День 5: Франкфурт-на-Майні, Україна-на-Майні, Південна Африка-на-Майні

В п’ятницю довелося вставати рано, бо автобуси ходили рідше. О 10-й я мала бути на вокзалі. Я приїхала на вокзал десь за двадцять десята, нікого ще не було. Тому я нарешті могла оцінити вокзал – він справді симпатичний.

Тиняючись і оцінюючи, я виявила, що на вокзалі є вайфай, але до нього треба отримати пароль за 5 євро/ день. Крім того, я натрапила на кольорову стіну. На стіні було написано щось типу «Долучайтеся, малюйте, не соромтеся». Будь-який шматок стіни в Німеччині одразу викликає певні асоціації. Я подумала про це.

Мої друзі не прийшли о 10-й (ще не асимілювалися з пунктуальними німцями), але все-таки прийшли. Причому прийшли майже всі одразу. Женя побіг мені на зустріч і ми обійнялися біля стіни. Дівчата вирішили повторити за Женею, тож я обійнялася ще із Симпаті, Ґабі й Луїзою. Коли всі привіталися, підійшов чоловік і попросив нас зробити це ще раз. Як виявилося, чоловік фотографує і наразі шукає ідеї для якогось конкурсу, де темою є рух. Ми із Сейпаті пробіглися й обійнялися ще кілька разів.

Потім виявилося, що в святкові дні (а це було перед Великоднем, страсна п’ятниця) не ходять автобуси з гуртожитка на Унтерхофі, де живе Лена. Крім того, потрібно було чекати ще одну дівчину, бо вона проспала. Поки ми чекали, дівчата влаштували фотосесію біля стіни. В Петра і Сейпаті виникли такі самі асоціації, як у мене. Вони запитали: «Це шматок Берлінської стіни?». І ми вирішили, що все може бути.

Симпаті сказала, що їй з дитинства багато розповідали в школі про історію Німеччини. Вона сказала, що німці взяли шматки своєї історії й помістили в музеї. Я подумала про Україну. Потім почалася розмова про Південну Африку. Петро питав дівчат, якою мовою говорять в Африці. Дівчата розповідали про історію колонізації й казали, що африкаанс – мова колонізаторів, така собі суміш кількох європейських. Насправді в Південній Африці є дуже багато мов. Дівчата жартували в стилі «у моєму племені говорять…». Ми з Петром згадали про російську в Україні. Мені здалося, що між Україною й Африкою є щось спільне.

Дівчата розповіли, що Ґабі хоче знайти перукаря. Ґабі мала африканські косички. Ми запитали, чи це якась традиційна зачіска. Виявилося, що це просто мода.

Нарешті, коли минула якась година, прийшли дівчата, до відправлення поїзда на Франкфурт було не більше десяти хвилин. Дівчина, яка прийшла останньою, одразу завела зі мною розмову. Діді сиділа навпроти мене в поїзді й розпитувала про Україну. Ми говорили про політику, права жінок, роботу, освіту. В Південній Африці високий рівень безробіття, корупція, «кумівство». Я казала, що в Україні те саме. А ще в Південній Африці чоловік може мати п’ятьох дружин, і всі вони мають служити йому.

Десь за хвилин сорок ми були у Франкфурті-на-Майні. Нарешті я мала можливість придивитися до вокзалу ближче, бо попередня наша зустріч була дуже напруженою й мимобіжною. Вокзал виявився великим.

Ми вирішили пройтися містом, дівчата шукали перукаря. В п’ятницю майже всі магазини, крім деяких точок екзотичної їжі, були зачинені. Мене здивувало те, що на вулиці перед вокзалом повно східних мотивів на вивісках і в рисах людей.

Однією з особливостей Франкфурта є поєднання «традиційних» німецьких будиночків з хмарочосами. Хмарочоси там справді високі, я ледве побачила верхівку. Женя захотів видертися на якийсь хмарочос. Ми погодилися. Женя нагодував дівчат бананами, й ми пішли.

В перший ліпший хмарочос нас не пустили, але підказали, куди йти. Ми прийшли на «Main Tower» – точку, популярну серед туристів. Я побачила вітрину із сувенірами з написами «Main Tower»: значки, ведмедики, кружки, футболки… Ми купили квитки по 7 євро за пільговою ціною для студентів і пішли до рамки. Я відчула себе ніби знову в аеропорті. Я зняла куртку, шарф, виклала телефон, поклала рюкзак, пройшла через рамку, вдягнула все назад. Ми зайшли в ліфт з іншими людьми. Коли ліфт поїхав вгору, в усіх позакладало вуха. Я відчула себе ніби знову в літаку.

Ми вийшли на п’ятдесят якомусь поверсі. Потім ще трохи піднялися пішки й опинилися на оглядовому майданчику. Мені завжди страшно підходити до краю, хай навіть все супербезпечно. Нагорі справді гарно й видно. Ми фотографувалися, потім дивилися, що є у Франкфурті. По той бік Майну Петро помітив будинки, схожі на хрущовки. Можливо, це була оптична ілюзія. Можливо, ні.

Поблукавши на п’ятдесят якомусь поверсі, ми зголодніли й вирішили пошукати якийсь стріт фуд. Женя, як економіст, проаналізував, що ми заплатили по 7 євро, щоб піднятися на п’ятдесят якийсь поверх.

Ми блукали вуличками Франкфурта й натрапили на турецьку кухню. Власники погано говорили англійською, але були дуже люб’язними. Я змогла замовити якийсь суп. Діді запитала мене, що таке «shawarma». Я спробувала пояснити. Дівчата взяли шаурму й фалафелі. Всі, крім Жені, поїли й були задоволені. Женя по п’ятницях постить. Як виявилося наступного дня, Женя почав постити, щоб його дід став менше пити. І це подіяло з першого разу.

Поївши, ми вирішили піти до собору, який бачили з вежі. Собор тут називається «Dom». Перед собором була вузька вуличка з мистецькою галерею, перед якою тинялося кілька жебраків і хтось грав на акордеоні.

Католицькі собори дуже високі й вражаючі. Ми обійшли довкола, повернулися, знайшли вхід. В цьому соборі, як і в багатьох інших, можна за гроші піднятися на оглядову вежу. Ми вже побували на вежі, тому лише зайшли всередину. Всередині молилися люди й блукали туристи. Мене привабили свічки, тому я поклала в скарбничку 50 центів, взяла свічку й поставила біля Марії, яка тримала на руках розіп’ятого Христа.

