Франц Фердинанд: сто років перевтілень

Франц Фердинанд

Сто років тому, 28-го червня 1914-го року, в Сараєво пролунали постріли, що додали історії трохи динамізму. 19-річний гімназист Гаврило Принцип – безнадійно хворий на туберкульоз член таємної сербської організації «Чорна рука», вбив 50-річного наступника престолу Австро-Угорської імперії, ерцгерцога Франца Фердинанда, і його дружину Софію. Звичайно, смерть жінки не має дуже особливого значення для підручників з історії, бо Перша світова війна формально почалася саме через смерть ерцгерцога.

У таких випадках (коли йдеться про війни й масові вбивства) хочеться зацитувати Курта Воннегута: 

Коли тральфамадорець бачить мертве тіло, він думає, що ця людина в цей момент просто погано виглядає, але має цілком пристойний вигляд у інші моменти. Тепер, коли я чую, що хтось помер, я лише стенаю плечима й кажу, як самі тральфамадорці кажуть про покійників: «Такі справи».

Гаврило Принцип

Цікаво, що Гаврило Принцип убив герцога мало не випадково. Він просто зайшов купити собі сандвіч у булочній, виходив надвір, а там саме розверталася машина Фердинанда. Тож чому не скористатися щасливою можливістю. Принцип цілився в помічника Фердинанда, але влучив у живіт Софії. А потім і у Франца. Кажуть, перед смертю ерцгерцог просив дружину не помирати заради дітей. Але вона померла. Такі справи.

Цій історії передує інша (бо все у світі взаємопов’язано). Того ж дня  вранці замах на статного чоловіка з шикарними вусами мав здійснити інший член «Чорної руки» - Недєлько Чабрінович. Як розповідає «Вікіпедія», 

Чабрінович кинув гранату, але не влучив. Замість Франца Фердинанда граната вила водія третьої машини й поранила її пасажирів, а також поліцейського та перехожих з натовпу. Чабрінович проковтнув отруту (ціаністий калій), яку отримав завчасно, але його лише знудило. Можливо, замість ціаністого калію йому дали якусь більш слабку отруту. Він спробував стрибнути до річки, але його схопив натовп, жорстоко побив та передав до рук правосуддя.

Доволі бурлескна сцена. Та навряд чи комусь із очевидців могло бути весело.

Це тобі не кіно, де герої в героїчних позах героїчно стріляють з героїчної зброї й героїчно помирають. Світом керують антигерої (здебільшого).

Але й на цьому пригоди Гаврила Принципа не скінчилися:

Як і Чабрінович, він спробував отруїтись, але його знудило. Потім він спробував застрелитись, але люди, що підбігли, відібрали у нього пістолет. Як і Чабріновича, його побили — так жорстоко, що у в'язниці йому довелось ампутувати руку.  

Зрештою, він був лише «зеленим гімназистом». Та й навряд чи вбивство якось зацікавило простих мешканців австро-угорських поселень. От тільки австро-угорський уряд висунув Сербії ультиматум і згодом всі ці змушені були пережити (чи не пережити) війну.

Такі справи.

А по тому була Перша світова, Друга світова, атомна бомба, голокост, голодомор, війни у В’єтнамі, Ірані, Іраку, Афганістані, тероризм, СНІД, рак. Людина вперше полетіла в Космос. А потім і вдруге, і втретє. Винайшли Інтернет і «made in China». Жили собі Магатма Ганді й Мати Тереза, Нельсон Мандела, Мартін Лютер Кінг і принцеса Діана, Боб Марлі й Джон Леннон. Людство стрімко розвивалося. Земля сіялася новими трупами. Визрівав демографічний вибух. Але чи щось кардинально змінилося під нашим старим-старим Сонцем? Такі справи.

 А ще ім’я Франца Фердинанда використав чудовий гурт.

Панки, хіпі, комуністи, психічно хворі: різні шляхи - один кінець?

