Розмова з професором Іблером

Цього семестру я слухаю курс із дуже довгою назвою (назви тут справді дещо задовгі) «Das lyrische Schaffen Nikolaj Gumilievs: Lektüre und Interpretation ausgewählter Texte», що можна перекласти як «Поетична творчість Н.Гумільова: читання й інтерпретація вибраних творів». Власне, на парах ми цим і займаємося: читаємо, намагаємося перекладати й інтерпретуємо. Правда, коли перекладають з російської на німецьку, я лише слухаю, бо з моєю німецькою я до таких високих мовних мистецтв ще не готова. А поінтерпретувати люблю.

Семінар веде професор Райнхард Іблер. Від початку мені сказали, що він дуже хороший викладач, лояльно ставиться до хаусарбайтів (письмових робіт), а ще він збирається на пенсію, тож це його останній семестр. А ще він мило вимовляє російське «ё», і виходить щось схоже на «Гумільйов», і «Шатьйор». Правда, вже на першому семінарі професор Іблер сам дав привід чуткам, що на пенсію він може й не зовсім піде. Та й на пенсіонера він не схожий. Моя одногрупниця Галя каже, що на місце професора влаштовували конкурс, з’їжджалися спеціалісти з усіх усюд, читали публічні лекції, але гідну заміну Іблеру не знайшли. Тому це вже трохи нагадує прощальні тури «Скорпіонс» і Кобзона. Принаймні, я би тішилася, якби професор залишився ще на кілька «сезонів».

Минулої середи я нарешті зважилася запитати професора Іблера, чи можемо ми обговорити тему моєї письмової роботи. Тут це називається «хаусарбайт», має обсяг 20-25 сторінок і за концептом більше нагадує курсову. Всі роботи (а в мене їх 2 + 2 реферати) треба здати до кінця семестру, тобто до кінця вересня. Як виявилося, цю роботу можна писати або німецькою, або російською. Звісно, я обрала другий варіант, хоч як би там не було в житті, бо в Гіссені я остаточно визнала, що володію російською на рівні носія. Ну і я філолог, взагалі-то.

Отже, після пари професор Іблер люб’язно запропонував мені й моєму одногрупнику Нікіті піти до кабінету. Зазвичай для таких обговорень викладачі мають «шпрехштунден» («години прийому», як би по-дурному це не звучало) у своїх кабінетах, іноді студенти повинні завчасно брати «термін» (наголос на 2-й склад, аналог англійського «appointment», запланована зустріч). Отже, професор Іблер обернувся до мене, бо Нікіта прощався теплими обіймами з нашими одногрупниками (так, ніби тиждень триватиме вічність), і спитав, чи варто нам піднятися пішки, чи взяти ліфт. Якщо ви спілкувалися зі мною, то можете уявити, яка я ввічлива людина. А тепер уявіть собі професора Іблера – інтелігентного німецького чоловіка середніх років, ще ввічливішого за мене. А тепер уявіть нас разом.

Отже, я бовкнула, що краще йти пішки, адже я завжди намагаюся прийняти виклик сходів, бо суспільство тисне на мене пропагандою здорового життя і т. ін.. Ми пройшли поверх, півтора, і нам з Нікітою стало вже якось дивно. Як виявилося, інститут славістики знаходиться на 5-му поверсі, а ми йшли з 2-го. Бідний професор трохи захекався. Я подумала, яка ж я дурна, що таке втнула. А потім подумала ще: ну, він сам мені дав цей вибір, нічого.

Нікіта пішов у кабінет першим, вибачившись, що «лейдіс фьорст», але він поспішає. Звісно, обіцяні 15 хвилин розпливлися у півгодини, бо професор дуже любить поговорити. Але говорить він справді чудові речі, дуже гарною німецькою мовою. Деякі я нотую. Наприклад, він назвав футуризм «die Kunst des Vergessens», «мистецтвом забуття», архітектуру – «формою культурної пам’яті». А ще коли мої одногрупники й одногрупниці намагаються вкотре проінтерпретувати вірш Гумільова гіпотезою «це він написав про Ахматову», «тут він точно думав про розлучення з Ахматовою», «Анна Ахматова!», професор Іблер трохи переймається протестним духом (але поблажливим) і намагається донести таку думку: поезія – це не обов’язково про конкретну людину, це образ, що постає із суми вражень, спогадів, це може бути взагалі фікція, адже митці створюють образи себе, це радше гра (згадала homo ludens), радше роль і трохи обману. Він так і сказав (я це записала): «Wer sich für die Literatur entschieden hat, hat sich für die Luge entschieden, in eigenem Sinn» – «Той, хто обрав літературу, вирішив займатися обманом, у певному сенсі». Література – це «легітимна форма брехні». І я з цим погоджуюся, бо сама актриса й конструкторка образів іще та. Та й виглядає ця теорія красиво.   

