 році на початку навчального року в Євросоюзі було запроваджено програму, річне фінансування якої зросло до 250 мільйонів євро. З них 100 мільйонів євро витрачають на те, щоб видавати школярам безкоштовне молоко, 150 мільйонів євро - на фрукти й овочі.

У 2018-2019 роках німецькі школи отримають трохи більше, ніж 14 відсотків від загальної суми, - 35,5 мільйона євро. На сьогодні молоко в школах видають у 14 з 16 федеральних земель, фрукти й овочі – в 12. Програма покликана привернути увагу дітей до цих продуктів і підтримати розвиток здорових звичок.

Адже, на думку багатьох експертів, в меню шкільних їдалень досі замало овочів і риби, й забагато м’яса. Мета рекомендацій Німецької спілки харчування така: кожен п’ятий продукт - біопродукт. Аналітики Німецької спілки харчування наприкінці 2018 року оприлюднили перші результати свого дослідження. Зараз шкільний обід коштує 5,36 євро. Щоб відповідати стандартам здорового харчування, шкільний обід має коштувати лише на чотири центи дорожче - 5,40 євро (за середнього показника – 200 обідів).  

Ще один цікавий висновок експертів: з 300 порціями для школи вигідно мати власну кухню. Це не дорожче, ніж замовляти обіди в постачальників гарячих та охолоджених продуктів. Чим більше школярів обідають у школі, тим меншими є загальні витрати.

На витрати, звичайно, впливає й розмір порції. У середньому, на одного учня відведено 660 грамів. Але в реальності, якщо дитина попросить ще, їй ніхто не відмовить.

Автори: Марина Борисова, Ірина Бойко

Джерело: https://p.dw.com/p/3Dj3e

Як я почала розуміти французьку мову

Я сіла в поїзд до Кельна, навпроти мене сів чоловік. І запитав, чи я не говорю французькою. Не знаю, чому - на той момент я була навіть без свого берета. Я відповіла німецькою "Neee". Чоловік спробував спитати, чи їде поїзд до станції Кельн-Вест. І таки не зміг заспокоїтися: він спитав, чи я колись хоч трішки вчила французьку. Ніби щось відчував. Довелося зізнатися, що щось таке було зі мною в школі. Чоловік неабияк зрадів: "Тоді ти говориш французькою!". Його радісна усмішка була яскравішою за рожеві промені сонця, яке саме заходило за обрій. Він говорив мені щось французькою і - я розуміла (і також засвітилась від щастя). Він радісно вигукував: тю компранд! І намагався змусити мене говорити: парлє! парлє! Але я тікала в німецьку, яка для мене лилася, як річечка. Так само, як колись тікала від німецької в англійську. І як колись - від англійської в українську. Чоловік розповів мені, що працює на Deutsche Welle, володіє лише французькою й іспанською, живе 2 роки тут, бо його дружина викладає французьку в Кельнському університеті. Я розповіла, що проходжу практику, їду на концерт у Кельн, влітку виходжу заміж і, швидше за все, хочу йти на PhD (нам разом довелося з'ясувати, що PhD - це як докторантін). І ще я зізналася, що хочу знову вчити французьку, і навіть купила книжку для цього. І що, мабуть, наша зустріч - це знак, що треба йти на мовний курс (в нашому університеті це безкоштовно). Чоловік радісно констатував: Oui! і вийшов на своїй станції. Якщо я вже дала слово французу, доведеться йти на курс. Але яким чудовим є цей досвід, коли в поїзді зустрічаються українка й француз, говорять німецькою й французькою - і розуміють одне одного

Кіт Ромео повертається до своєї фрау після майже 4-х років розлуки

Я виросла в приватному будинку, де завжди крім мене, батьків і прабабусі жив ще мінімум один кіт. Собаки теж були, але до котів склалася особлива любов. Тож коли я випадково натиснула на хештег #Gießen у Twitter і знайшла цю історію, мені захотілося нею поділитися. Часом я бачу оголошення про розшук котів. Ця історія показує, що дива трапляються, це історія про справжню котячо-людську любов.

Кіт Ромео щодня зустрічав свою господиню на автобусній зупинці, але одного дня він зник. Минуло майже 4 роки, і нещодавно його знайшли – на іншій зупинці.

