День 2: Давид і деруни

Я прокинулася після 7-ї. Можливо, тому, що організм не перелаштувався, можливо, від стресу, можливо, тому, що без Інтернету сон інакший. Сніданок треба було готувати з чашкою, ложкою, виделкою, чайною ложкою і тарілкою, купленою у відділі «все по 1 євро». Але я почувала себе краще. О 9-й я вийшла, і біля гуртожитку вже чекав Женя. Він приніс глибшу тарілку, маленьку каструлю, сковорідку й дощечку, а ще солодощі.

Ми пішли в напрямку Гьотештрасе на «InfoTisch», де мене мали зареєструвати. Дорогу знав лише Женя, тому я йшла за ним і помічала, яке все довкола квітуче й зелене, як співають пташки, ніби в лісі. Також я помітила двох кролів, які тікали в кущі. Пізніше я виявила, що в Гіссені кролі виконують роль бездомних котів і собак. Дорогою Женя запитав, чи знаю я німецьку. Він встиг повчитися на весняному мовному курсі. В нас зав’язалася розмова німецькою, більше говорив Женя. Це був мій перший «small talk» німецькою. Ми дійшли до навчальних корпусів, які вкупі називаються «Philosophikum I». Женя сказав, що тут поруч є офіс пані Надії, котра приймала в нас співбесіду. А потім він сказав, що саме завдяки пані Надії я тут, бо з трьох членів комісії саме німець не хотів, щоб я їхала, бо я не знала німецьку. Пані Надія останньою висловлювала своє рішення, й воно виявилося мені на користь. Інші також не знали німецької, але вони були більш веселими й нахабними, а я скромна. Почувши це, я відчула якусь відповідальність, а також згадала про дитячу проблему: всі завжди казали мені, що я занадто сором’язлива, що треба бути жорсткою, що лише сміливі люди отримують все.

Ми пройшли чималий шлях до місця призначення. Спершу ми зайшли в один кабінет, де нам сказали піти в інший. Нарешті ми знайшли «InfoTisch». Там була черга. Женя почав розмовляти з дівчатами з Південної Африки, а я вирішила почитати оголошення біля кабінету. В оголошенні було написано, що для реєстрації потрібно принести довідку про медичне страхування, довідку про реєстрацію в Ратхаусі, довідку з «Studentenwerk» і… фотографію. Женя про все розпитав, заодно я записалася на екскурсію в суботу. На екскурсію я мала вже точно поїхати, але перед цим треба було зібрати всі довідки. Цей процес мені знайомий.

Женя сказав, що «все порішаєм» і повів мене у всі потрібні місця. Спершу ми пішли в «Studentenwerk», де займаються питаннями проживання в гуртожитку. Дорогою Женя несподівано запитав, в якому віці я хочу мати дітей. Я відповіла, що непогано було б мати першу дитину в 25-26 років. Ми порахували, що слід ще пожити з людиною в шлюбі до народження дітей, тому Женя постановив, що я вже зараз хочу виходити заміж, що в мене консервативні цінності й що я думаю як 27-річна. В «Studentenwerk» я отримала папірці, частину яких мала заповнити й повернути назад. Далі ми пішли в Ратхаус, це щось подібне до міської адміністрації. Женя зареєстрував мене в електронній черзі. Поки черга не підійшла, він завів мене в якийсь куток із будкою, де роблять фото на документи. Як і багато чого в Німеччині, в будці все автоматизовано: кладеш гроші, тиснеш кнопки, слухаєш чоловічий голос. Фото на документи коштує 6 євро. Перед нами була дівчина, яка дуже довго й без успіху намагалася зробити більш-менш морально задовільне фото, і сім’я, якій потрібно було зробити фото трьох дітей. Поки йшов процес, підійшла наша електронна черга. Все відбулося швидко. Женя щось сказав, у мене попросили паспорт, я дала якийсь папірець зі «Штудентенверку», підписалася, мені видали інший папірець. Як виявилося, цей папірець дуже важливий – це «Anmeldung», щось схоже до нашої реєстрації місця проживання. Потім ми таки зробили фото: я тиснула кнопки, помістила своє обличчя перед екраном так, щоб влізати в овал і не порушити лінію очей, а потім 4 фото випали, як банка «Кока-коли» з автомату.