Трохи більше, ніж два місяці тому на «Книжковому арсеналі» мою увагу привернула книжка Ярослава Рудіша «Останні дні панку в «Гельсінкі»». І навіть не так сама книжка, як сучасний чеський письменник у розквіті сил (час пізнавати Чехію), слово «панк» (колись я навіть була трагічно закохана в одного панка, проте ті почуття відзначилися лише сильною прив’язаністю до поп-панку), безліч назв гуртів у тексті (мало знайомих, але ж все одно!) і, власне, дуже симпатична обкладинка від «Темпори» (дуже приємна на дотик). От лише дія відбувається не в Гельсінкі, але з моїм географічним кретинізмом це не біда. Тому я й зрозуміла, що, висловлюючись у стилі Рудіша, «це панк!».

Нагода прочитати «Останні дні панку» випала тільки зараз. Під час читання мені з’являвся привид «Панка із Солт-Лейк-Сіті» - якесь передчуття, що, врешті решт, боротьба виявиться марною. Постійне повторювання того, що місто приречене на загибель, створює глобальну картинку: все є «марнота марнот і ловлення вітру».

Це нагадало мені й інший фільм – «Страх і огида в Лас-Вегасі». Чому б ні? Протягом фільму не раз постає запитання: «Що далі?». От лише герой Рудіша, схоже, вже досяг цієї «точки невороття» і його історія постає в ретроспективі.

Адже яка різниця – чи то хіпі, чи то комуністи, чи то панки? Всі вони мають спільну мету, свою модель ідеального суспільства зі щастям, свободою і рівністю. Всі вони йдуть різними шляхами, але приходять до одного – зовсім не до того, на що вони очікували.

Найідеальніші мрії призводять до найжорстокіших наслідків. Але мені подобається те, як іронічно ставиться Рудіш, наприклад, до комуністів, які свого часу прийшли всіх рятувати і встановили свою владу (як і колись рятували наш Захід, а тепер і Схід).

Є така сцена, де Рудіш описує приречене місто й зазначає, що Оле (головний герой), пам’ятає безліч агітаційних плакатів і червоних знамен, які пропагували свободу й щастя і від яких неможливо було втекти. Проте найбільш правдивим і актуальним для Оле виявляється девіз на продірявленій кулями будівлі психіатричної лікарні: «Ми пишаємося тим, якими нас зробила партія».

Скільки, виявляється, таких гордих людей лишила по собі партія.

А поки що мій «панк» ще має декілька останніх днів на життя.

Lana Del Rey: любов, наркотики, сум і старе-добре «Ultraviolence»

Нещодавно вийшов третій альбом чарівної американки Лани Дель Рей. І це незважаючи на твердження королеви «голлівудського седкору» про те, що вона вже все сказала у 2012-му в «Born To Die». «Нуарний» «Ultraviolence» вийшов за активної підтримки й продюсування Дена Авербаха з гурту «The Black Keys».

Звичайно, в альбомі немає суржика англійської з російською і вбивств дружин письменників у стилі Ентоні Берджеса. Проте в «Ultraviolence» проблема насилля існує на іншому рівні – так би мовити, взаємному міжособистісному.

Альбом розпочинається в стилі «старого-доброго ультранасилля». В композиції «Cruel World» таємничий шепіт змішується з хрипом і доходить до надриву. В голосі Дель Рей певна чи то наївність, чи то дитячість поєднується з рішучістю і навіть жорстокістю. Помірний ритм, «хор сирен» надають легкості, але й затягують кудись у пітьму. В цій пісні всі божевільні. Власне, всі – це жінка й чоловік, між якими завжди існує нездоланний потяг, що іноді набуває рис жорстокості. Такий-от Ерос і Танатос.

В титульній композиції «Ultraviolence» акорди падають на клавіші й застигають у повітрі. Струнні й ніжний вокал хору надають пісні невагомості, плавності, приспіви додають динамізму. Цікаво, що в такому елегійному тоні йде розповідь про знущання як втілення справжньої любові: «Він вдарив мене, мені це видалось поцілунком», «Він зробив мені боляче, але я відчула, що це справжня любов».

Такою ж «декаданською» є композиція «Shades Of Cool». До історії додаються наркотики й холод, але «коли він кличе, він кличе мене, а не тебе». У неймовірних меланхолійних приспівах голос Лани Дель Рей лине кудись у височінь під супровід струнних. Зрештою, під кінець настає момент певного «дисторшн», гітарне соло надає відчуття тривожності, «зіпсутості». А потім все знов повертається на свої місця.

