Коли проводиш багато часу з людьми, реальність починає перетворюватися на
карнавал абсурду. Жінки з розтяжками, татушками і целюлітом, в кепках зі
стразами, манікюром. Чоловіки, схожі на мохнатих тюленів, з обвислими
животиками, лисинами, страшними зубами й нігтями, з печаттю сірого рагульства
на смаглявому лиці. Вони мостяться на шматку пляжу впритул, вони туляться одне
до одного, захищаючи й порушуючи кордони власного простору. Вони бігають за
пивом у найближчий магазин, де ціну в сезон піднімають вдвічі, вони курять
тонкі цигарки «еЛДе», гризуть сушених бичків і купують своїм дітям трубочки зі
згущонкою, надувають нарукавники, матраци і знімають одне одного на камеру
телефона.
Я лежу пластом і чую десь поруч гучний діалог. Хлопчик років десяти не хоче
сидіти й чекати, поки батьки скупаються в морі. Батьки – молода жінка зі
світлою обвислою шкірою, яка під сонцем стала червоною, в чорному купальнику, з
чорним фарбованим волоссям, скрученим в «дулю»; чоловік – молодий, довгий і
худий, проте не вищий за жінку, в купальних трусах-шортах, з волосяним покровом
на тілі й печаттю сірого рагульства на смаглявому лиці. Поруч, крім хлопчика, є
на пару років молодша дівчинка і ще одна зовсім маленька дитинка. Мене дивує
те, що діти доволі симпатичні, чого не скажеш про пропиті лиця їхніх батьків. Можливо,
через років п'ятнадцять вони також втратять блиск своїх карих очей і будуть
здаватися пережованими й виплюнутими.
Мене дивує те, що в цієї пари троє дітей.
Хлопчик сперечається з батьком. Батько наказує йому сидіти на березі, поки
вони з матір’ю підуть купатися. Чоловік виразно говорить: «Ми што, с мамой
скупнуца нє можем? Мама здєсь целий дєнь сідіт, пока ви купаєтєсь. Ти уже
сколько купался? А мама ні разу!». Мама сидить мовчки, поки хлопчик намагається
щось довести. Хлопчик каже: «Ви мнє обєщалі, што мнє нє прідьоца сідєть со
Святіком! А вдруг мнє в голову напєчьот!». Мама мовчить. З характерного тону
мужика зрозуміло, що він вже пристойно випив. Коли хлопчик ображається, мужик
каже: «Нє дєлай кіслоє ліцо» і перехиляє майже порожню двушку «Тетерева».
На це хлопчик відповідає, що буде слухатися тільки маму, а мужик йому не
указ, він йому взагалі ніхто. Якоїсь миті мені здається, що цей мужик – не рідний
батько хлопця. Проте може бути й навпаки. Я сприймаю це нормально, кризою
маскулінності мене вже не здивуєш. Натомість коли хлопець шукає підтримки в матері
й питає, що йому робити, мати нарешті відповідає: «Я скажу тєбє то же самоє». Бій
програно, мужик, хитаючись, іде до води гратися з найменшою дитиною, здається,
що він ось-ось завалиться в воду, мов великий худий білий кит, простромлений
гарпуном. Хлопчик на березі не може заспокоїтися, він говорить, що цей мужик
взагалі не може бути батьком, він нічого не вартий, він не може впоратися
навіть з однорічною дитиною. На це мати відповідає: «Ти нормальний вобщє?», встає,
йде й поринає у товщу води разом зі
своїм коханим.
Я дивуюся, як такі люди можуть мати трьох дітей. Моя мама відповідає мені
на це: «Дурне діло не хитре». За деякий час закохані вилазять з моря і
починають збиратися. Мужик бере на руки найменшу дитину й іде понад берегом. Якимось
дивом він жодного разу не впав. За деякий час на пляж повертається хлопчик і
починає розпитувати, чи не бачили тут сріблясті босоніжки 22-го розміру. Босоніжок
нема. Хлопчик зникає. За деякий час з іншого боку з’являється мати хлопчика і
починає розпитувати, чи не бачив хто дитячі босоніжки. У її п’яному погляді є
щось звіряче. Жінка не знаходить босоніжок і йде. Моя мама каже: «Оце так
персонажі» і починає сміятися.
Люди довкола реагують на ситуацію. Одна жінка розповідає історію: «Вчора
сиділа пара з двома дітьми, випили 5 літрів пива, чоловік пішов і приніс ще 3
літри і дві сухі рибини, діти просили їсти, жінка відрізала їм якоїсь сурогатної
ковбаси, ще й впустила на покривало».
Я сама бачила щось таке дивне. Двоє жінок із дітьми грали в карти. Дівчинка
попросила пити. Її мама сказала, що води нема, є тільки пиво. Жінка дала
дівчинці відпити пива зі свого стакана. Дівчинка понюхала стакан, зробила
маленький ковток, скривилася, а потім перехилила стакан і зробила більший
ковток. Її мати схопила стакан із криком «Куда?».
Маленькій повненькій дівчинці в яскравих оранжевих плавках батько дав
відпити «Старопрамена» із зеленої банки. Батько встав і зайшов у воду, мов
бегемот з програм про життя тварин, його білий живіт спадав масивним каскадом
на плавки в обтяжку.
