День 3: локально-інтернаціональний

Я знову прокинулася рано, після 7-ї. Тепер у мене були каструля, дощечка і навіть ніж, який я забрала з кухні на Грюнбергерштрасе під час приготування дерунів. Зранку ми зустрілися з Женею і знову пішли на Гьотештрасе. Жені потрібно було ще кудись іти, тому він залишив мене біля «Філоософікуму». Вперше я йшла Гіссеном сама на більш-менш вагому відстань. Крім того, попереднього дня на «InfoTisch» мені видали карту. З картою почуваєшся впевнено.

На «InfoTisch» не було черги (мабуть, вже всі встигли, крім мене). Мене приймав студент, котрий час від часу плутався в документах і перепрошував. Я не обурювалася. Цей хлопець був дуже «френдлі», розповів про «Lokal International» («Локаль Інтернаціональ»), де збираються іноземні й місцеві студенти на всякі вечірки й презентації, зокрема того ж дня мав бути виступ президента університету, а потім фуршет з шампанським. В ході моєї реєстрації виявилося, що я пропустила дві зустрічі з моїми менторами з кафедр англістики й славістики, бо зустріч було призначено днем раніше. Я отримала завдання написати менторам. Потім мені надавали цілий пакет папірчиків із інформацією й послали в кабінет навпроти. В кабінеті навпроти мені видали зелений папірець – тимчасовий студентський, сказали приходити за справжнім студентським у середу й повідомили, що я можу залишитися в Гіссені на ще один семестр, як учасниця програми «Еразмус +», лише якщо мій український університет дасть згоду.

Я завважила цю інформацію. Тимчасовий студентський дав право на безкоштовний проїзд по майже всій землі Гессен, тому я могла безтурботно кататися автобусом. Правда, за день до того Женя приніс мені свій проїзний, який він отримав на весняних курсах. Ми зустрілися з Женею біля «Кубару» о першій і пішли в гості до пані Надії. Надія Степанівна викладала в мене українську мову, тепер вона працює над дослідженням у Гіссені. Пані Надія тепло нас прийняла, ми випили чаю. Тут все відчувається більш камерним і домашнім, а люди, особливо з України, стають ближчими. Пані Надія розповіла, що скоро приїде Орися Мар’янівна Демська. Я познайомилася з Назаром, який отримав ступінь PhD у гіссенському Центрі досліджень східної Європи. Але за півгодини треба було бігти далі, бо мені призначили зустріч з координаторкою програми «Еразмус +» на Гьотештрасе.

Я добігла, знайшла кабінет, дочекалася другої години, прочинила двері, побачила біляву жінку, котра попросила мене німецькою зачекати за дверима. Я зачекала. Тим часом з інших дверей вийшла жінка, яку я одразу впізнала, – місіс Зігрід, котра займалася нашими документами, посилала нам листи про зарахування й заспокоювала мою паніку, коли щось пішло не так з платежем за кімнату. Нарешті ми зустрілися. Місіс Зігрід провела мене в кабінет, розпитала про дорогу, а потім нас прийняла місіс Юлія-Софі, координаторка. Ці дві жінки надзвичайно милі. Я підписала папірці, отримала чек на стипендію за два місяці, потім розповіла, що маю «термін» у банку. Місіс Зігрід дала мені велику кольорову карту Гіссена, щоб я не загубилася, показала, де я можу отримати стипендію за чеком. Наприкінці я поділилася нашими планами святкування Великодня. Місіс Юлія-Софі й місіс Зігрід запитали, яка в нас, українських студентів, релігія. Я забула, як буде «православ’я». Місіс Юлія-Софі запитала: «Orthodox?». Я засумнівалася. Тоді вона запитала, чи є в нас у церкві лави. Я сказала, що немає. Тоді це «orthodox». Але в Гіссені самі католики й протестанти, тому православних можна знайти хіба у Франкфурті.

