День 6: you are so deep

Мені знову треба було вставати рано, бо на 10-ту ми збиралися на екскурсію. Погода була мерзенна – йшов дрібний дощ, ми нарешті всілися в теплому автобусі, і я відчула себе як у дитинстві. Пам’ятаю, хоч і дуже фрагментарно, як у першому класі ми їздили кудись разом з однокласниками й нашою класною керівницею – Іриною Володимирівною. Правда, не пам’ятаю, куди. Ми сіли в «Ікарус», який пашів весняною задухою й характерним «Ікарусним» запахом, сидіння були м’які. Здається, нам показували «Тімона і Пумбу». Принаймні, ми про них говорили. Автобус стояв біля цегляної будівлі, навпроти магазина з канцтоварами, здається, «Всезнайка», праворуч від будівлі нашого першого класу (решта класів були в школі за п’ять хвилин ходьби). Хтось із моїх однокласників колись знайшов фотографію біля автобуса.

Взагалі, в дитинстві, а потім і в підлітковому віці, мені нерідко доводилося бувати на автобусних екскурсіях. Тому я відчула щось таке. На вході нас перевіряв по списку наш екскурсовод, котрий попереднього дня водив нас кампусом. Він запитав, чи я з України, і я відповіла: «Так». Дорогою до Шиффенберга ми сиділи з Діді, говорили про життя. Потім ми приїхали до нашого пункту призначення в Шиффенбергу. Це була якась дуже стара споруда, ніби шматок замку, чи то XII, чи то XIII століття. Перед нами був високий мур, а за муром – розкішний краєвид, бо з пагорба видно краще. Нам сказали, що за доброї погоди з пагорба можна побачити Франкфурт удалечині.

За муром були кам’яні будівлі, доглянуті клумби, дерева. Нам сказали, що сюди можна приходити випити пива і поїсти морозива. Також тут проходять костюмовані ярмарки під Середньовіччя. Стало навіть трохи прикро, що я не цікавлюся Середньовіччям.

Ми поблукали ще трохи на подвір’ї. Виявилося, що звідси не так далеко до наших корпусів. Женя тепер бігає до Шиффенбарга через ліс.

З Шиффенберга ми поїхали до Вецлара, я вже сиділа й говорила про життя із Сейпаті. Вецлар видався мені трохи жвавішим принаймні тому, що там є «IKEA».

Нас завезли в центр обідати. Центр був наче змальований з канонічної картинки центральноєвропейського міста: католицький собор («Дом»), навколо ринок з ятками торговців, ще далі кольорові дерев’яні будиночки, ресторани, кафе. Ми сіли в місці, де подавали італійську кухню. І це було цікаво, бо напередодні ми натрапили на місце з іспанською кухнею, але не німецькою. Ми багато говорили з Люсі з Чехії, переважно про культуру. Основний контент розмов тут складають навчання й «culture differences», речення типу: «Що ти вивчаєш?», «Звідки ти?», «А от у нас в Україні / Чехії / Литві / Іспанії…».

Після обіду в нас залишався час, тому Євген пішов до костелу, а я вирішила до нього приєднатися. Дивно було подумати, що люди тут регулярно ходять у такі високі, величезні церкви, і це для них нормально. Я думала про те, як це формує їхню свідомість, їхнє самопочуття в просторі із самого дитинства.

В костелі було високо й гарно. Я поблукала й знайшла таблички з написами. Там були імена й парні дати, тому я зрозуміла, що це про померлих. І мене неабияк вразила тривалість життя тут, адже здебільшого покійні народилися в двадцятих роках минулого століття.

Потім ми зібралися на площі, де чекав екскурсовод. Звісно, він завів нас у костел, звідки ми щойно вийшли. Екскурсовод розповів нам (ми змушували його говорити англійською), що це «подвійний» костел – одна частина католицька, а друга – протестантська. Це був несподіваний поворот, і я справді помітила другу частину. Потім екскурсовод розповів, як впізнати конфесію за органом – труби католицьких органів брудніші за труби протестантських. Або ж навпаки.

Потім ми вийшли назовні й екскурсовод розповів про символи на фасаді, зокрема й те, що чорт тримає в обіймах єврея, бо євреї відправили на смерть Христа. Так думали люди, котрі будували собор.