Словом, поки я чекала на свою чергу, роздивлялася оголошення на стінах, то зустріла свою викладачку з української мови, пані Марію. Пані Марія якось трохи загадково подивилася на мене й сказала, що прочитала моє есе про «Інтернат» Жадана, похвалила мене, сказала, що їй сподобалося і що вона дала почитати есе дівчині, яка пише диплом про літературу Майдану. В такі моменти я відчуваю, що живу недаремно.

Нарешті Нікіта вийшов з кабінету. Професор Іблер казав, що має термін об 11:30, було вже 11:25, але я все одно зайшла до кабінету. Я сіла на м’якенький стільчик перед світлі блакитні очі професора, він запитав мене з доброзичливим усміхом: «Зо, про що ви хочете писати?». Я запропонувала 2 теми: концепт «Адамізм» і сліди дискусії між акмеїстами й символістами у віршах Гумільова. Професор сказав: «Ви не повірите, але щойно ми з Нікітою говорили про адамізм, але Нікіта пише бакалаврський диплом». Так я визначилася з темою. Професор дав мені кілька порад. Я сказала: «Але я не дуже знаю формальні вимоги…», на що професор відповів: «Нічого складного, вони такі ж, як на бакалавраті, лише магістри мають написати більш ґрунтовну роботу». Я тільки посміхнулася, зрозумівши, що професор думає, що я здобула бакалаврат у Німеччині (от вам актриса й конструкторка). А потім почалося головне.

Професор Іблер давав мені пораду, що не треба сидіти над купою книжок і перелякано писати хаусарбайт. А ще не треба читати всі букви й рядки усіх книжок, бо літературознавець «читає по діагоналі», обираючи лише те, що йому потрібно. Професор розповів, що в нього вдома бібліотека на 10 тис. томів (!!!), і коли його друзі приходять у гості, то питають, чи справді він усе це прочитав. І він відповідає, що не обов’язково читати все, часом достатньо прочитати абзац, окрему статтю, щось конкретне.

Професор Іблер порадив мені пару тижнів відпочити після закінчення семінарів, перш ніж братися до письмової роботи. І я відповіла, що саме лечу на 2 тижні до себе на Батьківщину – в Україну. А потім у нас пішла дещо «компаративна» розмова. Я здивувала професора фактом, що здобула ступінь бакалавра в Києві, й навіть встигла рік повчитися на магістратурі (в такі моменти в Німеччині я почуваю себе Дунканом МакКлаудом, бо бути на магістратурі в 23 – це рано (а мені ще й на вигляд дають 21, хе-хе)). Професор спитав: «А що ви вивчали? Російську літературу?». І я потайки посміхнулася в душі, бо це ще один мій «образ», зароблений активним інтерпретуванням на парах пана Іблера, показною обізнаністю в літературі й можливостях російської образної мови. Я сказала, що вивчала філологію – «шпрахвіссеншафт» і «літературвіссеншафт» (мовознавство й літературознавство), загальне й українське. Насправді не так уже й просто пояснити, що воно за звір, філологія в Могилянці. Професор Іблер захоплено констатував, що такий підхід він вважає правильним: вивчати літературознавство вкупі з мовознавством – комплексний підхід, академічне знання, та й таке. А потім професор поскаржився, що йому не подобається німецька модульна система, яка не дає ґрунтовних комплексних знань як за часів його навчання. А ще німці не дають гарну базу з філософії (для студентів-літературознавців). Я нарешті подумки визнала, що підхід Могилянки – це правильний підхід, і в моєму серці завжди будуть люди, які до цього причетні, хай би що вони про мене не думали. Крім того, професор Іблер поділився враженнями, що коли він запитує про щось студентів, якесь явище літератури чи культури, то на більшості облич бачить вираз легкої дезорієнтації. Тож викладач помічає, який в кого рівень знань.  Звісно, з позиції викладача можна побачити багато цікавого, можу собі уявити. Я подумки гордо зарахувала себе до людей, які щось знають, бо я таки часто щось коментую, і ці коментарі виявляються доцільними.

Потім ми говорили про суть літератури, про процес читання, про переклад. Я сказала, що добре перекладати поезію може лише поет. Професор Іблер зі мною погодився. Потім професор сказав, що об’єктивності не існує, автор завжди під впливом власної ідеології (література – це легітимна вигадка). Я погодилася. Також він сказав, що літературознавець має зберігати здатність читати текст не як фахівець, а як людина, яка просто отримує насолоду й не задумується, чи то там дієгетичний наратор (я згадала, як вперше почула слово «дієгетичний» від Ростислава Андрійовича на теорії літератури). Знайомі слова, вічні теми, роки Могилянки промайнули перед очима. І я відчула себе ніби знову на своєму місці. Ці розмови, які багато хто вважає беззмістовними, дають мені відчуття того, що я – це я, що все йде своїм ходом і все, так чи інакше, стає на свої місця. Everything’s in its right place.

