«Рай: Любов» («Paradies: Liebe»): любов, самотність, капіталізм і секс-туризм у Кенії

Коли мені було 17 років, я дивилася дуже багато фільмів, особливо всілякий «арт-хаус». Останній рік я рідко дивлюся кіно, переважно в кінотеатрі (це було аж 5 разів), або дивлюся щось коротке типу «Сімпсонів» (переглянула всі 28 сезонів за пару років) або «Південний парк». Ще іноді намагаюся не давати спуску своїй німецькій і дивлюся щось типу детективів «Tatort». Словом, коли на якомусь сайті з вивчення німецької я знайшла добірку фільмів для вивчення мови, мене чомусь привабив саме фільм «Рай: Любов». Судячи з опису, мало бути цікаво: пляж, сонце, море, натяк на якусь документальність, «нестандартна» героїня і гостра тема секс-туризму в Кенії, про який я ніколи в житті не задумувалася.

Фільм «Рай: Любов» був знятий австрійським режисером Ульріхом Зайдлем (Ulrich Seidl) у 2012 р. Це перша частина трилогії, яку доповнили «Рай: Віра» і, звісно, «Рай: Надія». Фільм показували на фестивалях у Каннах, Торонто, Меріленді та Новій Зеландії. Я дивилася «Рай: Любов» мовою оригіналу, але не скажу, що це ідеально підходить для вивчення німецької. Дещо я не розуміла, але здебільшого мовою фільму є ламана німецько-англійська. Також є версії фільму з англомовним і російськомовним дубляжем.

За сюжетом «Рай: Любов» біла європейська жінка Тереза, котра мешкає у Відні й працює з людьми з вадами розвитку, залишає сестрі свою дочку, проблемного підлітка, і їде на відпочинок до Кенії. Терезі десь 50 років, але через зайву вагу вона виглядає навіть старше. Головна героїня оселяється в готелі, де на балкони застрибують мавпи, ходить на заходи культурної програми з плаванням і змаганнями хто далі жбурне свій шльопанець (мій друг дитинства теж колись так робив) і вивчає найважливіші слова: «джамбо» – «привіт» і «хакуна матата» – «без проблем». Якщо ви народилися в 90-х, як я, або й раніше, ваше колективне несвідоме просто не витримає без згадки про Тімона і Пумбу.

До Терези на пляжі чіпляються продавці сувенірів і всякого непотребу, а в місті – таксисти (хоча вони їздять не на машинах, а на якихось мопедах). Схоже, всі таксисти, чи принаймні в Кенії та Україні, однакові. Однак Тереза приїхала не лише за традиційним туризмом. Вона зустрічає молодого кенійця, з яким «іде в номери», але коли настає момент «палких обіймів», жінка відмовляє, аргументуючи це словами: «Ти не любиш мене».

Поруч з Терезою часто з’являється її подруга, котра довше відпочиває в готелі й має молодого коханця, в якого щедро інвестує гроші. Одна моя подруга сказала б, що це на за правилами «женського достоїнства». Жінки у фільми говорять про те, як це, – побувати з темношкірим чоловіком, про тіло і запах. Темношкірі чоловіки – це образ Іншого, який є привабливим і небезпечним водночас. Зрештою, Тереза знаходить собі коханця Мунгу, який запевняє, що робить все з любові, а не за гроші. Тереза переступає межу дозволеного – вперше курить щось наркотичне, п’є місцевий самогон і спить з темношкірим. Ну і це якось не за «кодексом 50-річних пані», принаймні в моєму уявленні. Все ніби йде добре, але Мунга починає просити гроші для своєї сестри (до речі, хороша історія із сестрою), для школи, батька, аргументуючи це тим, що Кенія бідна, а Тереза має гроші. Замкнене капіталістичне коло базується на тому, що кожна сторона намагається використати іншу: отримати високу любов за гроші або отримати гроші за фізичну любов.

