День 6: you are so deep

Мені знову треба було вставати рано, бо на 10-ту ми збиралися на екскурсію. Погода була мерзенна – йшов дрібний дощ, ми нарешті всілися в теплому автобусі, і я відчула себе як у дитинстві. Пам’ятаю, хоч і дуже фрагментарно, як у першому класі ми їздили кудись разом з однокласниками й нашою класною керівницею – Іриною Володимирівною. Правда, не пам’ятаю, куди. Ми сіли в «Ікарус», який пашів весняною задухою й характерним «Ікарусним» запахом, сидіння були м’які. Здається, нам показували «Тімона і Пумбу». Принаймні, ми про них говорили. Автобус стояв біля цегляної будівлі, навпроти магазина з канцтоварами, здається, «Всезнайка», праворуч від будівлі нашого першого класу (решта класів були в школі за п’ять хвилин ходьби). Хтось із моїх однокласників колись знайшов фотографію біля автобуса.

Взагалі, в дитинстві, а потім і в підлітковому віці, мені нерідко доводилося бувати на автобусних екскурсіях. Тому я відчула щось таке. На вході нас перевіряв по списку наш екскурсовод, котрий попереднього дня водив нас кампусом. Він запитав, чи я з України, і я відповіла: «Так». Дорогою до Шиффенберга ми сиділи з Діді, говорили про життя. Потім ми приїхали до нашого пункту призначення в Шиффенбергу. Це була якась дуже стара споруда, ніби шматок замку, чи то XII, чи то XIII століття. Перед нами був високий мур, а за муром – розкішний краєвид, бо з пагорба видно краще. Нам сказали, що за доброї погоди з пагорба можна побачити Франкфурт удалечині.

За муром були кам’яні будівлі, доглянуті клумби, дерева. Нам сказали, що сюди можна приходити випити пива і поїсти морозива. Також тут проходять костюмовані ярмарки під Середньовіччя. Стало навіть трохи прикро, що я не цікавлюся Середньовіччям.

Ми поблукали ще трохи на подвір’ї. Виявилося, що звідси не так далеко до наших корпусів. Женя тепер бігає до Шиффенбарга через ліс.

З Шиффенберга ми поїхали до Вецлара, я вже сиділа й говорила про життя із Сейпаті. Вецлар видався мені трохи жвавішим принаймні тому, що там є «IKEA».

Нас завезли в центр обідати. Центр був наче змальований з канонічної картинки центральноєвропейського міста: католицький собор («Дом»), навколо ринок з ятками торговців, ще далі кольорові дерев’яні будиночки, ресторани, кафе. Ми сіли в місці, де подавали італійську кухню. І це було цікаво, бо напередодні ми натрапили на місце з іспанською кухнею, але не німецькою. Ми багато говорили з Люсі з Чехії, переважно про культуру. Основний контент розмов тут складають навчання й «culture differences», речення типу: «Що ти вивчаєш?», «Звідки ти?», «А от у нас в Україні / Чехії / Литві / Іспанії…».

Після обіду в нас залишався час, тому Євген пішов до костелу, а я вирішила до нього приєднатися. Дивно було подумати, що люди тут регулярно ходять у такі високі, величезні церкви, і це для них нормально. Я думала про те, як це формує їхню свідомість, їхнє самопочуття в просторі із самого дитинства.

В костелі було високо й гарно. Я поблукала й знайшла таблички з написами. Там були імена й парні дати, тому я зрозуміла, що це про померлих. І мене неабияк вразила тривалість життя тут, адже здебільшого покійні народилися в двадцятих роках минулого століття.

Потім ми зібралися на площі, де чекав екскурсовод. Звісно, він завів нас у костел, звідки ми щойно вийшли. Екскурсовод розповів нам (ми змушували його говорити англійською), що це «подвійний» костел – одна частина католицька, а друга – протестантська. Це був несподіваний поворот, і я справді помітила другу частину. Потім екскурсовод розповів, як впізнати конфесію за органом – труби католицьких органів брудніші за труби протестантських. Або ж навпаки.

Потім ми вийшли назовні й екскурсовод розповів про символи на фасаді, зокрема й те, що чорт тримає в обіймах єврея, бо євреї відправили на смерть Христа. Так думали люди, котрі будували собор.

Потім ми ходили вуличками й спинилися біля одного будинку. Й нарешті почалася історія про Ґьоте, котрий кілька років навчався у Вецларі (і місцевий туризм тримається на цьому десятиліттями). Що за Німеччина без Ґьоте? В будинку, біля якого ми стояли, жила дівчина, зокрема й уся її родина із батьками й сестрами. Дівчина, до якої залицявся Ґьоте, але отримав відкоша, бо ця дівчина вже мала хлопця. Ґьоте трохи попереживав, а потім поїхав з Вецлара, бо це місто здавалося йому страшенно бідним. Через кілька років у Вецларі (здається, через нещасливе кохання) застрелився друг Ґьоте, який став прототипом книжки. Екскурсовод сказав назву німецькою, а наш другий екскурсовод зашпортався з перекладом. Я почула «Вертер» і сказала: «Страждання юного Вертера»? І вгадала. Женя здивувався: «Звідки ти знаєш цю книжку?». І я відповіла: «Я читала її». Навіть виникло відчуття, що я недарма вивчаю літературу.

Взагалі, Ґьоте приїхав у Вецлар, бо там жила його тітка. Ми були на площі з двома будинками: в зеленому жив Ґьоте, а через дорогу, на розі, жила його тітка, котра завжди могла спостерігати за племінником з вікна. Екскурсовод розповів лайфхак викладачів, які хочуть зацікавити своїх студентів життям Ґьоте: вони пропонують позначати на мапі всі міста, де Ґьоте мав коханку.