   Я вкотре зрозуміла, що не можу мати успішних близьких стосунків з людиною, котра не читає художню літературу. Як не дивно, 95% моїх «женихів» під час другої або й першої зустрічі кажуть: «Книжки? Фу, я не люблю/ ненавиджу читати». Деякі мої знайомі кажуть: «Іра, це зовсім не головне». І це справді не головне – для них. Але для мене це знак, що в нас геть різні системи цінностей, погляди на життя, рівні емпатії. Та й таке.

Професор Іблер також сказав, що художня література розвиває критичне мислення. Я погодилася (взагалі, здебільшого професор говорив, а я махала головою, як та собака-статуетка в машині). На перший погляд суїцидальний вірш може опинитися програмовим жестом проти естетики символізму. Якщо подумати над тим, що зробило літературознавство з моїми мізками за 5 років Могилянки, можна злякатися. Це зробило мене гнучкою, здатною до креативного вирішення проблем і пристосування до іншого культурного середовища. Принаймні, я так вважаю.

Нарешті я хотіла розповісти професорові Іблеру про слова професора Беренсмаєра. Але в двері хтось постукав і до кімнати зайшла жіночка з новиною, що на професора хтось чекає (термін). Я подивилася на годинник – ми розмовляли годину. Жінка пішла й професор поглянув на мене з виразом «Що Ви хотіли сказати?» так, ніби в нас була ще година на розмови чи й уся вічність. Я повідомила, що почула від професора Беренсмаєра, що «література – це тренажер емпатії». Професор Іблер погодився. Я відчула, що непристойно стільки теревенити, тому по короткій паузі сказала: «Треба йти, на Вас чекають, дякую Вам». Професор сказав, що я можу прийти до нього ще, якщо будуть запитання щодо письмової роботи, або надіслати уривок роботи йому на імейл. Я сказала, що напишу йому. Тоді професор Іблер встав і потис мені руку. Щаслива, я пішла додому.

Я безмежно люблю людей літератури з їхньою дивною самотністю в бурхливому світі й безмежною щирістю в розмовах. Ці люди як океани – їх неможливо осягнути. Я можу згадати душевні розмови з викладачами Могилянки, але навряд чи згадаю точно, про що були ті розмови. Очевидно, що про щось важливе. Я хочу запам’ятати цей день хоч якось, бо він має значення, бо це день, коли я відчула, що все буде добре тут, у Гіссені. Та й у майбутньому взагалі. Хто знає, з ким, про що і якою мовою я буду говорити через кілька років.

Кіт Ромео повертається до своєї фрау після майже 4-х років розлуки

Я виросла в приватному будинку, де завжди крім мене, батьків і прабабусі жив ще мінімум один кіт. Собаки теж були, але до котів склалася особлива любов. Тож коли я випадково натиснула на хештег #Gießen у Twitter і знайшла цю історію, мені захотілося нею поділитися. Часом я бачу оголошення про розшук котів. Ця історія показує, що дива трапляються, це історія про справжню котячо-людську любов.

Кіт Ромео щодня зустрічав свою господиню на автобусній зупинці, але одного дня він зник. Минуло майже 4 роки, і нещодавно його знайшли – на іншій зупинці.

Кота Ромео завжди вважали особливою твариною: щовечора рудий чотирилапий чекав на свою господиню, яка поверталася з роботи, на одній з гіссенських автобусних зупинок «Візек». 3,5 роки назад, в жовтні 2014-го, кіт несподівано зник. Власниця розшукувала Ромео, але марно, тож вона полишила свої спроби.

Власниця поїхала з Гіссена

Кілька тижнів тому на іншій зупинці в Гіссені знайшли бездомного кота. Його відвезли в притулок для тварин, нагодували й обстежили.

За витатуйованим на вусі розпізнавальним номером стало зрозуміло: кота розшукували. Але власниця давно полишила надію на повернення Ромео, тож нікому не повідомила свої нові контактні дані після переїзду з Гіссена.

«У всіх блищали очі від сліз»

Тож гіссенський притулок для тварин розпочав пошук через Facebook – і успішно закінчив свій пошук у землі Саксонія. Спершу про цю історію повідомили гіссенські газети «Gießener Anzeiger» та «Gießener Allgemeine».  

 «Власниця кота негайно взяла відпустку й вирушила в 5-годинну подорож, щоб знову обійняти свого Ромео», – повідомив притулок для тварин на своїй сторінці. «У всіх блищали очі від сліз, адже вірний кіт весь час спостерігав за своєю господинею і нявкав, не підпускаючи до себе персонал притулку». Тепер 11-річний Ромео живе в Саксонії зі своєю фрау.

 «Це історії, які показують, що ніколи не треба полишати надію», – радіє співробітниця притулку для тварин Сара Бекер. Що довелося пережити Ромео протягом минулих 4-х років, невідомо. Фрау Бекер каже: «Скільки автобусних зупинок він проминув у пошуках своєї господині, ми вже ніколи не дізнаємося».

Момент зустрічі  Bild © Sara Becker/TSV Gießen

Джерело: http://www.hessenschau.de/panorama/kater-romeo-nach-fast-vier-jahren-zurueck-bei-frauchen,kater-romeo-giessen-100.html

P.S. для допитливих. Цікаво, що в статті пишуть про Ромео, але імені його господині ми так і не дізналися.