Кота Ромео завжди вважали особливою твариною: щовечора рудий чотирилапий чекав на свою господиню, яка поверталася з роботи, на одній з гіссенських автобусних зупинок «Візек». 3,5 роки назад, в жовтні 2014-го, кіт несподівано зник. Власниця розшукувала Ромео, але марно, тож вона полишила свої спроби.

Власниця поїхала з Гіссена

Кілька тижнів тому на іншій зупинці в Гіссені знайшли бездомного кота. Його відвезли в притулок для тварин, нагодували й обстежили.

За витатуйованим на вусі розпізнавальним номером стало зрозуміло: кота розшукували. Але власниця давно полишила надію на повернення Ромео, тож нікому не повідомила свої нові контактні дані після переїзду з Гіссена.

«У всіх блищали очі від сліз»

Тож гіссенський притулок для тварин розпочав пошук через Facebook – і успішно закінчив свій пошук у землі Саксонія. Спершу про цю історію повідомили гіссенські газети «Gießener Anzeiger» та «Gießener Allgemeine».  

 «Власниця кота негайно взяла відпустку й вирушила в 5-годинну подорож, щоб знову обійняти свого Ромео», – повідомив притулок для тварин на своїй сторінці. «У всіх блищали очі від сліз, адже вірний кіт весь час спостерігав за своєю господинею і нявкав, не підпускаючи до себе персонал притулку». Тепер 11-річний Ромео живе в Саксонії зі своєю фрау.

 «Це історії, які показують, що ніколи не треба полишати надію», – радіє співробітниця притулку для тварин Сара Бекер. Що довелося пережити Ромео протягом минулих 4-х років, невідомо. Фрау Бекер каже: «Скільки автобусних зупинок він проминув у пошуках своєї господині, ми вже ніколи не дізнаємося».

Момент зустрічі  Bild © Sara Becker/TSV Gießen

Джерело: http://www.hessenschau.de/panorama/kater-romeo-nach-fast-vier-jahren-zurueck-bei-frauchen,kater-romeo-giessen-100.html

P.S. для допитливих. Цікаво, що в статті пишуть про Ромео, але імені його господині ми так і не дізналися.

День 6: you are so deep

Мені знову треба було вставати рано, бо на 10-ту ми збиралися на екскурсію. Погода була мерзенна – йшов дрібний дощ, ми нарешті всілися в теплому автобусі, і я відчула себе як у дитинстві. Пам’ятаю, хоч і дуже фрагментарно, як у першому класі ми їздили кудись разом з однокласниками й нашою класною керівницею – Іриною Володимирівною. Правда, не пам’ятаю, куди. Ми сіли в «Ікарус», який пашів весняною задухою й характерним «Ікарусним» запахом, сидіння були м’які. Здається, нам показували «Тімона і Пумбу». Принаймні, ми про них говорили. Автобус стояв біля цегляної будівлі, навпроти магазина з канцтоварами, здається, «Всезнайка», праворуч від будівлі нашого першого класу (решта класів були в школі за п’ять хвилин ходьби). Хтось із моїх однокласників колись знайшов фотографію біля автобуса.

Взагалі, в дитинстві, а потім і в підлітковому віці, мені нерідко доводилося бувати на автобусних екскурсіях. Тому я відчула щось таке. На вході нас перевіряв по списку наш екскурсовод, котрий попереднього дня водив нас кампусом. Він запитав, чи я з України, і я відповіла: «Так». Дорогою до Шиффенберга ми сиділи з Діді, говорили про життя. Потім ми приїхали до нашого пункту призначення в Шиффенбергу. Це була якась дуже стара споруда, ніби шматок замку, чи то XII, чи то XIII століття. Перед нами був високий мур, а за муром – розкішний краєвид, бо з пагорба видно краще. Нам сказали, що за доброї погоди з пагорба можна побачити Франкфурт удалечині.

За муром були кам’яні будівлі, доглянуті клумби, дерева. Нам сказали, що сюди можна приходити випити пива і поїсти морозива. Також тут проходять костюмовані ярмарки під Середньовіччя. Стало навіть трохи прикро, що я не цікавлюся Середньовіччям.

Ми поблукали ще трохи на подвір’ї. Виявилося, що звідси не так далеко до наших корпусів. Женя тепер бігає до Шиффенбарга через ліс.

З Шиффенберга ми поїхали до Вецлара, я вже сиділа й говорила про життя із Сейпаті. Вецлар видався мені трохи жвавішим принаймні тому, що там є «IKEA».

