День 6: you are so deep

Мені знову треба було вставати рано, бо на 10-ту ми збиралися на екскурсію. Погода була мерзенна – йшов дрібний дощ, ми нарешті всілися в теплому автобусі, і я відчула себе як у дитинстві. Пам’ятаю, хоч і дуже фрагментарно, як у першому класі ми їздили кудись разом з однокласниками й нашою класною керівницею – Іриною Володимирівною. Правда, не пам’ятаю, куди. Ми сіли в «Ікарус», який пашів весняною задухою й характерним «Ікарусним» запахом, сидіння були м’які. Здається, нам показували «Тімона і Пумбу». Принаймні, ми про них говорили. Автобус стояв біля цегляної будівлі, навпроти магазина з канцтоварами, здається, «Всезнайка», праворуч від будівлі нашого першого класу (решта класів були в школі за п’ять хвилин ходьби). Хтось із моїх однокласників колись знайшов фотографію біля автобуса.

Взагалі, в дитинстві, а потім і в підлітковому віці, мені нерідко доводилося бувати на автобусних екскурсіях. Тому я відчула щось таке. На вході нас перевіряв по списку наш екскурсовод, котрий попереднього дня водив нас кампусом. Він запитав, чи я з України, і я відповіла: «Так». Дорогою до Шиффенберга ми сиділи з Діді, говорили про життя. Потім ми приїхали до нашого пункту призначення в Шиффенбергу. Це була якась дуже стара споруда, ніби шматок замку, чи то XII, чи то XIII століття. Перед нами був високий мур, а за муром – розкішний краєвид, бо з пагорба видно краще. Нам сказали, що за доброї погоди з пагорба можна побачити Франкфурт удалечині.

За муром були кам’яні будівлі, доглянуті клумби, дерева. Нам сказали, що сюди можна приходити випити пива і поїсти морозива. Також тут проходять костюмовані ярмарки під Середньовіччя. Стало навіть трохи прикро, що я не цікавлюся Середньовіччям.

Ми поблукали ще трохи на подвір’ї. Виявилося, що звідси не так далеко до наших корпусів. Женя тепер бігає до Шиффенбарга через ліс.

З Шиффенберга ми поїхали до Вецлара, я вже сиділа й говорила про життя із Сейпаті. Вецлар видався мені трохи жвавішим принаймні тому, що там є «IKEA».

Нас завезли в центр обідати. Центр був наче змальований з канонічної картинки центральноєвропейського міста: католицький собор («Дом»), навколо ринок з ятками торговців, ще далі кольорові дерев’яні будиночки, ресторани, кафе. Ми сіли в місці, де подавали італійську кухню. І це було цікаво, бо напередодні ми натрапили на місце з іспанською кухнею, але не німецькою. Ми багато говорили з Люсі з Чехії, переважно про культуру. Основний контент розмов тут складають навчання й «culture differences», речення типу: «Що ти вивчаєш?», «Звідки ти?», «А от у нас в Україні / Чехії / Литві / Іспанії…».

Після обіду в нас залишався час, тому Євген пішов до костелу, а я вирішила до нього приєднатися. Дивно було подумати, що люди тут регулярно ходять у такі високі, величезні церкви, і це для них нормально. Я думала про те, як це формує їхню свідомість, їхнє самопочуття в просторі із самого дитинства.

В костелі було високо й гарно. Я поблукала й знайшла таблички з написами. Там були імена й парні дати, тому я зрозуміла, що це про померлих. І мене неабияк вразила тривалість життя тут, адже здебільшого покійні народилися в двадцятих роках минулого століття.

Потім ми зібралися на площі, де чекав екскурсовод. Звісно, він завів нас у костел, звідки ми щойно вийшли. Екскурсовод розповів нам (ми змушували його говорити англійською), що це «подвійний» костел – одна частина католицька, а друга – протестантська. Це був несподіваний поворот, і я справді помітила другу частину. Потім екскурсовод розповів, як впізнати конфесію за органом – труби католицьких органів брудніші за труби протестантських. Або ж навпаки.