Після нашої чудової екскурсії ми знову сіли в автобус. Наступним пунктом призначення був «Schloss» – замок. На жаль, я не пам’ятаю, як він називався. Коли ми приїхали, до замку треба було ще трохи піднятися. Але проблема була в тому, що почався солідний дощ.

Мокрі, ми прийшли до замку, який виявився дуже красивим. Нам сказали, що в замку досі хтось живе, тому всередині не можна фотографувати. Наш екскурсовод виявився харизматичним англомовним чоловіком. Я уявляла його ведучим якої-небудь культурно-історичної програми на якому-небудь «ВВС». Він багато жартував, розповідав про середньовічний побут (особливо про антисанітарію в замках), бенкети, викрадення молодих дівчат старшими чоловіками. Екскурсовод вибрав Євгена, щоб продемонструвати нелегкі нюанси життя лицарів. Він повісив на Женю важку кольчугу, дав дерев’яну шаблю, висвятив у лицарі, але не вистачало останньої деталі. Екскурсовод запитав, чи має Женя дівчину. Той сказав, що ні. Екскурсовод сказав, що це погано. Потім Женя покликав мене. На мене вдягнули перуку й нас із Євгеном символічно одружили.

Ми швидко ходили кімнатами, де висіли різні картини. Я насолоджувалася моментами, коли мені проводять екскурсію. Цікаво було подивитися на це з точки зору людини, котра сама проводить екскурсії. Екскурсовод жартував про тещу й дозволяв нам фотографувати, поки ніхто не бачить.

До мене підійшов один молодик. Вперше він підійшов до мене ще в Шиффенбергу, коли я йшла до автобуса. Він запитав, чому я йду сама й сказав, що я ще молода й маю спілкуватися з людьми. Тепер він заговорив зі мною про літературу, бо, як виявилося, він отримує PhD з компаративістики. Я подумала, якими ж стрьомними можуть бути літературознавці. Чомусь ми заговорили про Аристотеля. І я сказала, що є теорії, які заперечують аристотелівську логіку (це все, що я можу про це сказати).

Дорогою до автобуса до мене підійшов наш університетський гід, який запитував вранці, чи я з України. Він запитав, що я вивчаю, чи я на один семестр тут. Я відповіла «так». І він сказав: «Але може залишишся й на довше?». І я відповіла: «Все може бути». Потім ми про щось говорили, про культуру, про вечори інтернаціональної кухні в «Lokal International». Потім він попросив мене дати свої контакти. Я ще не мала німецького номера, тому запропонувала фейсбук. Він дав мені свій телефон, щоб я знайшла свою сторінку, я знайшла. Він подивився на мою фотографію й сказав, що я не схожа на себе. Я сказала, що на фото мені 18. Він відповів, що зараз я виглядаю краще. Для мене це було дивним.

В автобусі я сіла ліворуч від Євгена. А ліворуч від мене опинився той компаративіст. Як виявилося, він з Персії (принц Персії). Він запитав: «Як ти думаєш, скільки мені років?». Я не люблю ці запитання, бо не вірю в лотереї й вгадування віку. Але я тикнула пальцем у небо: «Тридцять». І на 100% вгадала. Мені було дивно, що чоловік у свої 30 тусується з нами.

Ми говорили про освіту, життя, життєвий вибір, щось таке. І раптом він сказав мені: «Я не очікував, що ти стільки знаєш, що ти така зріла (mature)», «Коли я побачив тебе, я подумав, що ти…» і я розповіла йому історію про те, як у 15-16 років мене багато хто при першій зустрічі вважав тупою, може, через світле волосся. І він нарешті сказав це: «You are so deep». Я подумала про океан. Він почав розповідати, що жінки дозрівають раніше, що мені потрібен хтось старший, бо всі ці хлопці – діти (і він показав на Євгена, який говорив іспанською з двома дівчатми). Він сказав, що ззовні мені 20, а всередині – 28 (і так я визначила свій психологічний вік). Він говорив, яка я чудова, красива й розумна, а я відповіла, що для мене це чути незвично. Він заперечив, що все треба називати своїми іменами. А потім він сказав, що ми маємо обов’язково зустрітися за кавою. На щастя, в мене не було німецького номера. Він сказав, що готовий зареєструватися у фейсбуці заради мене. Я сказала, що це зайве, ми можемо ще десь перетнутися, наприклад, у корпусах, адже обоє навчаємося на англістиці. Він погодився з цією думкою й сказав, що буде дуже погано, якщо ми не зустрінемося. Він сказав: «I’ll kill you». І мені стало трохи стрьомно. На щастя, я його досі не зустрічала.

Дорогою до гуртожитка ми йшли з Євгеном і Ахмадом. Ми про щось говорили, дорога була доволі довгою. І вже ближче до гуртожитка Євген чомусь спитав мене про моє особисте життя, типу скільки в мене було хлопців. І я відповіла (звісно, не всю правду). Хоча запитання здебільшого стосувалося мого статевого життя. І я вирішила у відповідь запитати Євгена про його статеве життя. І тут Євген відповів, що він досі цнотливий, що він береже себе до весілля. Мені стало трохи ніяково. Ахмад виявився на боці Євгена, бо такі традиції в Узбекистані. Хоча, як все-таки вдалося з’ясувати під час розмови, в Узбекистані діють патріархальні закони, суворі лише до дівчат, адже хлопців ніхто перевіряти не стане.

Я сказала, що дуже важливо знати про секс, мати якусь культуру сексуальної освіти в суспільстві, адже незнання може призвести до небажаних вагітностей, венеричних захворювань і т.д. Хлопці про щось розпитували мене, я відповідала. Я повідомила, що не мала романтичних стосунків рік, тому для мене все це як з іншого життя. Потім я сказала: «Тепер ви знаєте все про моє брудне життя». І Євген обурився, що я не маю вважати себе брудною чи винною.