День 6: you are so deep

Мені знову треба було вставати рано, бо на 10-ту ми збиралися на екскурсію. Погода була мерзенна – йшов дрібний дощ, ми нарешті всілися в теплому автобусі, і я відчула себе як у дитинстві. Пам’ятаю, хоч і дуже фрагментарно, як у першому класі ми їздили кудись разом з однокласниками й нашою класною керівницею – Іриною Володимирівною. Правда, не пам’ятаю, куди. Ми сіли в «Ікарус», який пашів весняною задухою й характерним «Ікарусним» запахом, сидіння були м’які. Здається, нам показували «Тімона і Пумбу». Принаймні, ми про них говорили. Автобус стояв біля цегляної будівлі, навпроти магазина з канцтоварами, здається, «Всезнайка», праворуч від будівлі нашого першого класу (решта класів були в школі за п’ять хвилин ходьби). Хтось із моїх однокласників колись знайшов фотографію біля автобуса.

Взагалі, в дитинстві, а потім і в підлітковому віці, мені нерідко доводилося бувати на автобусних екскурсіях. Тому я відчула щось таке. На вході нас перевіряв по списку наш екскурсовод, котрий попереднього дня водив нас кампусом. Він запитав, чи я з України, і я відповіла: «Так». Дорогою до Шиффенберга ми сиділи з Діді, говорили про життя. Потім ми приїхали до нашого пункту призначення в Шиффенбергу. Це була якась дуже стара споруда, ніби шматок замку, чи то XII, чи то XIII століття. Перед нами був високий мур, а за муром – розкішний краєвид, бо з пагорба видно краще. Нам сказали, що за доброї погоди з пагорба можна побачити Франкфурт удалечині.

За муром були кам’яні будівлі, доглянуті клумби, дерева. Нам сказали, що сюди можна приходити випити пива і поїсти морозива. Також тут проходять костюмовані ярмарки під Середньовіччя. Стало навіть трохи прикро, що я не цікавлюся Середньовіччям.

Ми поблукали ще трохи на подвір’ї. Виявилося, що звідси не так далеко до наших корпусів. Женя тепер бігає до Шиффенбарга через ліс.

З Шиффенберга ми поїхали до Вецлара, я вже сиділа й говорила про життя із Сейпаті. Вецлар видався мені трохи жвавішим принаймні тому, що там є «IKEA».

Нас завезли в центр обідати. Центр був наче змальований з канонічної картинки центральноєвропейського міста: католицький собор («Дом»), навколо ринок з ятками торговців, ще далі кольорові дерев’яні будиночки, ресторани, кафе. Ми сіли в місці, де подавали італійську кухню. І це було цікаво, бо напередодні ми натрапили на місце з іспанською кухнею, але не німецькою. Ми багато говорили з Люсі з Чехії, переважно про культуру. Основний контент розмов тут складають навчання й «culture differences», речення типу: «Що ти вивчаєш?», «Звідки ти?», «А от у нас в Україні / Чехії / Литві / Іспанії…».

Після обіду в нас залишався час, тому Євген пішов до костелу, а я вирішила до нього приєднатися. Дивно було подумати, що люди тут регулярно ходять у такі високі, величезні церкви, і це для них нормально. Я думала про те, як це формує їхню свідомість, їхнє самопочуття в просторі із самого дитинства.

В костелі було високо й гарно. Я поблукала й знайшла таблички з написами. Там були імена й парні дати, тому я зрозуміла, що це про померлих. І мене неабияк вразила тривалість життя тут, адже здебільшого покійні народилися в двадцятих роках минулого століття.

Потім ми зібралися на площі, де чекав екскурсовод. Звісно, він завів нас у костел, звідки ми щойно вийшли. Екскурсовод розповів нам (ми змушували його говорити англійською), що це «подвійний» костел – одна частина католицька, а друга – протестантська. Це був несподіваний поворот, і я справді помітила другу частину. Потім екскурсовод розповів, як впізнати конфесію за органом – труби католицьких органів брудніші за труби протестантських. Або ж навпаки.

Потім ми вийшли назовні й екскурсовод розповів про символи на фасаді, зокрема й те, що чорт тримає в обіймах єврея, бо євреї відправили на смерть Христа. Так думали люди, котрі будували собор.

Потім ми ходили вуличками й спинилися біля одного будинку. Й нарешті почалася історія про Ґьоте, котрий кілька років навчався у Вецларі (і місцевий туризм тримається на цьому десятиліттями). Що за Німеччина без Ґьоте? В будинку, біля якого ми стояли, жила дівчина, зокрема й уся її родина із батьками й сестрами. Дівчина, до якої залицявся Ґьоте, але отримав відкоша, бо ця дівчина вже мала хлопця. Ґьоте трохи попереживав, а потім поїхав з Вецлара, бо це місто здавалося йому страшенно бідним. Через кілька років у Вецларі (здається, через нещасливе кохання) застрелився друг Ґьоте, який став прототипом книжки. Екскурсовод сказав назву німецькою, а наш другий екскурсовод зашпортався з перекладом. Я почула «Вертер» і сказала: «Страждання юного Вертера»? І вгадала. Женя здивувався: «Звідки ти знаєш цю книжку?». І я відповіла: «Я читала її». Навіть виникло відчуття, що я недарма вивчаю літературу.