Цікаво, що ґендерні ролі у фільмі якісь «неправильні»: чоловіки займаються проституцією (це нормально сприймають навіть їхні дружини), а жінки купують чоловіків. Насправді ці 50-річні жіночки невпевнені в собі, шукають тепла і «ведуться» на слова палких кенійських мужчин. Вдома в них такої уваги немає. Тереза постійно лишає повідомлення на автовідповідачі своєї доньки, яка їй навіть не хоче записати щось у відповідь. Ми не знаємо, чому в Терези немає чоловіка. Судячи з мовчання за спільним обідом, із сестрою в неї теж сумнівні стосунки. Тереза постійно переживає, що вона застара і некрасива для своїх коханців. На сайті газети «Die Zeit» гарно написали про цю пишну тілесність головної героїні: «Die Fülle des Körpers steht für die innere Leere» – «Тілесна повнота означає внутрішню спустошеність» (якось так я це переклала). Як людина, яка за місяць подивилася 3 сезони «Зважених і щасливих» і сидить на дієті, бо, вочевидь, любила на ніч поїсти печива після тяжкого дня, і яку часом навідували думки «Їжа – це найбільше задоволення, яке зараз у мене є», я з таким судженням погоджуюся. У випадку з Терезою внутрішню порожнечу заповнюють алкоголь, нікотин, легкі наркотики і, найголовніше, – сумнівний (і від того сумний) секс.

Для мене є дві кульмінації у «Рай: Любов». По-перше, коли Тереза у свій день народження не отримує повідомлення від дочки, родини, засмучується, а її подружки в Кенії викликають стриптизера, якого відчайдушно не можуть довести до «бойової готовності» (в цьому проступає теж якась груба чоловіча модель поведінки). По-друге, коли Тереза приводить чергового молодика, він починає цілувати її ноги, а вона йому каже: «Поцілуй мене посередині». Молодик «ламається», але таки не може пересилити себе. Що з цього вийшло – дивіться самі.

Загалом, у «Рай: Любов» йдеться про фальшиву любов і самообман, які йдуть пліч-о-пліч з емоційним спустошенням. Я бажаю вам усім справжньої щирої любові, внутрішньої наповненості та впевненості в собі. Не вірте у «вільні стосунки», не довіряйте людям, які продають себе або купують інших, і пам’ятайте, що «жизнь такая штука – может всякое случиться, но не измеряй любовь в условных единицах».

P.S. А ще у фільмі дуже приємна кольорова гама і побудова кадрів.

Між Еросом і Танатосом З. Фройда

Життя і смерть – чи є тема більш універсальна й більш поетична? Віками люди намагаються пролити світло на те, чого точно не в змозі осягнути. І в цьому «contra spem spero» справді розкривається часткова правда про людську природу – життя як диво, всупереч тому, що всі люди – смертні. Більш захопливим може бути лише переформулювання цієї теми, тобто, у вужчому й ще більш поетичному розумінні, любов і смерть, Ерос і Танатос. Те, що рухає людськими істотами, непідвладне контролю, більше за людину. Можливо, в цьому розкривається одвічна туга за універсальним порядком, за великим Іншим, якому ім’я виявляється Любов. Але іноді й справді розуміння того, що не все залежить від тебе, приносить відчуття умиротворення.

Постать Зиґмунда Фройда залишається цікавою й актуальною впродовж століття. Його ідеї більше критикують, йому іноді важко довіряти, але саме йому завдячують значним поштовхом у вивченні несвідомого й осягненні таємних глибин людської природи. В цьому є щось від поезії – «очуднення» повсякденної дійсності, туга за недосяжним «абсолютом». І незважаючи на те, що концепції Фройда ґрунтуються на «приземленому» біологізмі, є в них щось легке, недомовлене й прекрасне.

Як переплітаються в людській природі потяг до життя й потяг до смерті, так домішуються туди й інші потяги, пристрасті й протиріччя. Цікаво, що всі знають З. Фройда як автора біологічно детермінованих концепцій, а також як автора чудових листів до своєї нареченої. Іноді важко повірити, що це писала одна й та сама людина. Але саме в цьому розкривається суть не лише З. Фройда, так трапляється часто. Це нагадує історії, скажімо, про Леніна, котрий був революціонером і любив котів та дітей.

В  70-х роках ХХ ст. Ж. Дельоз і Ф. Ґватарі критикували З. Фройда за його «зацикленість» на індивідові, точковість, обмеженість і запропонували замінити психоаналіз «шизоаналізом». Справді, людина навіть не амбівалентна, у ній діють багато різноспрямованих сил. Людина не існує сама по собі або в обмеженому просторі родинного маєтку, її оточує суспільство так само дивних і цікавих індивідів. Але навіть в одиничності відкривається певна правда про ціле.        

