Український стенд на Франкфуртському книжковому ярмарку

Колись я ходила на події «Книжкового Арсеналу» й думала, що було би круто потрапити за лаштунки цього всього. А вже навесні 2016-го мені запропонували поволонтерити на Арсеналі. Тоді ми з Юлею і Настею розкидали землю для поетів (яку потім Настя намагалася продати книговидавцям, бо землі навезли справді багато), носили палети й спускалися в касках у підвал Арсеналу. Словом, було весело. Я подумала: що могло би бути ще неймовірніше за це? Тоді я чула багато про Франкфуртський книжковий ярмарок, бо це одна з найважливіших подій книжкового світу на цій планеті взагалі. Хто міг тоді знати, що життя закине мене в Гіссен, від якого поїздом до Франкфурта якихось 45 хвилин, та ще й безкоштовно за студентським.

Минулого року я майже не думала про Франкфуртський ярмарок, бо була зайнята, м’яко кажучи, питаннями виживання «серед цієї смертної любові». Цього року, вочевидь, мої справи покращилися (хоча бентега завжди зі мною), тож я вирішила, що час настав. Єдиним, що я запам’ятала з інформаційного поля минулого року, це те, що були високі ціни на вхідні квитки, навіть для студентів. Тому українська креативно-підприємницька жилка підказала мені спробувати податися на акредитацію для блогерів. Я думала, що це, мабуть, неможливо. Але найгірша дія – це бездіяльність, тому я випробувала свою вдачу. Мені знадобилося прочитати правила акредитації (ох ці німці, всюди правила), вдатися до дрібної магії і зробити собі таку німецьку штуку, як імпресум (Impressum), – це, по суті, моя поштова адреса, яку ви бачите праворуч. Власне, я вже колись проходила акредитацію на Львівський форум видавців, тому знаю, що це має бути нескладно. Більш того, Франкфурт планував прийняти близько 10 тис. журналістів, тож, як на мене, процес мав бути максимально автоматизованим. Так воно й виявилося.

Отже, якщо тобі дають таку можливість, треба максимально нею користуватися. І це стосується не лише книжок, а й життя взагалі. Тим паче, що в мене саме була пауза між кінцем моїх дедлайнів для курсових (від яких я вже трохи дуріла) і початком нового семестру. Хоча перешкодами для повної свободи були мої роботи, гулянки в гуртожитку і втрачені навички діставатися кудись більше 30 хвилин. Хай там як, я вирішила почати із середи, 10-го жовтня, і саме з відкриття українського стенду. Тим паче, на українському стенді були люди, котрих я знаю.

Франкфуртський виставковий центр розташований там, де рік тому я ходила на концерт «Blink-182». Але перш ніж я знайшла вхід, довелося трошки покружляти. Спершу мене здивувало, що на вході не було очікуваних величезних черг, все було доволі спокійно. Десь уже на вихідних до мене дійшло, що перші 3 дні ярмарок відкритий для фахівців і приватних відвідувачів (Fachbesucher und Privatbesucher), а на вихідних ярмарок відкритий для всіх. Так само було з продажем книжок: спершу я не розуміла, чому нічого не можна купити, а потім настали вихідні, коли видавництва почали все продавати.

Тож я опинилася всередині й одразу зрозуміла, що ярмарок не просто великий, він величезний. Спершу це навіть лякає, як і думка про те, що обійти все просто неможливо. Проте мені дуже сподобалися рухомі стрічки, на які стаєш, і вони перевозять тебе через перехід. Спершу я думала, що це для лінивих, але наблукавшись залами, я зрозуміла, що такі відстані самостійно долати не дуже й просто. Єдина незручність – всередині виставкового центру було доволі душно. Зате у внутрішньому дворі – чудово, адже погода протягом усього ярмарку видалася незвично сонячною для жовтня й Франкфурта.

Я пройшлася кількома павільйонами, де кожен стенд присвячений певній країні: від величезного простору Франції чи Італії до невеличкого стенду Казахстану. Ближче до запланованого часу відкриття я прийшла до українського стенду. І зустріла Юлю. Власне, я очікувала зустріти свою одногрупницю Юлю, бо ми про це говорили раніше, але виявилося, що ще одна моя могилянська одногрупниця Юля працює в «Українському інституті книги» (УІК), і це чудово. Власне, саме УІК, який є державною установою, був відповідальний цього року за організацію стенду. І кажуть, що саме цьогорічний стенд був найкращим за всі часи участі України, бо попередні стенди були якісь «не такі». Україна брала участь в ярмарку третій або четвертий раз. Десь так і сказав представник Генералконсулату України у Франкфурті на відкритті: «Це третій раз Україна бере участь… ой, вибачте, мені кажуть, що вчетверте…». Крім того, я впізнала жіночку з українського консулату, яка читала з листочка на презентації Жадана у Франкфурті. Ще я ідентифікувала німецького перекладача того ж таки Сергія Вікторовича Жадана.

