Діагноз кіберпанку

Як казали нам у школі, однією з основних рис постмодернізму є гра, «загравання із читачем». До таких загравань вдаються режисери, які беруться за екранізацію текстів.

Але проблема полягає в тому, що нас ніхто не попереджає, коли починається гра. Ми сприймаємо все серйозно. Виникає ситуація чогось такого, що Фредерік Джеймісон назвав «шизофренічністю» постмодернізму.

Мистецький твір в добу технічної відтворюваності

Дуже вдало такі прийомчики застосовано в «Чи мріють андроїди про електроовець?». Зокрема, «розрив шаблону» в читача стається тоді, коли Рік Декард потрапляє в «паралельний» поліцейський відділок, і ми починаємо сумніватися взагалі у всій структурі світу. Але ж це не кінець книжки, тому можна здогадатися, що все налагодиться.

Але й жорстоким є епізод наприкінці роману, коли Дік дурить героя і читача, а жива жаба виявляється механічною. Звичайно ж, у такому світі, де стирається межа між оригіналом і копією, важко зберегти психічне здоров’я. Хіба що плюнути на все і любити живих і механічних істот однаково.

«Загравання із глядачем» добре реалізується у фільмах, бо це має користь для комерції. Наприклад, в «Особливій думці» є момент, коли герой вірить, що знайшов викрадача свого сина, а потім виявляється, що це все «підстава», гра, хоч і зла.

В «Джонні Мнемоніку» вже наприкінці є момент, коли починає підніматися спалене тіло горе-пророка. Стандартний прийом фільмів жахів. Але тут виявляється, що тіло піднімає кран. Така іронія.

«Матриця» взагалі є уособленням шизофренічності. Тепер я розумію, чому людям так «рвало шаблон» після її виходу. Отак живеш, живеш, і тут виявляється, що весь світ – це сконструйована програма, довкола бруд і руїни, а ти слугуєш лише джерелом енергії для машин.

Як на мене, проблема ідентичності є дуже актуальною для користувачів мережі. Ми можемо створити профайл, обрати собі ім’я, зовнішність, друзів. Соціальні мережі – доволі утопічний простір, де все залежить від фантазії. Але іноді утопія може стати антиутопією.

Наприклад, в рамках проекту художниці Сесіль Еванс для PinchukArtCentre була така історія. Хлопець розповідав про свою дівчину, яка загинула в автокатастрофі. Через деякий час профайл дівчини у Фейсбуці почав писати хлопцю повідомлення, відмічати себе на його фотографіях. Тобто сторінка в соцмережі почала жити своїм життям. Доволі моторошна історія.

Також я знаю один приклад із життя. Мій друг розповідав, що хтось зламав його сторінку «ВКонтакті». Мій друг не розгубився, створив іншу сторінку і вийшов на зв'язок зі своїм «альтер его». За цей час викрадачі встигли змінити ім’я друга на якесь дуже смішне ім’я. Перемовини не вдавались, сторінку віддавати не хотіли, але якось вони все-таки домовились. Потім мій друг писав у тех.підтримку. Щоб повернути сторінку, йому довелося пройти декілька обрядів, зокрема, сфотографуватися з монітором, де видно його профайл. Був початок лютого 2014-го, люди згрібали гроші з банкоматів і крупу із супермаркетів, ми пили вино біля ДніпроГЕСу, мій друг розповідав мені це все, я сміялася, а він не міг зрозуміти, чому я так сміюся.        

"Китай": як зрозуміти парадигматико-синтагматику

То були пари з теорії масової культури, постструктуралізм, постмодернізм, Фредерік Джеймісон і т.д.. Ми розглядали вірш Боба Перельмана «Китай», який розглядав Джеймісон, щоб пояснити «шизофренію» як характерне явище постмодернізму.

Цей вірш сподобався мені, хоч він і дивний, хоч я і не дуже люблю поезію, хоч це і не є «нормальна» поезія. Є в ньому щось, що я зрозуміла не одразу й у чому я сумніваюся досі.

У зв’язку із цим Джеймісон влучно описує вплив музики Джона Кейджа (найвідоміша композиція «4'33''» - 4 хвилини, 33 секунди тиші) на слухача: 

«будь-хто, послухавши музику Джона Кейджа, міг відчути те, що ми щойно описували: фрустрацію й безнадійність – прослуховування одного акорду або ноти, які змінює тиша, настільки довга, що пам'ять не може втримати попередній звук, мовчання, приречене на забуття новим дивним сонорним комплексом, який і сам через мить зникає».