Нас завезли в центр обідати. Центр був наче змальований з канонічної картинки центральноєвропейського міста: католицький собор («Дом»), навколо ринок з ятками торговців, ще далі кольорові дерев’яні будиночки, ресторани, кафе. Ми сіли в місці, де подавали італійську кухню. І це було цікаво, бо напередодні ми натрапили на місце з іспанською кухнею, але не німецькою. Ми багато говорили з Люсі з Чехії, переважно про культуру. Основний контент розмов тут складають навчання й «culture differences», речення типу: «Що ти вивчаєш?», «Звідки ти?», «А от у нас в Україні / Чехії / Литві / Іспанії…».

Після обіду в нас залишався час, тому Євген пішов до костелу, а я вирішила до нього приєднатися. Дивно було подумати, що люди тут регулярно ходять у такі високі, величезні церкви, і це для них нормально. Я думала про те, як це формує їхню свідомість, їхнє самопочуття в просторі із самого дитинства.

В костелі було високо й гарно. Я поблукала й знайшла таблички з написами. Там були імена й парні дати, тому я зрозуміла, що це про померлих. І мене неабияк вразила тривалість життя тут, адже здебільшого покійні народилися в двадцятих роках минулого століття.

Потім ми зібралися на площі, де чекав екскурсовод. Звісно, він завів нас у костел, звідки ми щойно вийшли. Екскурсовод розповів нам (ми змушували його говорити англійською), що це «подвійний» костел – одна частина католицька, а друга – протестантська. Це був несподіваний поворот, і я справді помітила другу частину. Потім екскурсовод розповів, як впізнати конфесію за органом – труби католицьких органів брудніші за труби протестантських. Або ж навпаки.

Потім ми вийшли назовні й екскурсовод розповів про символи на фасаді, зокрема й те, що чорт тримає в обіймах єврея, бо євреї відправили на смерть Христа. Так думали люди, котрі будували собор.

Потім ми ходили вуличками й спинилися біля одного будинку. Й нарешті почалася історія про Ґьоте, котрий кілька років навчався у Вецларі (і місцевий туризм тримається на цьому десятиліттями). Що за Німеччина без Ґьоте? В будинку, біля якого ми стояли, жила дівчина, зокрема й уся її родина із батьками й сестрами. Дівчина, до якої залицявся Ґьоте, але отримав відкоша, бо ця дівчина вже мала хлопця. Ґьоте трохи попереживав, а потім поїхав з Вецлара, бо це місто здавалося йому страшенно бідним. Через кілька років у Вецларі (здається, через нещасливе кохання) застрелився друг Ґьоте, який став прототипом книжки. Екскурсовод сказав назву німецькою, а наш другий екскурсовод зашпортався з перекладом. Я почула «Вертер» і сказала: «Страждання юного Вертера»? І вгадала. Женя здивувався: «Звідки ти знаєш цю книжку?». І я відповіла: «Я читала її». Навіть виникло відчуття, що я недарма вивчаю літературу.

Взагалі, Ґьоте приїхав у Вецлар, бо там жила його тітка. Ми були на площі з двома будинками: в зеленому жив Ґьоте, а через дорогу, на розі, жила його тітка, котра завжди могла спостерігати за племінником з вікна. Екскурсовод розповів лайфхак викладачів, які хочуть зацікавити своїх студентів життям Ґьоте: вони пропонують позначати на мапі всі міста, де Ґьоте мав коханку.

Після нашої чудової екскурсії ми знову сіли в автобус. Наступним пунктом призначення був «Schloss» – замок. На жаль, я не пам’ятаю, як він називався. Коли ми приїхали, до замку треба було ще трохи піднятися. Але проблема була в тому, що почався солідний дощ.

Мокрі, ми прийшли до замку, який виявився дуже красивим. Нам сказали, що в замку досі хтось живе, тому всередині не можна фотографувати. Наш екскурсовод виявився харизматичним англомовним чоловіком. Я уявляла його ведучим якої-небудь культурно-історичної програми на якому-небудь «ВВС». Він багато жартував, розповідав про середньовічний побут (особливо про антисанітарію в замках), бенкети, викрадення молодих дівчат старшими чоловіками. Екскурсовод вибрав Євгена, щоб продемонструвати нелегкі нюанси життя лицарів. Він повісив на Женю важку кольчугу, дав дерев’яну шаблю, висвятив у лицарі, але не вистачало останньої деталі. Екскурсовод запитав, чи має Женя дівчину. Той сказав, що ні. Екскурсовод сказав, що це погано. Потім Женя покликав мене. На мене вдягнули перуку й нас із Євгеном символічно одружили.