Композиція «Brooklyn Baby» звучить вже не так жорстоко. Пісня починається грайливим вокалізом, тло створює акустична гітара і біт. Звучить іронічне «так, мій хлопець дуже крутий, але не такий крутий, як я», адже Лана Дель Рей – бруклінська крихітка. Також у «Brooklyn Baby» з’являється фраза «він грає на гітарі, поки я співаю Лу Ріда». Таким чином Дель Рей вшановує пам'ять рок-легенди Лу Ріда, з яким співачка хотіла співпрацювати над альбомом.

«West Coast» наділена атмосферою чорно-білого кіно з ефектами «слоу-моушн»: все оповите шармом, драматичністю й відтінками сірого.

Мешканці готелю «Гранд Будапешт»

У фільмі «Готель «Гранд Будапешт»» доволі багато бурлеску, який додає динаміки й змушує втрачати контроль над ротом (це я про усмішку): яскраві кольори, різноманітні контрасти, комізм ситуацій, «перевертання догори дригом» і російська народна музика.

Звичайно, моє дівчаче естетичне чуття не дуже схвально сприймає «чорні» жарти. Всі ці відрубані пальці, а тим паче, смерть котика викликають лише несхвальне «Ах!». Проте в «Готелі «Гранд Будапешт»» є дещо інше, що реабілітує й вивищує його в очах прихильниць живих котів.

Зізнаюся, що не читала Стефана Цвейга, тому не можу розмірковувати з приводу інтерпретації. Але мене зацікавило те, як глядачева пам’ять впливає на сприйняття нового фільму.

Акторський склад «Готелю «Гранд Будапешт»» просто вражає своєю зірковістю. А чим «зірковіший» актор, тим більше шансів, що за ним закріплена певна «стереотипна» роль.

З цього приводу мене найбільше зачепили перевтілення Едварда Нортона, Едріана Броуді й Вільяма Дефо. Ну і Рейфа Файнса, чого вже.

Я не входжу до клубу тих дівчат, які передивилися на зимових канікулах всі фільми за участю Нортона, тому для мене він завжди буде трохи психічно неврівноваженим і невиспаним офісним працівником з «Бійцівського клубу». І от цей нещасний виявляється доволі таки симпатичним слугою закону із шикарними вусами. Як ми знаємо з пригод Шерлока Холмса, поліцейський, слідчий, комісар і т.д. – це завжди ні риба ні м'ясо. Але Нортон має в цьому образі певний шарм.

Щодо Едріана Броуді, то для мене він назавжди залишиться добрим сумним піаністом з польського гетто. Певна серйозність є й у образі Дмитрія, адже це головний лиходій історії. Але Дмитрій занадто рухливий, запальний і, зрештою, приречений бути висміяним як головний антагоніст у комедії. Як на мене, тут також відбувається щось бурлескне, адже «високий» трагічний образ опиняється в умовах карнавалу, і комічне виникає вже десь на периферії фільму й пам’яті глядача. Але й мушу визнати, що Едріанові Броуді дуже личить чорний колір.   

Найцікавішим і найвеселішим перевтіленням для мене стала роль Вільяма Дефо. Звичайно, із такою загадковою й дещо загрозливою зовнішністю йому дуже личила роль найманого вбивці. Але й слід згадати, що він виконував головну роль в «Антихристі» Ларса фон Трієра, а це фільм зовсім іншого спрямування. Після такої серйозної, психологічно тяжкої ролі смішно бачити його в образі бурлескного виконавця чужої волі.
Я довго думала над тим, кого ж мені нагадує Рейф Файнс. І яким був тріумф, коли я дізналася, що Файнс грав самого лорда Волдеморта (мабуть, не впізнала з носом)! Це ж просто шикарне перевтілення: від володаря темних сил до випещеного конс'єржа-жиголо.

Як на мене, серйозних перевтілень не зазнав Джуд Лоу. Його вишукана інтелігентність, костюм із краваткою, люлька й навіть вуса зберігають щось від доктора Ватсона.

Глядачі йдуть дивитися на Джеффа Голдблюма, Рейфа Файнса, а може, й на Сіршу Ронан чи Тільду Суїнтон, а може, на всіх одразу.