Потім ми вийшли назовні й екскурсовод розповів про символи на фасаді, зокрема й те, що чорт тримає в обіймах єврея, бо євреї відправили на смерть Христа. Так думали люди, котрі будували собор.

Потім ми ходили вуличками й спинилися біля одного будинку. Й нарешті почалася історія про Ґьоте, котрий кілька років навчався у Вецларі (і місцевий туризм тримається на цьому десятиліттями). Що за Німеччина без Ґьоте? В будинку, біля якого ми стояли, жила дівчина, зокрема й уся її родина із батьками й сестрами. Дівчина, до якої залицявся Ґьоте, але отримав відкоша, бо ця дівчина вже мала хлопця. Ґьоте трохи попереживав, а потім поїхав з Вецлара, бо це місто здавалося йому страшенно бідним. Через кілька років у Вецларі (здається, через нещасливе кохання) застрелився друг Ґьоте, який став прототипом книжки. Екскурсовод сказав назву німецькою, а наш другий екскурсовод зашпортався з перекладом. Я почула «Вертер» і сказала: «Страждання юного Вертера»? І вгадала. Женя здивувався: «Звідки ти знаєш цю книжку?». І я відповіла: «Я читала її». Навіть виникло відчуття, що я недарма вивчаю літературу.

Взагалі, Ґьоте приїхав у Вецлар, бо там жила його тітка. Ми були на площі з двома будинками: в зеленому жив Ґьоте, а через дорогу, на розі, жила його тітка, котра завжди могла спостерігати за племінником з вікна. Екскурсовод розповів лайфхак викладачів, які хочуть зацікавити своїх студентів життям Ґьоте: вони пропонують позначати на мапі всі міста, де Ґьоте мав коханку.

Після нашої чудової екскурсії ми знову сіли в автобус. Наступним пунктом призначення був «Schloss» – замок. На жаль, я не пам’ятаю, як він називався. Коли ми приїхали, до замку треба було ще трохи піднятися. Але проблема була в тому, що почався солідний дощ.

Мокрі, ми прийшли до замку, який виявився дуже красивим. Нам сказали, що в замку досі хтось живе, тому всередині не можна фотографувати. Наш екскурсовод виявився харизматичним англомовним чоловіком. Я уявляла його ведучим якої-небудь культурно-історичної програми на якому-небудь «ВВС». Він багато жартував, розповідав про середньовічний побут (особливо про антисанітарію в замках), бенкети, викрадення молодих дівчат старшими чоловіками. Екскурсовод вибрав Євгена, щоб продемонструвати нелегкі нюанси життя лицарів. Він повісив на Женю важку кольчугу, дав дерев’яну шаблю, висвятив у лицарі, але не вистачало останньої деталі. Екскурсовод запитав, чи має Женя дівчину. Той сказав, що ні. Екскурсовод сказав, що це погано. Потім Женя покликав мене. На мене вдягнули перуку й нас із Євгеном символічно одружили.

Ми швидко ходили кімнатами, де висіли різні картини. Я насолоджувалася моментами, коли мені проводять екскурсію. Цікаво було подивитися на це з точки зору людини, котра сама проводить екскурсії. Екскурсовод жартував про тещу й дозволяв нам фотографувати, поки ніхто не бачить.

До мене підійшов один молодик. Вперше він підійшов до мене ще в Шиффенбергу, коли я йшла до автобуса. Він запитав, чому я йду сама й сказав, що я ще молода й маю спілкуватися з людьми. Тепер він заговорив зі мною про літературу, бо, як виявилося, він отримує PhD з компаративістики. Я подумала, якими ж стрьомними можуть бути літературознавці. Чомусь ми заговорили про Аристотеля. І я сказала, що є теорії, які заперечують аристотелівську логіку (це все, що я можу про це сказати).