Потім ми ходили вуличками й спинилися біля одного будинку. Й нарешті почалася історія про Ґьоте, котрий кілька років навчався у Вецларі (і місцевий туризм тримається на цьому десятиліттями). Що за Німеччина без Ґьоте? В будинку, біля якого ми стояли, жила дівчина, зокрема й уся її родина із батьками й сестрами. Дівчина, до якої залицявся Ґьоте, але отримав відкоша, бо ця дівчина вже мала хлопця. Ґьоте трохи попереживав, а потім поїхав з Вецлара, бо це місто здавалося йому страшенно бідним. Через кілька років у Вецларі (здається, через нещасливе кохання) застрелився друг Ґьоте, який став прототипом книжки. Екскурсовод сказав назву німецькою, а наш другий екскурсовод зашпортався з перекладом. Я почула «Вертер» і сказала: «Страждання юного Вертера»? І вгадала. Женя здивувався: «Звідки ти знаєш цю книжку?». І я відповіла: «Я читала її». Навіть виникло відчуття, що я недарма вивчаю літературу.

Взагалі, Ґьоте приїхав у Вецлар, бо там жила його тітка. Ми були на площі з двома будинками: в зеленому жив Ґьоте, а через дорогу, на розі, жила його тітка, котра завжди могла спостерігати за племінником з вікна. Екскурсовод розповів лайфхак викладачів, які хочуть зацікавити своїх студентів життям Ґьоте: вони пропонують позначати на мапі всі міста, де Ґьоте мав коханку.

Після нашої чудової екскурсії ми знову сіли в автобус. Наступним пунктом призначення був «Schloss» – замок. На жаль, я не пам’ятаю, як він називався. Коли ми приїхали, до замку треба було ще трохи піднятися. Але проблема була в тому, що почався солідний дощ.

Мокрі, ми прийшли до замку, який виявився дуже красивим. Нам сказали, що в замку досі хтось живе, тому всередині не можна фотографувати. Наш екскурсовод виявився харизматичним англомовним чоловіком. Я уявляла його ведучим якої-небудь культурно-історичної програми на якому-небудь «ВВС». Він багато жартував, розповідав про середньовічний побут (особливо про антисанітарію в замках), бенкети, викрадення молодих дівчат старшими чоловіками. Екскурсовод вибрав Євгена, щоб продемонструвати нелегкі нюанси життя лицарів. Він повісив на Женю важку кольчугу, дав дерев’яну шаблю, висвятив у лицарі, але не вистачало останньої деталі. Екскурсовод запитав, чи має Женя дівчину. Той сказав, що ні. Екскурсовод сказав, що це погано. Потім Женя покликав мене. На мене вдягнули перуку й нас із Євгеном символічно одружили.

Ми швидко ходили кімнатами, де висіли різні картини. Я насолоджувалася моментами, коли мені проводять екскурсію. Цікаво було подивитися на це з точки зору людини, котра сама проводить екскурсії. Екскурсовод жартував про тещу й дозволяв нам фотографувати, поки ніхто не бачить.

До мене підійшов один молодик. Вперше він підійшов до мене ще в Шиффенбергу, коли я йшла до автобуса. Він запитав, чому я йду сама й сказав, що я ще молода й маю спілкуватися з людьми. Тепер він заговорив зі мною про літературу, бо, як виявилося, він отримує PhD з компаративістики. Я подумала, якими ж стрьомними можуть бути літературознавці. Чомусь ми заговорили про Аристотеля. І я сказала, що є теорії, які заперечують аристотелівську логіку (це все, що я можу про це сказати).

Дорогою до автобуса до мене підійшов наш університетський гід, який запитував вранці, чи я з України. Він запитав, що я вивчаю, чи я на один семестр тут. Я відповіла «так». І він сказав: «Але може залишишся й на довше?». І я відповіла: «Все може бути». Потім ми про щось говорили, про культуру, про вечори інтернаціональної кухні в «Lokal International». Потім він попросив мене дати свої контакти. Я ще не мала німецького номера, тому запропонувала фейсбук. Він дав мені свій телефон, щоб я знайшла свою сторінку, я знайшла. Він подивився на мою фотографію й сказав, що я не схожа на себе. Я сказала, що на фото мені 18. Він відповів, що зараз я виглядаю краще. Для мене це було дивним.