І тут розкривається ще один плюс «Готелю «Гранд Будапешт»». Власне, чому фільм варто дивитися будь-якій представниці прекрасної статі, навіть незважаючи на трупи людей і котів. Та тому, що автори фільму зробили безпрограшний хід, запросивши таких відомих і різнотипних акторів-чоловіків. Як наслідок, кожній пані буде ким захоплюватися: чи то вишуканим Джудом Лоу, чи то милим і кумедним Едвардом Нортоном, чи то міцним і сильним Рейфом Файнсом, а чи то загадковим і небезпечним Едріаном Броуді.

До речі, подейкують, що головну роль в «Готелі «Гранд Будапешт»» мав виконувати Джонні Депп, проте в певний момент він вибув з проекту. Страшно навіть уявити, що зробив би фільм із серцями представниць прекрасної статі, якби ця роль таки дістала Джонні.

Деструктивна інтелігенція

Комічно виглядає парочка Мірека й Здени з «Книги сміху й забуття». Тут використовується «комічна константа» - контраст тіл. Здена, яка би мала втілювати жіночність і витонченість, набагато більша за худорлявого Мірека.

Більш того, вона зневажливо називає його «інтелігентом». В цьому є щось сатиричне (ох же ця «гнилая интеллегенция», що доброго з неї взяти, окрім аналізів), але точно ностальгійне. Річ у тім, що за часів розвиненого радянського комунізму справді слово «інтелігент» було дуже образливим. Мені навіть розповідали, як моя бабуся із сарказмом називала діда «теж мені, інтелігент, агроном з лінійкою», коли той не хотів працювати на дачі. Хто знав, що зовсім скоро в їхньому роду заведуться всякі «інтелігенти»: лікарі, наприклад, філологи (агрономів поки нема, і те добре). 

Вожді й непристойності

В «Книзі сміху й забуття» Кундери є бурлескний приклад, пов'язаний із сумним і непристойним. Це спогад про зустрічі Мірека зі Зденою.

Одного разу жінка прийшла в сльозах. В Росії померла важлива людина: якийсь Жданов, Арбузов чи Мастурбов. Смерть Мастурбова «вразила її більше, ніж смерть власного батька».

Тут є, з одного боку, непристойність. З іншого, це «саркастичний камінь» у город комуністичних лідерів. А з іще одного боку, тут є смерть і трагедія жалоби, яка би мала стримати сміх.

Педеружки

Як на мене, бурлескно в романі «Шумовиння днів» виглядають «представники сексуальних меншин» - брати де Маре.

Вони навіть мають спеціальну професію – педеружки. Було б цікаво, якби на весіллі й справді обов’язково мали бути гомосексуальні пари.

Думаю, Віан несхвально ставився до таких стосунків, адже так робить більшість гетеросексуальних чоловіків. Але чому тоді автор приділяє стільки уваги цим хлопцям? До того ж, вони брати, а не коханці, тому й не виглядають вульгарно.

Вони ведуть себе по-дівчачому, вигукують дівчачі фрази: «Ти паскудник! Дівчисько!». Або й зовсім іронічне: «Такого розпусника, як ти, ще треба пошукати… Одного дня ти ще й одружишся із жінкою!».

Більш того, брати мають спеціальні штанці із блискавкою позаду, щоб можна було її застібати, як жіноче плаття.

Не знаю, чи хотів Віан висміяти «педеружок», адже справжні гомосексуалісти себе так себе не поводять. Це радше карикатуризований стереотип.

А от за Віаном можна помітити неабияку пристрасть до жінок. Чого лише варта фраза «її бурштинова шкіра була смачна, як мигдалеве тістечко».

Помста за анекдоти про Чапаєва

Роман «Чапаєв і Пустота» написаний як «варіація на тему» анекдотів про Чапаєва. У відповідь на всі ці вульгарні вигадки головний герой Пелевіна, Петро Пустота, вигадує свій анекдот.

Папуасы поймали Котовского и говорят: «Мы тебя съедим, а из твоего лысого скальпа сделаем барабан. А теперь загадывай последнее желание». Котовский подумал и говорит: «Дайте мне шило». Дают ему шило, а он как ткнет им себе в голову! И как заорет: «Не будет вам, сволочи, барабана!»

Сам анекдот «по-чорному» смішний, головним чином, завдяки винахідливості автора. Це нагадує той дивний російський жарт, який переказував Славой Жижек: якщо ти не можеш протистояти, то хоча б зроби якусь підлоту! Тема смерті й насилля тут нівелюється.