Ми вирішили піти далі до Майну. Женя й Луїза залишилися в соборі на службу. Ми дійшли до мосту, де було багато людей і багато замочків з іменами. На другому боці Майну Лена й Петро показали мені лайфхак – безкоштовний туалет у пивниці на пароплаві.

Ми сіли на березі Майну. Трава не була дуже чистою, але менше з тим. Звідусіль було чути церковний дзвін. Ми говорили про щось, Ґабі розпитувала Петра, як він опинився на економіці, й розповідала про соціальні науки в Південній Африці. Ми сиділи на траві, поруч пропливали качечки й пароплави, люди збиралися сім’ями на траві, діти каталися на роликах.

Ми заговорили про алкоголь і вирішили кудись зайти. Лена й Петро повели нас між вулицями. Ми опинилися в кварталі, де багато пивниць. Ми зайшли до першої-ліпшої пивниці. Там була бармен..ка(?), схожа на чоловіка й компанія людей напідпитку. Один чоловік почав запрошувати нас випити пива й питав дівчат, звідки вони. Бармен…ка(?) хвацько заспокоїла чоловіка. Сейпаті хотіла кави, якої в цьому барі не було, тому бармен…ка(?) підказала нам кафе «Принц-жаба». Ми знайшли кафе, яке всередині виявилося чомусь іспанським. Ми замовили по склянці яблучного вина, Сейпаті замовила кави з віскі. Сейпаті обирала між «Джеком Деніелзом» і, здається, «Джонні Вокером». Їй вирішив допомогти англомовний чоловік, який сидів біля барної стійки. Нам принесли напої. Ми про щось говорили. Потім до нас підійшов англомовний чоловік. Він сказав: «Я заплатив за ваші напої. Але є єдина умова – ви повинні відкласти свої телефони й спілкуватися. Ви належите до різних культур, вам є про що поговорити». Ми відклали телефони. Єдине, потрібно було відповісти на дзвінок Жені й Луїзи, які нас шукали.

Ми багато про що говорили. Ґабі запитала, як зрозуміти, що ти подобаєшся хлопцеві. Я зробила припущення, що ніколи неможливо зрозуміти, що в тих хлопців в голові. Дівчата розповіли, що африканські хлопці можуть чіплятися на вулиці, свистіти, казати «кс-кс», робити компліменти, а якщо дівчина не відповість, вони почнуть казати «Не така вже ти й красива», «Кому ти взагалі потрібна» і т.д. Ми з Леною вирішили, що в Україні є щось схоже, зокрема з «кс-кс». Дівчата розповіли, що в Південній Африці найбільш привабливою частиною жіночого тіла є попа.

Ми допили своє яблучне вино, яке виявилося трохи кислим, дівчата пропустили пару філіжанок кави з віскі й «Секс на пляжі» (це я вперше сьорбнула «Секс на пляжі»). Ми вирішили йти в бік вокзалу. Дорогою все було гарним і квітучим. В «Принці-жабі» дівчата просили навчити їх якогось поганого слова, як це трапляється під час «міжкультурного обміну». Хлопці навчили їх казати «сука». Ми йшли вулицею, Луїза з Женею відстали, Ґабі обернулася й крикнула: «Сука!». Якийсь хлопець між Ґабі й Луїзою озирнувся й подарував Ґабі неоднозначний погляд. Ми вже думали, що він піде в атаку. Петро попередив Ґабі, що в Німеччині багато російськомовних людей, тому слід бути обережними.

Дорогою з Франкфурта до Гіссена ми обговорювали питання сім’ї й свободи. Сейпаті сказала, що не хоче виходити за когось заміж, варити їсти, прибирати й сидіти тихо, поки чоловік приходить зі слідами чужої помади на комірі. Вона сказала: «I want to fuck other people too». Наші з Євгеном погляди здалися Сейпаті консервативними, бо ми спрямовані на створення сімей. Петро й Лена сміялися з нашої розмови.

Вечір я не дуже пам’ятаю. Здається, ми ще пили чай на Грюнбергерштрассе. А потім треба було лягти спати якось так, щоб знову встати рано й поїхати на екскурсію до Шиффенберга й Вецлара.     

День 4: перша паска

В четвер треба було встати за будильником, щоб піти на лекцію про систему освіти в Німеччині. Завдяки Жені за два дні я вирішила майже всі бюрократичні проблеми, на які люди витрачали до десяти днів. На лекцію прийшло небагато людей, зокрема я одна з української мафії. Схоже, вечір напередодні в «Локаль Інтернаціональ» для всіх мав різні наслідки.

Я зустріла дівчину із Самари, Лізу, а також Ахмада, познайомилася з Джейкобом з Нью-Йорка. Дуже цікаво спостерігати, як люди намагаються вимовити твоє ім’я: «І-і-і-ра». На лекції нам розповідали про напрями й рівні освітньої підготовки, шкалу оцінювання, в якій замість 100 балів, здається, 15. Також німці пишуть у розкладі час проведення пари «12:00 – 14:00», але це означає, що пара почнеться на 15 хвилин пізніше й закінчиться на 15 хвилин раніше. Цього часу має вистачити, щоб дійти з одного корпусу в інший. Крім того, в Німеччині існують спеціальні курси для тих, хто хоче бути вчителем і викладачем, тобто із самим дипломом бакалавра чи магістра в школу не пустять. Студенти записуються на курси через електронну систему «StudIP», на сайті університету можна знайти описи курсів, час проведення, ім’я викладача, формат оцінювання (екзамен / презентація / «term paper»). Є різні формати занять: лекції, куди можуть прийти під 200 людей, семінари й тьюторіали, де існує обмеження на кількість слухачів.

Загалом, все зрозуміло, з могилянськими уявленнями про світобудову можна зорієнтуватися в цій системі. Потім ми пішли на екскурсію кампусом. Насправді, весь Гіссен – це один великий кампус, по якому розкидані корпуси. Ми пішли до двох «Філософікумів», де сконцентроване все життя гуманітаріїв. Найцікавішим відкриттям стала величезна бібліотека, де все, знову-таки, автоматизовано. Це центральна бібліотека, але також у корпусах існують менші. Ми не заходили до книжок, але натомість спробували розібратися з принтером. Магія полягає в тому, що зі свого студентського можна щось роздрукувати. Спершу треба в спеціальному автоматі покласти на студентський гроші, скинути через комп’ютер потрібний файл на номер студентського, потім вставити студентський у принтер, натиснути кнопочку – вуаля!