В автобусі я сіла ліворуч від Євгена. А ліворуч від мене опинився той компаративіст. Як виявилося, він з Персії (принц Персії). Він запитав: «Як ти думаєш, скільки мені років?». Я не люблю ці запитання, бо не вірю в лотереї й вгадування віку. Але я тикнула пальцем у небо: «Тридцять». І на 100% вгадала. Мені було дивно, що чоловік у свої 30 тусується з нами.

Ми говорили про освіту, життя, життєвий вибір, щось таке. І раптом він сказав мені: «Я не очікував, що ти стільки знаєш, що ти така зріла (mature)», «Коли я побачив тебе, я подумав, що ти…» і я розповіла йому історію про те, як у 15-16 років мене багато хто при першій зустрічі вважав тупою, може, через світле волосся. І він нарешті сказав це: «You are so deep». Я подумала про океан. Він почав розповідати, що жінки дозрівають раніше, що мені потрібен хтось старший, бо всі ці хлопці – діти (і він показав на Євгена, який говорив іспанською з двома дівчатми). Він сказав, що ззовні мені 20, а всередині – 28 (і так я визначила свій психологічний вік). Він говорив, яка я чудова, красива й розумна, а я відповіла, що для мене це чути незвично. Він заперечив, що все треба називати своїми іменами. А потім він сказав, що ми маємо обов’язково зустрітися за кавою. На щастя, в мене не було німецького номера. Він сказав, що готовий зареєструватися у фейсбуці заради мене. Я сказала, що це зайве, ми можемо ще десь перетнутися, наприклад, у корпусах, адже обоє навчаємося на англістиці. Він погодився з цією думкою й сказав, що буде дуже погано, якщо ми не зустрінемося. Він сказав: «I’ll kill you». І мені стало трохи стрьомно. На щастя, я його досі не зустрічала.

Дорогою до гуртожитка ми йшли з Євгеном і Ахмадом. Ми про щось говорили, дорога була доволі довгою. І вже ближче до гуртожитка Євген чомусь спитав мене про моє особисте життя, типу скільки в мене було хлопців. І я відповіла (звісно, не всю правду). Хоча запитання здебільшого стосувалося мого статевого життя. І я вирішила у відповідь запитати Євгена про його статеве життя. І тут Євген відповів, що він досі цнотливий, що він береже себе до весілля. Мені стало трохи ніяково. Ахмад виявився на боці Євгена, бо такі традиції в Узбекистані. Хоча, як все-таки вдалося з’ясувати під час розмови, в Узбекистані діють патріархальні закони, суворі лише до дівчат, адже хлопців ніхто перевіряти не стане.

Я сказала, що дуже важливо знати про секс, мати якусь культуру сексуальної освіти в суспільстві, адже незнання може призвести до небажаних вагітностей, венеричних захворювань і т.д. Хлопці про щось розпитували мене, я відповідала. Я повідомила, що не мала романтичних стосунків рік, тому для мене все це як з іншого життя. Потім я сказала: «Тепер ви знаєте все про моє брудне життя». І Євген обурився, що я не маю вважати себе брудною чи винною.

Ввечері ми з Ахмадом йшли на Грюнбергерштрасе пити чай з хлопцями. Ми вийшли, Ахмад запитав, чи я вмію їздити на велосипеді. Я відповіла ствердно. І тут Ахмад сказав, що має другий велосипед, і ми можемо поїхати на Грюнбергерштрасе. Я відповіла «Чому б ні», сіла й поїхала, після велосипедної перерви в кілька років. Важко не опинитися на велосипеді, коли ти в Німеччині.

На Грюнбергерштрасе був Женя й Назар, ми пили чай, обговорювали те, як вранці поїдемо в Франкфурт святити паски. Якоїсь миті Ахмад сказав, що має щось для Євгена, й витяг із сумки глиняного узбека-копілку. А нам з Назаром презентував по магніту «Самарканд». Ми були в шоці. Назар сказав, що всі узбецькі хлопці такі.

Потім Назар пішов, прийшли Петро й Роман. Ми про щось говорили. Під кінець вечора я думала, як змінюється життя: ще тиждень тому моє коло спілкування на 90% складалося з дівчат. Несподівано Женя запропонував зробити мені масаж рук. Я погодилася. Він м’яв мої пальці, тер мої долоні, і я почувалася дивно, але приємно. Коли він клав свою велику долоню на мою, в моїй пам’яті крутилися смутні спогади, а десь під сподом вигулькувала туга, стара, як світ. А потім сталося ще більш дивне – Роман сказав: «Не вмієш ти масаж робити», взяв мою другу руку й почав м’яти її. Я спробувала побачити себе збоку й просто не ставила зайвих запитань.