Стенд був доволі компактним і містким, серед презентованих українських видавництв можна було знайти книжки від детективів і «Включите свой мозг» (не завадило б нарешті) до праць про сталінський терор, голодомор і Євромайдан. Мотто України було «Senses of Ukraine» (у сенсі «відчуй/пізнай Україну»), гаслом ярмарку взагалі було «I’m on the same page» («Я на тій самій сторінці»), що також можна перекласти в контексті «Я підтримую/ поділяю це» і стосувалося прав людини.

Більше того, український стенд був інтерактивним – можна було притулитися до фотофігур українських письменників (Жадан, Андрухович, Забужко та інші метри) і послухати, що вони кажуть. Неважко здогадатися, що за ці дні я так і не послухала нікого, бо щоразу думала, що матиму час пізніше. Мене лише здивувала фотофігура письменниці Вікторії Амеліної, яка навіть приїхала на ярмарок і про яку я раніше не чула. Якоїсь миті мені здалося, що я починаю випадати з контексту сучасної української літератури.

Коли відкриття почалося, дівчата з УІКу, Марія та Вікторія, хвилювалися і передавали слово почесним бюрократам. Спершу слово мав німецький чиновник. Закінчивши привітання, він сказав, що йому час кудись іти. Йому подарували українські сувеніри, зокрема дерев’яну миску, і він зник. На місці цього пана я би далі пішла збирати сувеніри. Хоча коли я побідкалася, що шукаю нову торбу, одна з Юль нишком передала мені торбу «Senses of Ukraine», за якою тепер мене ідентифікують знайомі й незнайомі люди в Гіссені. Тож після німця говорили мої улюблені представники українського консулату. Говорили про інтимність, говорили гарно й душевно, як уміють лише в Україні (я теж люблю поговорити), хоча слова далеко не завжди переходять у дії. Чомусь така красномовність видалася мені трохи дивною (може, не дуже щирою).

Попри все, на стенді зібралося справді багато людей. Перекладала з української на німецьку (і навпаки) чудова перекладачка Тетяна Супрун. Біля мене стояв кумедний вусатий чоловік, котрий спочатку знаходився якось дуже близько, а коли в нього не вийшло щось сфотографувати, він сказав щось схоже на «Йопересете!». Мене навіть пройняло почуття ностальгії. Якщо вірити Фейсбуку, то цей чоловік журналіст.

Photo credit: Александр Афонин

Після промов всі активно відреагували на заклик пригощатися українськими стравами. Насипали вареники, наливали борщ, вино і чай. Поки я йшла (іноді я йду повільно), гості розібрали елегантні скляночки із салатом «Шуба». Пізніше наливали коньяк, який особливо сподобався гостям зі стенду Казахстану. Всі спілкувалися, ділилися інформацією, краєм вуха я підслухала, як якийсь чоловік палко розповідав, що поляки вкрали в нас Міцкевича. Знову згадалося щось рідне. Тільки вже з трохи іншої перспективи. До речі, деякі мої знайомі-поляки, коли вип’ють, кажуть, що Львів (Львув) – це польське місто, але це вже зовсім інша історія.

Поки всі їли, ми з однією з Юль вирішили пройтися залами. Юля показала мені помпезний стенд Росії з погрозливим пролетарським гаслом «Читай Россию». Кажуть, що за іронією долі той стенд робив якийсь виходець мало не із західної України. В росіян були якісь ковбасно-сирні нарізки, але без ажіотажу. Схоже, на всіх стендах знайшлося щось поїсти й випити: сендвічі, випічка, шоколад, шампанське, пиво, залежно від країни.

В одній з зал ми натрапили на арабів, які не їли  не пили, але презентували арабських ляльок (оманських Барбі, як сказав нам чоловік у довгому білому вбранні). Також цей чоловік розповів нам, що на батьківщині в нього є мережа шкіл.

Коли ми добряче поблукали й повернулися до українського стенду, дівчата розповідали мені цікаву «інсайдерську» інформацію. Наприклад, що книжки англійською про голодомор і революцію вони позичили в бібліотеки Києво-Могилянської академії і якщо вони їх загублять, то будуть змушені платити 10 тис. гривень за кожну книжку. Незважаючи на це, одна з Юль сказала, що все зроблено за гроші платників податків, тож моя мама може почувати себе причетною до участі України в ярмарку, як і Юлина мама теж.

На завершення культурної програми один кухар з української кулінарної команди «Фігаро» влаштував шоу зі створення шоколадно-горіхово-ягідного шедевру у вигляді вишиванки, який всі потім залюбки з’їли. Пролунав сигнал, який оголошував закриття павільйонів для відвідувачів. Я побула ще трохи. Дівчата збиралися далі щось робити, наприклад, для іншої роботи, перекладацької. Рухома стрічка повезла мене до виходу. Я відчула себе трохи як у сцені якогось кіберпанк-фільму з величезними вітринними вікнами високих будівель, легким шумом рухомої стрічки й майже відсутністю людей довкола. Півтора роки я не бувала на великих книжкових подіях.