На 16-ту годину всі ми, Олена, Петро, Євген і я, зустрілися в кабінеті на Гьотештрасе. Нам сказали прийти, бо це щось дуже важливе щодо «residence permit». Ми з Женею вже почали заповнювати анкету, але потім виявилося, що це для тих, хто не мають отримувати візи, наприклад, для громадян США. Якщо нам треба буде залишитися довше, ми підемо в Ратхаус за тиждень до закінчення терміну дії візи, і там усе зроблять. З’ясувавши ці питання, ми з полегшенням вийшли на вулицю. Поки ми говорили, з’ясувалося, що Петро і Олена збираються наступного дня їхати до Франкфурта. Як виявилося, і Євген, і я, також хотіли би поїхати до Франкфурта. Тим паче, що всі ми маємо безкоштовний проїзд. Тому ми вирішили зібратися і поїхати вранці разом.

Ввечері я пішла на Грюнбергер штрасе. Ми домовилися пекти паску. Женя сказав: «Треба спекти паску. Хтось міг би це зробити. Наприклад, хтось на букву «І». А хтось на букву «Є» міг би допомогти». Женя покликав також Петра й Романа. Поки хлопці збиралися, ми з Женею мали душевні розмови. Вже до цього ми виявили, що ніхто з нас наразі не має дуже близьких стосунків з представниками протилежної статі, але має негативний досвід таких стосунків. Женя питав мене, яким має бути ідеальний чоловік. Я відповіла, що ідеальних не буває, але чоловік має не боятися брати на себе відповідальність, не тікати в найпотрібнішу мить і вміти впоратися з проблемами.

Коли ми були на кухні, я готувала опару, а Женя збивав жовтки з цукром. Він спитав мене: «Чому так трапляється, що люди розлучаються?», і я відповіла: «Мої батьки розлучилися, коли я була на першому курсі». Женя запитав: «Чому?», а я зрозуміла, що не можу цього пояснити людськими словами. Він питав: «Вони не любили одне одного?», і я відповіла: «Ні, вони дуже любили одне одного». «Тоді чому ж вони розлучилися», – запитав Женя. І я відповіла, що любові недостатньо. Мабуть, це залежить також від побуту. Крім того, якоїсь миті мій тато почав відокремлюватися від нас, він жив ніби в своєму світі й не міг дати собі раду. Крім того, в нього були проблеми з алкоголем. Мама тягнула всю сім’ю на собі і не витримала. Але вони дуже любили одне одного.

Женя не міг цього зрозуміти. Й нарешті він запитав мене: «То ви спілкуєтеся з татом?». І я відповіла: «Мій тато помер у листопаді». Женя відповів: «Царство йому небесне». Я кивнула, і мені було так дивно чути це стосовно свого тата. Так само як дивно чути розповіді мами про те, як вона приходить до нього на могилу, доглядає землю на його могилі, перевіряє вінки, обмотує хрест. Я досі не знаю, як про це говорити, якими словами, тому деякі мої друзі не знають про смерть мого батька.

Тоді Женя припустив, що для мене це не стало великим ударом, бо ми, напевне, не спілкувалися. І я відповіла, що за чотири роки життя окремо я стала більш самостійною, але це нічого не означає. Я сказала, що за рік до смерті тато був на війні лікарем, йому постійно доводилося працювати з пораненими й трупами. Він помер від виразки. Женя спитав: «То ви весь цей час спілкувалися?». Я відповіла: «Так». Я хотіла розповісти йому, як в останній тиждень, коли ми бачилися, ми провели багато часу разом, багато говорили, їли разом. Тато несподівано захотів купити мені взуття і одяг, ми ходили магазинами, я міряла одяг і показувала йому. Тоді ми купили моє божевільне вельветове плаття, яке мама назвала схожим на штору в театрі. Тоді я зрозуміла, що нарешті вперше за довгий час відсуваю багато підтримки, захисту й уваги від тата, що він саме той батько, якого я завжди мріяла бачити поруч. Він багато разів говорив, як сильно любить мене. І я встигла сказати йому, що люблю його. Але всі ці пояснення застрягли в моєму горлі, і все закрутилося переді мною. Я відповіла лише: «Так», схиливши голову над каструлею, і ми перевели тему.

Потім прийшли хлопці, заварили чай і ввімкнули музику. Паска йшла за планом. Напередодні я знайшла рецепт на сайті «ТСН». Женя нагуглив, як буде німецькою «дріжджі», купив масло, ванілін, ізюм, приніс борошно, молоко, яйця, цукор. Роман поїхав за додатковими яйцями, супермаркети працювали до 20:00. Поки тісто підходило, Євген з допомогою самого вінчика, без міксера, збив крем з білків і цукру. Петро ввімкнув пісні гурту «Low Roar». Ми пили чай, Роман, типовий львів’янин (якщо такі бувають), затятий технар-науковець, любитель солодкого (він харчується солодощами і «Редбулом» замість людської їжі) придумав накрити лампу червоним стаканом. І все довкола стало червоним.

Ми залили тісто в дві каструлі, постелили на низ знайдений на кухні пергамент, змастили його маслом. На диво, наші дві паски не згоріли й добре пропеклися. Десь у процесі хлопці придумали, що треба якось пофарбувати яйця. Згадали традиційний метод із цибулею. Хлопці начистили лушпиння й поставили варити на півгодини, через півгодини вимкнули і поклали в воду яйця. Тим часом допеклися паски. В мене не було зубочистки, тому я встромила ножа й вирішила, що можна вимикати.

Ми з Петром навіть здивувалися, бо в глибині душі підозрювали, що все могло не вийти. Але паска стала успіхом. Ми залили паски кремом і залишили в Жені кімнаті до неділі. Євген провів мене залізничною колією в темряві до мого гуртожитку. Як виявилося, гуртожиток не спав. На першому поверсі дуже голосно грала музика й кричали люди, ми зрозуміли, що там вечірка. Я попрощалася з Євгеном і збиралася лягати спати. Коли я вже була в піжамі, хтось постукав у двері. Це був Женя. Він сказав, що прийшов разом з Романом подивитися на вечірку. Він покликав мене. Я відмовилася. Він сказав, що бачить по моїх очах, що я хочу піти. Я перевдяглася й пішла.

