Гантер С. Томпсон «Страх і ненависть в Лас-Вегасі: дика подорож до серця американської мрії»

I was a teenage anarchist

The revolution was a lie

“Against Me! – I Was A Teenage Anarchist”

Перш ніж ознайомитися з текстом Гантера С. Томпсона, я декілька разів подивилася екранізацію «Страху і ненависті», так би мовити, пройшла шлях від інтерпретації до першоджерела. Як на мене, фільм вхоплює суть роману й після другого-третього перегляду можна зрозуміти, яку сумну істину вкладає у свій текст Гантер С. Томпсон.

 Спершу голова йде обертом від списку перерахованих Раулем Дюком наркотиків і всього того «наркотичного трешу», що супроводжує подорож персонажів. Але коли опіумний туман розсіюється, починаєш звертати увагу на деякі деталі. Наприклад, ця гонка «Мінт 400». В мене взагалі виникли сумніви щодо реальності чи принаймні важливості цих мотоперегонів.

Ще на початку Рауль Дюк каже, що вони з Ґонзо прямують в Лас-Вегас у пошуках американської мрії. Як на мене, кульмінацією цих пошуків стає сцена в «Цирку-Цирку». Під дією ефіру Ґонзо починає відчувати Страх, Рауль говорить про те, що казино «Цирк-Цирк», де будь-який наркоман має можливість з’явитися на великому екрані в центрі Лас-Вегаса всього за 99 центів, і є головним нервом американської мрії. Тобто чим ближче герої до втілення американської мрії, тим сильніше почуття страху, ненависті, відрази.

Також парадоксальним є ставлення різних людей, що уособлюють американське суспільство, до Дюка та Ґонзо. Шокує те, що ніхто не намагається зупинити двох наркоманів, які поводять себе аж занадто підозріло. Всі ці співробітники готелів і поліцейські виявляються не менш дивакуватими. Атмосфера вседозволеності нагадує вседозволеність українських 90-х.  Суспільство ніби спеціально створює всі умови для того, щоб людина могла знищувати себе й платити за це гроші, як у казино «Цирк-Цирк». Іронічну усмішку викликає попередження про заборону зберігання марихуани в Неваді («зберігання – 20 років, продаж – довічне ув’язнення»). Гантер С. Томпсон не зображує суспільство явно, як окремого активного негативного персонажа, проте соціальна критика роману видається цілком можливою.

Окреме враження – це прийом Томпсона, де відбувається певне «саморозкриття», коли Рауль Дюк одержує листа на ім’я Гантера С. Томпсона. Такий прийом характерний для постмодерного «загравання з читачем». Але зважаючи на те, що до готелю Рауль Дюк селився під вигаданим іменем, взагалі виникає запитання, хто ж тоді головний герой, чи не сам Томпсон?

Наприкінці роману стає зрозумілим, як Рауль Дюк і Ґонзо скотилися до такої важкої наркоманії. Ці люди дорослішали в часи панування вільної любові й доступних наркотиків, віри в мир і втечі від реальності. Розквіт руху хіпі минув, а ці двоє вже немолодих чоловіків досі тікають від реальності, від поразки власних мрій та ідеалів. Це нагадало мені фільм «Панк із Солт-Лейк-Сіті» й роман «Останні дні панку в «Гельсінкі»» Ярослава Рудіша, де так само описане дорослішання й розчарування в ідеях панк-руху. Мимоволі складається враження, що будь-яка ідея не встоїть проти реальності, будь-який рух приречений на поразку, будь-який спалах повинен згаснути.

Наприкінці стає зрозумілим епіграф до книжки: «Той, хто стає звіром, позбавляється болю бути людиною». Увесь цей «наркотичний треш» і подорож до серця американської мрії є засобами втечі від депресивної правди життя, від власної неспроможності прийняти життя таким, як воно є, із «всесвітньою тугою» й екзистенційним відчаєм.