Після нашої приємної розмови я пішла на заплановану зустріч у «Шпаркасе». В банку мене просили німецькою зачекати, тому я не дуже зрозуміла, куди мені йти. Таке трапляється зі мною, коли люди щось кажуть німецькою, а я не розумію й почуваюся дурною. Я дочекалася фрау Юнг. Фрау Юнг люб’язно назвала мене «фрау Бойко», потисла руку, запросила до себе в кабінет і запропонувала водички. Спершу я відмовилася, а потім взяла пляшку. Я спитала фрау Юнг, чи можемо ми говорити англійською (бо напередодні в мене ще запитували, якою мовою краще). Фрау Юнг трохи зашарілася, сказала, що погано володіє англійською, але старанно намагалася піти мені на зустріч. Так, з поганою англійською й поганою німецькою, ми знайшли спільну мову. Правда, там треба було більше чекати, поки фрау Юнг щось понатискає в комп’ютері, пити водичку й ставити дуже багато підписів на спеціальному електронному пристрої. Нарешті ми закінчили, фрау Юнг підкреслила маркером мої номери банківського рахунку, видала стос паперу й відпустила з миром.

Від «Шпаркассе» я зайшла в ще один банк, якось пояснила, що хочу отримати гроші за чеком, в мене запитали, якими купюрами краще, дали спеціальну картку, я вставила її в автомат, і автомат дав гроші.

На п’яту годину треба було йти «Локаль Інтернаціональ» слухати президента. «Локаль Інтернаціональ» розташований під вікнами мого гуртожитку, тому йти було недалеко. Там ми зустрілися з Женею, а потім і з багатьма іншими людьми. Були там і місіс Зігрід з місіс Юлією-Софі. Женя з ними про щось поговорив. Зокрема, він отримав відповідь з Могилянки, що нам не дозволять залишитися на ще один семестр, бо інші також хочуть поїхати.

В «Локаль Інтернаціональ» зібралося багато іноземних студентів, треба було знайомитися з людьми. Але імена входили в мою голову й одразу виходили. Коли ми з Женею всілися й почали про щось говорити, ззаду почувся голос: «Вы русские?!», і Женя відповів: «Ні». Так ми познайомилися з дівчиною із Самари, і я знову забула її ім’я.   

Виступ президента був дуже «інспайрінг». Президент, вочевидь, чоловік з індійським корінням, вітав нас і говорив, що кожен, хто повчиться у Гіссені хоча б семестр, може вважатися випускником, може вважати університет Юстуса Лібіха своїм майже домом. Потім виступали представники різних відділів по роботі з іноземними студентами, зокрема й наша місіс Юлія-Софі. Ведуча казала: «Не хвилюйтеся, шампанське буде вже скоро».

І коли всі договорили, люди встали й вишикувалися в чергу за: шампанським, шампанським із соком, соком, снеками. Я вирішила ризикнути й узяти шампанське із соком. Женя познайомився з африканцем Фабіаном, котрий керує хором «Голоси Африки». Женя пообіцяв прийти до нього на репетицію.

До нас підійшла дівчина із Самари, вона щось дуже активно розповідала. Потім ми познайомилися з дівчатами з Чехії. Дівчина із Самари склала про них таке резюме: «А*уенные тёлки». Женя попросив її висловлюватися м’якше. Дівчина із Самари відповіла, що не помічає за собою вживання грубих слів, у Росії це звично. Я повірила. Женя непомітно злиняв.

Ми з дівчиною із Самари довго про щось говорили, точніше вона більше говорила. І раптом вона запитала, що я думаю про «весь цей» конфлікт на сході України. Не пам’ятаю, чи я щось відповіла, але дівчина із Самари сказала, що це не потрібно таким росіянам, як вона, що це все входить до інтересів влади, що людей зомбує телебачення. Я частково погодилася.

Перед тим, як піти, дівчина із Самари попросила мене порадити якісь книжки. Я відчула, що недарма навчаюся на літературознавстві, але згадати змогла небагатьох, зокрема Воннеґута, Жадана й Андруховича. Потім дівчина із Самари пішла, а я знайшла Женю. Євген познайомив мене з Ахмадом з Убекистану, повне ім’я – Ахмаджон. Женя пожартував про те, що є чай із такою назвою. Пізніше ми заснували рубрику «Пласкі жарти від Євгена». Ми добре говорили втрьох. Виявилося, Ахмад також не вживає алкоголь, як і Женя. В них утворилася коаліція.

Люди потроху розходилися, грали екзотичну музику, дівчата з Південної Африки танцювали й бісилися. Женя пішов танцювати до них. Я дивилася, як танцюють африканські дівчата, й раптово в мене виникло відчуття того, що життя прекрасне. А потім ми з Ахмадом побачили китайця, котрий танцював як робот. Ахмад запитав, чи люблю я танцювати. Я відповіла, що лише з друзями за компанію. Він розповів, що в Узбекистані прийнято запрошувати до танцю своїх родичів і друзів. Я сказала, що це нагадує весілля. Ахмад відповів, що в Узбекистані здебільшого танцюють на весіллях. Я пригадала незабутній досвід святкування весілля моєї подруги Олі. Тоді Ахмад запитав: «То ти незаміжня?». І я відповіла: «Так».

