День 1: Ankunft

Я заснула з увімкненим світлом, мабуть, тому, що глибоко вдихала і видихала. Речі були зібрані, книжки й одяг розкладені по пакетах, полиця перемотана харчовою плівкою, як порадила Оля. Десь посеред ночі я стала прокидатися. У вікно світив повний Місяць, він часто вночі змушує почуватися трохи божевільною. Я прокидалася і засинала, прокидалася і засинала, мене мучили думки про те, як я дотягну всі речі, як мені їх стане на чотири місяці, я уявляла, як треба буде щось спитати в людей, якою мовою їх питати?

Якоїсь миті я знову прокинулася і зрозуміла, що час настав. Була четверта година, я зібралася в темряві і подумала про те, що найближчі чотири місяці не доведеться збиратися в темряві. Постукала в двері до вахтерші, та вийшла, спустилася зі мною, відчинила двері й сказала без якогось тепла в голосі: «До побачення». Я була вдячна, що ніхто не питає мене, куди й навіщо я йду, що нікому немає діла. Під’їхав тролейбус, тролейбус довіз мене й різних літніх жінок та чоловіків до метро. Коли я підійшла до метро, щось спрацювало не так. Всі стояли під дверима. Я подивилася на час початку роботи: 5:30. Я подивилася на годинник: 5:29. Жінки й чоловіки купчилися під дверима, в повітрі зависло очікування. «Клац!» – потік линув усередину.

На залізничному вокзалі я зустрілася з мамою, ми пішли на південну сторону й сіли в автобус до аеропорту, Скайбас. Я розповідала якісь байки, мама запропонувала мені шоколаду. Я погодилася, але їсти було важко. Автобус хвилин 10-15 стояв на Харківській. Нас довезли до терміналу Д. Коли ми вставали, я взяла свій рюкзак за ручку згори, і ручка порвалася.

На вході до аеропорту ми пройшли через рамку і сіли чекати. Чекати треба було години три. Ми випили кави з автомату, я відчувала, що дико нервую. Здавалося, що я ніколи ще так не нервувала, хоча в житті було всяке. Я ніколи до цього не була за кордоном, я ніколи не літала літаком. Я знала, що тут усе продумано й рутинно, а там – невідомо.

Ми чекали на мого друга дитинства Сергія, який їхав з Дніпра в Суми на олімпіаду з медицини через Київ. Я нагуглила йому дешевий спосіб доїхати з пересадкою на Харківській на автобус до міста Борисполя й звідти до аеропорту. Сергій пропустив свою зупинку, але таки доїхав, правда лише до терміналу Б. Мама погодувала нас відбивними зі словами: «Їж, бо невідомо, коли ти ще так наїсися». В мами й Сергія зав’язалася розмова про медицину, я гуглила кількість зупинок S-Bahn’у до залізничного вокзалу Haupbahnhof. Час спливав, я нервувала ще більше. Коли час настав, мене мало не вивертало назовні. Ми попрощалися перед рамкою, мама сказала: «Тобі там ще так сподобається, що не захочеш звідти повертатися. Не хвилюйся, все буде добре. Ти смисл мого життя».

Я зняла куртку, годинник, витягла з рюкзака ноут, показала взуття, вдягла куртку, годинник, засунула ноут, показала паспорт, йшла, йшла, йшла, вихід D16 виявився останнім. Показала паспорт, мене попросили зачекати. Було ще двоє людей, нас довезли до літака автобусом кольору хакі, ми зайшли в літак – там уже було повно людей. Я сіла на своє місце біля вікна й біля двох німок. Коли літак почав підніматися, позакладало вуха. Літак піднімався, гудів, внизу все ставало маленьким, і раптом мене почало відпускати. Ми летіли десь 2,5 години, я перевела свій годинник на годину назад і спостерігала за краєвидами, намагаючись визначити, в якій ми країні. Польща згори схожа на ламінат. Коли ми сідали й шасі торкнулися землі, пасажири зааплодували. Я зрозуміла, чому, тому теж поляскала руками. Жінки поруч зі мною були дуже люб’язними. Ми довго їхали смугою в аеропорту й нарешті спинилися. Але вийшли не одразу, бо на вихід підійшов поліцай, котрий перевіряв паспорти. Коли я нарешті вийшла, поліцай подивився мій паспорт, дружньо спитав, куди я збираюся їхати, що я збираюся робити, я відповіла тремтливим голосом: «Ту Гіссен. Стаді» і ми попрощалися.