Коли ми прийшли, блок відчинили не одразу. Всередині був розкиданий двошаровий туалетний папір. На кухні було темно й повно людей, грала музика. Люди курили на балконі, випивали на кухні, говорили, сміялися, кричали, танцювали. Я відчула, що відстаю від них на півпляшки вина, тому не захотіла залишатися. На тверезу голову це більше схоже на проїзд в маршрутці в годину-пік. Женя сказав, що побуде 15 хвилин і піде. Він залишив куртку в моїй кімнаті.

Через хвилин 15 Женя і Роман таки прийшли до мене. Вони забрали куртку, а перед тим, як іти, Женя сказав, що зранку з нами до Франкфурта також поїдуть дівчата з Південної Африки.

День 3: локально-інтернаціональний

Я знову прокинулася рано, після 7-ї. Тепер у мене були каструля, дощечка і навіть ніж, який я забрала з кухні на Грюнбергерштрасе під час приготування дерунів. Зранку ми зустрілися з Женею і знову пішли на Гьотештрасе. Жені потрібно було ще кудись іти, тому він залишив мене біля «Філоософікуму». Вперше я йшла Гіссеном сама на більш-менш вагому відстань. Крім того, попереднього дня на «InfoTisch» мені видали карту. З картою почуваєшся впевнено.

На «InfoTisch» не було черги (мабуть, вже всі встигли, крім мене). Мене приймав студент, котрий час від часу плутався в документах і перепрошував. Я не обурювалася. Цей хлопець був дуже «френдлі», розповів про «Lokal International» («Локаль Інтернаціональ»), де збираються іноземні й місцеві студенти на всякі вечірки й презентації, зокрема того ж дня мав бути виступ президента університету, а потім фуршет з шампанським. В ході моєї реєстрації виявилося, що я пропустила дві зустрічі з моїми менторами з кафедр англістики й славістики, бо зустріч було призначено днем раніше. Я отримала завдання написати менторам. Потім мені надавали цілий пакет папірчиків із інформацією й послали в кабінет навпроти. В кабінеті навпроти мені видали зелений папірець – тимчасовий студентський, сказали приходити за справжнім студентським у середу й повідомили, що я можу залишитися в Гіссені на ще один семестр, як учасниця програми «Еразмус +», лише якщо мій український університет дасть згоду.

Я завважила цю інформацію. Тимчасовий студентський дав право на безкоштовний проїзд по майже всій землі Гессен, тому я могла безтурботно кататися автобусом. Правда, за день до того Женя приніс мені свій проїзний, який він отримав на весняних курсах. Ми зустрілися з Женею біля «Кубару» о першій і пішли в гості до пані Надії. Надія Степанівна викладала в мене українську мову, тепер вона працює над дослідженням у Гіссені. Пані Надія тепло нас прийняла, ми випили чаю. Тут все відчувається більш камерним і домашнім, а люди, особливо з України, стають ближчими. Пані Надія розповіла, що скоро приїде Орися Мар’янівна Демська. Я познайомилася з Назаром, який отримав ступінь PhD у гіссенському Центрі досліджень східної Європи. Але за півгодини треба було бігти далі, бо мені призначили зустріч з координаторкою програми «Еразмус +» на Гьотештрасе.

Я добігла, знайшла кабінет, дочекалася другої години, прочинила двері, побачила біляву жінку, котра попросила мене німецькою зачекати за дверима. Я зачекала. Тим часом з інших дверей вийшла жінка, яку я одразу впізнала, – місіс Зігрід, котра займалася нашими документами, посилала нам листи про зарахування й заспокоювала мою паніку, коли щось пішло не так з платежем за кімнату. Нарешті ми зустрілися. Місіс Зігрід провела мене в кабінет, розпитала про дорогу, а потім нас прийняла місіс Юлія-Софі, координаторка. Ці дві жінки надзвичайно милі. Я підписала папірці, отримала чек на стипендію за два місяці, потім розповіла, що маю «термін» у банку. Місіс Зігрід дала мені велику кольорову карту Гіссена, щоб я не загубилася, показала, де я можу отримати стипендію за чеком. Наприкінці я поділилася нашими планами святкування Великодня. Місіс Юлія-Софі й місіс Зігрід запитали, яка в нас, українських студентів, релігія. Я забула, як буде «православ’я». Місіс Юлія-Софі запитала: «Orthodox?». Я засумнівалася. Тоді вона запитала, чи є в нас у церкві лави. Я сказала, що немає. Тоді це «orthodox». Але в Гіссені самі католики й протестанти, тому православних можна знайти хіба у Франкфурті.

Після нашої приємної розмови я пішла на заплановану зустріч у «Шпаркасе». В банку мене просили німецькою зачекати, тому я не дуже зрозуміла, куди мені йти. Таке трапляється зі мною, коли люди щось кажуть німецькою, а я не розумію й почуваюся дурною. Я дочекалася фрау Юнг. Фрау Юнг люб’язно назвала мене «фрау Бойко», потисла руку, запросила до себе в кабінет і запропонувала водички. Спершу я відмовилася, а потім взяла пляшку. Я спитала фрау Юнг, чи можемо ми говорити англійською (бо напередодні в мене ще запитували, якою мовою краще). Фрау Юнг трохи зашарілася, сказала, що погано володіє англійською, але старанно намагалася піти мені на зустріч. Так, з поганою англійською й поганою німецькою, ми знайшли спільну мову. Правда, там треба було більше чекати, поки фрау Юнг щось понатискає в комп’ютері, пити водичку й ставити дуже багато підписів на спеціальному електронному пристрої. Нарешті ми закінчили, фрау Юнг підкреслила маркером мої номери банківського рахунку, видала стос паперу й відпустила з миром.

Від «Шпаркассе» я зайшла в ще один банк, якось пояснила, що хочу отримати гроші за чеком, в мене запитали, якими купюрами краще, дали спеціальну картку, я вставила її в автомат, і автомат дав гроші.

