Жан-Соль Партр і милі створіння

Борис Віан гарно грається іменами. Наприклад, під ліжком Хлої та Колена знаходиться фотографія останнього «Долой-Лами» (російський переклад). Але найяскравіший персонаж – це, звичайно, Жан-Соль Партр. Жан-Соль виписаний настільки майстерно, що під кінець роману (навіть ще до Партрової появи) й самій хочеться його вбити. До речі, сьогодні я дізналася, що в його прототипа завтра день народження.

Як на мене, перекручування імен – ознака бурлеску.

Віан використовує майже абсурдні фрази, що викликають усмішку: «Ізгадіє чада!», «Він щойно зрозумів, що його груди займало серце», «Зелений приручальний перстень», «Він відчував у грудях серце у формі апельсина», «Санітарка відчинила двері й стушувалася, щоб дати їм пройти».

Мені дуже сподобалося порівняння працівника телеграфної лінії з невідомою твариною, що ліпиться до стовпів, заглядає у вікна мандрівників, але має доволі незлий вигляд. Цікаво, що за Анрі Бергсоном сміх у нас викликає те, що схоже на людину, але не є нею. Людина, схожа на тварину незлого вигляду, викликає співчуття. Водночас доволі іронічно виглядає фраза Колена щодо цього бідолашного працівника «Не засмучуйся, Хлоє, це всього лише людина».

З іншого боку, є і дуже кумедний, чи радше милий герой – мишка. Комізм тваринки полягає, головним чином, у тому, що вона схожа на людину. Вона чепуриться, намагається допомагати, хвилюється, сумує разом із героями. Це дуже мило. Моя мама завжди виховує дуже розумних котів і милується, коли вони починають робити щось «людське»: звертатися до людей, уважно слухати, спати в якихось людських позах. І я теж із цього милуюся. Мабуть, тому, що це не характерно для котів.

З іншого боку, виникає ситуація, коли ніби й смішно, але й не можеш сміятися. Це стосується моменту, коли миша вирішує накласти на себе руки. З одного боку, який кумедний абсурд, адже самогубство – це людська риса (наскільки я знаю). З іншого, із сумом розумієш, що іншого виходу немає в цьому жорстокому світі, де смерть приходить у вигляді сліпих дівчаток із притулку.