Поки ми говорили, Женя дотанцював, а «Локаль Інтернаціональ» мав зачинятися. Вдень Женя звозив мій ноутбук у спеціальний сервіс «HRZ», там мені за 15 хвилин встановили драйвер, тож я мала доступ до Інтернету (за паролем Євгена). Тому заснула я не так рано, але сон мій був цілком здоровий. 

День 1: Ankunft

Я заснула з увімкненим світлом, мабуть, тому, що глибоко вдихала і видихала. Речі були зібрані, книжки й одяг розкладені по пакетах, полиця перемотана харчовою плівкою, як порадила Оля. Десь посеред ночі я стала прокидатися. У вікно світив повний Місяць, він часто вночі змушує почуватися трохи божевільною. Я прокидалася і засинала, прокидалася і засинала, мене мучили думки про те, як я дотягну всі речі, як мені їх стане на чотири місяці, я уявляла, як треба буде щось спитати в людей, якою мовою їх питати?

Якоїсь миті я знову прокинулася і зрозуміла, що час настав. Була четверта година, я зібралася в темряві і подумала про те, що найближчі чотири місяці не доведеться збиратися в темряві. Постукала в двері до вахтерші, та вийшла, спустилася зі мною, відчинила двері й сказала без якогось тепла в голосі: «До побачення». Я була вдячна, що ніхто не питає мене, куди й навіщо я йду, що нікому немає діла. Під’їхав тролейбус, тролейбус довіз мене й різних літніх жінок та чоловіків до метро. Коли я підійшла до метро, щось спрацювало не так. Всі стояли під дверима. Я подивилася на час початку роботи: 5:30. Я подивилася на годинник: 5:29. Жінки й чоловіки купчилися під дверима, в повітрі зависло очікування. «Клац!» – потік линув усередину.

На залізничному вокзалі я зустрілася з мамою, ми пішли на південну сторону й сіли в автобус до аеропорту, Скайбас. Я розповідала якісь байки, мама запропонувала мені шоколаду. Я погодилася, але їсти було важко. Автобус хвилин 10-15 стояв на Харківській. Нас довезли до терміналу Д. Коли ми вставали, я взяла свій рюкзак за ручку згори, і ручка порвалася.

На вході до аеропорту ми пройшли через рамку і сіли чекати. Чекати треба було години три. Ми випили кави з автомату, я відчувала, що дико нервую. Здавалося, що я ніколи ще так не нервувала, хоча в житті було всяке. Я ніколи до цього не була за кордоном, я ніколи не літала літаком. Я знала, що тут усе продумано й рутинно, а там – невідомо.

Ми чекали на мого друга дитинства Сергія, який їхав з Дніпра в Суми на олімпіаду з медицини через Київ. Я нагуглила йому дешевий спосіб доїхати з пересадкою на Харківській на автобус до міста Борисполя й звідти до аеропорту. Сергій пропустив свою зупинку, але таки доїхав, правда лише до терміналу Б. Мама погодувала нас відбивними зі словами: «Їж, бо невідомо, коли ти ще так наїсися». В мами й Сергія зав’язалася розмова про медицину, я гуглила кількість зупинок S-Bahn’у до залізничного вокзалу Haupbahnhof. Час спливав, я нервувала ще більше. Коли час настав, мене мало не вивертало назовні. Ми попрощалися перед рамкою, мама сказала: «Тобі там ще так сподобається, що не захочеш звідти повертатися. Не хвилюйся, все буде добре. Ти смисл мого життя».

