Все, що я ще не сказала про кіберпанк

Є речі, які не вмістилися в попередні пости.

Наприклад, хотілося поговорити про варіант «штучного розуму» в Стенлі Кубрика. В «Космічній одіссеї 2001» немає мереж, але є музика Штрауса, космос, пошуки ідентичності, чорна брила, й історія про те, як космічний корабель почав убивати своїх пілотів.

Корабель із пілотами був керований програмою «HAL 9000», що звучить як «Хел», майже «пекло». Хел поводив себе добре, дбав про екіпаж, але в якийсь момент у машини з’явилися емоції, вона занервувала, вбила частину екіпажу й почала полювати на тих, хто лишився. Штучний інтелект вийшов з-під контролю, і лише одному членові екіпажу дивом вдалося відключити Хела. З цього приводу є дуже багато алюзій у «Футурамі».

Також мені хотілося розповісти одну «шизофренічну» ситуацію із життя. Якось узимку я йшла з роботи до метро «Майдан Незалежності». На сірому Хрещатику біля каруселі стояла жінка, яка рекламувала «Лабіринт привидів», чи якось так. Я проходила повз жінку, і вона сказала мені: «Дівчино, відпочиньте від реальності!». І мене як током ударило. Я подумала, в чому ж полягає моя реальність? В тому, що мене оточують здоровенний обсидіановий фалос, картинки гомоеротичних практик, фальшивий штучний інтелект, завивання дикторів, голографічна жінка і т.д. Як від цього відпочити? Виходить, для того, щоб збутися моєї реальності, мені треба стати «нормальною».

Насамкінець, хотілося б зауважити дещо про наше співчуття машинам. Ми думаємо, що не ставимося до техніки як до людей. Але хіба це дійсно так? Хіба немає людей, які розмовляють із технікою, які б’ють кавовий автомат, а потім просять у нього вибачення, які хвилюються, видаливши файл? Як сказав штучний «штучний інтелект» Філ, «we take these things too seriously». Але принаймні, ми точно не позбавлені емоційності.

Кіберпростір – місце здійснення мрій

Часто кіберпростір стає місцем, де можна більше, ніж у реальності. Основна паралель усіх фільмів і книжок: інформатик-хакер, який був доволі незграбним у реальному світі (хіба що він мав зовнішність Кіану Рівза) стає героєм у віртуальному просторі. Це ми можемо сказати й про Нео, і про ковбоя Кейса, і про кур’єра Хіро Протагоніста.

Як каже Морфей на одному із тренувань Нео, мускули вже не відіграють ніякої ролі, вся справа – в технологіях (це ж справжній тріумф інформатиків). Ще Морфей каже про те, що ми самі моделюємо свій зовнішній вигляд у Матриці.

Зважаючи на те, що в кіберпросторі ми самі можемо конструювати собі ідентичність, ми ще й можемо робити мрії реальністю. Частково це є в «Особливій думці», коли Том Круз приходить в таке собі місце «фантазійної розпусти», де віртуально можна втілити будь-яке бажання. Також Том Круз відтворює модель реальності, використовуючи голографічний запис із сином.

Певний контроль над емоціями отримують герої «Електроовець», які використовують модулятор настрою й емпатоскоп.

Голографічні проекції Лінди й Флетлайна з’являються в пригодах Кейса.

Також мене зацікавив епізод із якогось роману (не пам’ятаю, якого), де герой опинився на безлюдному острові з коханою жінкою і «застряг» у цьому моменті. Це нагадало мені фільм «Теорема Зеро». Він настільки міфологічний, що я одразу його не зрозуміла. Але суть у тому, що, намагаючись довести теорему (яку апріорі довести неможливо), головний герой Коен Лет (як Когелет, Екклезіаст) знайомиться із дівчиною, яка влаштовує побачення в кіберпросторі. Для виходу в цей простір потрібен спеціальний костюм. Герої моделюють простір – сонячний пляж. У Коена Лета навіть з’являється волосся. А потім виявляється, що дівчина – стриптизерка, яку «підсунуло» Коену керівництво.  