Ми швидко ходили кімнатами, де висіли різні картини. Я насолоджувалася моментами, коли мені проводять екскурсію. Цікаво було подивитися на це з точки зору людини, котра сама проводить екскурсії. Екскурсовод жартував про тещу й дозволяв нам фотографувати, поки ніхто не бачить.

До мене підійшов один молодик. Вперше він підійшов до мене ще в Шиффенбергу, коли я йшла до автобуса. Він запитав, чому я йду сама й сказав, що я ще молода й маю спілкуватися з людьми. Тепер він заговорив зі мною про літературу, бо, як виявилося, він отримує PhD з компаративістики. Я подумала, якими ж стрьомними можуть бути літературознавці. Чомусь ми заговорили про Аристотеля. І я сказала, що є теорії, які заперечують аристотелівську логіку (це все, що я можу про це сказати).

Дорогою до автобуса до мене підійшов наш університетський гід, який запитував вранці, чи я з України. Він запитав, що я вивчаю, чи я на один семестр тут. Я відповіла «так». І він сказав: «Але може залишишся й на довше?». І я відповіла: «Все може бути». Потім ми про щось говорили, про культуру, про вечори інтернаціональної кухні в «Lokal International». Потім він попросив мене дати свої контакти. Я ще не мала німецького номера, тому запропонувала фейсбук. Він дав мені свій телефон, щоб я знайшла свою сторінку, я знайшла. Він подивився на мою фотографію й сказав, що я не схожа на себе. Я сказала, що на фото мені 18. Він відповів, що зараз я виглядаю краще. Для мене це було дивним.

В автобусі я сіла ліворуч від Євгена. А ліворуч від мене опинився той компаративіст. Як виявилося, він з Персії (принц Персії). Він запитав: «Як ти думаєш, скільки мені років?». Я не люблю ці запитання, бо не вірю в лотереї й вгадування віку. Але я тикнула пальцем у небо: «Тридцять». І на 100% вгадала. Мені було дивно, що чоловік у свої 30 тусується з нами.

Ми говорили про освіту, життя, життєвий вибір, щось таке. І раптом він сказав мені: «Я не очікував, що ти стільки знаєш, що ти така зріла (mature)», «Коли я побачив тебе, я подумав, що ти…» і я розповіла йому історію про те, як у 15-16 років мене багато хто при першій зустрічі вважав тупою, може, через світле волосся. І він нарешті сказав це: «You are so deep». Я подумала про океан. Він почав розповідати, що жінки дозрівають раніше, що мені потрібен хтось старший, бо всі ці хлопці – діти (і він показав на Євгена, який говорив іспанською з двома дівчатми). Він сказав, що ззовні мені 20, а всередині – 28 (і так я визначила свій психологічний вік). Він говорив, яка я чудова, красива й розумна, а я відповіла, що для мене це чути незвично. Він заперечив, що все треба називати своїми іменами. А потім він сказав, що ми маємо обов’язково зустрітися за кавою. На щастя, в мене не було німецького номера. Він сказав, що готовий зареєструватися у фейсбуці заради мене. Я сказала, що це зайве, ми можемо ще десь перетнутися, наприклад, у корпусах, адже обоє навчаємося на англістиці. Він погодився з цією думкою й сказав, що буде дуже погано, якщо ми не зустрінемося. Він сказав: «I’ll kill you». І мені стало трохи стрьомно. На щастя, я його досі не зустрічала.

Дорогою до гуртожитка ми йшли з Євгеном і Ахмадом. Ми про щось говорили, дорога була доволі довгою. І вже ближче до гуртожитка Євген чомусь спитав мене про моє особисте життя, типу скільки в мене було хлопців. І я відповіла (звісно, не всю правду). Хоча запитання здебільшого стосувалося мого статевого життя. І я вирішила у відповідь запитати Євгена про його статеве життя. І тут Євген відповів, що він досі цнотливий, що він береже себе до весілля. Мені стало трохи ніяково. Ахмад виявився на боці Євгена, бо такі традиції в Узбекистані. Хоча, як все-таки вдалося з’ясувати під час розмови, в Узбекистані діють патріархальні закони, суворі лише до дівчат, адже хлопців ніхто перевіряти не стане.