Анархія в «Матриці»

'Cause baby, I'm an anarchist,
You're a spineless liberal.
We marched together for the eight-hour day
And held hands in the streets of Seattle,
But when it came time to throw bricks
Through that Starbucks window,
You left me all alone.

(“Against Me!”)

Я довго думала… якщо є кіберпанк, то має ж бути в ньому щось хоч трохи панкове? Здається, щось я таки змогла знайти.

Переглядаючи фільм «Матриця» (перший) можна зосереджуватись на міфологічних мотивах, на антиутопійності, шизофренічності або ж просто насолоджуватися перенасиченістю сцен насилля і моментами «сповільненої дії» (slow-motion). А можна розглядати колектив корабля «Навуходоносор» (в дитинстві мене дуже дивувала ця назва) як общину анархістів.

Анархія – відсутність порядку, світ без центру, чому б ні.

Окремі індивіди якимось чином усвідомлюють, що із Системою (Матрицею) щось не так і виходять з-під її контролю. Ці люди об’єднуються в таку собі комуну, хоча й ієрархізовану. Звичайно, жіночий відсоток у цій комуні чомусь дуже низький, немає народжуваності, закритого виробництва і т.д.. Але ж світ взагалі під загрозою.

Община знає, що Матриця – це гниле капіталістичне суспільство споживання. Морфей так і каже Нео під час тренувань, що всі ці адвокати, вчителі, поліцейські залежні від Системи. Відповідно, анархісти зневажають Систему й намагаються якось їй протистояти.  

В анархічній системі кіберпанку також змінюються ґендерні ролі. Коли Нео з Трініті вирушають рятувати Морфея, сумку зі зброєю несе чомусь Трініті.

Але на відміну від справжніх анархістів, ця община цінує знання і технології. Чого варте це вміння запрограмувати собі навички кунг-фу або пілотування гелікоптера. Якби ж можна було так майже безболісно завантажити собі програму літератури за третій курс.

Також мене зачепило те, що гидку кашу на сніданок для анархістів називають «Сніданком для чемпіонів». Особисто мене це відсилає до роману Курта Воннеґута «Breakfast For Champions or Goodbye Blue Monday» і американської фірми з виробництва готових сніданків (типу наших пластівців, як я зрозуміла).

Стережіться квітів - екотероризм наступає!

Декілька днів тому я вичитала в «Останніх днях панку в «Гельсінкі»» Ярослава Рудіша таке цікаве слово – екотероризм. От до чого дійшла мода на «еко»: «екоматусі», «екомалюки» , «екохарчі», «екофутболки», «екомашини» і от тепер навіть «екоборотьба».

В романі донька головного героя висловлює свій протест проти «гарних людей» шляхом висаджування квітів під адміністративними будівлями. Звичайно, квітами все не закінчується – її поранено під час спроби пошкодити трубопровід і їй світить в’язниця. Але повертаючись до «квіточок», є над чим подумати. Адже це так гарно і так дивно.

Екотероризм – це такий собі рух за права природи, що виявляється в терористичних (яким би абсурдним тут не здавалося це слово) діях проти безсовісних бюрократів, що паплюжать природу. Не одного активіста ув’язнили за шантажування наукових і фармацевтичних компаній, викрадення піддослідних тварин, розрізання риболовних сітей і навіть замахи на життя людей, одягнених у хутро (стережись, Венеро!). Ці терористи становлять серйозну загрозу, наприклад, Сполученим Штатам Америки, тому на них полює ФБР.   

Звичайно, в типовому українському індустріальному місті (наприклад, Запоріжжі) природа (наприклад, Хортиця) нормально уживається з викидами (наприклад, із «Запоріжсталі»), а клумби під адмінбудівлями (наприклад, облрадою) з’являються не від рук терористів. Хоча, хто знає, може, вже й у нас є якісь екотерористи-підпільники (звідки беруться квіти посеред проспекту?).

Єдине, що спадає на думку, це прекрасні кадри квітів, встромлених у щити «Беркута» за часів Помаранчевої революції. Чи можна вважати це витоками екотероризму в Україні? Адже це шкодить силовим діям.