Дорогою до автобуса до мене підійшов наш університетський гід, який запитував вранці, чи я з України. Він запитав, що я вивчаю, чи я на один семестр тут. Я відповіла «так». І він сказав: «Але може залишишся й на довше?». І я відповіла: «Все може бути». Потім ми про щось говорили, про культуру, про вечори інтернаціональної кухні в «Lokal International». Потім він попросив мене дати свої контакти. Я ще не мала німецького номера, тому запропонувала фейсбук. Він дав мені свій телефон, щоб я знайшла свою сторінку, я знайшла. Він подивився на мою фотографію й сказав, що я не схожа на себе. Я сказала, що на фото мені 18. Він відповів, що зараз я виглядаю краще. Для мене це було дивним.

В автобусі я сіла ліворуч від Євгена. А ліворуч від мене опинився той компаративіст. Як виявилося, він з Персії (принц Персії). Він запитав: «Як ти думаєш, скільки мені років?». Я не люблю ці запитання, бо не вірю в лотереї й вгадування віку. Але я тикнула пальцем у небо: «Тридцять». І на 100% вгадала. Мені було дивно, що чоловік у свої 30 тусується з нами.

Ми говорили про освіту, життя, життєвий вибір, щось таке. І раптом він сказав мені: «Я не очікував, що ти стільки знаєш, що ти така зріла (mature)», «Коли я побачив тебе, я подумав, що ти…» і я розповіла йому історію про те, як у 15-16 років мене багато хто при першій зустрічі вважав тупою, може, через світле волосся. І він нарешті сказав це: «You are so deep». Я подумала про океан. Він почав розповідати, що жінки дозрівають раніше, що мені потрібен хтось старший, бо всі ці хлопці – діти (і він показав на Євгена, який говорив іспанською з двома дівчатми). Він сказав, що ззовні мені 20, а всередині – 28 (і так я визначила свій психологічний вік). Він говорив, яка я чудова, красива й розумна, а я відповіла, що для мене це чути незвично. Він заперечив, що все треба називати своїми іменами. А потім він сказав, що ми маємо обов’язково зустрітися за кавою. На щастя, в мене не було німецького номера. Він сказав, що готовий зареєструватися у фейсбуці заради мене. Я сказала, що це зайве, ми можемо ще десь перетнутися, наприклад, у корпусах, адже обоє навчаємося на англістиці. Він погодився з цією думкою й сказав, що буде дуже погано, якщо ми не зустрінемося. Він сказав: «I’ll kill you». І мені стало трохи стрьомно. На щастя, я його досі не зустрічала.

Дорогою до гуртожитка ми йшли з Євгеном і Ахмадом. Ми про щось говорили, дорога була доволі довгою. І вже ближче до гуртожитка Євген чомусь спитав мене про моє особисте життя, типу скільки в мене було хлопців. І я відповіла (звісно, не всю правду). Хоча запитання здебільшого стосувалося мого статевого життя. І я вирішила у відповідь запитати Євгена про його статеве життя. І тут Євген відповів, що він досі цнотливий, що він береже себе до весілля. Мені стало трохи ніяково. Ахмад виявився на боці Євгена, бо такі традиції в Узбекистані. Хоча, як все-таки вдалося з’ясувати під час розмови, в Узбекистані діють патріархальні закони, суворі лише до дівчат, адже хлопців ніхто перевіряти не стане.

Я сказала, що дуже важливо знати про секс, мати якусь культуру сексуальної освіти в суспільстві, адже незнання може призвести до небажаних вагітностей, венеричних захворювань і т.д. Хлопці про щось розпитували мене, я відповідала. Я повідомила, що не мала романтичних стосунків рік, тому для мене все це як з іншого життя. Потім я сказала: «Тепер ви знаєте все про моє брудне життя». І Євген обурився, що я не маю вважати себе брудною чи винною.

Ввечері ми з Ахмадом йшли на Грюнбергерштрасе пити чай з хлопцями. Ми вийшли, Ахмад запитав, чи я вмію їздити на велосипеді. Я відповіла ствердно. І тут Ахмад сказав, що має другий велосипед, і ми можемо поїхати на Грюнбергерштрасе. Я відповіла «Чому б ні», сіла й поїхала, після велосипедної перерви в кілька років. Важко не опинитися на велосипеді, коли ти в Німеччині.