Я сказала, що дуже важливо знати про секс, мати якусь культуру сексуальної освіти в суспільстві, адже незнання може призвести до небажаних вагітностей, венеричних захворювань і т.д. Хлопці про щось розпитували мене, я відповідала. Я повідомила, що не мала романтичних стосунків рік, тому для мене все це як з іншого життя. Потім я сказала: «Тепер ви знаєте все про моє брудне життя». І Євген обурився, що я не маю вважати себе брудною чи винною.

Ввечері ми з Ахмадом йшли на Грюнбергерштрасе пити чай з хлопцями. Ми вийшли, Ахмад запитав, чи я вмію їздити на велосипеді. Я відповіла ствердно. І тут Ахмад сказав, що має другий велосипед, і ми можемо поїхати на Грюнбергерштрасе. Я відповіла «Чому б ні», сіла й поїхала, після велосипедної перерви в кілька років. Важко не опинитися на велосипеді, коли ти в Німеччині.

На Грюнбергерштрасе був Женя й Назар, ми пили чай, обговорювали те, як вранці поїдемо в Франкфурт святити паски. Якоїсь миті Ахмад сказав, що має щось для Євгена, й витяг із сумки глиняного узбека-копілку. А нам з Назаром презентував по магніту «Самарканд». Ми були в шоці. Назар сказав, що всі узбецькі хлопці такі.

Потім Назар пішов, прийшли Петро й Роман. Ми про щось говорили. Під кінець вечора я думала, як змінюється життя: ще тиждень тому моє коло спілкування на 90% складалося з дівчат. Несподівано Женя запропонував зробити мені масаж рук. Я погодилася. Він м’яв мої пальці, тер мої долоні, і я почувалася дивно, але приємно. Коли він клав свою велику долоню на мою, в моїй пам’яті крутилися смутні спогади, а десь під сподом вигулькувала туга, стара, як світ. А потім сталося ще більш дивне – Роман сказав: «Не вмієш ти масаж робити», взяв мою другу руку й почав м’яти її. Я спробувала побачити себе збоку й просто не ставила зайвих запитань.

Назад ми йшли з Ахмадом. Я вперше йшла без Жені, тому завела Ахмада кудись трохи не туди. Ми вийшли на правильний шлях, але Ахмад, схоже, не дуже довіряв моєму внутрішньому компасу, тому звірився з картою. Дорогою він розпитував мене про різне. Я називаю його «curious», допитливим, йому справді все цікаво, як дитині. Але найцікавішою темою для Ахмада була саме та заборонена тема. Якоїсь миті він зайшов аж надто далеко. Пізніше Петро розповів, що Ахмад був дуже вражений розмовою зі мною, адже в Узбекистані про таке говорити не можна. Я пожартувала, що стала для Ахмада амбасадором сексуальної освіти.

Мені таки вдалося вирватися з допитливої бесіди й піти спати. Але часу на сон було небагато, адже попереду йшов Великдень.

          

День 4: перша паска

В четвер треба було встати за будильником, щоб піти на лекцію про систему освіти в Німеччині. Завдяки Жені за два дні я вирішила майже всі бюрократичні проблеми, на які люди витрачали до десяти днів. На лекцію прийшло небагато людей, зокрема я одна з української мафії. Схоже, вечір напередодні в «Локаль Інтернаціональ» для всіх мав різні наслідки.

Я зустріла дівчину із Самари, Лізу, а також Ахмада, познайомилася з Джейкобом з Нью-Йорка. Дуже цікаво спостерігати, як люди намагаються вимовити твоє ім’я: «І-і-і-ра». На лекції нам розповідали про напрями й рівні освітньої підготовки, шкалу оцінювання, в якій замість 100 балів, здається, 15. Також німці пишуть у розкладі час проведення пари «12:00 – 14:00», але це означає, що пара почнеться на 15 хвилин пізніше й закінчиться на 15 хвилин раніше. Цього часу має вистачити, щоб дійти з одного корпусу в інший. Крім того, в Німеччині існують спеціальні курси для тих, хто хоче бути вчителем і викладачем, тобто із самим дипломом бакалавра чи магістра в школу не пустять. Студенти записуються на курси через електронну систему «StudIP», на сайті університету можна знайти описи курсів, час проведення, ім’я викладача, формат оцінювання (екзамен / презентація / «term paper»). Є різні формати занять: лекції, куди можуть прийти під 200 людей, семінари й тьюторіали, де існує обмеження на кількість слухачів.