Взагалі, Ґьоте приїхав у Вецлар, бо там жила його тітка. Ми були на площі з двома будинками: в зеленому жив Ґьоте, а через дорогу, на розі, жила його тітка, котра завжди могла спостерігати за племінником з вікна. Екскурсовод розповів лайфхак викладачів, які хочуть зацікавити своїх студентів життям Ґьоте: вони пропонують позначати на мапі всі міста, де Ґьоте мав коханку.

Після нашої чудової екскурсії ми знову сіли в автобус. Наступним пунктом призначення був «Schloss» – замок. На жаль, я не пам’ятаю, як він називався. Коли ми приїхали, до замку треба було ще трохи піднятися. Але проблема була в тому, що почався солідний дощ.

Мокрі, ми прийшли до замку, який виявився дуже красивим. Нам сказали, що в замку досі хтось живе, тому всередині не можна фотографувати. Наш екскурсовод виявився харизматичним англомовним чоловіком. Я уявляла його ведучим якої-небудь культурно-історичної програми на якому-небудь «ВВС». Він багато жартував, розповідав про середньовічний побут (особливо про антисанітарію в замках), бенкети, викрадення молодих дівчат старшими чоловіками. Екскурсовод вибрав Євгена, щоб продемонструвати нелегкі нюанси життя лицарів. Він повісив на Женю важку кольчугу, дав дерев’яну шаблю, висвятив у лицарі, але не вистачало останньої деталі. Екскурсовод запитав, чи має Женя дівчину. Той сказав, що ні. Екскурсовод сказав, що це погано. Потім Женя покликав мене. На мене вдягнули перуку й нас із Євгеном символічно одружили.

Ми швидко ходили кімнатами, де висіли різні картини. Я насолоджувалася моментами, коли мені проводять екскурсію. Цікаво було подивитися на це з точки зору людини, котра сама проводить екскурсії. Екскурсовод жартував про тещу й дозволяв нам фотографувати, поки ніхто не бачить.

До мене підійшов один молодик. Вперше він підійшов до мене ще в Шиффенбергу, коли я йшла до автобуса. Він запитав, чому я йду сама й сказав, що я ще молода й маю спілкуватися з людьми. Тепер він заговорив зі мною про літературу, бо, як виявилося, він отримує PhD з компаративістики. Я подумала, якими ж стрьомними можуть бути літературознавці. Чомусь ми заговорили про Аристотеля. І я сказала, що є теорії, які заперечують аристотелівську логіку (це все, що я можу про це сказати).

Дорогою до автобуса до мене підійшов наш університетський гід, який запитував вранці, чи я з України. Він запитав, що я вивчаю, чи я на один семестр тут. Я відповіла «так». І він сказав: «Але може залишишся й на довше?». І я відповіла: «Все може бути». Потім ми про щось говорили, про культуру, про вечори інтернаціональної кухні в «Lokal International». Потім він попросив мене дати свої контакти. Я ще не мала німецького номера, тому запропонувала фейсбук. Він дав мені свій телефон, щоб я знайшла свою сторінку, я знайшла. Він подивився на мою фотографію й сказав, що я не схожа на себе. Я сказала, що на фото мені 18. Він відповів, що зараз я виглядаю краще. Для мене це було дивним.

В автобусі я сіла ліворуч від Євгена. А ліворуч від мене опинився той компаративіст. Як виявилося, він з Персії (принц Персії). Він запитав: «Як ти думаєш, скільки мені років?». Я не люблю ці запитання, бо не вірю в лотереї й вгадування віку. Але я тикнула пальцем у небо: «Тридцять». І на 100% вгадала. Мені було дивно, що чоловік у свої 30 тусується з нами.

Ми говорили про освіту, життя, життєвий вибір, щось таке. І раптом він сказав мені: «Я не очікував, що ти стільки знаєш, що ти така зріла (mature)», «Коли я побачив тебе, я подумав, що ти…» і я розповіла йому історію про те, як у 15-16 років мене багато хто при першій зустрічі вважав тупою, може, через світле волосся. І він нарешті сказав це: «You are so deep». Я подумала про океан. Він почав розповідати, що жінки дозрівають раніше, що мені потрібен хтось старший, бо всі ці хлопці – діти (і він показав на Євгена, який говорив іспанською з двома дівчатми). Він сказав, що ззовні мені 20, а всередині – 28 (і так я визначила свій психологічний вік). Він говорив, яка я чудова, красива й розумна, а я відповіла, що для мене це чути незвично. Він заперечив, що все треба називати своїми іменами. А потім він сказав, що ми маємо обов’язково зустрітися за кавою. На щастя, в мене не було німецького номера. Він сказав, що готовий зареєструватися у фейсбуці заради мене. Я сказала, що це зайве, ми можемо ще десь перетнутися, наприклад, у корпусах, адже обоє навчаємося на англістиці. Він погодився з цією думкою й сказав, що буде дуже погано, якщо ми не зустрінемося. Він сказав: «I’ll kill you». І мені стало трохи стрьомно. На щастя, я його досі не зустрічала.