На Грюнбергерштрасе був Женя й Назар, ми пили чай, обговорювали те, як вранці поїдемо в Франкфурт святити паски. Якоїсь миті Ахмад сказав, що має щось для Євгена, й витяг із сумки глиняного узбека-копілку. А нам з Назаром презентував по магніту «Самарканд». Ми були в шоці. Назар сказав, що всі узбецькі хлопці такі.

Потім Назар пішов, прийшли Петро й Роман. Ми про щось говорили. Під кінець вечора я думала, як змінюється життя: ще тиждень тому моє коло спілкування на 90% складалося з дівчат. Несподівано Женя запропонував зробити мені масаж рук. Я погодилася. Він м’яв мої пальці, тер мої долоні, і я почувалася дивно, але приємно. Коли він клав свою велику долоню на мою, в моїй пам’яті крутилися смутні спогади, а десь під сподом вигулькувала туга, стара, як світ. А потім сталося ще більш дивне – Роман сказав: «Не вмієш ти масаж робити», взяв мою другу руку й почав м’яти її. Я спробувала побачити себе збоку й просто не ставила зайвих запитань.

Назад ми йшли з Ахмадом. Я вперше йшла без Жені, тому завела Ахмада кудись трохи не туди. Ми вийшли на правильний шлях, але Ахмад, схоже, не дуже довіряв моєму внутрішньому компасу, тому звірився з картою. Дорогою він розпитував мене про різне. Я називаю його «curious», допитливим, йому справді все цікаво, як дитині. Але найцікавішою темою для Ахмада була саме та заборонена тема. Якоїсь миті він зайшов аж надто далеко. Пізніше Петро розповів, що Ахмад був дуже вражений розмовою зі мною, адже в Узбекистані про таке говорити не можна. Я пожартувала, що стала для Ахмада амбасадором сексуальної освіти.

Мені таки вдалося вирватися з допитливої бесіди й піти спати. Але часу на сон було небагато, адже попереду йшов Великдень.

          

День 4: перша паска

В четвер треба було встати за будильником, щоб піти на лекцію про систему освіти в Німеччині. Завдяки Жені за два дні я вирішила майже всі бюрократичні проблеми, на які люди витрачали до десяти днів. На лекцію прийшло небагато людей, зокрема я одна з української мафії. Схоже, вечір напередодні в «Локаль Інтернаціональ» для всіх мав різні наслідки.

Я зустріла дівчину із Самари, Лізу, а також Ахмада, познайомилася з Джейкобом з Нью-Йорка. Дуже цікаво спостерігати, як люди намагаються вимовити твоє ім’я: «І-і-і-ра». На лекції нам розповідали про напрями й рівні освітньої підготовки, шкалу оцінювання, в якій замість 100 балів, здається, 15. Також німці пишуть у розкладі час проведення пари «12:00 – 14:00», але це означає, що пара почнеться на 15 хвилин пізніше й закінчиться на 15 хвилин раніше. Цього часу має вистачити, щоб дійти з одного корпусу в інший. Крім того, в Німеччині існують спеціальні курси для тих, хто хоче бути вчителем і викладачем, тобто із самим дипломом бакалавра чи магістра в школу не пустять. Студенти записуються на курси через електронну систему «StudIP», на сайті університету можна знайти описи курсів, час проведення, ім’я викладача, формат оцінювання (екзамен / презентація / «term paper»). Є різні формати занять: лекції, куди можуть прийти під 200 людей, семінари й тьюторіали, де існує обмеження на кількість слухачів.

Загалом, все зрозуміло, з могилянськими уявленнями про світобудову можна зорієнтуватися в цій системі. Потім ми пішли на екскурсію кампусом. Насправді, весь Гіссен – це один великий кампус, по якому розкидані корпуси. Ми пішли до двох «Філософікумів», де сконцентроване все життя гуманітаріїв. Найцікавішим відкриттям стала величезна бібліотека, де все, знову-таки, автоматизовано. Це центральна бібліотека, але також у корпусах існують менші. Ми не заходили до книжок, але натомість спробували розібратися з принтером. Магія полягає в тому, що зі свого студентського можна щось роздрукувати. Спершу треба в спеціальному автоматі покласти на студентський гроші, скинути через комп’ютер потрібний файл на номер студентського, потім вставити студентський у принтер, натиснути кнопочку – вуаля!