Тому раджу спробувати Джона Кейджа наступного разу, як завітає депресія. Із власного досвіду – музика цього виконавця додає прекрасної трансцендентної безнадії й порожнечі.

Але до чого це все. Як на мене (чи радше на Джеймісона), незрозуміла краса перельманівського «Китаю» полягає в тому ж ефекті: образи з’являються окремими спалахами й не встигають зафіксуватися, бо їх буквально «накриває» новими враженнями. На перший погляд, це взагалі може видатися дивним, навіть якимось дискомфортним. Кожне речення – закінчене, наповнене певним сенсом, над яким навіть можна глибоко подумати. Але шикуючись в ряд, ці речення ніби й мають щось спільне, а ніби й страшенно дисонують.

Джеймісон розкриває секрет цього дивного «Китаю». Боб Перельман якось зайшов до канцелярського магазину в Чайна-таун і натрапив на книжку з фотографіями, а вірш «Китай» - це зібрані докупи заголовки до цих фотографій.

І мені відкрилася велика істина, яка повинна була відкритися ще на парах з лексики (але це вже зовсім інша історія). Я зрозуміла синтагматичні й парадигматичні зв’язки. Синтагма – це відрізок, лінія, це легше. Тут синтагма – це «горизонтальний» зв'язок, речення, вишикувані в рядок. А парадигма – це такий собі «вертикальний» зв'язок, те, що було «над» текстом, а саме фотографії, яких ми не бачимо в «Китаї», але які є його дуже важливою складовою (якщо хочеться якось зрозуміти цей вірш). Принаймні так я зрозуміла.

А поки що я залишу це тут, бо «Китай» зачарував мене (особливо оригінальна версія). До наступної депресії.

“China” by Bob Perelman

We live on the third world from the sun. Number three. Nobody tells us what to do.

The people who taught us to count were being very kind.

It’s always time to leave.

If it rains, you either have your umbrella or you don’t.

The wind blows your hat off.

The sun rises also. I’d rather the stars didn’t describe us to each other; I’d rather we do it for ourselves.

Run in front of your shadow.

A sister who points to the sky at least once a decade is a good sister.

The landscape is motorized.

The train takes you where it goes.

Bridges among water.

Folks straggling along vast stretches of concrete, heading into the plane.

Don’t forget what your hat and shoes will look like when you are nowhere to be found.

Even the words floating in air make blue shadows.

If it tastes good we eat it.

The leaves are falling. Point things out.

Pick up the right things.

Hey guess what? What? I’ve learned how to talk. Great.

The person whose head was incomplete burst into tears.

As it fell, what could the doll do? Nothing.

Go to sleep.

You look great in shorts. And the flag looks great too.

Everyone enjoyed the explosions.

Time to wake up.

But better get used to dreams.

«Китай» Боба Перельмана

Ми живемо в третьому від сонця світі. Номер три. Ніхто не розповідає нам, що робити.

Люди, що вчили нас рахувати, були дуже добрими.

Завжди настає час рушати.

Якщо йде дощ, ти або маєш парасольку, або не маєш її.

Вітер здуває твій капелюх.

Сонце також встає. Я би хотів, щоб зірки не розповідали нам одне про одного. Я би хотів, щоб ми робили це самі.

Біжи поперед своєї тіні.

Сестра, яка вказує на небо хоча б раз на десятиліття, - гарна сестра.

Ландшафт повен моторів.

Потяг везе вас туди, куди їде.

Мости поміж водою.

Люди чимчикують вздовж величезних бетонних смуг, прямуючи до літака.

Не забудь, як виглядатимуть твої капелюх і взуття, коли тебе вже ніде буде шукати.

Навіть слова, що літають у повітрі, відкидають блакитні тіні.

Якщо це смачно, ми це їмо.

Падає листя. Поміть.

Обирай правильне.

Вгадай, що? Що? Я навчився говорити. Чудово.

Особа із недовершеністю на обличчі заливається слізьми.

Падаючи, що може зробити лялька? Нічого.

Йди спати.

Тобі личать шорти. І прапор чудовий.

Всім сподобалися вибухи.

Час прокидатися.

Але краще звикати до снів.