Дорогою до гуртожитка ми йшли з Євгеном і Ахмадом. Ми про щось говорили, дорога була доволі довгою. І вже ближче до гуртожитка Євген чомусь спитав мене про моє особисте життя, типу скільки в мене було хлопців. І я відповіла (звісно, не всю правду). Хоча запитання здебільшого стосувалося мого статевого життя. І я вирішила у відповідь запитати Євгена про його статеве життя. І тут Євген відповів, що він досі цнотливий, що він береже себе до весілля. Мені стало трохи ніяково. Ахмад виявився на боці Євгена, бо такі традиції в Узбекистані. Хоча, як все-таки вдалося з’ясувати під час розмови, в Узбекистані діють патріархальні закони, суворі лише до дівчат, адже хлопців ніхто перевіряти не стане.

Я сказала, що дуже важливо знати про секс, мати якусь культуру сексуальної освіти в суспільстві, адже незнання може призвести до небажаних вагітностей, венеричних захворювань і т.д. Хлопці про щось розпитували мене, я відповідала. Я повідомила, що не мала романтичних стосунків рік, тому для мене все це як з іншого життя. Потім я сказала: «Тепер ви знаєте все про моє брудне життя». І Євген обурився, що я не маю вважати себе брудною чи винною.

Ввечері ми з Ахмадом йшли на Грюнбергерштрасе пити чай з хлопцями. Ми вийшли, Ахмад запитав, чи я вмію їздити на велосипеді. Я відповіла ствердно. І тут Ахмад сказав, що має другий велосипед, і ми можемо поїхати на Грюнбергерштрасе. Я відповіла «Чому б ні», сіла й поїхала, після велосипедної перерви в кілька років. Важко не опинитися на велосипеді, коли ти в Німеччині.

На Грюнбергерштрасе був Женя й Назар, ми пили чай, обговорювали те, як вранці поїдемо в Франкфурт святити паски. Якоїсь миті Ахмад сказав, що має щось для Євгена, й витяг із сумки глиняного узбека-копілку. А нам з Назаром презентував по магніту «Самарканд». Ми були в шоці. Назар сказав, що всі узбецькі хлопці такі.

Потім Назар пішов, прийшли Петро й Роман. Ми про щось говорили. Під кінець вечора я думала, як змінюється життя: ще тиждень тому моє коло спілкування на 90% складалося з дівчат. Несподівано Женя запропонував зробити мені масаж рук. Я погодилася. Він м’яв мої пальці, тер мої долоні, і я почувалася дивно, але приємно. Коли він клав свою велику долоню на мою, в моїй пам’яті крутилися смутні спогади, а десь під сподом вигулькувала туга, стара, як світ. А потім сталося ще більш дивне – Роман сказав: «Не вмієш ти масаж робити», взяв мою другу руку й почав м’яти її. Я спробувала побачити себе збоку й просто не ставила зайвих запитань.

Назад ми йшли з Ахмадом. Я вперше йшла без Жені, тому завела Ахмада кудись трохи не туди. Ми вийшли на правильний шлях, але Ахмад, схоже, не дуже довіряв моєму внутрішньому компасу, тому звірився з картою. Дорогою він розпитував мене про різне. Я називаю його «curious», допитливим, йому справді все цікаво, як дитині. Але найцікавішою темою для Ахмада була саме та заборонена тема. Якоїсь миті він зайшов аж надто далеко. Пізніше Петро розповів, що Ахмад був дуже вражений розмовою зі мною, адже в Узбекистані про таке говорити не можна. Я пожартувала, що стала для Ахмада амбасадором сексуальної освіти.

Мені таки вдалося вирватися з допитливої бесіди й піти спати. Але часу на сон було небагато, адже попереду йшов Великдень.

          

День 5: Франкфурт-на-Майні, Україна-на-Майні, Південна Африка-на-Майні

В п’ятницю довелося вставати рано, бо автобуси ходили рідше. О 10-й я мала бути на вокзалі. Я приїхала на вокзал десь за двадцять десята, нікого ще не було. Тому я нарешті могла оцінити вокзал – він справді симпатичний.

Тиняючись і оцінюючи, я виявила, що на вокзалі є вайфай, але до нього треба отримати пароль за 5 євро/ день. Крім того, я натрапила на кольорову стіну. На стіні було написано щось типу «Долучайтеся, малюйте, не соромтеся». Будь-який шматок стіни в Німеччині одразу викликає певні асоціації. Я подумала про це.