На 16-ту годину всі ми, Олена, Петро, Євген і я, зустрілися в кабінеті на Гьотештрасе. Нам сказали прийти, бо це щось дуже важливе щодо «residence permit». Ми з Женею вже почали заповнювати анкету, але потім виявилося, що це для тих, хто не мають отримувати візи, наприклад, для громадян США. Якщо нам треба буде залишитися довше, ми підемо в Ратхаус за тиждень до закінчення терміну дії візи, і там усе зроблять. З’ясувавши ці питання, ми з полегшенням вийшли на вулицю. Поки ми говорили, з’ясувалося, що Петро і Олена збираються наступного дня їхати до Франкфурта. Як виявилося, і Євген, і я, також хотіли би поїхати до Франкфурта. Тим паче, що всі ми маємо безкоштовний проїзд. Тому ми вирішили зібратися і поїхати вранці разом.

Ввечері я пішла на Грюнбергер штрасе. Ми домовилися пекти паску. Женя сказав: «Треба спекти паску. Хтось міг би це зробити. Наприклад, хтось на букву «І». А хтось на букву «Є» міг би допомогти». Женя покликав також Петра й Романа. Поки хлопці збиралися, ми з Женею мали душевні розмови. Вже до цього ми виявили, що ніхто з нас наразі не має дуже близьких стосунків з представниками протилежної статі, але має негативний досвід таких стосунків. Женя питав мене, яким має бути ідеальний чоловік. Я відповіла, що ідеальних не буває, але чоловік має не боятися брати на себе відповідальність, не тікати в найпотрібнішу мить і вміти впоратися з проблемами.

Коли ми були на кухні, я готувала опару, а Женя збивав жовтки з цукром. Він спитав мене: «Чому так трапляється, що люди розлучаються?», і я відповіла: «Мої батьки розлучилися, коли я була на першому курсі». Женя запитав: «Чому?», а я зрозуміла, що не можу цього пояснити людськими словами. Він питав: «Вони не любили одне одного?», і я відповіла: «Ні, вони дуже любили одне одного». «Тоді чому ж вони розлучилися», – запитав Женя. І я відповіла, що любові недостатньо. Мабуть, це залежить також від побуту. Крім того, якоїсь миті мій тато почав відокремлюватися від нас, він жив ніби в своєму світі й не міг дати собі раду. Крім того, в нього були проблеми з алкоголем. Мама тягнула всю сім’ю на собі і не витримала. Але вони дуже любили одне одного.

Женя не міг цього зрозуміти. Й нарешті він запитав мене: «То ви спілкуєтеся з татом?». І я відповіла: «Мій тато помер у листопаді». Женя відповів: «Царство йому небесне». Я кивнула, і мені було так дивно чути це стосовно свого тата. Так само як дивно чути розповіді мами про те, як вона приходить до нього на могилу, доглядає землю на його могилі, перевіряє вінки, обмотує хрест. Я досі не знаю, як про це говорити, якими словами, тому деякі мої друзі не знають про смерть мого батька.

Тоді Женя припустив, що для мене це не стало великим ударом, бо ми, напевне, не спілкувалися. І я відповіла, що за чотири роки життя окремо я стала більш самостійною, але це нічого не означає. Я сказала, що за рік до смерті тато був на війні лікарем, йому постійно доводилося працювати з пораненими й трупами. Він помер від виразки. Женя спитав: «То ви весь цей час спілкувалися?». Я відповіла: «Так». Я хотіла розповісти йому, як в останній тиждень, коли ми бачилися, ми провели багато часу разом, багато говорили, їли разом. Тато несподівано захотів купити мені взуття і одяг, ми ходили магазинами, я міряла одяг і показувала йому. Тоді ми купили моє божевільне вельветове плаття, яке мама назвала схожим на штору в театрі. Тоді я зрозуміла, що нарешті вперше за довгий час відсуваю багато підтримки, захисту й уваги від тата, що він саме той батько, якого я завжди мріяла бачити поруч. Він багато разів говорив, як сильно любить мене. І я встигла сказати йому, що люблю його. Але всі ці пояснення застрягли в моєму горлі, і все закрутилося переді мною. Я відповіла лише: «Так», схиливши голову над каструлею, і ми перевели тему.