«Особлива думка»: жахи реального

Як на мене, стосунок «Особливої думки» («Minority Report») до кіберпанку є не таким уже й суттєвим. Спочатку це ще можна сприймати як колізію світу людей і світу технологій, проблему антиутопійної системи.

Цей фільм міг би бути антиутопійним, якби режисер спинився на сцені ув’язнення головного героя. Але Голівуду це ні до чого, тому «Особлива думка» завершується хепі-ендом. Я б навіть сказала, таким вітаїстичним жестом мало не в дусі Коцюбинського.

Чесно кажучи, переглядаючи цей фільм, я зрозуміла, що відвикла від «екшену». В одинадцятому класі я поступово, ніби занурюючись у річку, звикала до сповільненого, майже статичного артхаусу. Тепер я не можу нормально сприймати кіно, яке показують у телевізорі, всі ці погоні, постріли, насилля. В мене навіть телевізора нема. І я засумувала за тими часами, коли в мене були дім, сім’я і телевізор.

Взагалі, «Особлива думка» - це для мене фільм про викрадення дітей. І тут не має значення, якого року відбувається дія. Найстрашніше те, що усе це відбувається тут і тепер.

Нещодавно я проходила психофізичний тренінг із режисеркою Анною Самініною. В нас була така групова вправа, яка називалась «броунівський рух»: ми хаотично ходили по кімнаті й Анна задавала нам якісь ситуації, у яких, відповідно, ми мали змінювати свій рух.

Одного разу Анна сказала нам уявити, що ми загубили дитину в супермаркеті. Звичайно, ні в кого з нашої групи дітей нема (та навіть чоловіків чи дружин) і ми поганенько впоралися із завданням. Анна зупинила нас і розповіла одну історію.

Одна жінка прийшла в супермаркет «Billa» зі своєю донькою. Поки жінка кудись відвернулася, дитина зникла. Мати негайно звернулася до персоналу. За 7 хвилин оточили супермаркет. Дівчинку знайшли сплячою в туалеті – під дією якихось речовин, перевдягнутою в хлопчачі речі. Злочинці встигли втекти. Суто психологічно, «хлопчика» в туалеті ніхто б не знайшов, бо шукали б дівчинку.

Проблема в тому, що коли ти працюєш із мистецтвом, ти мусиш усе це знати й відчувати гостріше, ніж інші. 

Діагноз кіберпанку

Як казали нам у школі, однією з основних рис постмодернізму є гра, «загравання із читачем». До таких загравань вдаються режисери, які беруться за екранізацію текстів.

Але проблема полягає в тому, що нас ніхто не попереджає, коли починається гра. Ми сприймаємо все серйозно. Виникає ситуація чогось такого, що Фредерік Джеймісон назвав «шизофренічністю» постмодернізму.

Мистецький твір в добу технічної відтворюваності

Дуже вдало такі прийомчики застосовано в «Чи мріють андроїди про електроовець?». Зокрема, «розрив шаблону» в читача стається тоді, коли Рік Декард потрапляє в «паралельний» поліцейський відділок, і ми починаємо сумніватися взагалі у всій структурі світу. Але ж це не кінець книжки, тому можна здогадатися, що все налагодиться.

Але й жорстоким є епізод наприкінці роману, коли Дік дурить героя і читача, а жива жаба виявляється механічною. Звичайно ж, у такому світі, де стирається межа між оригіналом і копією, важко зберегти психічне здоров’я. Хіба що плюнути на все і любити живих і механічних істот однаково.

«Загравання із глядачем» добре реалізується у фільмах, бо це має користь для комерції. Наприклад, в «Особливій думці» є момент, коли герой вірить, що знайшов викрадача свого сина, а потім виявляється, що це все «підстава», гра, хоч і зла.

В «Джонні Мнемоніку» вже наприкінці є момент, коли починає підніматися спалене тіло горе-пророка. Стандартний прийом фільмів жахів. Але тут виявляється, що тіло піднімає кран. Така іронія.