Загалом, все зрозуміло, з могилянськими уявленнями про світобудову можна зорієнтуватися в цій системі. Потім ми пішли на екскурсію кампусом. Насправді, весь Гіссен – це один великий кампус, по якому розкидані корпуси. Ми пішли до двох «Філософікумів», де сконцентроване все життя гуманітаріїв. Найцікавішим відкриттям стала величезна бібліотека, де все, знову-таки, автоматизовано. Це центральна бібліотека, але також у корпусах існують менші. Ми не заходили до книжок, але натомість спробували розібратися з принтером. Магія полягає в тому, що зі свого студентського можна щось роздрукувати. Спершу треба в спеціальному автоматі покласти на студентський гроші, скинути через комп’ютер потрібний файл на номер студентського, потім вставити студентський у принтер, натиснути кнопочку – вуаля!

На 16-ту годину всі ми, Олена, Петро, Євген і я, зустрілися в кабінеті на Гьотештрасе. Нам сказали прийти, бо це щось дуже важливе щодо «residence permit». Ми з Женею вже почали заповнювати анкету, але потім виявилося, що це для тих, хто не мають отримувати візи, наприклад, для громадян США. Якщо нам треба буде залишитися довше, ми підемо в Ратхаус за тиждень до закінчення терміну дії візи, і там усе зроблять. З’ясувавши ці питання, ми з полегшенням вийшли на вулицю. Поки ми говорили, з’ясувалося, що Петро і Олена збираються наступного дня їхати до Франкфурта. Як виявилося, і Євген, і я, також хотіли би поїхати до Франкфурта. Тим паче, що всі ми маємо безкоштовний проїзд. Тому ми вирішили зібратися і поїхати вранці разом.

Ввечері я пішла на Грюнбергер штрасе. Ми домовилися пекти паску. Женя сказав: «Треба спекти паску. Хтось міг би це зробити. Наприклад, хтось на букву «І». А хтось на букву «Є» міг би допомогти». Женя покликав також Петра й Романа. Поки хлопці збиралися, ми з Женею мали душевні розмови. Вже до цього ми виявили, що ніхто з нас наразі не має дуже близьких стосунків з представниками протилежної статі, але має негативний досвід таких стосунків. Женя питав мене, яким має бути ідеальний чоловік. Я відповіла, що ідеальних не буває, але чоловік має не боятися брати на себе відповідальність, не тікати в найпотрібнішу мить і вміти впоратися з проблемами.

Коли ми були на кухні, я готувала опару, а Женя збивав жовтки з цукром. Він спитав мене: «Чому так трапляється, що люди розлучаються?», і я відповіла: «Мої батьки розлучилися, коли я була на першому курсі». Женя запитав: «Чому?», а я зрозуміла, що не можу цього пояснити людськими словами. Він питав: «Вони не любили одне одного?», і я відповіла: «Ні, вони дуже любили одне одного». «Тоді чому ж вони розлучилися», – запитав Женя. І я відповіла, що любові недостатньо. Мабуть, це залежить також від побуту. Крім того, якоїсь миті мій тато почав відокремлюватися від нас, він жив ніби в своєму світі й не міг дати собі раду. Крім того, в нього були проблеми з алкоголем. Мама тягнула всю сім’ю на собі і не витримала. Але вони дуже любили одне одного.

Женя не міг цього зрозуміти. Й нарешті він запитав мене: «То ви спілкуєтеся з татом?». І я відповіла: «Мій тато помер у листопаді». Женя відповів: «Царство йому небесне». Я кивнула, і мені було так дивно чути це стосовно свого тата. Так само як дивно чути розповіді мами про те, як вона приходить до нього на могилу, доглядає землю на його могилі, перевіряє вінки, обмотує хрест. Я досі не знаю, як про це говорити, якими словами, тому деякі мої друзі не знають про смерть мого батька.