Мої друзі не прийшли о 10-й (ще не асимілювалися з пунктуальними німцями), але все-таки прийшли. Причому прийшли майже всі одразу. Женя побіг мені на зустріч і ми обійнялися біля стіни. Дівчата вирішили повторити за Женею, тож я обійнялася ще із Симпаті, Ґабі й Луїзою. Коли всі привіталися, підійшов чоловік і попросив нас зробити це ще раз. Як виявилося, чоловік фотографує і наразі шукає ідеї для якогось конкурсу, де темою є рух. Ми із Сейпаті пробіглися й обійнялися ще кілька разів.

Потім виявилося, що в святкові дні (а це було перед Великоднем, страсна п’ятниця) не ходять автобуси з гуртожитка на Унтерхофі, де живе Лена. Крім того, потрібно було чекати ще одну дівчину, бо вона проспала. Поки ми чекали, дівчата влаштували фотосесію біля стіни. В Петра і Сейпаті виникли такі самі асоціації, як у мене. Вони запитали: «Це шматок Берлінської стіни?». І ми вирішили, що все може бути.

Симпаті сказала, що їй з дитинства багато розповідали в школі про історію Німеччини. Вона сказала, що німці взяли шматки своєї історії й помістили в музеї. Я подумала про Україну. Потім почалася розмова про Південну Африку. Петро питав дівчат, якою мовою говорять в Африці. Дівчата розповідали про історію колонізації й казали, що африкаанс – мова колонізаторів, така собі суміш кількох європейських. Насправді в Південній Африці є дуже багато мов. Дівчата жартували в стилі «у моєму племені говорять…». Ми з Петром згадали про російську в Україні. Мені здалося, що між Україною й Африкою є щось спільне.

Дівчата розповіли, що Ґабі хоче знайти перукаря. Ґабі мала африканські косички. Ми запитали, чи це якась традиційна зачіска. Виявилося, що це просто мода.

Нарешті, коли минула якась година, прийшли дівчата, до відправлення поїзда на Франкфурт було не більше десяти хвилин. Дівчина, яка прийшла останньою, одразу завела зі мною розмову. Діді сиділа навпроти мене в поїзді й розпитувала про Україну. Ми говорили про політику, права жінок, роботу, освіту. В Південній Африці високий рівень безробіття, корупція, «кумівство». Я казала, що в Україні те саме. А ще в Південній Африці чоловік може мати п’ятьох дружин, і всі вони мають служити йому.

Десь за хвилин сорок ми були у Франкфурті-на-Майні. Нарешті я мала можливість придивитися до вокзалу ближче, бо попередня наша зустріч була дуже напруженою й мимобіжною. Вокзал виявився великим.

Ми вирішили пройтися містом, дівчата шукали перукаря. В п’ятницю майже всі магазини, крім деяких точок екзотичної їжі, були зачинені. Мене здивувало те, що на вулиці перед вокзалом повно східних мотивів на вивісках і в рисах людей.

Однією з особливостей Франкфурта є поєднання «традиційних» німецьких будиночків з хмарочосами. Хмарочоси там справді високі, я ледве побачила верхівку. Женя захотів видертися на якийсь хмарочос. Ми погодилися. Женя нагодував дівчат бананами, й ми пішли.

В перший ліпший хмарочос нас не пустили, але підказали, куди йти. Ми прийшли на «Main Tower» – точку, популярну серед туристів. Я побачила вітрину із сувенірами з написами «Main Tower»: значки, ведмедики, кружки, футболки… Ми купили квитки по 7 євро за пільговою ціною для студентів і пішли до рамки. Я відчула себе ніби знову в аеропорті. Я зняла куртку, шарф, виклала телефон, поклала рюкзак, пройшла через рамку, вдягнула все назад. Ми зайшли в ліфт з іншими людьми. Коли ліфт поїхав вгору, в усіх позакладало вуха. Я відчула себе ніби знову в літаку.

Ми вийшли на п’ятдесят якомусь поверсі. Потім ще трохи піднялися пішки й опинилися на оглядовому майданчику. Мені завжди страшно підходити до краю, хай навіть все супербезпечно. Нагорі справді гарно й видно. Ми фотографувалися, потім дивилися, що є у Франкфурті. По той бік Майну Петро помітив будинки, схожі на хрущовки. Можливо, це була оптична ілюзія. Можливо, ні.

Поблукавши на п’ятдесят якомусь поверсі, ми зголодніли й вирішили пошукати якийсь стріт фуд. Женя, як економіст, проаналізував, що ми заплатили по 7 євро, щоб піднятися на п’ятдесят якийсь поверх.

Ми блукали вуличками Франкфурта й натрапили на турецьку кухню. Власники погано говорили англійською, але були дуже люб’язними. Я змогла замовити якийсь суп. Діді запитала мене, що таке «shawarma». Я спробувала пояснити. Дівчата взяли шаурму й фалафелі. Всі, крім Жені, поїли й були задоволені. Женя по п’ятницях постить. Як виявилося наступного дня, Женя почав постити, щоб його дід став менше пити. І це подіяло з першого разу.