Потім прийшли хлопці, заварили чай і ввімкнули музику. Паска йшла за планом. Напередодні я знайшла рецепт на сайті «ТСН». Женя нагуглив, як буде німецькою «дріжджі», купив масло, ванілін, ізюм, приніс борошно, молоко, яйця, цукор. Роман поїхав за додатковими яйцями, супермаркети працювали до 20:00. Поки тісто підходило, Євген з допомогою самого вінчика, без міксера, збив крем з білків і цукру. Петро ввімкнув пісні гурту «Low Roar». Ми пили чай, Роман, типовий львів’янин (якщо такі бувають), затятий технар-науковець, любитель солодкого (він харчується солодощами і «Редбулом» замість людської їжі) придумав накрити лампу червоним стаканом. І все довкола стало червоним.

Ми залили тісто в дві каструлі, постелили на низ знайдений на кухні пергамент, змастили його маслом. На диво, наші дві паски не згоріли й добре пропеклися. Десь у процесі хлопці придумали, що треба якось пофарбувати яйця. Згадали традиційний метод із цибулею. Хлопці начистили лушпиння й поставили варити на півгодини, через півгодини вимкнули і поклали в воду яйця. Тим часом допеклися паски. В мене не було зубочистки, тому я встромила ножа й вирішила, що можна вимикати.

Ми з Петром навіть здивувалися, бо в глибині душі підозрювали, що все могло не вийти. Але паска стала успіхом. Ми залили паски кремом і залишили в Жені кімнаті до неділі. Євген провів мене залізничною колією в темряві до мого гуртожитку. Як виявилося, гуртожиток не спав. На першому поверсі дуже голосно грала музика й кричали люди, ми зрозуміли, що там вечірка. Я попрощалася з Євгеном і збиралася лягати спати. Коли я вже була в піжамі, хтось постукав у двері. Це був Женя. Він сказав, що прийшов разом з Романом подивитися на вечірку. Він покликав мене. Я відмовилася. Він сказав, що бачить по моїх очах, що я хочу піти. Я перевдяглася й пішла.

Коли ми прийшли, блок відчинили не одразу. Всередині був розкиданий двошаровий туалетний папір. На кухні було темно й повно людей, грала музика. Люди курили на балконі, випивали на кухні, говорили, сміялися, кричали, танцювали. Я відчула, що відстаю від них на півпляшки вина, тому не захотіла залишатися. На тверезу голову це більше схоже на проїзд в маршрутці в годину-пік. Женя сказав, що побуде 15 хвилин і піде. Він залишив куртку в моїй кімнаті.

Через хвилин 15 Женя і Роман таки прийшли до мене. Вони забрали куртку, а перед тим, як іти, Женя сказав, що зранку з нами до Франкфурта також поїдуть дівчата з Південної Африки.

День 2: Давид і деруни

Я прокинулася після 7-ї. Можливо, тому, що організм не перелаштувався, можливо, від стресу, можливо, тому, що без Інтернету сон інакший. Сніданок треба було готувати з чашкою, ложкою, виделкою, чайною ложкою і тарілкою, купленою у відділі «все по 1 євро». Але я почувала себе краще. О 9-й я вийшла, і біля гуртожитку вже чекав Женя. Він приніс глибшу тарілку, маленьку каструлю, сковорідку й дощечку, а ще солодощі.