Назад ми йшли з Ахмадом. Я вперше йшла без Жені, тому завела Ахмада кудись трохи не туди. Ми вийшли на правильний шлях, але Ахмад, схоже, не дуже довіряв моєму внутрішньому компасу, тому звірився з картою. Дорогою він розпитував мене про різне. Я називаю його «curious», допитливим, йому справді все цікаво, як дитині. Але найцікавішою темою для Ахмада була саме та заборонена тема. Якоїсь миті він зайшов аж надто далеко. Пізніше Петро розповів, що Ахмад був дуже вражений розмовою зі мною, адже в Узбекистані про таке говорити не можна. Я пожартувала, що стала для Ахмада амбасадором сексуальної освіти.

Мені таки вдалося вирватися з допитливої бесіди й піти спати. Але часу на сон було небагато, адже попереду йшов Великдень.

          

Берлін, який ми втратили

Ми закінчили одинадцятий клас, заодно й школу. Звідкись у нас були гроші (напевне ж, від батьків) і ми купили на них квитки залізничні, квитки тролейбусні, зняли однокімнатну квартиру з грандіозним балконом і попутно купували чебуреки із сиром/чебуреки із м’ясом/пахлаву/чурчхелу/пиво/вино.

Всі шкільні екзамени були позаду, всі ЗНО були позаду, всі подані документи були позаду. Позаду було наше планування цієї подорожі десь за місяць перед тим, коли ми були тут із батьками: Марина зі своїми, я – з мамою. Позаду було обговорення результатів ЗНО з англійської в тролейбусі на Ялту й відчуття легкої «обісраності» протягом всього маршруту Алушта – Ялта – Алушта. Залишилися лише фото із Чеховим, дамою і собачкою (вилитими з металу, звичайно ж), фото біля фонтану, фото «зірки слави» Ніколая Баскова і хлопець у дивному капелюсі. Тоді ми могли так просто сісти в тролейбус і поїхати в інше місто.

Попереду було ще багато чого. Як мінімум, три вступні хвилі, і я боялася захлинутися з горя, адже не так далеко позаду був один із найбільших моїх провалів.

І поміж цим ми поїхали в Алушту на чотири дні святкувати вісімнадцятиріччя Марини. Було нас четверо: я, Марина, хлопець Марини й брат хлопця Марини. Здавалося, всі навколо таємно сподівалися, що між мною і братом хлопця Марини щось буде, але я люблю обманювати очікування людей.

Дорогою до якогось місця із церквою я слухала новий альбом Сержа Танкяна, на який мала написати рецензію. Церква була симпатична, а з майданчика біля неї відкривався цей знайомий краєвид: гори, що тонуть у морі, небо, що тоне в морі.

Але приїхали ми туди не за тим. Під церквою був музей водних катастроф. Поки ми з Мариною блукали стінами музею, декорованими під інтер’єр підводних човнів, слухали й бачили видовищні історії, хлопці пішли купатися.

Тоді я зрозуміла, що я – «Титанік». Цей корабель виявився моїм астральним братом, бо всі вірили в те, що мене не можна втопити. Так я і провалилася. На щастя, виявилося, що я не купа металобрухту, а купа кісток, хрящів, шкіри, крові й лімфи, яка по всьому ще може бачити левів уві сні. Після такого не залишаються шрами, тому людям доводиться вірити мені на слово.

Після культурної програми з осягнення невідомих водних глибин ми з Мариною пішли на пляж до хлопців, які стрибали з пірсу.

Марині телефонували з університетів, а мені ніхто не телефонував, лише мама, яка вмовляла мене подати оригінали на японську мову в Дніпропетровський національний університет, а я ще впиралася, поки не подала.

Наші вечори минали на набережній, закінчувалися на балконі під пиво із «АТБ» і Вадікову гітару. Вадік був хлопцем Марини, заодно басистом запорізького мелодик-металкор-гурту «Kill First».

Коли наближався час святкування дня народження, Марина почала готувати святкову вечерю. Здається, тоді я не робила нічого серйозного, крім як щось порізати, бо й досі боюся заважати Марині на кухні. За весь той час я зварила суп із сушених грибів, які дала мені мама, і той суп потім згадували мені з ніжністю.