«Матриця» взагалі є уособленням шизофренічності. Тепер я розумію, чому людям так «рвало шаблон» після її виходу. Отак живеш, живеш, і тут виявляється, що весь світ – це сконструйована програма, довкола бруд і руїни, а ти слугуєш лише джерелом енергії для машин.

Як на мене, проблема ідентичності є дуже актуальною для користувачів мережі. Ми можемо створити профайл, обрати собі ім’я, зовнішність, друзів. Соціальні мережі – доволі утопічний простір, де все залежить від фантазії. Але іноді утопія може стати антиутопією.

Наприклад, в рамках проекту художниці Сесіль Еванс для PinchukArtCentre була така історія. Хлопець розповідав про свою дівчину, яка загинула в автокатастрофі. Через деякий час профайл дівчини у Фейсбуці почав писати хлопцю повідомлення, відмічати себе на його фотографіях. Тобто сторінка в соцмережі почала жити своїм життям. Доволі моторошна історія.

Також я знаю один приклад із життя. Мій друг розповідав, що хтось зламав його сторінку «ВКонтакті». Мій друг не розгубився, створив іншу сторінку і вийшов на зв'язок зі своїм «альтер его». За цей час викрадачі встигли змінити ім’я друга на якесь дуже смішне ім’я. Перемовини не вдавались, сторінку віддавати не хотіли, але якось вони все-таки домовились. Потім мій друг писав у тех.підтримку. Щоб повернути сторінку, йому довелося пройти декілька обрядів, зокрема, сфотографуватися з монітором, де видно його профайл. Був початок лютого 2014-го, люди згрібали гроші з банкоматів і крупу із супермаркетів, ми пили вино біля ДніпроГЕСу, мій друг розповідав мені це все, я сміялася, а він не міг зрозуміти, чому я так сміюся.        

Анархія в «Матриці»

'Cause baby, I'm an anarchist,
You're a spineless liberal.
We marched together for the eight-hour day
And held hands in the streets of Seattle,
But when it came time to throw bricks
Through that Starbucks window,
You left me all alone.

(“Against Me!”)

Я довго думала… якщо є кіберпанк, то має ж бути в ньому щось хоч трохи панкове? Здається, щось я таки змогла знайти.

Переглядаючи фільм «Матриця» (перший) можна зосереджуватись на міфологічних мотивах, на антиутопійності, шизофренічності або ж просто насолоджуватися перенасиченістю сцен насилля і моментами «сповільненої дії» (slow-motion). А можна розглядати колектив корабля «Навуходоносор» (в дитинстві мене дуже дивувала ця назва) як общину анархістів.

Анархія – відсутність порядку, світ без центру, чому б ні.

Окремі індивіди якимось чином усвідомлюють, що із Системою (Матрицею) щось не так і виходять з-під її контролю. Ці люди об’єднуються в таку собі комуну, хоча й ієрархізовану. Звичайно, жіночий відсоток у цій комуні чомусь дуже низький, немає народжуваності, закритого виробництва і т.д.. Але ж світ взагалі під загрозою.

Община знає, що Матриця – це гниле капіталістичне суспільство споживання. Морфей так і каже Нео під час тренувань, що всі ці адвокати, вчителі, поліцейські залежні від Системи. Відповідно, анархісти зневажають Систему й намагаються якось їй протистояти.  

В анархічній системі кіберпанку також змінюються ґендерні ролі. Коли Нео з Трініті вирушають рятувати Морфея, сумку зі зброєю несе чомусь Трініті.

Але на відміну від справжніх анархістів, ця община цінує знання і технології. Чого варте це вміння запрограмувати собі навички кунг-фу або пілотування гелікоптера. Якби ж можна було так майже безболісно завантажити собі програму літератури за третій курс.

Також мене зачепило те, що гидку кашу на сніданок для анархістів називають «Сніданком для чемпіонів». Особисто мене це відсилає до роману Курта Воннеґута «Breakfast For Champions or Goodbye Blue Monday» і американської фірми з виробництва готових сніданків (типу наших пластівців, як я зрозуміла).