Без «анмельдунга» мене б ніде не прийняли, тому ми зробили важливу справу. Потім поїли бананів і пішли в банк «Sparkasse». Рахунок у банку потрібен для того, щоб отримати страхування. В банку Женя говорив німецькою зі співробітницею. В банку працюють серйозні люди, тому щось зробити можна, лише отримавши «термін» (з наголосом на другий склад). Мені дали «термін» на наступний день. Звісно, це не давало приводу для радощів, але Женя сказав, що ми маємо спробувати сходити в страхову компанію без номеру банківського рахунку. І ми пішли. В «АОК» нас зустрів дуже люб’язний консультант південно-східної зовнішності. В них із Євгеном зав’язалася розмова. Я давала документи. А потім консультант сказав, що хоче зробити Євгенові «данке шон ґешенк» – 20 євро за те, що він привів їм клієнта (тобто мене). Я подумала, що так можна робити бізнес. Потім Женя зробив компліменти щодо німецького сервісу, консультант зовсім розтанув і презентував нам по ручці, набору стікерів і калькулятору, який ще й водночас магніт і прищепка.

Після «АОК» ми пішли до «Філософікум І». Я хотіла зайти на свою новоспечену кафедру англійської, а Женя мав якусь зустріч. Ми домовилися зустрітися під «cUBar» біля бібліотеки. Як пояснив Женя, це типу «університетська бібліотека», «Куба» і «бар» одночасно. Я пішла у свій кабінет, там мене зустрів дуже привітний і витончений молодий чоловік, який дав відповіді на мої запитання. Потім я пішла до «Кубару». Я сиділа там доволі довго, доки з’явився Женя. В Гіссені важко знайти вільний вайфай, мобільного зв’язку тоді не було. Женя прийшов і покликав мене туди, де він був, – на кафедру славістики. Там зібралися також Петро і Лена, могилянська мафія. То був кабінет фрау Хоркавчук, яка розмовляє українською. Як виявилося наступного дня, мені теж треба було бути на зустрічі.

В кабінеті були Нільс і Анна – місцеві студенти, котрі навчаються на славістиці й допомагають таким, як ми. Нільс і Анна запросили нас на обід у їдальню, котра тут називається «Менза». Нільс і Анна – молоде подружжя. Нільс – рудий дружелюбний німець, котрий вивчає російську. Анна – симпатична добра напівукраїнка / напівросіянка. Вони запросили нас до себе в гості в неділю, на Великдень.

Після того, як ми пообідали й мені показали, як користуватися студентським, щоб заплатити за обід, Женя запросив мене готувати деруни з ним і Давидом з Іспанії. Я погодилася. Женя живе в іншому гуртожитку, тому я відкрила для себе Грюнбергер штрасе. Туди можна дістатися довшим шляхом в обхід, а можна пройти під постом по залізничній колії.

Давид з Іспанії виявився дуже комунікабельним, а ще уважним до співрозмовників. Він постійно щось запитував, цікавився, які в мене враження, інтереси, ми говорили на багато тем: навчання, культура, звичаї, робота, вечірки, шлюб, війна. Коли ми говорили про війну, Давид сказав, що не знав, що війна в Україні досі триває, бо нині більше говорять про Сирію. І я відповіла, що це, напевно, проблема медіа.

Тим часом, Женя насмажив дерунів, не дуже ідеальних ззовні, але всередині була часточка його душі. Ми повечеряли разом по-вегетеріанськи, бо Женя не їсть м’яса. Ми багато говорили, сміялися. Женя сказав Давидові, що я хочу заміж, я не погодилася. Потім я сказала, що почуваю себе невпевнено перед закінченням навчання, бо не знаю, що буде далі. Давид казав, що також має таке відчуття, бо не знає, в якій країні світу працюватиме. А ще виявилося, що в Жені й Давида є особливий зв'язок – вони з ще якимось хлопцем йшли голими поблизу гуртожитку після вечірки на честь закінчення мовного курсу. Для Жені це стало «life-changing experience».

Ввечері Женя провів мене до мого гуртожитку коротким шляхом через залізничну колію, яка нагадала мені кадри з «Pink Floyd: The Wall», коли малий Пінкі клав набої на колію. Женя пропонував на ніч помінятися кімнатами, щоб я могла сидіти в Інтернеті, але я відмовилася. Я знову заснула рано, звикаючи до того, що в кімнаті немає нікого, крім мене.