На п’яту годину треба було йти «Локаль Інтернаціональ» слухати президента. «Локаль Інтернаціональ» розташований під вікнами мого гуртожитку, тому йти було недалеко. Там ми зустрілися з Женею, а потім і з багатьма іншими людьми. Були там і місіс Зігрід з місіс Юлією-Софі. Женя з ними про щось поговорив. Зокрема, він отримав відповідь з Могилянки, що нам не дозволять залишитися на ще один семестр, бо інші також хочуть поїхати.

В «Локаль Інтернаціональ» зібралося багато іноземних студентів, треба було знайомитися з людьми. Але імена входили в мою голову й одразу виходили. Коли ми з Женею всілися й почали про щось говорити, ззаду почувся голос: «Вы русские?!», і Женя відповів: «Ні». Так ми познайомилися з дівчиною із Самари, і я знову забула її ім’я.   

Виступ президента був дуже «інспайрінг». Президент, вочевидь, чоловік з індійським корінням, вітав нас і говорив, що кожен, хто повчиться у Гіссені хоча б семестр, може вважатися випускником, може вважати університет Юстуса Лібіха своїм майже домом. Потім виступали представники різних відділів по роботі з іноземними студентами, зокрема й наша місіс Юлія-Софі. Ведуча казала: «Не хвилюйтеся, шампанське буде вже скоро».

І коли всі договорили, люди встали й вишикувалися в чергу за: шампанським, шампанським із соком, соком, снеками. Я вирішила ризикнути й узяти шампанське із соком. Женя познайомився з африканцем Фабіаном, котрий керує хором «Голоси Африки». Женя пообіцяв прийти до нього на репетицію.

До нас підійшла дівчина із Самари, вона щось дуже активно розповідала. Потім ми познайомилися з дівчатами з Чехії. Дівчина із Самари склала про них таке резюме: «А*уенные тёлки». Женя попросив її висловлюватися м’якше. Дівчина із Самари відповіла, що не помічає за собою вживання грубих слів, у Росії це звично. Я повірила. Женя непомітно злиняв.

Ми з дівчиною із Самари довго про щось говорили, точніше вона більше говорила. І раптом вона запитала, що я думаю про «весь цей» конфлікт на сході України. Не пам’ятаю, чи я щось відповіла, але дівчина із Самари сказала, що це не потрібно таким росіянам, як вона, що це все входить до інтересів влади, що людей зомбує телебачення. Я частково погодилася.

Перед тим, як піти, дівчина із Самари попросила мене порадити якісь книжки. Я відчула, що недарма навчаюся на літературознавстві, але згадати змогла небагатьох, зокрема Воннеґута, Жадана й Андруховича. Потім дівчина із Самари пішла, а я знайшла Женю. Євген познайомив мене з Ахмадом з Убекистану, повне ім’я – Ахмаджон. Женя пожартував про те, що є чай із такою назвою. Пізніше ми заснували рубрику «Пласкі жарти від Євгена». Ми добре говорили втрьох. Виявилося, Ахмад також не вживає алкоголь, як і Женя. В них утворилася коаліція.

Люди потроху розходилися, грали екзотичну музику, дівчата з Південної Африки танцювали й бісилися. Женя пішов танцювати до них. Я дивилася, як танцюють африканські дівчата, й раптово в мене виникло відчуття того, що життя прекрасне. А потім ми з Ахмадом побачили китайця, котрий танцював як робот. Ахмад запитав, чи люблю я танцювати. Я відповіла, що лише з друзями за компанію. Він розповів, що в Узбекистані прийнято запрошувати до танцю своїх родичів і друзів. Я сказала, що це нагадує весілля. Ахмад відповів, що в Узбекистані здебільшого танцюють на весіллях. Я пригадала незабутній досвід святкування весілля моєї подруги Олі. Тоді Ахмад запитав: «То ти незаміжня?». І я відповіла: «Так».

Поки ми говорили, Женя дотанцював, а «Локаль Інтернаціональ» мав зачинятися. Вдень Женя звозив мій ноутбук у спеціальний сервіс «HRZ», там мені за 15 хвилин встановили драйвер, тож я мала доступ до Інтернету (за паролем Євгена). Тому заснула я не так рано, але сон мій був цілком здоровий. 

День 2: Давид і деруни

Я прокинулася після 7-ї. Можливо, тому, що організм не перелаштувався, можливо, від стресу, можливо, тому, що без Інтернету сон інакший. Сніданок треба було готувати з чашкою, ложкою, виделкою, чайною ложкою і тарілкою, купленою у відділі «все по 1 євро». Але я почувала себе краще. О 9-й я вийшла, і біля гуртожитку вже чекав Женя. Він приніс глибшу тарілку, маленьку каструлю, сковорідку й дощечку, а ще солодощі.

Ми пішли в напрямку Гьотештрасе на «InfoTisch», де мене мали зареєструвати. Дорогу знав лише Женя, тому я йшла за ним і помічала, яке все довкола квітуче й зелене, як співають пташки, ніби в лісі. Також я помітила двох кролів, які тікали в кущі. Пізніше я виявила, що в Гіссені кролі виконують роль бездомних котів і собак. Дорогою Женя запитав, чи знаю я німецьку. Він встиг повчитися на весняному мовному курсі. В нас зав’язалася розмова німецькою, більше говорив Женя. Це був мій перший «small talk» німецькою. Ми дійшли до навчальних корпусів, які вкупі називаються «Philosophikum I». Женя сказав, що тут поруч є офіс пані Надії, котра приймала в нас співбесіду. А потім він сказав, що саме завдяки пані Надії я тут, бо з трьох членів комісії саме німець не хотів, щоб я їхала, бо я не знала німецьку. Пані Надія останньою висловлювала своє рішення, й воно виявилося мені на користь. Інші також не знали німецької, але вони були більш веселими й нахабними, а я скромна. Почувши це, я відчула якусь відповідальність, а також згадала про дитячу проблему: всі завжди казали мені, що я занадто сором’язлива, що треба бути жорсткою, що лише сміливі люди отримують все.

Ми пройшли чималий шлях до місця призначення. Спершу ми зайшли в один кабінет, де нам сказали піти в інший. Нарешті ми знайшли «InfoTisch». Там була черга. Женя почав розмовляти з дівчатами з Південної Африки, а я вирішила почитати оголошення біля кабінету. В оголошенні було написано, що для реєстрації потрібно принести довідку про медичне страхування, довідку про реєстрацію в Ратхаусі, довідку з «Studentenwerk» і… фотографію. Женя про все розпитав, заодно я записалася на екскурсію в суботу. На екскурсію я мала вже точно поїхати, але перед цим треба було зібрати всі довідки. Цей процес мені знайомий.