Тоді Женя припустив, що для мене це не стало великим ударом, бо ми, напевне, не спілкувалися. І я відповіла, що за чотири роки життя окремо я стала більш самостійною, але це нічого не означає. Я сказала, що за рік до смерті тато був на війні лікарем, йому постійно доводилося працювати з пораненими й трупами. Він помер від виразки. Женя спитав: «То ви весь цей час спілкувалися?». Я відповіла: «Так». Я хотіла розповісти йому, як в останній тиждень, коли ми бачилися, ми провели багато часу разом, багато говорили, їли разом. Тато несподівано захотів купити мені взуття і одяг, ми ходили магазинами, я міряла одяг і показувала йому. Тоді ми купили моє божевільне вельветове плаття, яке мама назвала схожим на штору в театрі. Тоді я зрозуміла, що нарешті вперше за довгий час відсуваю багато підтримки, захисту й уваги від тата, що він саме той батько, якого я завжди мріяла бачити поруч. Він багато разів говорив, як сильно любить мене. І я встигла сказати йому, що люблю його. Але всі ці пояснення застрягли в моєму горлі, і все закрутилося переді мною. Я відповіла лише: «Так», схиливши голову над каструлею, і ми перевели тему.

Потім прийшли хлопці, заварили чай і ввімкнули музику. Паска йшла за планом. Напередодні я знайшла рецепт на сайті «ТСН». Женя нагуглив, як буде німецькою «дріжджі», купив масло, ванілін, ізюм, приніс борошно, молоко, яйця, цукор. Роман поїхав за додатковими яйцями, супермаркети працювали до 20:00. Поки тісто підходило, Євген з допомогою самого вінчика, без міксера, збив крем з білків і цукру. Петро ввімкнув пісні гурту «Low Roar». Ми пили чай, Роман, типовий львів’янин (якщо такі бувають), затятий технар-науковець, любитель солодкого (він харчується солодощами і «Редбулом» замість людської їжі) придумав накрити лампу червоним стаканом. І все довкола стало червоним.

Ми залили тісто в дві каструлі, постелили на низ знайдений на кухні пергамент, змастили його маслом. На диво, наші дві паски не згоріли й добре пропеклися. Десь у процесі хлопці придумали, що треба якось пофарбувати яйця. Згадали традиційний метод із цибулею. Хлопці начистили лушпиння й поставили варити на півгодини, через півгодини вимкнули і поклали в воду яйця. Тим часом допеклися паски. В мене не було зубочистки, тому я встромила ножа й вирішила, що можна вимикати.

Ми з Петром навіть здивувалися, бо в глибині душі підозрювали, що все могло не вийти. Але паска стала успіхом. Ми залили паски кремом і залишили в Жені кімнаті до неділі. Євген провів мене залізничною колією в темряві до мого гуртожитку. Як виявилося, гуртожиток не спав. На першому поверсі дуже голосно грала музика й кричали люди, ми зрозуміли, що там вечірка. Я попрощалася з Євгеном і збиралася лягати спати. Коли я вже була в піжамі, хтось постукав у двері. Це був Женя. Він сказав, що прийшов разом з Романом подивитися на вечірку. Він покликав мене. Я відмовилася. Він сказав, що бачить по моїх очах, що я хочу піти. Я перевдяглася й пішла.

Коли ми прийшли, блок відчинили не одразу. Всередині був розкиданий двошаровий туалетний папір. На кухні було темно й повно людей, грала музика. Люди курили на балконі, випивали на кухні, говорили, сміялися, кричали, танцювали. Я відчула, що відстаю від них на півпляшки вина, тому не захотіла залишатися. На тверезу голову це більше схоже на проїзд в маршрутці в годину-пік. Женя сказав, що побуде 15 хвилин і піде. Він залишив куртку в моїй кімнаті.

Через хвилин 15 Женя і Роман таки прийшли до мене. Вони забрали куртку, а перед тим, як іти, Женя сказав, що зранку з нами до Франкфурта також поїдуть дівчата з Південної Африки.

Мої кафкіанські будні (один з невизначеної кількості днів)

Вирішила зробити спробу забрати паспорт у посольстві. Вони телефонували мені в п'ятницю, я пропустила (бо виходила з банку з квитанцією про сплату за страхування), перетелефонувала, сказали чекати, поки мені самі зателефонують, Два дні мені не телефонували, а я не горда, вирішила сама піти. На талончику був вказаний час: пн - чт з 15:30 до 16:30, вікно №8. Я прийшла, здала в буду "Камера схову" свою сумку, заплатила 25 грн, бо заходити із сумками заборонено, а на вулиці я її не залишу. Чоловік, який сидить у буді, запитав, чи не потрібно мені щось підказати. Ніби ні.