Ми пішли в напрямку Гьотештрасе на «InfoTisch», де мене мали зареєструвати. Дорогу знав лише Женя, тому я йшла за ним і помічала, яке все довкола квітуче й зелене, як співають пташки, ніби в лісі. Також я помітила двох кролів, які тікали в кущі. Пізніше я виявила, що в Гіссені кролі виконують роль бездомних котів і собак. Дорогою Женя запитав, чи знаю я німецьку. Він встиг повчитися на весняному мовному курсі. В нас зав’язалася розмова німецькою, більше говорив Женя. Це був мій перший «small talk» німецькою. Ми дійшли до навчальних корпусів, які вкупі називаються «Philosophikum I». Женя сказав, що тут поруч є офіс пані Надії, котра приймала в нас співбесіду. А потім він сказав, що саме завдяки пані Надії я тут, бо з трьох членів комісії саме німець не хотів, щоб я їхала, бо я не знала німецьку. Пані Надія останньою висловлювала своє рішення, й воно виявилося мені на користь. Інші також не знали німецької, але вони були більш веселими й нахабними, а я скромна. Почувши це, я відчула якусь відповідальність, а також згадала про дитячу проблему: всі завжди казали мені, що я занадто сором’язлива, що треба бути жорсткою, що лише сміливі люди отримують все.

Ми пройшли чималий шлях до місця призначення. Спершу ми зайшли в один кабінет, де нам сказали піти в інший. Нарешті ми знайшли «InfoTisch». Там була черга. Женя почав розмовляти з дівчатами з Південної Африки, а я вирішила почитати оголошення біля кабінету. В оголошенні було написано, що для реєстрації потрібно принести довідку про медичне страхування, довідку про реєстрацію в Ратхаусі, довідку з «Studentenwerk» і… фотографію. Женя про все розпитав, заодно я записалася на екскурсію в суботу. На екскурсію я мала вже точно поїхати, але перед цим треба було зібрати всі довідки. Цей процес мені знайомий.

Женя сказав, що «все порішаєм» і повів мене у всі потрібні місця. Спершу ми пішли в «Studentenwerk», де займаються питаннями проживання в гуртожитку. Дорогою Женя несподівано запитав, в якому віці я хочу мати дітей. Я відповіла, що непогано було б мати першу дитину в 25-26 років. Ми порахували, що слід ще пожити з людиною в шлюбі до народження дітей, тому Женя постановив, що я вже зараз хочу виходити заміж, що в мене консервативні цінності й що я думаю як 27-річна. В «Studentenwerk» я отримала папірці, частину яких мала заповнити й повернути назад. Далі ми пішли в Ратхаус, це щось подібне до міської адміністрації. Женя зареєстрував мене в електронній черзі. Поки черга не підійшла, він завів мене в якийсь куток із будкою, де роблять фото на документи. Як і багато чого в Німеччині, в будці все автоматизовано: кладеш гроші, тиснеш кнопки, слухаєш чоловічий голос. Фото на документи коштує 6 євро. Перед нами була дівчина, яка дуже довго й без успіху намагалася зробити більш-менш морально задовільне фото, і сім’я, якій потрібно було зробити фото трьох дітей. Поки йшов процес, підійшла наша електронна черга. Все відбулося швидко. Женя щось сказав, у мене попросили паспорт, я дала якийсь папірець зі «Штудентенверку», підписалася, мені видали інший папірець. Як виявилося, цей папірець дуже важливий – це «Anmeldung», щось схоже до нашої реєстрації місця проживання. Потім ми таки зробили фото: я тиснула кнопки, помістила своє обличчя перед екраном так, щоб влізати в овал і не порушити лінію очей, а потім 4 фото випали, як банка «Кока-коли» з автомату.