Женя сказав, що «все порішаєм» і повів мене у всі потрібні місця. Спершу ми пішли в «Studentenwerk», де займаються питаннями проживання в гуртожитку. Дорогою Женя несподівано запитав, в якому віці я хочу мати дітей. Я відповіла, що непогано було б мати першу дитину в 25-26 років. Ми порахували, що слід ще пожити з людиною в шлюбі до народження дітей, тому Женя постановив, що я вже зараз хочу виходити заміж, що в мене консервативні цінності й що я думаю як 27-річна. В «Studentenwerk» я отримала папірці, частину яких мала заповнити й повернути назад. Далі ми пішли в Ратхаус, це щось подібне до міської адміністрації. Женя зареєстрував мене в електронній черзі. Поки черга не підійшла, він завів мене в якийсь куток із будкою, де роблять фото на документи. Як і багато чого в Німеччині, в будці все автоматизовано: кладеш гроші, тиснеш кнопки, слухаєш чоловічий голос. Фото на документи коштує 6 євро. Перед нами була дівчина, яка дуже довго й без успіху намагалася зробити більш-менш морально задовільне фото, і сім’я, якій потрібно було зробити фото трьох дітей. Поки йшов процес, підійшла наша електронна черга. Все відбулося швидко. Женя щось сказав, у мене попросили паспорт, я дала якийсь папірець зі «Штудентенверку», підписалася, мені видали інший папірець. Як виявилося, цей папірець дуже важливий – це «Anmeldung», щось схоже до нашої реєстрації місця проживання. Потім ми таки зробили фото: я тиснула кнопки, помістила своє обличчя перед екраном так, щоб влізати в овал і не порушити лінію очей, а потім 4 фото випали, як банка «Кока-коли» з автомату.

Без «анмельдунга» мене б ніде не прийняли, тому ми зробили важливу справу. Потім поїли бананів і пішли в банк «Sparkasse». Рахунок у банку потрібен для того, щоб отримати страхування. В банку Женя говорив німецькою зі співробітницею. В банку працюють серйозні люди, тому щось зробити можна, лише отримавши «термін» (з наголосом на другий склад). Мені дали «термін» на наступний день. Звісно, це не давало приводу для радощів, але Женя сказав, що ми маємо спробувати сходити в страхову компанію без номеру банківського рахунку. І ми пішли. В «АОК» нас зустрів дуже люб’язний консультант південно-східної зовнішності. В них із Євгеном зав’язалася розмова. Я давала документи. А потім консультант сказав, що хоче зробити Євгенові «данке шон ґешенк» – 20 євро за те, що він привів їм клієнта (тобто мене). Я подумала, що так можна робити бізнес. Потім Женя зробив компліменти щодо німецького сервісу, консультант зовсім розтанув і презентував нам по ручці, набору стікерів і калькулятору, який ще й водночас магніт і прищепка.

Після «АОК» ми пішли до «Філософікум І». Я хотіла зайти на свою новоспечену кафедру англійської, а Женя мав якусь зустріч. Ми домовилися зустрітися під «cUBar» біля бібліотеки. Як пояснив Женя, це типу «університетська бібліотека», «Куба» і «бар» одночасно. Я пішла у свій кабінет, там мене зустрів дуже привітний і витончений молодий чоловік, який дав відповіді на мої запитання. Потім я пішла до «Кубару». Я сиділа там доволі довго, доки з’явився Женя. В Гіссені важко знайти вільний вайфай, мобільного зв’язку тоді не було. Женя прийшов і покликав мене туди, де він був, – на кафедру славістики. Там зібралися також Петро і Лена, могилянська мафія. То був кабінет фрау Хоркавчук, яка розмовляє українською. Як виявилося наступного дня, мені теж треба було бути на зустрічі.

В кабінеті були Нільс і Анна – місцеві студенти, котрі навчаються на славістиці й допомагають таким, як ми. Нільс і Анна запросили нас на обід у їдальню, котра тут називається «Менза». Нільс і Анна – молоде подружжя. Нільс – рудий дружелюбний німець, котрий вивчає російську. Анна – симпатична добра напівукраїнка / напівросіянка. Вони запросили нас до себе в гості в неділю, на Великдень.

Після того, як ми пообідали й мені показали, як користуватися студентським, щоб заплатити за обід, Женя запросив мене готувати деруни з ним і Давидом з Іспанії. Я погодилася. Женя живе в іншому гуртожитку, тому я відкрила для себе Грюнбергер штрасе. Туди можна дістатися довшим шляхом в обхід, а можна пройти під постом по залізничній колії.

Давид з Іспанії виявився дуже комунікабельним, а ще уважним до співрозмовників. Він постійно щось запитував, цікавився, які в мене враження, інтереси, ми говорили на багато тем: навчання, культура, звичаї, робота, вечірки, шлюб, війна. Коли ми говорили про війну, Давид сказав, що не знав, що війна в Україні досі триває, бо нині більше говорять про Сирію. І я відповіла, що це, напевно, проблема медіа.

Тим часом, Женя насмажив дерунів, не дуже ідеальних ззовні, але всередині була часточка його душі. Ми повечеряли разом по-вегетеріанськи, бо Женя не їсть м’яса. Ми багато говорили, сміялися. Женя сказав Давидові, що я хочу заміж, я не погодилася. Потім я сказала, що почуваю себе невпевнено перед закінченням навчання, бо не знаю, що буде далі. Давид казав, що також має таке відчуття, бо не знає, в якій країні світу працюватиме. А ще виявилося, що в Жені й Давида є особливий зв'язок – вони з ще якимось хлопцем йшли голими поблизу гуртожитку після вечірки на честь закінчення мовного курсу. Для Жені це стало «life-changing experience».

Ввечері Женя провів мене до мого гуртожитку коротким шляхом через залізничну колію, яка нагадала мені кадри з «Pink Floyd: The Wall», коли малий Пінкі клав набої на колію. Женя пропонував на ніч помінятися кімнатами, щоб я могла сидіти в Інтернеті, але я відмовилася. Я знову заснула рано, звикаючи до того, що в кімнаті немає нікого, крім мене.     