Я дістала свій файлик зі всякими бомажками, страховку в конверті, пішла до дверей, натисла дзвінок з намальованим дзвоником, стала чекати, приготувалася вийняти все з кишень, зняти шапку, рукавиці, годинник, скласти все в лоточок, пройти крізь рамку, задзвеніти, сати спиною, розставити руки, опустити руки, вдягнути годинник. Але мені ніхто не відповів. Чоловік з камери схову вийшов покурити й сказав мені тиснути не кнопку з намальованим дзвоником, а ту, що нижче. Я так зробила. Ніхто не відповів. За скляними дверима взагалі не було ознак життя. На самотньому внутрішньому подвір'ї вітер ганяв сніг. Коли буде тепло, я згадуватиму ці моменти. Або ні.

Я задивилася в щілину між будівлями провулку. До мене стали підтягуватися чоловік і жінка, які пропонують усім посилки/страхування. Жінка зазирнула в вікно й сказала, що там, напевне, вже нікого нема. Вона бачила, як всі "брали сумочки" й кудись ішли. Потім підбрів ще один чоловік, співробітник, який посипав доріжки сіллю. Співробітник сказав, що сьогодні в посольстві святкують 25 років дипломатичних відносин Німеччини й України. Тим часом, до нас підійшов ще один чоловік, який також хотів чи то подати, чи то забрати документи. Жіночка сказала, що треба йти на центральний вхід і питати там. Ми пішли, всі разом. Я вже думала про те, як же це завжди в мене виходить. Як же це я втрапила саме на той день, коли вирішили відсвяткувати 25-річчя дипломатичних відносин.

Хтось натиснув дзвінок і сказав мені говорити. Я запитала в охоронця, чи можу я забрати свої документи. Охоронець відповів, що сьогодні вже нікого немає. Я сказала: "Але ж у талоні вказано пн - чт, з 15:30", з чим охоронець погодився, але сказав, що саме сьогодні такий особливий день : "Сегодня у вас день неудачный".

І це останнє різонуло мене, як бритва. Невдачний день. Що ще невдачне? Я нічого не казала тиждень тому, коли прошарилася 2 години, чекаючи кінця перерви, зайшла й дізналася, що документи на візу за навчальними програмами приймають тільки в першій половині дня. Я нічого не казала вчора, коли треба було 40 хвилин стояти на зупинці в заметіль, щоб завезти на 9-ту годину роздруківки в деканат (звісно, я приїхала на півгодини пізніше). А потім сходила на 11:00 на прослуховування на роботі, де я працюю вже більше 2-х років (і прослуховували мене, але не тільки). Я встигла забрати документи в міжнародному відділі, віднести їх на підпис, ще й сходити на пари. Я встигла поприбирати й повністю виконати домашнє завдання з англійської (в свої 22). Я нічого не казала про те, що моя "бомажна епопея" триває з жовтня, я вже обійшла багато відділів НаУКМА, побувала в ЦНАП, бюро перекладів, відділах банків, страховій компанії. Я нічого не казала про те, що я дико втомилася, що я гнуся від недосипання, що мені ще гірше від цієї погоди, що мені вже остогиділа зима. Я нічого не казала про те, що моїй мамі зробили операцію на руці, а попереду довгий і не дуже визначений період лікування.

І він відповів мені: "Сегодня у вас день неудачный". Я розвернулася й не знайшла нічого кращого, як розплакатися. Я стояла обличчям до стіни посольства й втирала сльози (але не соплі). На собачому морозі сльози здавалися дуже гарячими. Це вперше бюрократи таки змогли довести мене до сліз. Мені стало легше, але я не розуміла, для чого це все, для чого було лишати ту сумку, взагалі їхати сюди, ще й у таку погоду.

Я прийшла в буду забирати свою сумку. Чоловік запитав, чи й справді святкують, а потім віддав мої 25 грн. Він сказав: "Я-то раніше додому піду, а вам ще завтра приходити, думали ж сьогодні вже все забрати". На моє "Нічого, прийду завтра" він відповів, що сам не знав про святкування, і якось дав мені зрозуміти, що це НЕ нормально. Я відчула, що він мене розуміє. Мені залишалося тільки подякувати й сказати: "До завтра". 

А зараз я не можу приготувати їсти, бо на кухні "всі міста заняті".