Поївши, ми вирішили піти до собору, який бачили з вежі. Собор тут називається «Dom». Перед собором була вузька вуличка з мистецькою галерею, перед якою тинялося кілька жебраків і хтось грав на акордеоні.

Католицькі собори дуже високі й вражаючі. Ми обійшли довкола, повернулися, знайшли вхід. В цьому соборі, як і в багатьох інших, можна за гроші піднятися на оглядову вежу. Ми вже побували на вежі, тому лише зайшли всередину. Всередині молилися люди й блукали туристи. Мене привабили свічки, тому я поклала в скарбничку 50 центів, взяла свічку й поставила біля Марії, яка тримала на руках розіп’ятого Христа.

Ми вирішили піти далі до Майну. Женя й Луїза залишилися в соборі на службу. Ми дійшли до мосту, де було багато людей і багато замочків з іменами. На другому боці Майну Лена й Петро показали мені лайфхак – безкоштовний туалет у пивниці на пароплаві.

Ми сіли на березі Майну. Трава не була дуже чистою, але менше з тим. Звідусіль було чути церковний дзвін. Ми говорили про щось, Ґабі розпитувала Петра, як він опинився на економіці, й розповідала про соціальні науки в Південній Африці. Ми сиділи на траві, поруч пропливали качечки й пароплави, люди збиралися сім’ями на траві, діти каталися на роликах.

Ми заговорили про алкоголь і вирішили кудись зайти. Лена й Петро повели нас між вулицями. Ми опинилися в кварталі, де багато пивниць. Ми зайшли до першої-ліпшої пивниці. Там була бармен..ка(?), схожа на чоловіка й компанія людей напідпитку. Один чоловік почав запрошувати нас випити пива й питав дівчат, звідки вони. Бармен…ка(?) хвацько заспокоїла чоловіка. Сейпаті хотіла кави, якої в цьому барі не було, тому бармен…ка(?) підказала нам кафе «Принц-жаба». Ми знайшли кафе, яке всередині виявилося чомусь іспанським. Ми замовили по склянці яблучного вина, Сейпаті замовила кави з віскі. Сейпаті обирала між «Джеком Деніелзом» і, здається, «Джонні Вокером». Їй вирішив допомогти англомовний чоловік, який сидів біля барної стійки. Нам принесли напої. Ми про щось говорили. Потім до нас підійшов англомовний чоловік. Він сказав: «Я заплатив за ваші напої. Але є єдина умова – ви повинні відкласти свої телефони й спілкуватися. Ви належите до різних культур, вам є про що поговорити». Ми відклали телефони. Єдине, потрібно було відповісти на дзвінок Жені й Луїзи, які нас шукали.

Ми багато про що говорили. Ґабі запитала, як зрозуміти, що ти подобаєшся хлопцеві. Я зробила припущення, що ніколи неможливо зрозуміти, що в тих хлопців в голові. Дівчата розповіли, що африканські хлопці можуть чіплятися на вулиці, свистіти, казати «кс-кс», робити компліменти, а якщо дівчина не відповість, вони почнуть казати «Не така вже ти й красива», «Кому ти взагалі потрібна» і т.д. Ми з Леною вирішили, що в Україні є щось схоже, зокрема з «кс-кс». Дівчата розповіли, що в Південній Африці найбільш привабливою частиною жіночого тіла є попа.

Ми допили своє яблучне вино, яке виявилося трохи кислим, дівчата пропустили пару філіжанок кави з віскі й «Секс на пляжі» (це я вперше сьорбнула «Секс на пляжі»). Ми вирішили йти в бік вокзалу. Дорогою все було гарним і квітучим. В «Принці-жабі» дівчата просили навчити їх якогось поганого слова, як це трапляється під час «міжкультурного обміну». Хлопці навчили їх казати «сука». Ми йшли вулицею, Луїза з Женею відстали, Ґабі обернулася й крикнула: «Сука!». Якийсь хлопець між Ґабі й Луїзою озирнувся й подарував Ґабі неоднозначний погляд. Ми вже думали, що він піде в атаку. Петро попередив Ґабі, що в Німеччині багато російськомовних людей, тому слід бути обережними.

Дорогою з Франкфурта до Гіссена ми обговорювали питання сім’ї й свободи. Сейпаті сказала, що не хоче виходити за когось заміж, варити їсти, прибирати й сидіти тихо, поки чоловік приходить зі слідами чужої помади на комірі. Вона сказала: «I want to fuck other people too». Наші з Євгеном погляди здалися Сейпаті консервативними, бо ми спрямовані на створення сімей. Петро й Лена сміялися з нашої розмови.

Вечір я не дуже пам’ятаю. Здається, ми ще пили чай на Грюнбергерштрассе. А потім треба було лягти спати якось так, щоб знову встати рано й поїхати на екскурсію до Шиффенберга й Вецлара.