Але мене ще більше насмішила реакція Петра Пустоти на свою вигадку: він «люто засміявся». По-перше, слова «лють» і «сміятися» - несумісні. По-друге, такий алогізм створює неймовірно яскраву картину в уяві читача. 

Сни метелика-комуніста

Мене неймовірно вразила історія з роману «Чапаєв і Пустота» про китайського комуніста-метелика. Як на мене, тут виникає комізм внаслідок бурлескного поєднання серйозного й небезпечного чоловіка з тендітною комахою. А ще метелик – це дуже мило.

Як правило, з чимось тендітним порівнюють жінок. Але тут ми маємо чоловіка, що снить себе метеликом, або ж метелика, що снить себе китайським комуністом.

Зрештою, китайця таки спіймали за саботаж. На допиті він сказав, що насправді є витвором уяви метелика, який не підтримує ні комуністів, ні когось іншого, адже вся людська діяльність – таке безглуздя. Комуніста розстріляли й метелик полетів собі далі.

В цьому є й певна іронія. Адже ніколи не знаєш, що насправді має значення і чи варто надавати ваги діяльності людських створінь.

Філософія, алкоголь і гриби

Як на мене, в романі «Чапаєв і Пустота» викликають сміх бурлескні інтерпретації чогось високого.

По-перше, треба згадати про дивну пригоду Сердюка. В якомусь спальному районі міста є якийсь дивний офіс із підозрілим ніби японцем, а ніби й ні. Якщо казати по суті, то Сердюк і Кавабата (який нагадує мені Ясунарі Кавабата) – п’яниці, що, як то кажуть, «спіймали зеленого змія». Вони розмовляють про високе, намагаються пізнати смисл пустоти, цмулячи саке з кіоска і прив’язуючи до дерев невидимих коней. Весь їхній священний обряд обертається навколо випивки.

Також комічно виглядає «братва» на чолі з Володіним, яка сидить навколо вогнища в дивному світі барона. Ці молодики наїлися грибів і намагаються пізнати глибинні категорії дзен-буддизму. Комічно виглядають їхні спроби пояснювати щось трансцендентне «блатною» мовою.

Але це й іронічно, адже саме в таких станах людей найбільше тягне на «філософію».  

Несподіване віддзеркалення

У романі «99 франків» мене зачепив один момент. Власне, це й не момент, а образ, який «виринає» в романі то там, то сям. Це образ бомжа, схожого на Октава.

По-перше, сам факт того, що щось повторюється, викликає сміх. Особливо якщо це поява якогось декласованого нещасного. Особливо якщо він схожий на головного героя – протагоніста.

З одного боку, мені здається, що тут можна говорити про бурлеск. Зовнішність багатого рекламіста з’являється на його антиподові. Смішними стають і рекламіст, і бомж. Як на мене, тут знову ж закладений механізм повторювання: оригінал втрачає свою оригінальність, а копія є звичайним кітчем.

Але це можна сприймати і як іронію. Особливо коли багатий рекламіст, опинившись у в’язниці, починає заздрити бомжеві.

Є тут, як на мене, ще один важливий аспект. Я все ніяк не можу придумати йому назву, це має бути щось зі словом «дзеркало». Десь із півроку тому мене дуже вразила й насмішила історія, яку розповів мені батько. Мій тато, Юрій Бойко, працював лікарем-хірургом в соціально-експертній комісії (там, де виписують документи з приводу непрацездатності). І от одного разу тато потрапив до якогось інтернату, де жили люди із психічними й розумовими розладами. В них навіть була якась своя ферма, де вони працювали. Серед списку пацієнтів тато побачив ім’я Юрій Бойко. Йому стало цікаво, він попросив привести цього Юрія. І от момент істини: перед батьком стоїть недоладний, маленький на зріст, розумово відсталий Юрій Бойко. Ти ніби заглядаєш у дзеркало (як мачуха Білосніжки) і бачиш навіть не те, що ти не унікальний, гірше – твій «близнюк» – зовсім не такий чудовий, яким ти себе вважав. Це дивовижно.

