Кіт Ромео повертається до своєї фрау після майже 4-х років розлуки

Я виросла в приватному будинку, де завжди крім мене, батьків і прабабусі жив ще мінімум один кіт. Собаки теж були, але до котів склалася особлива любов. Тож коли я випадково натиснула на хештег #Gießen у Twitter і знайшла цю історію, мені захотілося нею поділитися. Часом я бачу оголошення про розшук котів. Ця історія показує, що дива трапляються, це історія про справжню котячо-людську любов.

Кіт Ромео щодня зустрічав свою господиню на автобусній зупинці, але одного дня він зник. Минуло майже 4 роки, і нещодавно його знайшли – на іншій зупинці.

Кота Ромео завжди вважали особливою твариною: щовечора рудий чотирилапий чекав на свою господиню, яка поверталася з роботи, на одній з гіссенських автобусних зупинок «Візек». 3,5 роки назад, в жовтні 2014-го, кіт несподівано зник. Власниця розшукувала Ромео, але марно, тож вона полишила свої спроби.

Власниця поїхала з Гіссена

Кілька тижнів тому на іншій зупинці в Гіссені знайшли бездомного кота. Його відвезли в притулок для тварин, нагодували й обстежили.

За витатуйованим на вусі розпізнавальним номером стало зрозуміло: кота розшукували. Але власниця давно полишила надію на повернення Ромео, тож нікому не повідомила свої нові контактні дані після переїзду з Гіссена.

«У всіх блищали очі від сліз»

Тож гіссенський притулок для тварин розпочав пошук через Facebook – і успішно закінчив свій пошук у землі Саксонія. Спершу про цю історію повідомили гіссенські газети «Gießener Anzeiger» та «Gießener Allgemeine».  

 «Власниця кота негайно взяла відпустку й вирушила в 5-годинну подорож, щоб знову обійняти свого Ромео», – повідомив притулок для тварин на своїй сторінці. «У всіх блищали очі від сліз, адже вірний кіт весь час спостерігав за своєю господинею і нявкав, не підпускаючи до себе персонал притулку». Тепер 11-річний Ромео живе в Саксонії зі своєю фрау.

 «Це історії, які показують, що ніколи не треба полишати надію», – радіє співробітниця притулку для тварин Сара Бекер. Що довелося пережити Ромео протягом минулих 4-х років, невідомо. Фрау Бекер каже: «Скільки автобусних зупинок він проминув у пошуках своєї господині, ми вже ніколи не дізнаємося».

Момент зустрічі  Bild © Sara Becker/TSV Gießen

Джерело: http://www.hessenschau.de/panorama/kater-romeo-nach-fast-vier-jahren-zurueck-bei-frauchen,kater-romeo-giessen-100.html

P.S. для допитливих. Цікаво, що в статті пишуть про Ромео, але імені його господині ми так і не дізналися.

Жан-Соль Партр і милі створіння

Борис Віан гарно грається іменами. Наприклад, під ліжком Хлої та Колена знаходиться фотографія останнього «Долой-Лами» (російський переклад). Але найяскравіший персонаж – це, звичайно, Жан-Соль Партр. Жан-Соль виписаний настільки майстерно, що під кінець роману (навіть ще до Партрової появи) й самій хочеться його вбити. До речі, сьогодні я дізналася, що в його прототипа завтра день народження.

Як на мене, перекручування імен – ознака бурлеску.

Віан використовує майже абсурдні фрази, що викликають усмішку: «Ізгадіє чада!», «Він щойно зрозумів, що його груди займало серце», «Зелений приручальний перстень», «Він відчував у грудях серце у формі апельсина», «Санітарка відчинила двері й стушувалася, щоб дати їм пройти».

Мені дуже сподобалося порівняння працівника телеграфної лінії з невідомою твариною, що ліпиться до стовпів, заглядає у вікна мандрівників, але має доволі незлий вигляд. Цікаво, що за Анрі Бергсоном сміх у нас викликає те, що схоже на людину, але не є нею. Людина, схожа на тварину незлого вигляду, викликає співчуття. Водночас доволі іронічно виглядає фраза Колена щодо цього бідолашного працівника «Не засмучуйся, Хлоє, це всього лише людина».

З іншого боку, є і дуже кумедний, чи радше милий герой – мишка. Комізм тваринки полягає, головним чином, у тому, що вона схожа на людину. Вона чепуриться, намагається допомагати, хвилюється, сумує разом із героями. Це дуже мило. Моя мама завжди виховує дуже розумних котів і милується, коли вони починають робити щось «людське»: звертатися до людей, уважно слухати, спати в якихось людських позах. І я теж із цього милуюся. Мабуть, тому, що це не характерно для котів.

З іншого боку, виникає ситуація, коли ніби й смішно, але й не можеш сміятися. Це стосується моменту, коли миша вирішує накласти на себе руки. З одного боку, який кумедний абсурд, адже самогубство – це людська риса (наскільки я знаю). З іншого, із сумом розумієш, що іншого виходу немає в цьому жорстокому світі, де смерть приходить у вигляді сліпих дівчаток із притулку.