Без «анмельдунга» мене б ніде не прийняли, тому ми зробили важливу справу. Потім поїли бананів і пішли в банк «Sparkasse». Рахунок у банку потрібен для того, щоб отримати страхування. В банку Женя говорив німецькою зі співробітницею. В банку працюють серйозні люди, тому щось зробити можна, лише отримавши «термін» (з наголосом на другий склад). Мені дали «термін» на наступний день. Звісно, це не давало приводу для радощів, але Женя сказав, що ми маємо спробувати сходити в страхову компанію без номеру банківського рахунку. І ми пішли. В «АОК» нас зустрів дуже люб’язний консультант південно-східної зовнішності. В них із Євгеном зав’язалася розмова. Я давала документи. А потім консультант сказав, що хоче зробити Євгенові «данке шон ґешенк» – 20 євро за те, що він привів їм клієнта (тобто мене). Я подумала, що так можна робити бізнес. Потім Женя зробив компліменти щодо німецького сервісу, консультант зовсім розтанув і презентував нам по ручці, набору стікерів і калькулятору, який ще й водночас магніт і прищепка.

Після «АОК» ми пішли до «Філософікум І». Я хотіла зайти на свою новоспечену кафедру англійської, а Женя мав якусь зустріч. Ми домовилися зустрітися під «cUBar» біля бібліотеки. Як пояснив Женя, це типу «університетська бібліотека», «Куба» і «бар» одночасно. Я пішла у свій кабінет, там мене зустрів дуже привітний і витончений молодий чоловік, який дав відповіді на мої запитання. Потім я пішла до «Кубару». Я сиділа там доволі довго, доки з’явився Женя. В Гіссені важко знайти вільний вайфай, мобільного зв’язку тоді не було. Женя прийшов і покликав мене туди, де він був, – на кафедру славістики. Там зібралися також Петро і Лена, могилянська мафія. То був кабінет фрау Хоркавчук, яка розмовляє українською. Як виявилося наступного дня, мені теж треба було бути на зустрічі.

В кабінеті були Нільс і Анна – місцеві студенти, котрі навчаються на славістиці й допомагають таким, як ми. Нільс і Анна запросили нас на обід у їдальню, котра тут називається «Менза». Нільс і Анна – молоде подружжя. Нільс – рудий дружелюбний німець, котрий вивчає російську. Анна – симпатична добра напівукраїнка / напівросіянка. Вони запросили нас до себе в гості в неділю, на Великдень.

Після того, як ми пообідали й мені показали, як користуватися студентським, щоб заплатити за обід, Женя запросив мене готувати деруни з ним і Давидом з Іспанії. Я погодилася. Женя живе в іншому гуртожитку, тому я відкрила для себе Грюнбергер штрасе. Туди можна дістатися довшим шляхом в обхід, а можна пройти під постом по залізничній колії.

Давид з Іспанії виявився дуже комунікабельним, а ще уважним до співрозмовників. Він постійно щось запитував, цікавився, які в мене враження, інтереси, ми говорили на багато тем: навчання, культура, звичаї, робота, вечірки, шлюб, війна. Коли ми говорили про війну, Давид сказав, що не знав, що війна в Україні досі триває, бо нині більше говорять про Сирію. І я відповіла, що це, напевно, проблема медіа.

Тим часом, Женя насмажив дерунів, не дуже ідеальних ззовні, але всередині була часточка його душі. Ми повечеряли разом по-вегетеріанськи, бо Женя не їсть м’яса. Ми багато говорили, сміялися. Женя сказав Давидові, що я хочу заміж, я не погодилася. Потім я сказала, що почуваю себе невпевнено перед закінченням навчання, бо не знаю, що буде далі. Давид казав, що також має таке відчуття, бо не знає, в якій країні світу працюватиме. А ще виявилося, що в Жені й Давида є особливий зв'язок – вони з ще якимось хлопцем йшли голими поблизу гуртожитку після вечірки на честь закінчення мовного курсу. Для Жені це стало «life-changing experience».

Ввечері Женя провів мене до мого гуртожитку коротким шляхом через залізничну колію, яка нагадала мені кадри з «Pink Floyd: The Wall», коли малий Пінкі клав набої на колію. Женя пропонував на ніч помінятися кімнатами, щоб я могла сидіти в Інтернеті, але я відмовилася. Я знову заснула рано, звикаючи до того, що в кімнаті немає нікого, крім мене.