Я зняла куртку, годинник, витягла з рюкзака ноут, показала взуття, вдягла куртку, годинник, засунула ноут, показала паспорт, йшла, йшла, йшла, вихід D16 виявився останнім. Показала паспорт, мене попросили зачекати. Було ще двоє людей, нас довезли до літака автобусом кольору хакі, ми зайшли в літак – там уже було повно людей. Я сіла на своє місце біля вікна й біля двох німок. Коли літак почав підніматися, позакладало вуха. Літак піднімався, гудів, внизу все ставало маленьким, і раптом мене почало відпускати. Ми летіли десь 2,5 години, я перевела свій годинник на годину назад і спостерігала за краєвидами, намагаючись визначити, в якій ми країні. Польща згори схожа на ламінат. Коли ми сідали й шасі торкнулися землі, пасажири зааплодували. Я зрозуміла, чому, тому теж поляскала руками. Жінки поруч зі мною були дуже люб’язними. Ми довго їхали смугою в аеропорту й нарешті спинилися. Але вийшли не одразу, бо на вихід підійшов поліцай, котрий перевіряв паспорти. Коли я нарешті вийшла, поліцай подивився мій паспорт, дружньо спитав, куди я збираюся їхати, що я збираюся робити, я відповіла тремтливим голосом: «Ту Гіссен. Стаді» і ми попрощалися.

Я йшла за стрілочками, які вказували на місце видачі багажу. Місце було неблизько: треба було то звернути праворуч, то ліворуч, то спуститися, то піднятися. Я побачила симпатичного чоловіка, який виглядав як справжня рок-зірка: його одяг, волосся, тату. Нарешті я дійшла до пункту призначення. Спершу треба було показати паспорт і отримати штамп. Звільнився один хлопець, він ніби закликав мене до себе. Я підійшла, привіталася й ніяково запитала: «Where can I get my baggage?», і він відповів: «Your luggage... is behind me». Він був дуже милим, помітив, що це моя перша подорож за кордон, а потім виявилося, що він сам з Гіссена. Я вирішила, що це добре. Він запитав, як я буду діставатися до Гіссена, я розказала про S-Bahn і поїзд, він усе підтвердив, потім я запитала, як дістатися від терміналу 2 до терміналу 1, він запитав, чи великий у мене багаж, і порадив безкоштовний жовтий автобус від терміналу 2 до терміналу 1. Я подякувала й пройшла далі. Я очікувала одразу побачити багаж, але його не було. Я застигла. До мене підійшов чоловік і запитав, чи в мене великий багаж. Я подумала і вирішила, що відносно великий. Чоловік запустив стрічку, з якої виїхала чиясь величезна сумка. Я зрозуміла, що щось не так. Чоловік також. І тоді він вказав на стрічки, на яких по колу каталися валізи. Я побігла до стрічки, але своєї валізи не бачила. Чоловік підійшов до мене знову й спитав англійською: «Ви ж з Києва?». Я відповіла: «Так». А він: «Це речі з Рейк’явіка» й вказав на табло «Рейк’явік». Я зрозуміла, що сталося, спитала, де речі з Києва й подякувала. Нарешті пішла й виловила свою валізу, знайшла вихід і опинилася на зупинці жовтого автобуса. Люди довкола здебільшого говорили німецькою, дехто російською. Поки нас везли від літака до виходу,ми проїжджали повз літаки «Vietnam Airlines» і «Lufthansa»,  якийсь мужчина не-німецької зовнішності сказав другому мужчині російською: «Смотри, какая птичка. Я б на такой полетал».

Я доїхала від терміналу 2 до терміналу 1, одразу знайшла вихід до Regionalbahnhof. Я намагалася робити все якомога швидше, бо на гіссенському вокзалі мене мав чекати Женя. Настав час першої зустрічі з Fahrkartenautomat. Це такий автомат, який працює замість каси. Я потикала кнопки, обрала одну поїздку Франкфуртом, виходило майже 5 євро. Я засунула десятку. Автомат не взяв. Я спробувала інший, автомат не взяв. Я підійшла до чоловіка з великими вухами й спитала, що робити, якщо автомат не бере купюру. Він порадив спробувати інший автомат. Я спробувала, й десь на четвертий чи п’ятий раз квиток випав. Я зраділа, спустилася до поїзда, пересвідчилася в поліцая, що доїду до вокзалу, через кілька хвилин приїхав поїзд. Я зайшла. Поїзд їхав легко й швидко, на вокзалі я була через хвилин 10. На платформі мене покликали якісь люди, я озирнулася й помітила свій шарф на підлозі.