Я йшла за стрілочками, які вказували на місце видачі багажу. Місце було неблизько: треба було то звернути праворуч, то ліворуч, то спуститися, то піднятися. Я побачила симпатичного чоловіка, який виглядав як справжня рок-зірка: його одяг, волосся, тату. Нарешті я дійшла до пункту призначення. Спершу треба було показати паспорт і отримати штамп. Звільнився один хлопець, він ніби закликав мене до себе. Я підійшла, привіталася й ніяково запитала: «Where can I get my baggage?», і він відповів: «Your luggage... is behind me». Він був дуже милим, помітив, що це моя перша подорож за кордон, а потім виявилося, що він сам з Гіссена. Я вирішила, що це добре. Він запитав, як я буду діставатися до Гіссена, я розказала про S-Bahn і поїзд, він усе підтвердив, потім я запитала, як дістатися від терміналу 2 до терміналу 1, він запитав, чи великий у мене багаж, і порадив безкоштовний жовтий автобус від терміналу 2 до терміналу 1. Я подякувала й пройшла далі. Я очікувала одразу побачити багаж, але його не було. Я застигла. До мене підійшов чоловік і запитав, чи в мене великий багаж. Я подумала і вирішила, що відносно великий. Чоловік запустив стрічку, з якої виїхала чиясь величезна сумка. Я зрозуміла, що щось не так. Чоловік також. І тоді він вказав на стрічки, на яких по колу каталися валізи. Я побігла до стрічки, але своєї валізи не бачила. Чоловік підійшов до мене знову й спитав англійською: «Ви ж з Києва?». Я відповіла: «Так». А він: «Це речі з Рейк’явіка» й вказав на табло «Рейк’явік». Я зрозуміла, що сталося, спитала, де речі з Києва й подякувала. Нарешті пішла й виловила свою валізу, знайшла вихід і опинилася на зупинці жовтого автобуса. Люди довкола здебільшого говорили німецькою, дехто російською. Поки нас везли від літака до виходу,ми проїжджали повз літаки «Vietnam Airlines» і «Lufthansa»,  якийсь мужчина не-німецької зовнішності сказав другому мужчині російською: «Смотри, какая птичка. Я б на такой полетал».

Я доїхала від терміналу 2 до терміналу 1, одразу знайшла вихід до Regionalbahnhof. Я намагалася робити все якомога швидше, бо на гіссенському вокзалі мене мав чекати Женя. Настав час першої зустрічі з Fahrkartenautomat. Це такий автомат, який працює замість каси. Я потикала кнопки, обрала одну поїздку Франкфуртом, виходило майже 5 євро. Я засунула десятку. Автомат не взяв. Я спробувала інший, автомат не взяв. Я підійшла до чоловіка з великими вухами й спитала, що робити, якщо автомат не бере купюру. Він порадив спробувати інший автомат. Я спробувала, й десь на четвертий чи п’ятий раз квиток випав. Я зраділа, спустилася до поїзда, пересвідчилася в поліцая, що доїду до вокзалу, через кілька хвилин приїхав поїзд. Я зайшла. Поїзд їхав легко й швидко, на вокзалі я була через хвилин 10. На платформі мене покликали якісь люди, я озирнулася й помітила свій шарф на підлозі.

Десь на стіні був знак «Поїзди дальнього спрямування», за яким я пішла, там стояв ще один автомат. Із цим пішло краще, я ввела «Гіссен», автомат попросив 15 євро, отримав і видав квиток. Я вийшла до колій. І зрозуміла, що на квитку не пишуть номер колії. Неподалік стояла співробітниця залізниці, яка побачила мій погляд і запитала німецькою: «Чого ви хочете?». Я запитала англійською, де поїзд до Гіссена, жінка люб’язно мені вказала на колії 14-16. Нарешті я зайшла в поїзд на Гіссен. Було десь 14:30. Женя мав би чекати мене до 15-ї. Ми їхали, оголошували зупинки: «Нехсте хальте», «Нехсте хальте», але Гіссена все не було. Я подумала, що взагалі дивовижно, як це я сама дістануся до Гіссена. Ми їхали півгодини, 40 хвилин, але Гіссена не було. Я нервувала. Нарешті, коли вже майже минула година, оголосили Гіссен. І мені стало неймовірно радісно, коли майже біля виходу я побачила Женю.

