Мешканці готелю «Гранд Будапешт»

У фільмі «Готель «Гранд Будапешт»» доволі багато бурлеску, який додає динаміки й змушує втрачати контроль над ротом (це я про усмішку): яскраві кольори, різноманітні контрасти, комізм ситуацій, «перевертання догори дригом» і російська народна музика.

Звичайно, моє дівчаче естетичне чуття не дуже схвально сприймає «чорні» жарти. Всі ці відрубані пальці, а тим паче, смерть котика викликають лише несхвальне «Ах!». Проте в «Готелі «Гранд Будапешт»» є дещо інше, що реабілітує й вивищує його в очах прихильниць живих котів.

Зізнаюся, що не читала Стефана Цвейга, тому не можу розмірковувати з приводу інтерпретації. Але мене зацікавило те, як глядачева пам’ять впливає на сприйняття нового фільму.

Акторський склад «Готелю «Гранд Будапешт»» просто вражає своєю зірковістю. А чим «зірковіший» актор, тим більше шансів, що за ним закріплена певна «стереотипна» роль.

З цього приводу мене найбільше зачепили перевтілення Едварда Нортона, Едріана Броуді й Вільяма Дефо. Ну і Рейфа Файнса, чого вже.

Я не входжу до клубу тих дівчат, які передивилися на зимових канікулах всі фільми за участю Нортона, тому для мене він завжди буде трохи психічно неврівноваженим і невиспаним офісним працівником з «Бійцівського клубу». І от цей нещасний виявляється доволі таки симпатичним слугою закону із шикарними вусами. Як ми знаємо з пригод Шерлока Холмса, поліцейський, слідчий, комісар і т.д. – це завжди ні риба ні м'ясо. Але Нортон має в цьому образі певний шарм.

Щодо Едріана Броуді, то для мене він назавжди залишиться добрим сумним піаністом з польського гетто. Певна серйозність є й у образі Дмитрія, адже це головний лиходій історії. Але Дмитрій занадто рухливий, запальний і, зрештою, приречений бути висміяним як головний антагоніст у комедії. Як на мене, тут також відбувається щось бурлескне, адже «високий» трагічний образ опиняється в умовах карнавалу, і комічне виникає вже десь на периферії фільму й пам’яті глядача. Але й мушу визнати, що Едріанові Броуді дуже личить чорний колір.   

Найцікавішим і найвеселішим перевтіленням для мене стала роль Вільяма Дефо. Звичайно, із такою загадковою й дещо загрозливою зовнішністю йому дуже личила роль найманого вбивці. Але й слід згадати, що він виконував головну роль в «Антихристі» Ларса фон Трієра, а це фільм зовсім іншого спрямування. Після такої серйозної, психологічно тяжкої ролі смішно бачити його в образі бурлескного виконавця чужої волі.
Я довго думала над тим, кого ж мені нагадує Рейф Файнс. І яким був тріумф, коли я дізналася, що Файнс грав самого лорда Волдеморта (мабуть, не впізнала з носом)! Це ж просто шикарне перевтілення: від володаря темних сил до випещеного конс'єржа-жиголо.

Як на мене, серйозних перевтілень не зазнав Джуд Лоу. Його вишукана інтелігентність, костюм із краваткою, люлька й навіть вуса зберігають щось від доктора Ватсона.

Глядачі йдуть дивитися на Джеффа Голдблюма, Рейфа Файнса, а може, й на Сіршу Ронан чи Тільду Суїнтон, а може, на всіх одразу.

І тут розкривається ще один плюс «Готелю «Гранд Будапешт»». Власне, чому фільм варто дивитися будь-якій представниці прекрасної статі, навіть незважаючи на трупи людей і котів. Та тому, що автори фільму зробили безпрограшний хід, запросивши таких відомих і різнотипних акторів-чоловіків. Як наслідок, кожній пані буде ким захоплюватися: чи то вишуканим Джудом Лоу, чи то милим і кумедним Едвардом Нортоном, чи то міцним і сильним Рейфом Файнсом, а чи то загадковим і небезпечним Едріаном Броуді.

До речі, подейкують, що головну роль в «Готелі «Гранд Будапешт»» мав виконувати Джонні Депп, проте в певний момент він вибув з проекту. Страшно навіть уявити, що зробив би фільм із серцями представниць прекрасної статі, якби ця роль таки дістала Джонні.