Ввечері ми з Ахмадом йшли на Грюнбергерштрасе пити чай з хлопцями. Ми вийшли, Ахмад запитав, чи я вмію їздити на велосипеді. Я відповіла ствердно. І тут Ахмад сказав, що має другий велосипед, і ми можемо поїхати на Грюнбергерштрасе. Я відповіла «Чому б ні», сіла й поїхала, після велосипедної перерви в кілька років. Важко не опинитися на велосипеді, коли ти в Німеччині.

На Грюнбергерштрасе був Женя й Назар, ми пили чай, обговорювали те, як вранці поїдемо в Франкфурт святити паски. Якоїсь миті Ахмад сказав, що має щось для Євгена, й витяг із сумки глиняного узбека-копілку. А нам з Назаром презентував по магніту «Самарканд». Ми були в шоці. Назар сказав, що всі узбецькі хлопці такі.

Потім Назар пішов, прийшли Петро й Роман. Ми про щось говорили. Під кінець вечора я думала, як змінюється життя: ще тиждень тому моє коло спілкування на 90% складалося з дівчат. Несподівано Женя запропонував зробити мені масаж рук. Я погодилася. Він м’яв мої пальці, тер мої долоні, і я почувалася дивно, але приємно. Коли він клав свою велику долоню на мою, в моїй пам’яті крутилися смутні спогади, а десь під сподом вигулькувала туга, стара, як світ. А потім сталося ще більш дивне – Роман сказав: «Не вмієш ти масаж робити», взяв мою другу руку й почав м’яти її. Я спробувала побачити себе збоку й просто не ставила зайвих запитань.

Назад ми йшли з Ахмадом. Я вперше йшла без Жені, тому завела Ахмада кудись трохи не туди. Ми вийшли на правильний шлях, але Ахмад, схоже, не дуже довіряв моєму внутрішньому компасу, тому звірився з картою. Дорогою він розпитував мене про різне. Я називаю його «curious», допитливим, йому справді все цікаво, як дитині. Але найцікавішою темою для Ахмада була саме та заборонена тема. Якоїсь миті він зайшов аж надто далеко. Пізніше Петро розповів, що Ахмад був дуже вражений розмовою зі мною, адже в Узбекистані про таке говорити не можна. Я пожартувала, що стала для Ахмада амбасадором сексуальної освіти.

Мені таки вдалося вирватися з допитливої бесіди й піти спати. Але часу на сон було небагато, адже попереду йшов Великдень.

          

День 5: Франкфурт-на-Майні, Україна-на-Майні, Південна Африка-на-Майні

В п’ятницю довелося вставати рано, бо автобуси ходили рідше. О 10-й я мала бути на вокзалі. Я приїхала на вокзал десь за двадцять десята, нікого ще не було. Тому я нарешті могла оцінити вокзал – він справді симпатичний.

Тиняючись і оцінюючи, я виявила, що на вокзалі є вайфай, але до нього треба отримати пароль за 5 євро/ день. Крім того, я натрапила на кольорову стіну. На стіні було написано щось типу «Долучайтеся, малюйте, не соромтеся». Будь-який шматок стіни в Німеччині одразу викликає певні асоціації. Я подумала про це.

Мої друзі не прийшли о 10-й (ще не асимілювалися з пунктуальними німцями), але все-таки прийшли. Причому прийшли майже всі одразу. Женя побіг мені на зустріч і ми обійнялися біля стіни. Дівчата вирішили повторити за Женею, тож я обійнялася ще із Симпаті, Ґабі й Луїзою. Коли всі привіталися, підійшов чоловік і попросив нас зробити це ще раз. Як виявилося, чоловік фотографує і наразі шукає ідеї для якогось конкурсу, де темою є рух. Ми із Сейпаті пробіглися й обійнялися ще кілька разів.

Потім виявилося, що в святкові дні (а це було перед Великоднем, страсна п’ятниця) не ходять автобуси з гуртожитка на Унтерхофі, де живе Лена. Крім того, потрібно було чекати ще одну дівчину, бо вона проспала. Поки ми чекали, дівчата влаштували фотосесію біля стіни. В Петра і Сейпаті виникли такі самі асоціації, як у мене. Вони запитали: «Це шматок Берлінської стіни?». І ми вирішили, що все може бути.

Симпаті сказала, що їй з дитинства багато розповідали в школі про історію Німеччини. Вона сказала, що німці взяли шматки своєї історії й помістили в музеї. Я подумала про Україну. Потім почалася розмова про Південну Африку. Петро питав дівчат, якою мовою говорять в Африці. Дівчата розповідали про історію колонізації й казали, що африкаанс – мова колонізаторів, така собі суміш кількох європейських. Насправді в Південній Африці є дуже багато мов. Дівчата жартували в стилі «у моєму племені говорять…». Ми з Петром згадали про російську в Україні. Мені здалося, що між Україною й Африкою є щось спільне.

Дівчата розповіли, що Ґабі хоче знайти перукаря. Ґабі мала африканські косички. Ми запитали, чи це якась традиційна зачіска. Виявилося, що це просто мода.

Нарешті, коли минула якась година, прийшли дівчата, до відправлення поїзда на Франкфурт було не більше десяти хвилин. Дівчина, яка прийшла останньою, одразу завела зі мною розмову. Діді сиділа навпроти мене в поїзді й розпитувала про Україну. Ми говорили про політику, права жінок, роботу, освіту. В Південній Африці високий рівень безробіття, корупція, «кумівство». Я казала, що в Україні те саме. А ще в Південній Африці чоловік може мати п’ятьох дружин, і всі вони мають служити йому.

Десь за хвилин сорок ми були у Франкфурті-на-Майні. Нарешті я мала можливість придивитися до вокзалу ближче, бо попередня наша зустріч була дуже напруженою й мимобіжною. Вокзал виявився великим.