Із м’ясом для вечері були якісь проблеми, тому за стіл ми сіли близько одинадцятої. Місцеве вино, тости за новонароджену. І чомусь раптом Вадіку стало погано. Його нудило, всі метушилися. І поки Вадік лежав у напівсмертному стані, його брат вирішив сходити по ліки. Було вже за північ, з відкритих аптек лишилися цілодобові, яких було мало, а брат Вадіка ще й погано орієнтувався на місцевості.

Поки Вадік лежав у кімнаті, а його брат десь блукав, я вітала Марину із днем народження, ми про щось говорили на балконі, щось душевне, істинне і гірке, як усяка істина, щось таке, що можна зрозуміти лише під дією гарного тутешнього білого вина.

Коли брат Вадіка все-таки повернувся із ліками, йому раптом теж стало погано. Хлопці лежали й нарікали, що все це через м'ясо, яке готувала Марина. Марина намагалася довести, що ми з нею теж його їли і з нами усе гаразд, що хлопці наковталися солоної води, коли гасали з пірсу. Але що дівчина може довести хлопцям у такій ситуації.

 Ще трохи побувши в квартирі, яка перетворювалася на лазарет, ми вирішили, що ніщо все-таки не може зруйнувати дівчатам свято. Ще вдень ми домовлялися піти після вечері на набережну, тож нам залишалося йти гуляти, лише вдвох.

Було десь біля другої, ми благополучно дійшли до набережної, де люди співали караоке. Марина завжди боїться співати при мені, бо я з третього класу ходила на хор. Дивно, це завжди спиняло лише її, і аж ніяк не моїх батьків, знайомих, гостей або випадкових людей на вулиці.

Але ми співали разом, усім невеликим натовпом, і той, хто стояв біля мікрофону, виявлявся якоюсь дрібною формальністю. Нас вражало те, що вночі люди обирають такі гарні пісні: «Сплін», «Арію» і всякі такі душевні й усім знайомі штуки, яких не почути серед денної попси.

Поспівавши трохи, що неабияк порадувало Марину, ми пішли за кавою в кіоск із шаурмою. Якийсь мужчина робив нам компліменти й припущення, що ми, мабуть, на дієті, якщо беремо каву без цукру.

Ми пішли на майданчик, викладений плитами, який виходив у море. Погода була штормова, хвилі налітали на плити, можна було уявити, як змиває когось зі знайомих тобою людей. Ми про щось говорили, як це завжди із нами буває.

Коли ми йшли назад, у бік квартири, якийсь шаурмен пропонував нам скуштувати його шаурму, проте ми чемно відмовилися.

В «АТБ», яке працює цілодобово, на відміну від аптек, ми купили собі морозива й пішли на дитячий майданчик біля дому із нашою квартирою. Було вже десь за четверту, Марина розповідала, як відкосив від армії її колишній хлопець. Ми дивилися на вікна будинку й раптом побачило світло на першому поверсі. Хто б це міг так пізно чи рано не спати?

У вікні з’явився чоловік, який щось бурмотів собі під ніс. Наші з Мариною погляди якось синхронно сковзнули до чоловічої руки, в якій була сокира. Перед нами стояв чоловік із сокирою, ще й щось бурмотів. Так само синхронно ми скочили з майданчика й кинулися в під’їзд. Вже біля квартири ми перевели подих і пошепки поділилися враженнями. Через декілька хвилин ми зайшли до квартири, пішли на кухню. Я намагалася причинити двері якомога тихіше, щоб не розбудити хлопців. Як часто буває в таких випадках, двері на зло мені страшенно грюкнули. Як виявилося наступного дня, стіни в квартирі настільки картонні, що двері можна було й не причиняти.

Наступного року ми вже закінчили перший курс. І знову поїхали до Алушти. Здається, лише трохи в інший час. Нас було так само четверо, ми жили в тій самій квартирі, лише трохи змінився наш склад: ми з Мариною, її хлопець Нікіта й наш друг Влад.

Ніхто вже не грав нам на гітарі, але нашою новою розвагою став Влад. На публіці він вів себе страшенно неадекватно, смішив нас дурнуватими й збоченими жартами, дурнуватою поведінкою, ображався на нас, раз чи двічі навіть від нас утік.