Десь на стіні був знак «Поїзди дальнього спрямування», за яким я пішла, там стояв ще один автомат. Із цим пішло краще, я ввела «Гіссен», автомат попросив 15 євро, отримав і видав квиток. Я вийшла до колій. І зрозуміла, що на квитку не пишуть номер колії. Неподалік стояла співробітниця залізниці, яка побачила мій погляд і запитала німецькою: «Чого ви хочете?». Я запитала англійською, де поїзд до Гіссена, жінка люб’язно мені вказала на колії 14-16. Нарешті я зайшла в поїзд на Гіссен. Було десь 14:30. Женя мав би чекати мене до 15-ї. Ми їхали, оголошували зупинки: «Нехсте хальте», «Нехсте хальте», але Гіссена все не було. Я подумала, що взагалі дивовижно, як це я сама дістануся до Гіссена. Ми їхали півгодини, 40 хвилин, але Гіссена не було. Я нервувала. Нарешті, коли вже майже минула година, оголосили Гіссен. І мені стало неймовірно радісно, коли майже біля виходу я побачила Женю.

Женя виявив, що мені треба забрати ключ у «key-box» у гуртожитку на Leihgesterner Weg. На щастя, він мав велосипед, запитав дорогу й поїхав. Я чекала на автобусній зупинці. Я спостерігала за людьми. Одразу стало зрозуміло, що тут люди з різних культур, багато мусульман. А ще тут можна палити на зупинках. Я чекала, через хвилин 40 Женя повернувся з ключем і сказав сідати в другий автобус. Ми рушили. Я підійшла до водія, яким виявилася жінка, й спитала, чи можу я заплатити й скільки. Жінка була не в настрої. Вона сказала «цвай унд фюнфцен євро», я переплутала «фюнфцен» і «фюнфціг», дала їй 60 центів, вона не дуже радісно сказала, що це «цу філь» віддала решту й квиток. На якійсь зупинці велосипед Жені впав. Автобус зупинився, шефиня підійшла до нас і сказала Жені, що велосипед можна везти лише на спеціальному майданчику попереду, але наразі там була дитяча коляска. Женя сказав мені не хвилюватися, виходити на кінцевій зупинці, він мене там зустріне, і вийшов з автобуса. Я намагалася зрозуміти, що відбулося. Я дивилася в вікно, читала вивіски німецькою, назви вулиць. Настрій у мене був приблизно: «Що я тут роблю?».

Ми зупинилися на світлофорі, якийсь чоловік покликав мене, я озирнулася й побачила, як за вікном Женя махає мені рукою. Я усміхнулася. Потім він пару разів проїжджав і махав мені. Мені здавалося, що такого для мене вже давно ніхто не робив. Ми зустрілися на Айхендорффрінгу, дійшли до гуртожитку, відчинили двері й опинилися в кімнаті. Кімната виявилася хорошою, але не настільки, як я очікувала. Потім виявилося, що в кімнаті кабельний Інтернет, і кабель треба купувати самому. Ми домовилися, що Женя проведе мене до супермаркету й поїде за кабелем. Ми зайшли на кухню, де зустріли турка Мікаеля, він головний на поверсі. Мікаель був дуже дружнім, курив кальян і погодився позичити мені свій посуд на день, тільки за умови, що я не готуватиму в цьому посуді свинину. В мене були лише привезені чашка, виделка, ложка й чайна ложка. Женя пообіцяв принести мені посуд з їхньої кухні на Грюнбергер штрасе.

Женя показав мені шлях і залишив у супермаркеті «Пенні». Я купила вівсянку, рис, хліб, масло, каву, чай, сосиски і тарілку у відділі «все по 1 євро». Коли я прийшла в гуртожиток, Женя вже повернувся й розмовляв у коридорі з Евою з Вісконсена (“I am John Johnson, I come from Wisconsin”), вони познайомилися на весняних курсах, які я пропустила через навчання.

Ми підключили кабель, але Інтернет не працював. Женя поніс кабель у кімнату Еви, потім поніс ноутбук, потім приніс все назад, покликав Еву з її «Маком». Ми пробували різні варіанти, нічого не виходило. Ми витратили багато часу. Інтернет тут працює лише за спеціальним паролем, який мені поки не видали, тому Женя дав мені свій. Але Інтернет не запрацював. Ева сказала, що мені взагалі дуже пощастило, що за мене все роблять, бо їй ніхто не допомагав, і вона 3 дні сиділа без Інтернету. Я погодилася, що мені пощастило.

Нарешті стало пізно й Женя сказав, що мені час спати. Коли він ішов, я подякувала йому за все. А він відповів: «Ми, українці, маємо триматися разом». І ми домовилися зустрітися зранку.

Я лягла спати з думкою про те, що пізно ввімкнула телефон і не змогла сказати мамі, що доїхала жива. Заснула я швидко, ще не було 12-ї.