Ми вирішили пройтися містом, дівчата шукали перукаря. В п’ятницю майже всі магазини, крім деяких точок екзотичної їжі, були зачинені. Мене здивувало те, що на вулиці перед вокзалом повно східних мотивів на вивісках і в рисах людей.

Однією з особливостей Франкфурта є поєднання «традиційних» німецьких будиночків з хмарочосами. Хмарочоси там справді високі, я ледве побачила верхівку. Женя захотів видертися на якийсь хмарочос. Ми погодилися. Женя нагодував дівчат бананами, й ми пішли.

В перший ліпший хмарочос нас не пустили, але підказали, куди йти. Ми прийшли на «Main Tower» – точку, популярну серед туристів. Я побачила вітрину із сувенірами з написами «Main Tower»: значки, ведмедики, кружки, футболки… Ми купили квитки по 7 євро за пільговою ціною для студентів і пішли до рамки. Я відчула себе ніби знову в аеропорті. Я зняла куртку, шарф, виклала телефон, поклала рюкзак, пройшла через рамку, вдягнула все назад. Ми зайшли в ліфт з іншими людьми. Коли ліфт поїхав вгору, в усіх позакладало вуха. Я відчула себе ніби знову в літаку.

Ми вийшли на п’ятдесят якомусь поверсі. Потім ще трохи піднялися пішки й опинилися на оглядовому майданчику. Мені завжди страшно підходити до краю, хай навіть все супербезпечно. Нагорі справді гарно й видно. Ми фотографувалися, потім дивилися, що є у Франкфурті. По той бік Майну Петро помітив будинки, схожі на хрущовки. Можливо, це була оптична ілюзія. Можливо, ні.

Поблукавши на п’ятдесят якомусь поверсі, ми зголодніли й вирішили пошукати якийсь стріт фуд. Женя, як економіст, проаналізував, що ми заплатили по 7 євро, щоб піднятися на п’ятдесят якийсь поверх.

Ми блукали вуличками Франкфурта й натрапили на турецьку кухню. Власники погано говорили англійською, але були дуже люб’язними. Я змогла замовити якийсь суп. Діді запитала мене, що таке «shawarma». Я спробувала пояснити. Дівчата взяли шаурму й фалафелі. Всі, крім Жені, поїли й були задоволені. Женя по п’ятницях постить. Як виявилося наступного дня, Женя почав постити, щоб його дід став менше пити. І це подіяло з першого разу.

Поївши, ми вирішили піти до собору, який бачили з вежі. Собор тут називається «Dom». Перед собором була вузька вуличка з мистецькою галерею, перед якою тинялося кілька жебраків і хтось грав на акордеоні.

Католицькі собори дуже високі й вражаючі. Ми обійшли довкола, повернулися, знайшли вхід. В цьому соборі, як і в багатьох інших, можна за гроші піднятися на оглядову вежу. Ми вже побували на вежі, тому лише зайшли всередину. Всередині молилися люди й блукали туристи. Мене привабили свічки, тому я поклала в скарбничку 50 центів, взяла свічку й поставила біля Марії, яка тримала на руках розіп’ятого Христа.

Ми вирішили піти далі до Майну. Женя й Луїза залишилися в соборі на службу. Ми дійшли до мосту, де було багато людей і багато замочків з іменами. На другому боці Майну Лена й Петро показали мені лайфхак – безкоштовний туалет у пивниці на пароплаві.

Ми сіли на березі Майну. Трава не була дуже чистою, але менше з тим. Звідусіль було чути церковний дзвін. Ми говорили про щось, Ґабі розпитувала Петра, як він опинився на економіці, й розповідала про соціальні науки в Південній Африці. Ми сиділи на траві, поруч пропливали качечки й пароплави, люди збиралися сім’ями на траві, діти каталися на роликах.

Ми заговорили про алкоголь і вирішили кудись зайти. Лена й Петро повели нас між вулицями. Ми опинилися в кварталі, де багато пивниць. Ми зайшли до першої-ліпшої пивниці. Там була бармен..ка(?), схожа на чоловіка й компанія людей напідпитку. Один чоловік почав запрошувати нас випити пива й питав дівчат, звідки вони. Бармен…ка(?) хвацько заспокоїла чоловіка. Сейпаті хотіла кави, якої в цьому барі не було, тому бармен…ка(?) підказала нам кафе «Принц-жаба». Ми знайшли кафе, яке всередині виявилося чомусь іспанським. Ми замовили по склянці яблучного вина, Сейпаті замовила кави з віскі. Сейпаті обирала між «Джеком Деніелзом» і, здається, «Джонні Вокером». Їй вирішив допомогти англомовний чоловік, який сидів біля барної стійки. Нам принесли напої. Ми про щось говорили. Потім до нас підійшов англомовний чоловік. Він сказав: «Я заплатив за ваші напої. Але є єдина умова – ви повинні відкласти свої телефони й спілкуватися. Ви належите до різних культур, вам є про що поговорити». Ми відклали телефони. Єдине, потрібно було відповісти на дзвінок Жені й Луїзи, які нас шукали.

Ми багато про що говорили. Ґабі запитала, як зрозуміти, що ти подобаєшся хлопцеві. Я зробила припущення, що ніколи неможливо зрозуміти, що в тих хлопців в голові. Дівчата розповіли, що африканські хлопці можуть чіплятися на вулиці, свистіти, казати «кс-кс», робити компліменти, а якщо дівчина не відповість, вони почнуть казати «Не така вже ти й красива», «Кому ти взагалі потрібна» і т.д. Ми з Леною вирішили, що в Україні є щось схоже, зокрема з «кс-кс». Дівчата розповіли, що в Південній Африці найбільш привабливою частиною жіночого тіла є попа.