На пляжі ще й не таке побачиш. Тут дуже людно, тому місця зазвичай займають
зранку: приходять і стелять свої покривала. Моя мама встає біля шостої, йде
займати місце й купається в ще чистому морі. Я встаю о сьомій / пів на восьму і
вважаю це героїчним подвигом. Першого дня відпочинку ми вирішили залишити
покривало на ніч. Зранку мама його не знайшла. Чужі покривала хаотично лежали в
піску й воді, на деяких з них лежали п’яні тіла людей. Наше покривало якимось
дивом прибило в обід до берега. Ми згадали, що перед тим був день ВДВ. Ми думали,
що розгадали цю таємницю, але на ніч покривало більше не залишали. Іншого дня мама
о шостій ранку прийшла на пляж. Просто на піску з дрібними ракушками спав п’яний
мужик у трусах. Біля нього ніхто не стелив, бо він був обісцяний. Я жартувала,
що довго йому доведеться відмивати ці ракушки.
Поки люди зранку займають місця покривалами і йдуть снідати, інші люди приходять
і посувають ці покривала. Очевидці починають протестувати й зганяти тих, хто
прийшов пізніше. Вони давлять на моральні й етичні принципи, на силу волі й
мужність встати о шостій ранку. На щастя, це діє. Але не завжди. Дві старші
жінки в леопардових купальниках і з хлопчиком посувають чуже покривало й
намагаються постелитися. Цим вони здіймають хвилю протесту. Починається суперечка.
Один чоловік у розпачі говорить: «Скільки це ще триватиме? Чому в нас всі
хочуть насрати одне одному на голову? Як так можна? Чому всюди неповага? Доки будемо
себе так поводити, доти буде наша країна в гавні, буде війна і будуть постійні
проблеми».
Звичайно, краще їздити на косу, там море краще – бурхливе й вільне. Але для
того, щоб туди доїхати, треба пережити проїзд у набитій маршрутці з бабулями,
дідулями, дітьми, морськими надувними штуками і продавцями пахлави. В
маршрутках висять вицвілі пам’ятки «Як розпізнати сепаратизм», «Що робити, якщо
у вашому місті почалися бойові дії», «Що робити, якщо ви зустріли озброєну
людину». Пам’ятки радять не відповідати на агресію агресією й прикривати собою
дітей. Тілом розливається млосне солодкаве відчуття нудоти. Вона близько. Вона
зовсім поруч.
В місті багато машин з номерами «АН» і «ВВ», що розшифровується як «Донецьк»
і «Луганськ». Нещодавно поруч із нами поселилися донецькі цигани. Вони забрали
весь посуд зі спільної кухні, готували півсвині й окупували альтанку в дворі. Потім
циган зігнали десантники з донецької області. Вони випивали й співали пісні під
гітару. Мама каже, що тут можна тільки пити. Потім десантники привели дівчат. Мама
чула, що вони говорять про щось доволі стримано, «шифруються». А відкрито вони
не можуть про це говорити через повсюдні пам’ятки щодо сепаратизму.
Взагалі, де я тільки не була. Багато де. Але й багато де була. В Бердянську
я вперше. Колись батьки поїхали в Бердянськ, а мене залишили з дідом у
Приморську. У діда був свій дім з горищем, кури, які несли яйця, і пес Батон. Я
страшенно любила діда. Дід страшенно любив мене. Мене навчили казати: «Дєд,
кидай курити». А дід відповідав мені: «Кину курить – купим літак». Він так і не
кинув курити. Перед тим, як його поклали в лікарню, дід ночував у нас вдома, і
скляна банка, що стояла в дворі, була повна недопалків. Дід помер від раку
печінки, коли мені було дев’ять років.
Колись у мене був недовгостроковий кавалєр з Бердянська. Чи то з
Приморська. Загалом, це місто приваблює спокоєм, якоюсь впорядкованістю й
сонливістю. Але я знаю, що якщо тут лишитися на довше, почнеться кіно в стилі
Девіда Лінча. Я замислююся. Чим я відрізняюся від цих людей? В мене є розтяжки
на попі. Днями я перехилила два стакани вина й пішла купатися. В мене немає
чоловіка і/або дітей. Мені важко не відповідати агресією на агресію, особливо в
місцях скупчення людей. Мені важко бути щасливою там, де я є, але я стараюся. Взагалі,
багато чого в своєму житті я роблю всупереч, наперекір, щоб намалювати свою
чітку демаркаційну лінію.
В книжці, яку я читала, Мілан Кундера писав, що забуття – це дуже
суперечлива річ. З одного боку, все людство боїться забуття й відчайдушно
бореться з ним, намагаючись закарбувати все важливе на тілі історії. З другого
боку, забуття позбавляє нас нестерпного тиску пам’яті, дарує нам легкість. Тому
я піднімаюся й іду до води. Я заходжу в неї, як заходили мільйони років до мене
й заходитимуть після. Вона загадкова, вона ховає в собі життя, різних риб, яких
я навіть боюся собі уявити. Я плюхаюся й починаю гребти. Вона тримає мене, вона
оповиває мене. Я пливу. В мене нічого не болить, я ні про що не шкодую, я
нікого не пам’ятаю. Мені стає легше.
Немає коментарів:
Дописати коментар