Сиджу пишу список радянських фільмів, доступних німецькому глядачеві, для моєї тимчасової і захопливої третьої роботи (підготовки до курсу про повсякдення в Радянському Союзі). Знаю, що радянський переклад чи принаймні англійські субтитри до фільмів існують, бо в гуртожитку в Бонні, де я жила, в одного хлопця над столом висів такий список радянських фільмів і книжок німецькою (Ironie des Schicksals, Iwan Wassiljewitsch wechselt den Beruf usw.). Думаю, ніколи не уявляла, що мені в житті знадобиться регулярний (примусово-добровільний, бо на ТВ було тільки це) перегляд радянських фільмів. А ще що там, здається, крім Гайдая і Разянова, режисерів більше не було (чи могло взагалі бути?).
Раптом з вулиці чую знайому мелодію. І з жахом розумію, що хтось через динаміки слухає "Миллион алых роз" Алли Пугачової. І на якусь мить здалося, що 80-ті ніколи не минали (правда, для мене вони ніколи й не починалися), що СРСР не "розпадався", що все це - ілюзія, а життя - це сон.