Еволюція образу

Якщо чесно, спочатку книжка «99 франків» (чи «1, 499 євро» в українському перекладі) викликала в мене відразу. По-перше, я не фанат оповіді від першої особи. По-друге, я все-таки спокійно читаю такі оповіді, адже їхні автори не такі самовпевнені, як Бегбеде.

На розділі «Я» мені було не смішно. Хіба що можна було провести паралелі зі всесвітньою змовою, «жидомасонами» і «Невидимою рукою», яка мене колись потішила, хоча дочитати її я так і не змогла. Жарти Бегбеде доволі грубі (щось там про зади і т.д.). Головний герой розказує про те, який він класний і про те, що скоро настане кінець світу. Він вивищується над усіма, розкидаючись дотепами й сарказмом. Забагато цитат на одну сторінку. Забагато самолюбування. Всі ці словесні ігри, може, і були би цікаві, якби їх було менше.

Жан-Соль Партр і милі створіння

Борис Віан гарно грається іменами. Наприклад, під ліжком Хлої та Колена знаходиться фотографія останнього «Долой-Лами» (російський переклад). Але найяскравіший персонаж – це, звичайно, Жан-Соль Партр. Жан-Соль виписаний настільки майстерно, що під кінець роману (навіть ще до Партрової появи) й самій хочеться його вбити. До речі, сьогодні я дізналася, що в його прототипа завтра день народження.

Як на мене, перекручування імен – ознака бурлеску.

Віан використовує майже абсурдні фрази, що викликають усмішку: «Ізгадіє чада!», «Він щойно зрозумів, що його груди займало серце», «Зелений приручальний перстень», «Він відчував у грудях серце у формі апельсина», «Санітарка відчинила двері й стушувалася, щоб дати їм пройти».

Мені дуже сподобалося порівняння працівника телеграфної лінії з невідомою твариною, що ліпиться до стовпів, заглядає у вікна мандрівників, але має доволі незлий вигляд. Цікаво, що за Анрі Бергсоном сміх у нас викликає те, що схоже на людину, але не є нею. Людина, схожа на тварину незлого вигляду, викликає співчуття. Водночас доволі іронічно виглядає фраза Колена щодо цього бідолашного працівника «Не засмучуйся, Хлоє, це всього лише людина».

З іншого боку, є і дуже кумедний, чи радше милий герой – мишка. Комізм тваринки полягає, головним чином, у тому, що вона схожа на людину. Вона чепуриться, намагається допомагати, хвилюється, сумує разом із героями. Це дуже мило. Моя мама завжди виховує дуже розумних котів і милується, коли вони починають робити щось «людське»: звертатися до людей, уважно слухати, спати в якихось людських позах. І я теж із цього милуюся. Мабуть, тому, що це не характерно для котів.

З іншого боку, виникає ситуація, коли ніби й смішно, але й не можеш сміятися. Це стосується моменту, коли миша вирішує накласти на себе руки. З одного боку, який кумедний абсурд, адже самогубство – це людська риса (наскільки я знаю). З іншого, із сумом розумієш, що іншого виходу немає в цьому жорстокому світі, де смерть приходить у вигляді сліпих дівчаток із притулку. 

Комізм весілля Хлої та Колена. І трохи релігії

Як на мене, весілля в Хлої й Колена в «Шумовинні днів» постає в бурлескних тонах.

По-перше, увесь процес одруження набуває рис театральності. «Дітища Віри» ходять «гуськом», шикуються в ряди; грають музиканти, монах тричі б’ється головою об землю перед вівтарем, в церкві танцюють люди під псалми, покладені на класичні блюзові мотиви.

Зазвичай люди навіть уникають розмов у церкві – настільки це серйозне місце.

По-друге, коли герої йдуть до вівтаря, церква перетворюється на якийсь луна-парк, чи радше на кімнату жахів. Герої опиняються в коридорі «просякнутому запахом релігії» - ніби в сирному або винному погребі. Вони сідають до вагонеток і мандрують так, як це роблять герої американських фільмів. На кожному повороті на них чекає якесь страхіття, але це не зомбі й вампіри, а святі, що корчать гримаси в променях зеленого світла.

Це вже картина якась не церковна, а демонічна. Думаю, дуже релігійним людям це б не сподобалося.

Не знаю, чи мав Віан на меті критикувати релігію, чи церкву. Спочатку мені здавалося, що тут можуть бути антиклерикальні мотиви, але коли й Христос у романі поводить себе так, ніби його нічого не цікавить, виникає питання, як взагалі Борис Віан ставиться саме до віри.