Наступна ланка асоціацій – Колен із «Шумовиння днів» Віана. Він пішов вирощувати рушниці, щоб заробити на лікування коханої Хлої, але був звільнений через те, що на дулах його рушниць розквітали квіти (а це дефект). Чи можна назвати Бориса Віана екотерористом?

Зрештою, сама ідея «флористичного» протистояння виглядає як щось нове, оригінальне, свіже і зелене. «Це панк!» - як казали герої Рудіша.

До речі, щодо панку. 15-го липня виходить альбом панк-гурту «Rise Against» «The Black Market». І нещодавно (після відкриття в Рудіша) я натрапила на сингл «The Eco-Terrorist In Me» з майбутнього альбому. Власне, тому я і вирішила, що це майже знак (бо знак – це коли натрапляєш на одне слово тричі). Сам сингл мені сподобався – і панковим ритмом, і приємним вокалом, і акуратними підголосками, і розвитком дії, і взагалі.

Тому я чекаю на альбом. А екотерористи не сплять.

То, може, варто спробувати розмалювати Кремль петриківським розписом, засипати дім Путіна мільйоном червоних троянд, дати нашим солдатам у руки лілії, а ополченцям у рушниці засунути гвоздики? І тоді подивимося, що переможе в цій війні: «марнота марнот і ловлення вітру» «людських створінь» чи «первозданна» сила природи з її  всепоглинаючою красою.  

Панки, хіпі, комуністи, психічно хворі: різні шляхи - один кінець?

Трохи більше, ніж два місяці тому на «Книжковому арсеналі» мою увагу привернула книжка Ярослава Рудіша «Останні дні панку в «Гельсінкі»». І навіть не так сама книжка, як сучасний чеський письменник у розквіті сил (час пізнавати Чехію), слово «панк» (колись я навіть була трагічно закохана в одного панка, проте ті почуття відзначилися лише сильною прив’язаністю до поп-панку), безліч назв гуртів у тексті (мало знайомих, але ж все одно!) і, власне, дуже симпатична обкладинка від «Темпори» (дуже приємна на дотик). От лише дія відбувається не в Гельсінкі, але з моїм географічним кретинізмом це не біда. Тому я й зрозуміла, що, висловлюючись у стилі Рудіша, «це панк!».

Нагода прочитати «Останні дні панку» випала тільки зараз. Під час читання мені з’являвся привид «Панка із Солт-Лейк-Сіті» - якесь передчуття, що, врешті решт, боротьба виявиться марною. Постійне повторювання того, що місто приречене на загибель, створює глобальну картинку: все є «марнота марнот і ловлення вітру».

Це нагадало мені й інший фільм – «Страх і огида в Лас-Вегасі». Чому б ні? Протягом фільму не раз постає запитання: «Що далі?». От лише герой Рудіша, схоже, вже досяг цієї «точки невороття» і його історія постає в ретроспективі.

Адже яка різниця – чи то хіпі, чи то комуністи, чи то панки? Всі вони мають спільну мету, свою модель ідеального суспільства зі щастям, свободою і рівністю. Всі вони йдуть різними шляхами, але приходять до одного – зовсім не до того, на що вони очікували.

Найідеальніші мрії призводять до найжорстокіших наслідків. Але мені подобається те, як іронічно ставиться Рудіш, наприклад, до комуністів, які свого часу прийшли всіх рятувати і встановили свою владу (як і колись рятували наш Захід, а тепер і Схід).

Є така сцена, де Рудіш описує приречене місто й зазначає, що Оле (головний герой), пам’ятає безліч агітаційних плакатів і червоних знамен, які пропагували свободу й щастя і від яких неможливо було втекти. Проте найбільш правдивим і актуальним для Оле виявляється девіз на продірявленій кулями будівлі психіатричної лікарні: «Ми пишаємося тим, якими нас зробила партія».

Скільки, виявляється, таких гордих людей лишила по собі партія.

А поки що мій «панк» ще має декілька останніх днів на життя.