Ми допили своє яблучне вино, яке виявилося трохи кислим, дівчата пропустили пару філіжанок кави з віскі й «Секс на пляжі» (це я вперше сьорбнула «Секс на пляжі»). Ми вирішили йти в бік вокзалу. Дорогою все було гарним і квітучим. В «Принці-жабі» дівчата просили навчити їх якогось поганого слова, як це трапляється під час «міжкультурного обміну». Хлопці навчили їх казати «сука». Ми йшли вулицею, Луїза з Женею відстали, Ґабі обернулася й крикнула: «Сука!». Якийсь хлопець між Ґабі й Луїзою озирнувся й подарував Ґабі неоднозначний погляд. Ми вже думали, що він піде в атаку. Петро попередив Ґабі, що в Німеччині багато російськомовних людей, тому слід бути обережними.

Дорогою з Франкфурта до Гіссена ми обговорювали питання сім’ї й свободи. Сейпаті сказала, що не хоче виходити за когось заміж, варити їсти, прибирати й сидіти тихо, поки чоловік приходить зі слідами чужої помади на комірі. Вона сказала: «I want to fuck other people too». Наші з Євгеном погляди здалися Сейпаті консервативними, бо ми спрямовані на створення сімей. Петро й Лена сміялися з нашої розмови.

Вечір я не дуже пам’ятаю. Здається, ми ще пили чай на Грюнбергерштрассе. А потім треба було лягти спати якось так, щоб знову встати рано й поїхати на екскурсію до Шиффенберга й Вецлара.     

День 3: локально-інтернаціональний

Я знову прокинулася рано, після 7-ї. Тепер у мене були каструля, дощечка і навіть ніж, який я забрала з кухні на Грюнбергерштрасе під час приготування дерунів. Зранку ми зустрілися з Женею і знову пішли на Гьотештрасе. Жені потрібно було ще кудись іти, тому він залишив мене біля «Філоософікуму». Вперше я йшла Гіссеном сама на більш-менш вагому відстань. Крім того, попереднього дня на «InfoTisch» мені видали карту. З картою почуваєшся впевнено.

На «InfoTisch» не було черги (мабуть, вже всі встигли, крім мене). Мене приймав студент, котрий час від часу плутався в документах і перепрошував. Я не обурювалася. Цей хлопець був дуже «френдлі», розповів про «Lokal International» («Локаль Інтернаціональ»), де збираються іноземні й місцеві студенти на всякі вечірки й презентації, зокрема того ж дня мав бути виступ президента університету, а потім фуршет з шампанським. В ході моєї реєстрації виявилося, що я пропустила дві зустрічі з моїми менторами з кафедр англістики й славістики, бо зустріч було призначено днем раніше. Я отримала завдання написати менторам. Потім мені надавали цілий пакет папірчиків із інформацією й послали в кабінет навпроти. В кабінеті навпроти мені видали зелений папірець – тимчасовий студентський, сказали приходити за справжнім студентським у середу й повідомили, що я можу залишитися в Гіссені на ще один семестр, як учасниця програми «Еразмус +», лише якщо мій український університет дасть згоду.

Я завважила цю інформацію. Тимчасовий студентський дав право на безкоштовний проїзд по майже всій землі Гессен, тому я могла безтурботно кататися автобусом. Правда, за день до того Женя приніс мені свій проїзний, який він отримав на весняних курсах. Ми зустрілися з Женею біля «Кубару» о першій і пішли в гості до пані Надії. Надія Степанівна викладала в мене українську мову, тепер вона працює над дослідженням у Гіссені. Пані Надія тепло нас прийняла, ми випили чаю. Тут все відчувається більш камерним і домашнім, а люди, особливо з України, стають ближчими. Пані Надія розповіла, що скоро приїде Орися Мар’янівна Демська. Я познайомилася з Назаром, який отримав ступінь PhD у гіссенському Центрі досліджень східної Європи. Але за півгодини треба було бігти далі, бо мені призначили зустріч з координаторкою програми «Еразмус +» на Гьотештрасе.

Я добігла, знайшла кабінет, дочекалася другої години, прочинила двері, побачила біляву жінку, котра попросила мене німецькою зачекати за дверима. Я зачекала. Тим часом з інших дверей вийшла жінка, яку я одразу впізнала, – місіс Зігрід, котра займалася нашими документами, посилала нам листи про зарахування й заспокоювала мою паніку, коли щось пішло не так з платежем за кімнату. Нарешті ми зустрілися. Місіс Зігрід провела мене в кабінет, розпитала про дорогу, а потім нас прийняла місіс Юлія-Софі, координаторка. Ці дві жінки надзвичайно милі. Я підписала папірці, отримала чек на стипендію за два місяці, потім розповіла, що маю «термін» у банку. Місіс Зігрід дала мені велику кольорову карту Гіссена, щоб я не загубилася, показала, де я можу отримати стипендію за чеком. Наприкінці я поділилася нашими планами святкування Великодня. Місіс Юлія-Софі й місіс Зігрід запитали, яка в нас, українських студентів, релігія. Я забула, як буде «православ’я». Місіс Юлія-Софі запитала: «Orthodox?». Я засумнівалася. Тоді вона запитала, чи є в нас у церкві лави. Я сказала, що немає. Тоді це «orthodox». Але в Гіссені самі католики й протестанти, тому православних можна знайти хіба у Франкфурті.

Після нашої приємної розмови я пішла на заплановану зустріч у «Шпаркасе». В банку мене просили німецькою зачекати, тому я не дуже зрозуміла, куди мені йти. Таке трапляється зі мною, коли люди щось кажуть німецькою, а я не розумію й почуваюся дурною. Я дочекалася фрау Юнг. Фрау Юнг люб’язно назвала мене «фрау Бойко», потисла руку, запросила до себе в кабінет і запропонувала водички. Спершу я відмовилася, а потім взяла пляшку. Я спитала фрау Юнг, чи можемо ми говорити англійською (бо напередодні в мене ще запитували, якою мовою краще). Фрау Юнг трохи зашарілася, сказала, що погано володіє англійською, але старанно намагалася піти мені на зустріч. Так, з поганою англійською й поганою німецькою, ми знайшли спільну мову. Правда, там треба було більше чекати, поки фрау Юнг щось понатискає в комп’ютері, пити водичку й ставити дуже багато підписів на спеціальному електронному пристрої. Нарешті ми закінчили, фрау Юнг підкреслила маркером мої номери банківського рахунку, видала стос паперу й відпустила з миром.