Я не хотіла би стикатися із сатирою на Ісуса, бо я дуже політкоректна, тому сприйматиму це за іронію. Адже виходить так, що смерть – це не провина чи Ісуса, чи монаха, чи пожежника; це незворотнє, те, чого людина ніяк не можна змінити, будь то християнин чи атеїст.

Але є і щось схоже на антиклерикальну , можливо, не сатиру, але іронію. Люди, що танцюють у церкві, купують «морозиво, що очищує» і «богоугодні прохолодні напої» з «маленькими ієродульськими сандвічами з тріскою». З одного боку, самі словосполучення є якимись бурлескними поєднаннями. З іншого, я згадую Києво-Печерську лавру, де  зараз продають священні яйця з Єрусалима, повітря з гори Афон у жерстяній банці, а також одяг від православних дизайнерів. Все це було би дуже весело, якби не так сумно.

Ну і, як на мене, іронічно зображений від’їзд музикантів після весілля. Їх везуть в тюремній машині, бо вони завжди «в боргах, як у шовках». Зрештою, ці музиканти й справді постійно то по вуха в боргах, то по вуха в пригодах, така вже їхня природа, я помічала. Інша річ, що гроші за концерт вони не отримали через тих самих злісних кліриків. 

Happy Paul’s Birthday!

Напевне, зайве казати, хто такий сер Пол Маккартні й чому його 72-й день народження – це маленьке всесвітнє свято.

Сер Пол став легендою ще в свої двадцять з хвостиком і міг би собі відпочивати в холодку заслуженої слави, але, схоже, для когось музика – це стиль життя. Тим часом, тривають світові турне. Минулої осені вийшов шістнадцятий студійний альбом «New», а 16-го червня минуло 5 років кампанії «понеділків без м’яса». Сера Пола люблять у всьому світі: дорослі, діти й навіть тварини.

То чому б не влаштувати невеличкий «tribute» власними силами. Запросити друзів, дістати гітару, награти «Yesterday», подивитися «Жовтий підводний човен», принаймні пограти в карти із зображенням «The Beatles»; заспівати «Birthday», подякувати за легендарну музику й сказати: «Long live sir Paul McCartney!». 

Святкуй 20-річчя в колі близьких!

Важко знайти українця, який би не чув про «Океан Ельзи». Більш того, в любові до гурту з українцями можуть конкурувати фанати з усього світу. «Океан Ельзи» дарує не лише ліричну, натхненну, драйвову музику, але й певні життєві істини, які змінюють світогляд.

Учасники «Океану Ельзи» завжди демонструють чітку творчу й громадянську позицію. В травні минулого року Україною прокотилася хвиля «Землі» – нового, справді європейського звуку. В кінці листопада з майдану лунало «Вставай, мила моя, вставай!». В грудні тисячі людей запалювали вогонь свободи під «Майже весна».

20 років – це ціле покоління. Покоління тих, хто ріс разом з «Океаном Ельзи», хто слухав пісні на касетах і дисках, хто спостерігав за зміною стилю, зміною звуку, зміною іміджу, але незмінно рухався далі й далі, не втрачаючи свою віру, надію й любов.

Нарешті всі прихильники мають змогу відсвяткувати 20-річчя улюбленого гурту в колі однодумців, в атмосфері єднання з музикою і заспівати старі пісні разом з «Океаном Ельзи».

В рамках туру «20 років разом!» вже відбулися концерти в Львові, Дніпропетровську, Харкові. Тисячі відвідувачів і учасники гурту отримали неймовірний заряд енергії любові й взаєморозуміння.

На черзі київський концерт в НСК «Олімпійський», котрий відбудеться 21-го червня. А також концерт в Одесі на стадіоні «Чорноморець», що відбудеться 28-го червня.

Це унікальна можливість долучитися до подій історії української рок-музики.  Чи принаймні залишити теплу, яскраву згадку про літо-2014 і відчути себе краплею в бурхливому «Океані Ельзи».

Що спільного між биками й музикантами?

Під час перегляду кліпу на композицію «Lazaretto» з нового альбому Джека Вайта в мене виникло дивне почуття. Мене зацікавила поява бика.