«Джонні Мнемонік»: пригоди Кіану Рівза і дельфіна-кіборга у світі Могилянки

Нещодавно ми з татом йшли вулицею і він спитав мене: «З якого віку ти себе пам’ятаєш?». Мій тато любить дивні запитання і дивні відповіді. Цим я в нього частково вдалася.

Як виявилося, тато хотів розказати про відкриття. Вчені знають, що пам'ять – це білкова структура. Якщо імпульс одного разу пройшов у мозку й структура сформувалася, спогад залишається назавжди. Інша річ, що інколи спогади залягають десь далеко, за горами актуальної інформації.

Я відповіла, що пам’ятаю себе доволі уривчасто: лише якісь яскраві моменти в 3, 6, 9, 10, 12 і т.д. років. Більш того, мені не подобається, що я не пам’ятаю дуже солідної частини свого життя. Що я про себе знаю? Ось мене жалить бджола під око в дитячому садочку. Ось я сиджу на зупинці з однокласником. Ось цвітуть каштани на вулиці Куйбишева. Ось ми з другом п’ємо пиво на мості на Херсон, він кидає бляшанку з мосту на трасу. Ось моя любов цілує мене і розчиняється в березневому сонці, а я почуваю себе псом (тоді я ще не чула «The Stooges»). Ось Іван краде пляшку поганенького «Шабо» з випускного столу…

Десь півроку тому мене шокувала думка про те, що я забуваю якісь важливі моменти. Якось з нудьги я вирішила почитати СМС-ки на старому телефоні й зрозуміла, що був правий Зігмунд Фройд: ми схильні забувати травматичний досвід.

Протягом останніх трьох років моя пам'ять стрімко наповнюється інформацією. Я боюся, що забуду все.

Я пробувала завести щоденник, але мені ліньки його вести.

Коли ми з Леною сіли дивтися «Джонні Мнемоніка», нам стало смішно. Режисер із перших секунд вивантажив на нас стільки інформації, що ми навіть не намагалися щось зрозуміти.

Але найсмішніше нам стало, коли ми зрозуміли, що та рибина в акваріумі – це не «морський котік» і не рибка, а Джонс! ДЖОНС!!! Колишній військовий Джонс! Кіборгізований дельфін Джонс.

Після перегляду Лена наґуґлила, що Джонс – не просто колишній військовий-дельфін, а ще й наркоман.

Хай там як, Джонс мені сподобався і я все чекала, поки він усім наваляє (і дочекалася).

Але в цілому історія Джонні Мнемоніка видалася мені чимось близьким. Хай простить мене Умберто Еко за надінтерпретацію, але для мене цей фільм виявився історією про хлопця, який потрапив до Могилянки.

До речі, Кіану Рівз не заважав мені сприймати «Джонні Мнемоніка». Навпаки, він дуже тішив око своїм молодим і соковитим виглядом. Весь фільм я переживала за ідеальний костюм Джонні, який має унікальну властивість залишатися чистим.

Отже, Джонні потрапляє до Могилянки і перетворюється на людину-флешку. Як би він не розширював свою пам'ять (свідомість) за допомогою корисних і не дуже речовин, простору для інформації все одно не вистачає. Як сказала Лена «Та в моєму комп’ютері пам’яті більше, ніж у його голові». Приблизно так почуваєш себе протягом перших місяців навчання в Могилянці.

Джонні навіть видаляє дитячі спогади, щоб звільнити місце. І тут виникає запитання. Якщо пам'ять – це білкова структура, то хіба можна її відновити після видалення?

Менше з тим, Джонні все дістало, він наближається до завершення навчального року. І тут настає весняна сесія. В Джонні починається істерика. І він волає посеред згарища, що хоче свіжу сорочку (давно час), холодного пива і жінку за 10 тисяч баксів. Але деканат ставить йому екзамени і нагадує, що без відпрацьованих кредитів не буде ніякої стипендії і ніяких жінок.

Зрештою, Джонні збирає останні сили в кулак, здає сесію, дописує всі письмові й курсову (в чому йому допомагає кіборгізований дельфін) і йде на канікули.

Хеппі-енд.

Але антиутопічність цієї ситуації полягає в тому, що через два місяці настане новий навчальний рік…