Від «Шпаркассе» я зайшла в ще один банк, якось пояснила, що хочу отримати гроші за чеком, в мене запитали, якими купюрами краще, дали спеціальну картку, я вставила її в автомат, і автомат дав гроші.

На п’яту годину треба було йти «Локаль Інтернаціональ» слухати президента. «Локаль Інтернаціональ» розташований під вікнами мого гуртожитку, тому йти було недалеко. Там ми зустрілися з Женею, а потім і з багатьма іншими людьми. Були там і місіс Зігрід з місіс Юлією-Софі. Женя з ними про щось поговорив. Зокрема, він отримав відповідь з Могилянки, що нам не дозволять залишитися на ще один семестр, бо інші також хочуть поїхати.

В «Локаль Інтернаціональ» зібралося багато іноземних студентів, треба було знайомитися з людьми. Але імена входили в мою голову й одразу виходили. Коли ми з Женею всілися й почали про щось говорити, ззаду почувся голос: «Вы русские?!», і Женя відповів: «Ні». Так ми познайомилися з дівчиною із Самари, і я знову забула її ім’я.   

Виступ президента був дуже «інспайрінг». Президент, вочевидь, чоловік з індійським корінням, вітав нас і говорив, що кожен, хто повчиться у Гіссені хоча б семестр, може вважатися випускником, може вважати університет Юстуса Лібіха своїм майже домом. Потім виступали представники різних відділів по роботі з іноземними студентами, зокрема й наша місіс Юлія-Софі. Ведуча казала: «Не хвилюйтеся, шампанське буде вже скоро».

І коли всі договорили, люди встали й вишикувалися в чергу за: шампанським, шампанським із соком, соком, снеками. Я вирішила ризикнути й узяти шампанське із соком. Женя познайомився з африканцем Фабіаном, котрий керує хором «Голоси Африки». Женя пообіцяв прийти до нього на репетицію.

До нас підійшла дівчина із Самари, вона щось дуже активно розповідала. Потім ми познайомилися з дівчатами з Чехії. Дівчина із Самари склала про них таке резюме: «А*уенные тёлки». Женя попросив її висловлюватися м’якше. Дівчина із Самари відповіла, що не помічає за собою вживання грубих слів, у Росії це звично. Я повірила. Женя непомітно злиняв.

Ми з дівчиною із Самари довго про щось говорили, точніше вона більше говорила. І раптом вона запитала, що я думаю про «весь цей» конфлікт на сході України. Не пам’ятаю, чи я щось відповіла, але дівчина із Самари сказала, що це не потрібно таким росіянам, як вона, що це все входить до інтересів влади, що людей зомбує телебачення. Я частково погодилася.

Перед тим, як піти, дівчина із Самари попросила мене порадити якісь книжки. Я відчула, що недарма навчаюся на літературознавстві, але згадати змогла небагатьох, зокрема Воннеґута, Жадана й Андруховича. Потім дівчина із Самари пішла, а я знайшла Женю. Євген познайомив мене з Ахмадом з Убекистану, повне ім’я – Ахмаджон. Женя пожартував про те, що є чай із такою назвою. Пізніше ми заснували рубрику «Пласкі жарти від Євгена». Ми добре говорили втрьох. Виявилося, Ахмад також не вживає алкоголь, як і Женя. В них утворилася коаліція.

Люди потроху розходилися, грали екзотичну музику, дівчата з Південної Африки танцювали й бісилися. Женя пішов танцювати до них. Я дивилася, як танцюють африканські дівчата, й раптово в мене виникло відчуття того, що життя прекрасне. А потім ми з Ахмадом побачили китайця, котрий танцював як робот. Ахмад запитав, чи люблю я танцювати. Я відповіла, що лише з друзями за компанію. Він розповів, що в Узбекистані прийнято запрошувати до танцю своїх родичів і друзів. Я сказала, що це нагадує весілля. Ахмад відповів, що в Узбекистані здебільшого танцюють на весіллях. Я пригадала незабутній досвід святкування весілля моєї подруги Олі. Тоді Ахмад запитав: «То ти незаміжня?». І я відповіла: «Так».

Поки ми говорили, Женя дотанцював, а «Локаль Інтернаціональ» мав зачинятися. Вдень Женя звозив мій ноутбук у спеціальний сервіс «HRZ», там мені за 15 хвилин встановили драйвер, тож я мала доступ до Інтернету (за паролем Євгена). Тому заснула я не так рано, але сон мій був цілком здоровий. 

День 1: Ankunft

Я заснула з увімкненим світлом, мабуть, тому, що глибоко вдихала і видихала. Речі були зібрані, книжки й одяг розкладені по пакетах, полиця перемотана харчовою плівкою, як порадила Оля. Десь посеред ночі я стала прокидатися. У вікно світив повний Місяць, він часто вночі змушує почуватися трохи божевільною. Я прокидалася і засинала, прокидалася і засинала, мене мучили думки про те, як я дотягну всі речі, як мені їх стане на чотири місяці, я уявляла, як треба буде щось спитати в людей, якою мовою їх питати?