Згадався кліп на «Kings Of  Leon – Beautiful War» з альбому «Mechanical Bull» (навіть тут бик). По суті, бик (у живому й механічному вигляді) є чи не центральною фігурою, навколо якої крутиться весь драматизм кліпу.

І, звичайно, неможливо забути про чудову Діту фон Тіз на рожевому механічному бикові в кліпі «30 Seconds to Mars – Up In The Air».

Таким чином, всі ці образи вишикувалися в один ряд, який ще не можна назвати логічним, і виникло запитання: чому бик? Врешті решт, що такого музиканти знайшли в образі бика?

Звичайно, можна було б почати з міфології. Згадати про давньоєгипетського бика – символ життєвої сили й родючості, індійське верховне божество (священна корова), складну ведійську метафоричну символіку або ж сприйняття бика як втілення чоловічої сили, давньогрецькі міфи про Зевса та Європу, Мінотавра і т.д.

Але навіщо? Адже цих трьох, здавалось би, рандомних виконавців об’єднує одна країна виробництва – США. А там із міфами все інакше. Хоча, мабуть, бик – він і в Америці бик.

В США образ бика можна пов’язати із такими явищами, як ковбої, родео і т.д..

Річ у тім, що після громадянської війни в Америці в другій половині ХІХ ст. колишні солдати й звільнені чорношкірі стали шукати роботу, щоб вижити. На дикому-дикому заході саме не вистачало людей, які б зганяли диких биків у загони й, відповідно, доглядали за худобою. Хоча ця робота була доволі небезпечною, життя на заході було менш дискриміноване владою (таке собі Дике Поле), тому ковбойські ферми поступово поширювалися, а з ними розвивалася й ковбойська культура.

Таким чином, романтизований образ ковбоя почав асоціюватися з відвагою, силою, нескореністю і головне – з американським індивідуалізмом.

Вочевидь, звідси й популярність бика, який символізує дух вестерну, фізичну силу й витривалість і певні тваринні інстинкти; бика, якого важко здолати й скорити. Бики трапляються в кіно (з останнього – «Далласький клуб покупців»), в назвах спортивних команд («Chicago Bulls»), навіть посеред вулиці (перед фондовою біржею на Волл-стріт встановлена статуя бика, яка символізує ризикованих біржових гравців). Напевне, в мистецтві й комерції частіше з’являється лише прапор Америки.

В кліпі «Lazaretto» бика можна вважати символом фізичної сили, працьовитості, витривалості й певної крутості. Приводом для написання Джеком Вайтом пісні став іспанський реп, в якому хіп-хопер розповідає про своє складне життя, але це більше схоже на вихваляння. Увесь кліп побудований на матеріалізації духу цього хіп-хоп наративу. З одного боку, бик тут уособлює життя іспанського трудяги. З іншого, бик дуже естетично доповнює дещо «грубий» звук композиції.

В «Beautiful War» є два бики – механічний, який, по суті, несе смерть, і живий – який несе прощення. Ще одна деталь: механічні бики – ніби органічна складова будь-якого американського бару (можна перевіряти відвідувачів на координацію рухів). Механічний бик – це спокуса, небезпека, непорозуміння, ревнощі, злість, відчай, нестриманість, смерть. Живий – спокута, випробування, сила духовна і фізична, новий шанс, але все ще небезпека. Ці контрасти в один момент дуже симпатично поєднуються, створюючи кульмінацію і змушуючи вразливих людей плакати.

Механічний бик в «Up In The Air» поступово втрачає свої основні характеристики (він же рожевий), залишаючи одну – виразну сексуальність. Сексуальність так само приховує небезпеку. Оббитий рожевою тканиною бик, роги якого вкриті блискітками, виглядає неймовірно спокусливо під не менш спокусливою Дітою фон Тіз.

Так і виходить, що бик добре вкоренився у свідомості американців у якості символу індивідуалізму, сили, витривалості, свободи, протесту, небезпеки, еротизму. Всього того, що імпонує музикантам.

Але можна пошукати і в такому джерелі, як сонник. Тоді взагалі виявиться, що бик може вказувати на якусь відому вам особу під «рогатим» знаком зодіаку.

«Lazaretto»: Джек Вайт організував екскурсію приміщенням зі своїми химерами