День 1: Ankunft

Я заснула з увімкненим світлом, мабуть, тому, що глибоко вдихала і видихала. Речі були зібрані, книжки й одяг розкладені по пакетах, полиця перемотана харчовою плівкою, як порадила Оля. Десь посеред ночі я стала прокидатися. У вікно світив повний Місяць, він часто вночі змушує почуватися трохи божевільною. Я прокидалася і засинала, прокидалася і засинала, мене мучили думки про те, як я дотягну всі речі, як мені їх стане на чотири місяці, я уявляла, як треба буде щось спитати в людей, якою мовою їх питати?

Якоїсь миті я знову прокинулася і зрозуміла, що час настав. Була четверта година, я зібралася в темряві і подумала про те, що найближчі чотири місяці не доведеться збиратися в темряві. Постукала в двері до вахтерші, та вийшла, спустилася зі мною, відчинила двері й сказала без якогось тепла в голосі: «До побачення». Я була вдячна, що ніхто не питає мене, куди й навіщо я йду, що нікому немає діла. Під’їхав тролейбус, тролейбус довіз мене й різних літніх жінок та чоловіків до метро. Коли я підійшла до метро, щось спрацювало не так. Всі стояли під дверима. Я подивилася на час початку роботи: 5:30. Я подивилася на годинник: 5:29. Жінки й чоловіки купчилися під дверима, в повітрі зависло очікування. «Клац!» – потік линув усередину.

На залізничному вокзалі я зустрілася з мамою, ми пішли на південну сторону й сіли в автобус до аеропорту, Скайбас. Я розповідала якісь байки, мама запропонувала мені шоколаду. Я погодилася, але їсти було важко. Автобус хвилин 10-15 стояв на Харківській. Нас довезли до терміналу Д. Коли ми вставали, я взяла свій рюкзак за ручку згори, і ручка порвалася.

На вході до аеропорту ми пройшли через рамку і сіли чекати. Чекати треба було години три. Ми випили кави з автомату, я відчувала, що дико нервую. Здавалося, що я ніколи ще так не нервувала, хоча в житті було всяке. Я ніколи до цього не була за кордоном, я ніколи не літала літаком. Я знала, що тут усе продумано й рутинно, а там – невідомо.

Ми чекали на мого друга дитинства Сергія, який їхав з Дніпра в Суми на олімпіаду з медицини через Київ. Я нагуглила йому дешевий спосіб доїхати з пересадкою на Харківській на автобус до міста Борисполя й звідти до аеропорту. Сергій пропустив свою зупинку, але таки доїхав, правда лише до терміналу Б. Мама погодувала нас відбивними зі словами: «Їж, бо невідомо, коли ти ще так наїсися». В мами й Сергія зав’язалася розмова про медицину, я гуглила кількість зупинок S-Bahn’у до залізничного вокзалу Haupbahnhof. Час спливав, я нервувала ще більше. Коли час настав, мене мало не вивертало назовні. Ми попрощалися перед рамкою, мама сказала: «Тобі там ще так сподобається, що не захочеш звідти повертатися. Не хвилюйся, все буде добре. Ти смисл мого життя».

Я зняла куртку, годинник, витягла з рюкзака ноут, показала взуття, вдягла куртку, годинник, засунула ноут, показала паспорт, йшла, йшла, йшла, вихід D16 виявився останнім. Показала паспорт, мене попросили зачекати. Було ще двоє людей, нас довезли до літака автобусом кольору хакі, ми зайшли в літак – там уже було повно людей. Я сіла на своє місце біля вікна й біля двох німок. Коли літак почав підніматися, позакладало вуха. Літак піднімався, гудів, внизу все ставало маленьким, і раптом мене почало відпускати. Ми летіли десь 2,5 години, я перевела свій годинник на годину назад і спостерігала за краєвидами, намагаючись визначити, в якій ми країні. Польща згори схожа на ламінат. Коли ми сідали й шасі торкнулися землі, пасажири зааплодували. Я зрозуміла, чому, тому теж поляскала руками. Жінки поруч зі мною були дуже люб’язними. Ми довго їхали смугою в аеропорту й нарешті спинилися. Але вийшли не одразу, бо на вихід підійшов поліцай, котрий перевіряв паспорти. Коли я нарешті вийшла, поліцай подивився мій паспорт, дружньо спитав, куди я збираюся їхати, що я збираюся робити, я відповіла тремтливим голосом: «Ту Гіссен. Стаді» і ми попрощалися.

Я йшла за стрілочками, які вказували на місце видачі багажу. Місце було неблизько: треба було то звернути праворуч, то ліворуч, то спуститися, то піднятися. Я побачила симпатичного чоловіка, який виглядав як справжня рок-зірка: його одяг, волосся, тату. Нарешті я дійшла до пункту призначення. Спершу треба було показати паспорт і отримати штамп. Звільнився один хлопець, він ніби закликав мене до себе. Я підійшла, привіталася й ніяково запитала: «Where can I get my baggage?», і він відповів: «Your luggage... is behind me». Він був дуже милим, помітив, що це моя перша подорож за кордон, а потім виявилося, що він сам з Гіссена. Я вирішила, що це добре. Він запитав, як я буду діставатися до Гіссена, я розказала про S-Bahn і поїзд, він усе підтвердив, потім я запитала, як дістатися від терміналу 2 до терміналу 1, він запитав, чи великий у мене багаж, і порадив безкоштовний жовтий автобус від терміналу 2 до терміналу 1. Я подякувала й пройшла далі. Я очікувала одразу побачити багаж, але його не було. Я застигла. До мене підійшов чоловік і запитав, чи в мене великий багаж. Я подумала і вирішила, що відносно великий. Чоловік запустив стрічку, з якої виїхала чиясь величезна сумка. Я зрозуміла, що щось не так. Чоловік також. І тоді він вказав на стрічки, на яких по колу каталися валізи. Я побігла до стрічки, але своєї валізи не бачила. Чоловік підійшов до мене знову й спитав англійською: «Ви ж з Києва?». Я відповіла: «Так». А він: «Це речі з Рейк’явіка» й вказав на табло «Рейк’явік». Я зрозуміла, що сталося, спитала, де речі з Києва й подякувала. Нарешті пішла й виловила свою валізу, знайшла вихід і опинилася на зупинці жовтого автобуса. Люди довкола здебільшого говорили німецькою, дехто російською. Поки нас везли від літака до виходу,ми проїжджали повз літаки «Vietnam Airlines» і «Lufthansa»,  якийсь мужчина не-німецької зовнішності сказав другому мужчині російською: «Смотри, какая птичка. Я б на такой полетал».