Якоїсь миті я знову прокинулася і зрозуміла, що час настав. Була четверта година, я зібралася в темряві і подумала про те, що найближчі чотири місяці не доведеться збиратися в темряві. Постукала в двері до вахтерші, та вийшла, спустилася зі мною, відчинила двері й сказала без якогось тепла в голосі: «До побачення». Я була вдячна, що ніхто не питає мене, куди й навіщо я йду, що нікому немає діла. Під’їхав тролейбус, тролейбус довіз мене й різних літніх жінок та чоловіків до метро. Коли я підійшла до метро, щось спрацювало не так. Всі стояли під дверима. Я подивилася на час початку роботи: 5:30. Я подивилася на годинник: 5:29. Жінки й чоловіки купчилися під дверима, в повітрі зависло очікування. «Клац!» – потік линув усередину.

На залізничному вокзалі я зустрілася з мамою, ми пішли на південну сторону й сіли в автобус до аеропорту, Скайбас. Я розповідала якісь байки, мама запропонувала мені шоколаду. Я погодилася, але їсти було важко. Автобус хвилин 10-15 стояв на Харківській. Нас довезли до терміналу Д. Коли ми вставали, я взяла свій рюкзак за ручку згори, і ручка порвалася.

На вході до аеропорту ми пройшли через рамку і сіли чекати. Чекати треба було години три. Ми випили кави з автомату, я відчувала, що дико нервую. Здавалося, що я ніколи ще так не нервувала, хоча в житті було всяке. Я ніколи до цього не була за кордоном, я ніколи не літала літаком. Я знала, що тут усе продумано й рутинно, а там – невідомо.

Ми чекали на мого друга дитинства Сергія, який їхав з Дніпра в Суми на олімпіаду з медицини через Київ. Я нагуглила йому дешевий спосіб доїхати з пересадкою на Харківській на автобус до міста Борисполя й звідти до аеропорту. Сергій пропустив свою зупинку, але таки доїхав, правда лише до терміналу Б. Мама погодувала нас відбивними зі словами: «Їж, бо невідомо, коли ти ще так наїсися». В мами й Сергія зав’язалася розмова про медицину, я гуглила кількість зупинок S-Bahn’у до залізничного вокзалу Haupbahnhof. Час спливав, я нервувала ще більше. Коли час настав, мене мало не вивертало назовні. Ми попрощалися перед рамкою, мама сказала: «Тобі там ще так сподобається, що не захочеш звідти повертатися. Не хвилюйся, все буде добре. Ти смисл мого життя».

Я зняла куртку, годинник, витягла з рюкзака ноут, показала взуття, вдягла куртку, годинник, засунула ноут, показала паспорт, йшла, йшла, йшла, вихід D16 виявився останнім. Показала паспорт, мене попросили зачекати. Було ще двоє людей, нас довезли до літака автобусом кольору хакі, ми зайшли в літак – там уже було повно людей. Я сіла на своє місце біля вікна й біля двох німок. Коли літак почав підніматися, позакладало вуха. Літак піднімався, гудів, внизу все ставало маленьким, і раптом мене почало відпускати. Ми летіли десь 2,5 години, я перевела свій годинник на годину назад і спостерігала за краєвидами, намагаючись визначити, в якій ми країні. Польща згори схожа на ламінат. Коли ми сідали й шасі торкнулися землі, пасажири зааплодували. Я зрозуміла, чому, тому теж поляскала руками. Жінки поруч зі мною були дуже люб’язними. Ми довго їхали смугою в аеропорту й нарешті спинилися. Але вийшли не одразу, бо на вихід підійшов поліцай, котрий перевіряв паспорти. Коли я нарешті вийшла, поліцай подивився мій паспорт, дружньо спитав, куди я збираюся їхати, що я збираюся робити, я відповіла тремтливим голосом: «Ту Гіссен. Стаді» і ми попрощалися.

Я йшла за стрілочками, які вказували на місце видачі багажу. Місце було неблизько: треба було то звернути праворуч, то ліворуч, то спуститися, то піднятися. Я побачила симпатичного чоловіка, який виглядав як справжня рок-зірка: його одяг, волосся, тату. Нарешті я дійшла до пункту призначення. Спершу треба було показати паспорт і отримати штамп. Звільнився один хлопець, він ніби закликав мене до себе. Я підійшла, привіталася й ніяково запитала: «Where can I get my baggage?», і він відповів: «Your luggage... is behind me». Він був дуже милим, помітив, що це моя перша подорож за кордон, а потім виявилося, що він сам з Гіссена. Я вирішила, що це добре. Він запитав, як я буду діставатися до Гіссена, я розказала про S-Bahn і поїзд, він усе підтвердив, потім я запитала, як дістатися від терміналу 2 до терміналу 1, він запитав, чи великий у мене багаж, і порадив безкоштовний жовтий автобус від терміналу 2 до терміналу 1. Я подякувала й пройшла далі. Я очікувала одразу побачити багаж, але його не було. Я застигла. До мене підійшов чоловік і запитав, чи в мене великий багаж. Я подумала і вирішила, що відносно великий. Чоловік запустив стрічку, з якої виїхала чиясь величезна сумка. Я зрозуміла, що щось не так. Чоловік також. І тоді він вказав на стрічки, на яких по колу каталися валізи. Я побігла до стрічки, але своєї валізи не бачила. Чоловік підійшов до мене знову й спитав англійською: «Ви ж з Києва?». Я відповіла: «Так». А він: «Це речі з Рейк’явіка» й вказав на табло «Рейк’явік». Я зрозуміла, що сталося, спитала, де речі з Києва й подякувала. Нарешті пішла й виловила свою валізу, знайшла вихід і опинилася на зупинці жовтого автобуса. Люди довкола здебільшого говорили німецькою, дехто російською. Поки нас везли від літака до виходу,ми проїжджали повз літаки «Vietnam Airlines» і «Lufthansa»,  якийсь мужчина не-німецької зовнішності сказав другому мужчині російською: «Смотри, какая птичка. Я б на такой полетал».