Женя виявив, що мені треба забрати ключ у «key-box» у гуртожитку на Leihgesterner Weg. На щастя, він мав велосипед, запитав дорогу й поїхав. Я чекала на автобусній зупинці. Я спостерігала за людьми. Одразу стало зрозуміло, що тут люди з різних культур, багато мусульман. А ще тут можна палити на зупинках. Я чекала, через хвилин 40 Женя повернувся з ключем і сказав сідати в другий автобус. Ми рушили. Я підійшла до водія, яким виявилася жінка, й спитала, чи можу я заплатити й скільки. Жінка була не в настрої. Вона сказала «цвай унд фюнфцен євро», я переплутала «фюнфцен» і «фюнфціг», дала їй 60 центів, вона не дуже радісно сказала, що це «цу філь» віддала решту й квиток. На якійсь зупинці велосипед Жені впав. Автобус зупинився, шефиня підійшла до нас і сказала Жені, що велосипед можна везти лише на спеціальному майданчику попереду, але наразі там була дитяча коляска. Женя сказав мені не хвилюватися, виходити на кінцевій зупинці, він мене там зустріне, і вийшов з автобуса. Я намагалася зрозуміти, що відбулося. Я дивилася в вікно, читала вивіски німецькою, назви вулиць. Настрій у мене був приблизно: «Що я тут роблю?».

Ми зупинилися на світлофорі, якийсь чоловік покликав мене, я озирнулася й побачила, як за вікном Женя махає мені рукою. Я усміхнулася. Потім він пару разів проїжджав і махав мені. Мені здавалося, що такого для мене вже давно ніхто не робив. Ми зустрілися на Айхендорффрінгу, дійшли до гуртожитку, відчинили двері й опинилися в кімнаті. Кімната виявилася хорошою, але не настільки, як я очікувала. Потім виявилося, що в кімнаті кабельний Інтернет, і кабель треба купувати самому. Ми домовилися, що Женя проведе мене до супермаркету й поїде за кабелем. Ми зайшли на кухню, де зустріли турка Мікаеля, він головний на поверсі. Мікаель був дуже дружнім, курив кальян і погодився позичити мені свій посуд на день, тільки за умови, що я не готуватиму в цьому посуді свинину. В мене були лише привезені чашка, виделка, ложка й чайна ложка. Женя пообіцяв принести мені посуд з їхньої кухні на Грюнбергер штрасе.

Женя показав мені шлях і залишив у супермаркеті «Пенні». Я купила вівсянку, рис, хліб, масло, каву, чай, сосиски і тарілку у відділі «все по 1 євро». Коли я прийшла в гуртожиток, Женя вже повернувся й розмовляв у коридорі з Евою з Вісконсена (“I am John Johnson, I come from Wisconsin”), вони познайомилися на весняних курсах, які я пропустила через навчання.

Ми підключили кабель, але Інтернет не працював. Женя поніс кабель у кімнату Еви, потім поніс ноутбук, потім приніс все назад, покликав Еву з її «Маком». Ми пробували різні варіанти, нічого не виходило. Ми витратили багато часу. Інтернет тут працює лише за спеціальним паролем, який мені поки не видали, тому Женя дав мені свій. Але Інтернет не запрацював. Ева сказала, що мені взагалі дуже пощастило, що за мене все роблять, бо їй ніхто не допомагав, і вона 3 дні сиділа без Інтернету. Я погодилася, що мені пощастило.

Нарешті стало пізно й Женя сказав, що мені час спати. Коли він ішов, я подякувала йому за все. А він відповів: «Ми, українці, маємо триматися разом». І ми домовилися зустрітися зранку.

Я лягла спати з думкою про те, що пізно ввімкнула телефон і не змогла сказати мамі, що доїхала жива. Заснула я швидко, ще не було 12-ї.