Кіберпростір – місце здійснення мрій

Часто кіберпростір стає місцем, де можна більше, ніж у реальності. Основна паралель усіх фільмів і книжок: інформатик-хакер, який був доволі незграбним у реальному світі (хіба що він мав зовнішність Кіану Рівза) стає героєм у віртуальному просторі. Це ми можемо сказати й про Нео, і про ковбоя Кейса, і про кур’єра Хіро Протагоніста.

Як каже Морфей на одному із тренувань Нео, мускули вже не відіграють ніякої ролі, вся справа – в технологіях (це ж справжній тріумф інформатиків). Ще Морфей каже про те, що ми самі моделюємо свій зовнішній вигляд у Матриці.

Зважаючи на те, що в кіберпросторі ми самі можемо конструювати собі ідентичність, ми ще й можемо робити мрії реальністю. Частково це є в «Особливій думці», коли Том Круз приходить в таке собі місце «фантазійної розпусти», де віртуально можна втілити будь-яке бажання. Також Том Круз відтворює модель реальності, використовуючи голографічний запис із сином.

Певний контроль над емоціями отримують герої «Електроовець», які використовують модулятор настрою й емпатоскоп.

Голографічні проекції Лінди й Флетлайна з’являються в пригодах Кейса.

Також мене зацікавив епізод із якогось роману (не пам’ятаю, якого), де герой опинився на безлюдному острові з коханою жінкою і «застряг» у цьому моменті. Це нагадало мені фільм «Теорема Зеро». Він настільки міфологічний, що я одразу його не зрозуміла. Але суть у тому, що, намагаючись довести теорему (яку апріорі довести неможливо), головний герой Коен Лет (як Когелет, Екклезіаст) знайомиться із дівчиною, яка влаштовує побачення в кіберпросторі. Для виходу в цей простір потрібен спеціальний костюм. Герої моделюють простір – сонячний пляж. У Коена Лета навіть з’являється волосся. А потім виявляється, що дівчина – стриптизерка, яку «підсунуло» Коену керівництво.  

Діагноз кіберпанку

Як казали нам у школі, однією з основних рис постмодернізму є гра, «загравання із читачем». До таких загравань вдаються режисери, які беруться за екранізацію текстів.

Але проблема полягає в тому, що нас ніхто не попереджає, коли починається гра. Ми сприймаємо все серйозно. Виникає ситуація чогось такого, що Фредерік Джеймісон назвав «шизофренічністю» постмодернізму.

Мистецький твір в добу технічної відтворюваності

Дуже вдало такі прийомчики застосовано в «Чи мріють андроїди про електроовець?». Зокрема, «розрив шаблону» в читача стається тоді, коли Рік Декард потрапляє в «паралельний» поліцейський відділок, і ми починаємо сумніватися взагалі у всій структурі світу. Але ж це не кінець книжки, тому можна здогадатися, що все налагодиться.

Але й жорстоким є епізод наприкінці роману, коли Дік дурить героя і читача, а жива жаба виявляється механічною. Звичайно ж, у такому світі, де стирається межа між оригіналом і копією, важко зберегти психічне здоров’я. Хіба що плюнути на все і любити живих і механічних істот однаково.

«Загравання із глядачем» добре реалізується у фільмах, бо це має користь для комерції. Наприклад, в «Особливій думці» є момент, коли герой вірить, що знайшов викрадача свого сина, а потім виявляється, що це все «підстава», гра, хоч і зла.

В «Джонні Мнемоніку» вже наприкінці є момент, коли починає підніматися спалене тіло горе-пророка. Стандартний прийом фільмів жахів. Але тут виявляється, що тіло піднімає кран. Така іронія.

«Матриця» взагалі є уособленням шизофренічності. Тепер я розумію, чому людям так «рвало шаблон» після її виходу. Отак живеш, живеш, і тут виявляється, що весь світ – це сконструйована програма, довкола бруд і руїни, а ти слугуєш лише джерелом енергії для машин.

Як на мене, проблема ідентичності є дуже актуальною для користувачів мережі. Ми можемо створити профайл, обрати собі ім’я, зовнішність, друзів. Соціальні мережі – доволі утопічний простір, де все залежить від фантазії. Але іноді утопія може стати антиутопією.

Наприклад, в рамках проекту художниці Сесіль Еванс для PinchukArtCentre була така історія. Хлопець розповідав про свою дівчину, яка загинула в автокатастрофі. Через деякий час профайл дівчини у Фейсбуці почав писати хлопцю повідомлення, відмічати себе на його фотографіях. Тобто сторінка в соцмережі почала жити своїм життям. Доволі моторошна історія.

Також я знаю один приклад із життя. Мій друг розповідав, що хтось зламав його сторінку «ВКонтакті». Мій друг не розгубився, створив іншу сторінку і вийшов на зв'язок зі своїм «альтер его». За цей час викрадачі встигли змінити ім’я друга на якесь дуже смішне ім’я. Перемовини не вдавались, сторінку віддавати не хотіли, але якось вони все-таки домовились. Потім мій друг писав у тех.підтримку. Щоб повернути сторінку, йому довелося пройти декілька обрядів, зокрема, сфотографуватися з монітором, де видно його профайл. Був початок лютого 2014-го, люди згрібали гроші з банкоматів і крупу із супермаркетів, ми пили вино біля ДніпроГЕСу, мій друг розповідав мені це все, я сміялася, а він не міг зрозуміти, чому я так сміюся.        

Анархія в «Матриці»

'Cause baby, I'm an anarchist,
You're a spineless liberal.
We marched together for the eight-hour day
And held hands in the streets of Seattle,
But when it came time to throw bricks
Through that Starbucks window,
You left me all alone.

(“Against Me!”)

Я довго думала… якщо є кіберпанк, то має ж бути в ньому щось хоч трохи панкове? Здається, щось я таки змогла знайти.

Переглядаючи фільм «Матриця» (перший) можна зосереджуватись на міфологічних мотивах, на антиутопійності, шизофренічності або ж просто насолоджуватися перенасиченістю сцен насилля і моментами «сповільненої дії» (slow-motion). А можна розглядати колектив корабля «Навуходоносор» (в дитинстві мене дуже дивувала ця назва) як общину анархістів.

Анархія – відсутність порядку, світ без центру, чому б ні.

Окремі індивіди якимось чином усвідомлюють, що із Системою (Матрицею) щось не так і виходять з-під її контролю. Ці люди об’єднуються в таку собі комуну, хоча й ієрархізовану. Звичайно, жіночий відсоток у цій комуні чомусь дуже низький, немає народжуваності, закритого виробництва і т.д.. Але ж світ взагалі під загрозою.

Община знає, що Матриця – це гниле капіталістичне суспільство споживання. Морфей так і каже Нео під час тренувань, що всі ці адвокати, вчителі, поліцейські залежні від Системи. Відповідно, анархісти зневажають Систему й намагаються якось їй протистояти.  

В анархічній системі кіберпанку також змінюються ґендерні ролі. Коли Нео з Трініті вирушають рятувати Морфея, сумку зі зброєю несе чомусь Трініті.

Але на відміну від справжніх анархістів, ця община цінує знання і технології. Чого варте це вміння запрограмувати собі навички кунг-фу або пілотування гелікоптера. Якби ж можна було так майже безболісно завантажити собі програму літератури за третій курс.

Також мене зачепило те, що гидку кашу на сніданок для анархістів називають «Сніданком для чемпіонів». Особисто мене це відсилає до роману Курта Воннеґута «Breakfast For Champions or Goodbye Blue Monday» і американської фірми з виробництва готових сніданків (типу наших пластівців, як я зрозуміла).