Я доїхала від терміналу 2 до терміналу 1, одразу знайшла вихід до Regionalbahnhof. Я намагалася робити все якомога швидше, бо на гіссенському вокзалі мене мав чекати Женя. Настав час першої зустрічі з Fahrkartenautomat. Це такий автомат, який працює замість каси. Я потикала кнопки, обрала одну поїздку Франкфуртом, виходило майже 5 євро. Я засунула десятку. Автомат не взяв. Я спробувала інший, автомат не взяв. Я підійшла до чоловіка з великими вухами й спитала, що робити, якщо автомат не бере купюру. Він порадив спробувати інший автомат. Я спробувала, й десь на четвертий чи п’ятий раз квиток випав. Я зраділа, спустилася до поїзда, пересвідчилася в поліцая, що доїду до вокзалу, через кілька хвилин приїхав поїзд. Я зайшла. Поїзд їхав легко й швидко, на вокзалі я була через хвилин 10. На платформі мене покликали якісь люди, я озирнулася й помітила свій шарф на підлозі.

Десь на стіні був знак «Поїзди дальнього спрямування», за яким я пішла, там стояв ще один автомат. Із цим пішло краще, я ввела «Гіссен», автомат попросив 15 євро, отримав і видав квиток. Я вийшла до колій. І зрозуміла, що на квитку не пишуть номер колії. Неподалік стояла співробітниця залізниці, яка побачила мій погляд і запитала німецькою: «Чого ви хочете?». Я запитала англійською, де поїзд до Гіссена, жінка люб’язно мені вказала на колії 14-16. Нарешті я зайшла в поїзд на Гіссен. Було десь 14:30. Женя мав би чекати мене до 15-ї. Ми їхали, оголошували зупинки: «Нехсте хальте», «Нехсте хальте», але Гіссена все не було. Я подумала, що взагалі дивовижно, як це я сама дістануся до Гіссена. Ми їхали півгодини, 40 хвилин, але Гіссена не було. Я нервувала. Нарешті, коли вже майже минула година, оголосили Гіссен. І мені стало неймовірно радісно, коли майже біля виходу я побачила Женю.

Женя виявив, що мені треба забрати ключ у «key-box» у гуртожитку на Leihgesterner Weg. На щастя, він мав велосипед, запитав дорогу й поїхав. Я чекала на автобусній зупинці. Я спостерігала за людьми. Одразу стало зрозуміло, що тут люди з різних культур, багато мусульман. А ще тут можна палити на зупинках. Я чекала, через хвилин 40 Женя повернувся з ключем і сказав сідати в другий автобус. Ми рушили. Я підійшла до водія, яким виявилася жінка, й спитала, чи можу я заплатити й скільки. Жінка була не в настрої. Вона сказала «цвай унд фюнфцен євро», я переплутала «фюнфцен» і «фюнфціг», дала їй 60 центів, вона не дуже радісно сказала, що це «цу філь» віддала решту й квиток. На якійсь зупинці велосипед Жені впав. Автобус зупинився, шефиня підійшла до нас і сказала Жені, що велосипед можна везти лише на спеціальному майданчику попереду, але наразі там була дитяча коляска. Женя сказав мені не хвилюватися, виходити на кінцевій зупинці, він мене там зустріне, і вийшов з автобуса. Я намагалася зрозуміти, що відбулося. Я дивилася в вікно, читала вивіски німецькою, назви вулиць. Настрій у мене був приблизно: «Що я тут роблю?».

Ми зупинилися на світлофорі, якийсь чоловік покликав мене, я озирнулася й побачила, як за вікном Женя махає мені рукою. Я усміхнулася. Потім він пару разів проїжджав і махав мені. Мені здавалося, що такого для мене вже давно ніхто не робив. Ми зустрілися на Айхендорффрінгу, дійшли до гуртожитку, відчинили двері й опинилися в кімнаті. Кімната виявилася хорошою, але не настільки, як я очікувала. Потім виявилося, що в кімнаті кабельний Інтернет, і кабель треба купувати самому. Ми домовилися, що Женя проведе мене до супермаркету й поїде за кабелем. Ми зайшли на кухню, де зустріли турка Мікаеля, він головний на поверсі. Мікаель був дуже дружнім, курив кальян і погодився позичити мені свій посуд на день, тільки за умови, що я не готуватиму в цьому посуді свинину. В мене були лише привезені чашка, виделка, ложка й чайна ложка. Женя пообіцяв принести мені посуд з їхньої кухні на Грюнбергер штрасе.

Женя показав мені шлях і залишив у супермаркеті «Пенні». Я купила вівсянку, рис, хліб, масло, каву, чай, сосиски і тарілку у відділі «все по 1 євро». Коли я прийшла в гуртожиток, Женя вже повернувся й розмовляв у коридорі з Евою з Вісконсена (“I am John Johnson, I come from Wisconsin”), вони познайомилися на весняних курсах, які я пропустила через навчання.

Ми підключили кабель, але Інтернет не працював. Женя поніс кабель у кімнату Еви, потім поніс ноутбук, потім приніс все назад, покликав Еву з її «Маком». Ми пробували різні варіанти, нічого не виходило. Ми витратили багато часу. Інтернет тут працює лише за спеціальним паролем, який мені поки не видали, тому Женя дав мені свій. Але Інтернет не запрацював. Ева сказала, що мені взагалі дуже пощастило, що за мене все роблять, бо їй ніхто не допомагав, і вона 3 дні сиділа без Інтернету. Я погодилася, що мені пощастило.

Нарешті стало пізно й Женя сказав, що мені час спати. Коли він ішов, я подякувала йому за все. А він відповів: «Ми, українці, маємо триматися разом». І ми домовилися зустрітися зранку.

Я лягла спати з думкою про те, що пізно ввімкнула телефон і не змогла сказати мамі, що доїхала жива. Заснула я швидко, ще не було 12-ї.