Я доїхала від терміналу 2 до терміналу 1, одразу знайшла вихід до Regionalbahnhof. Я намагалася робити все якомога швидше, бо на гіссенському вокзалі мене мав чекати Женя. Настав час першої зустрічі з Fahrkartenautomat. Це такий автомат, який працює замість каси. Я потикала кнопки, обрала одну поїздку Франкфуртом, виходило майже 5 євро. Я засунула десятку. Автомат не взяв. Я спробувала інший, автомат не взяв. Я підійшла до чоловіка з великими вухами й спитала, що робити, якщо автомат не бере купюру. Він порадив спробувати інший автомат. Я спробувала, й десь на четвертий чи п’ятий раз квиток випав. Я зраділа, спустилася до поїзда, пересвідчилася в поліцая, що доїду до вокзалу, через кілька хвилин приїхав поїзд. Я зайшла. Поїзд їхав легко й швидко, на вокзалі я була через хвилин 10. На платформі мене покликали якісь люди, я озирнулася й помітила свій шарф на підлозі.

Десь на стіні був знак «Поїзди дальнього спрямування», за яким я пішла, там стояв ще один автомат. Із цим пішло краще, я ввела «Гіссен», автомат попросив 15 євро, отримав і видав квиток. Я вийшла до колій. І зрозуміла, що на квитку не пишуть номер колії. Неподалік стояла співробітниця залізниці, яка побачила мій погляд і запитала німецькою: «Чого ви хочете?». Я запитала англійською, де поїзд до Гіссена, жінка люб’язно мені вказала на колії 14-16. Нарешті я зайшла в поїзд на Гіссен. Було десь 14:30. Женя мав би чекати мене до 15-ї. Ми їхали, оголошували зупинки: «Нехсте хальте», «Нехсте хальте», але Гіссена все не було. Я подумала, що взагалі дивовижно, як це я сама дістануся до Гіссена. Ми їхали півгодини, 40 хвилин, але Гіссена не було. Я нервувала. Нарешті, коли вже майже минула година, оголосили Гіссен. І мені стало неймовірно радісно, коли майже біля виходу я побачила Женю.

Женя виявив, що мені треба забрати ключ у «key-box» у гуртожитку на Leihgesterner Weg. На щастя, він мав велосипед, запитав дорогу й поїхав. Я чекала на автобусній зупинці. Я спостерігала за людьми. Одразу стало зрозуміло, що тут люди з різних культур, багато мусульман. А ще тут можна палити на зупинках. Я чекала, через хвилин 40 Женя повернувся з ключем і сказав сідати в другий автобус. Ми рушили. Я підійшла до водія, яким виявилася жінка, й спитала, чи можу я заплатити й скільки. Жінка була не в настрої. Вона сказала «цвай унд фюнфцен євро», я переплутала «фюнфцен» і «фюнфціг», дала їй 60 центів, вона не дуже радісно сказала, що це «цу філь» віддала решту й квиток. На якійсь зупинці велосипед Жені впав. Автобус зупинився, шефиня підійшла до нас і сказала Жені, що велосипед можна везти лише на спеціальному майданчику попереду, але наразі там була дитяча коляска. Женя сказав мені не хвилюватися, виходити на кінцевій зупинці, він мене там зустріне, і вийшов з автобуса. Я намагалася зрозуміти, що відбулося. Я дивилася в вікно, читала вивіски німецькою, назви вулиць. Настрій у мене був приблизно: «Що я тут роблю?».

Ми зупинилися на світлофорі, якийсь чоловік покликав мене, я озирнулася й побачила, як за вікном Женя махає мені рукою. Я усміхнулася. Потім він пару разів проїжджав і махав мені. Мені здавалося, що такого для мене вже давно ніхто не робив. Ми зустрілися на Айхендорффрінгу, дійшли до гуртожитку, відчинили двері й опинилися в кімнаті. Кімната виявилася хорошою, але не настільки, як я очікувала. Потім виявилося, що в кімнаті кабельний Інтернет, і кабель треба купувати самому. Ми домовилися, що Женя проведе мене до супермаркету й поїде за кабелем. Ми зайшли на кухню, де зустріли турка Мікаеля, він головний на поверсі. Мікаель був дуже дружнім, курив кальян і погодився позичити мені свій посуд на день, тільки за умови, що я не готуватиму в цьому посуді свинину. В мене були лише привезені чашка, виделка, ложка й чайна ложка. Женя пообіцяв принести мені посуд з їхньої кухні на Грюнбергер штрасе.

Женя показав мені шлях і залишив у супермаркеті «Пенні». Я купила вівсянку, рис, хліб, масло, каву, чай, сосиски і тарілку у відділі «все по 1 євро». Коли я прийшла в гуртожиток, Женя вже повернувся й розмовляв у коридорі з Евою з Вісконсена (“I am John Johnson, I come from Wisconsin”), вони познайомилися на весняних курсах, які я пропустила через навчання.

Ми підключили кабель, але Інтернет не працював. Женя поніс кабель у кімнату Еви, потім поніс ноутбук, потім приніс все назад, покликав Еву з її «Маком». Ми пробували різні варіанти, нічого не виходило. Ми витратили багато часу. Інтернет тут працює лише за спеціальним паролем, який мені поки не видали, тому Женя дав мені свій. Але Інтернет не запрацював. Ева сказала, що мені взагалі дуже пощастило, що за мене все роблять, бо їй ніхто не допомагав, і вона 3 дні сиділа без Інтернету. Я погодилася, що мені пощастило.

Нарешті стало пізно й Женя сказав, що мені час спати. Коли він ішов, я подякувала йому за все. А він відповів: «Ми, українці, маємо триматися разом». І ми домовилися зустрітися зранку.

Я лягла спати з думкою про те, що пізно ввімкнула телефон і не змогла сказати мамі, що доїхала жива. Заснула я швидко, ще не було 12-ї.