Були й випадки, коли Влад нас лякав. Якось ми сиділи на балконі, Влад пішов до кімнати, ліг на ліжко й удав, що спить. Коли Нікіта зайшов до кімнати, Влад кинувся на нього з криками. Нікіта ніяк не відреагував, але мені було страшно заходити до кімнати. Потім Влад забігав до нас із диким криком, зачиняв нас на балконі, лазив з балкону в кімнату через велику кватирку.

Якось ми з Владом пішли вдвох на набережну фотографуватися. Ця людина мала свою особливість: опиняючись сам на сам із кимось, вести себе адекватно.

Вечорами ми всі гуляли набережною, пили каву з вишнею, слухали вуличних музикантів. Вдень мої друзі довго збиралися, й на пляжі ми бували недовго.

В передостанній день мої друзі зовсім не хотіли вставати й кудись іти, тому я взяла речі й вирішила поїхати сама на Південний пляж, де завжди бували ми з мамою, коли відпочивали в її знайомих. Це востаннє нога моя ступила з кримської гальки в Чорне море, проте я цього ще не знала.

Ввечері ми пішли на винзавод, взяли дуже добре вино й звідти пішли на набережну. Погода була гарна, ми сиділи на плитах, які виходили в море. Ми відкрили нашу півторалітрову пляшку на трьох (Влад не захотів скласти компнію). Єдине – я того дня мало їла, а ще була дуже зла, бо поки ми гуляли набережною, мені зателефонував мій хлопець і посварився зі мною. Так, у мене тоді був хлопець, із яким ми більше сварилися, ніж зустрічалися, хоча я й не дуже конфліктна людина. Через це я блискавично випила свою частку й так само блискавично сп’яніла. Дорогою до квартири хтось запропонував купити в «АТБ» ще щось, навіть не знаю, кому таке спало на думку. Після розпитого на балконі «ще щось» я вперше в житті відчула, як втрачаю контроль над координацією рухів, хоча позаду було вже стільки розпитих шмурдяків у запорізьких дворах.

Потім мені зателефонував мій хлопець і виявилося, що все в нас гаразд і він чекає на мене в Києві. Наступного ранку я перший і єдиний раз у житті не могла зрозуміти, чи був цей дзвінок реальним, чи це мені примарилося. Цілий день я почувала себе паскудно, в поїзді я лежала, слухала альбом «Radiohead – Kid A» і відчувала, як літають у моїй голові гелікоптери, винищувачі й просто літаки: вгору-вниз, вгору-вниз, вгору-вниз…

Ми з Мариною й далі спілкуємося, хоча, може, й менше, в міру часу й відстані між нами. Проте ні я, ні вона не спілкуємося більше ні з ким із чоловічих персонажів цієї історії.

Наступного року ми з мамою поїхали в Лазурне. Лазурне я теж люблю, бо буваю там з 1,5-2 років, але це вже зовсім інша історія.

Вперше я потрапила в Крим не пам’ятаю коли. Щороку батьки через знайомих з «Мотор Січ» брали путівки в пансіонат «Горизонт». Бувала я тут і в «таборах».

Тато тримав кермо й співав дурнуваті пісні про гору Ай-Петрі й «I come from Alabama with a bango on my back». Мої батьки були молодими, в нас ще була ціла машина й ціла сім’я, тож ми подорожували різними музеями й приморськими містечками, лазили в печери, каньйон і на гори, через що я іноді лякалася й сперечалася. Взагалі, мама каже, що я була ідеальною дитиною до двох років – йшла туди, куди мене брали, а вже з двох я почала сперечатися.

Тут я була малою й уже майже дорослою. Тут назбиралося декілька альбомів і дисків наших фотографій. Тут я навчилася плавати, тут я грала Джульєтту, тут я, зрештою, глибоко «звалилася в любов», як сказали б англомовні люди. Тут він узяв мене за руку, коли нас водили ботанічним садом, і в мене ледь не спинилося серце.

Може, можна все це замінити, як це роблять із фруктозою для діабетиків, безалкогольним пивом і кавою без кофеїну. Але чи буде від цього повітря в моїх літніх снах менше пахнути йодом і хвоєю?

Згодом розумієш, що тобі випало жити в такі часи, про які раніше читав у підручнику з історії, про які читатимуть твої діти в підручниках з історії, про які, зрештою, казатимеш своїм онукам: не дай Боже вам жити в такі часи.