Тож у своїй роботі «По той бік принципу задоволення» З. Фройд писав про те, що в людині дивним чином поєднуються два потяги: до життя й до смерті. Взагалі, життя доволі важко зрозуміти, адже матерія виникає з неорганічного стану спокою й прямує до свого завершення, віднайдення стану спокою: «ціллю будь-якого життя є смерть, і навпаки, неживе було раніше за живе»[2]. Тоді незрозуміло, для чого потрібне життя з його перипетіями. Потяг до смерті тісно пов'язаний із принципом задоволення. Тоді виходить, що для людини нормально хотіти лягти і вмерти? Але це бажання врівноважує інстинкт самозбереження, або, кажучи простіше, страх смерті. Потяг до життя, здається, потребує від людини активності й діє всупереч тотальному розпаду, цілковитому спокою, «ніщоті». Напротивагу «принципу задоволення» Фройд виводить «принцип реальності», який передбачає відмову від задоволення, адаптацію до «труднощів зовнішнього світу», хоча й ця відмова – тимчасова, адже психіка «тимчасово переживає незадоволення на довгому звивистому шляху до задоволення» [2].

Цікаво, що й любов для З. Фройда є амбівалентною: «сама любов до об’єкта вказує нам на таку саму полярність між любов’ю (ніжністю) і ненавистю (агресивністю)» [2]. Тобто між коханням і ненавистю й справді межа тонка, і навіть бажання любити й оберігати шкодить об’єкту нашої любові. Мабуть, це теж пов’язано із зацикленістю Фройда на індивідуалізмові. Любов передбачає порушення індивідуальних кордонів, вміння йти на поступки, пристосовуватися, а також небезпеку відкритися в своїй слабкості й зазнати поразки. З такої точки зору, любов і справді викликає занепокоєння й навіть, можливо, страх. Для З. Фройда, затятого прихильника біологізму, любов передбачає скоєння насильства над іншим, «бо цього потребує виконання статевого акту» [2].

Серед наукових розмислів З. Фройда про таємниці життя на прикладі протистів можна натрапити на цікаву ілюстрацію, яку сам учений подає доволі «сором’язливо». Але ця історія дуже спокуслива навіть для самого Фройда: «вона така фантастична й радше є міфом, ніж науковим обґрунтуванням, і я б не наважився навести її як приклад, якби вона не задовольняла тієї умови, використати яку ми намагаємося» [2]. Йдеться про «статеве» питання або питання розподілу статей і міф про Андрогіна, який Фройд знаходить у «Пірі» Платона. Ці міркування вражають своєю поетичністю: «Тоді Зевс розділив людину на дві частини, як розрізають груші навпіл, щоб вони краще зварилися… Коли, таким чином, усе суще поділилося навпіл, у кожної людини з’явився потяг до своєї другої половини, і обидві половини знову обплели руками одна одну, з’єднали свої тіла й захотіли знову зростися» [2]. Серед усіх цих наукових розмислів раптово випливає гіпотеза, що насправді існувала певна первинна цілісність, і людина носить у собі тугу за цією цілісністю. Але З. Фройд зупиняє думку читача словами: «Я думаю, на цьому місці варто обірвати міркування» [2].

Інколи здається, що З. Фройд заплутує читача праці «По той бік принципу задоволення», снуючи й обриваючи свої думки. Вчений не дає відповіді на запитання, чим є життя і смерть, чим є любов, чи існує надія на певний «універсальний порядок». Більш того, він сам це визнає й полишає читача в задумі, завершуючи свою наукову працю цитатою з поезії: «До чого не можна долетіти, треба дістатися накульгуючи» [2].

Роки минають, а й досі ніхто з учених не розгадав усіх таємниць життя й смерті. Проте ми, смертні, маємо можливість подумати над цими питаннями. Що змушує нас вставати щоранку й триматися, попри всі жахи цього світу? Що рухає нами й що спиняє нас? Чому нам завжди хочеться знати більше? Наприкінці можна зацитувати відомого українського поета Юрія Іздрика: «Не бути легше, ніж бути. / Не знати краще, ніж знати. / Ніщо неможливо забути, / ніде неможливо сховатись. / Всі ці слова – зайві, / увесь цей крик до нічого, / і згасло давно сяйво / надії до доброго Бога. / Тільки дивується сліпо / відрубана голова, / як вперто вертається літо, / як стійко росте трава» [1].

ДЖЕРЕЛА

1.    Іздрик Ю. Риму Рим [Електронний ресурс] / Іздрик // Мертвий щоденник. – Режим доступу : http://izdryk-y.livejournal.com/182512.html. – Назва з екрана.

2.    Фрейд З. По ту сторону принципа удовольствия [Электронный ресурс] / Фрейд З. // сайт: «Библиотека Гумер». – Режим доступа : http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/freyd/po_stor.php. – Нзвание с экрана.