День 3: локально-інтернаціональний

Я знову прокинулася рано, після 7-ї. Тепер у мене були каструля, дощечка і навіть ніж, який я забрала з кухні на Грюнбергерштрасе під час приготування дерунів. Зранку ми зустрілися з Женею і знову пішли на Гьотештрасе. Жені потрібно було ще кудись іти, тому він залишив мене біля «Філоософікуму». Вперше я йшла Гіссеном сама на більш-менш вагому відстань. Крім того, попереднього дня на «InfoTisch» мені видали карту. З картою почуваєшся впевнено.

На «InfoTisch» не було черги (мабуть, вже всі встигли, крім мене). Мене приймав студент, котрий час від часу плутався в документах і перепрошував. Я не обурювалася. Цей хлопець був дуже «френдлі», розповів про «Lokal International» («Локаль Інтернаціональ»), де збираються іноземні й місцеві студенти на всякі вечірки й презентації, зокрема того ж дня мав бути виступ президента університету, а потім фуршет з шампанським. В ході моєї реєстрації виявилося, що я пропустила дві зустрічі з моїми менторами з кафедр англістики й славістики, бо зустріч було призначено днем раніше. Я отримала завдання написати менторам. Потім мені надавали цілий пакет папірчиків із інформацією й послали в кабінет навпроти. В кабінеті навпроти мені видали зелений папірець – тимчасовий студентський, сказали приходити за справжнім студентським у середу й повідомили, що я можу залишитися в Гіссені на ще один семестр, як учасниця програми «Еразмус +», лише якщо мій український університет дасть згоду.

Я завважила цю інформацію. Тимчасовий студентський дав право на безкоштовний проїзд по майже всій землі Гессен, тому я могла безтурботно кататися автобусом. Правда, за день до того Женя приніс мені свій проїзний, який він отримав на весняних курсах. Ми зустрілися з Женею біля «Кубару» о першій і пішли в гості до пані Надії. Надія Степанівна викладала в мене українську мову, тепер вона працює над дослідженням у Гіссені. Пані Надія тепло нас прийняла, ми випили чаю. Тут все відчувається більш камерним і домашнім, а люди, особливо з України, стають ближчими. Пані Надія розповіла, що скоро приїде Орися Мар’янівна Демська. Я познайомилася з Назаром, який отримав ступінь PhD у гіссенському Центрі досліджень східної Європи. Але за півгодини треба було бігти далі, бо мені призначили зустріч з координаторкою програми «Еразмус +» на Гьотештрасе.

Я добігла, знайшла кабінет, дочекалася другої години, прочинила двері, побачила біляву жінку, котра попросила мене німецькою зачекати за дверима. Я зачекала. Тим часом з інших дверей вийшла жінка, яку я одразу впізнала, – місіс Зігрід, котра займалася нашими документами, посилала нам листи про зарахування й заспокоювала мою паніку, коли щось пішло не так з платежем за кімнату. Нарешті ми зустрілися. Місіс Зігрід провела мене в кабінет, розпитала про дорогу, а потім нас прийняла місіс Юлія-Софі, координаторка. Ці дві жінки надзвичайно милі. Я підписала папірці, отримала чек на стипендію за два місяці, потім розповіла, що маю «термін» у банку. Місіс Зігрід дала мені велику кольорову карту Гіссена, щоб я не загубилася, показала, де я можу отримати стипендію за чеком. Наприкінці я поділилася нашими планами святкування Великодня. Місіс Юлія-Софі й місіс Зігрід запитали, яка в нас, українських студентів, релігія. Я забула, як буде «православ’я». Місіс Юлія-Софі запитала: «Orthodox?». Я засумнівалася. Тоді вона запитала, чи є в нас у церкві лави. Я сказала, що немає. Тоді це «orthodox». Але в Гіссені самі католики й протестанти, тому православних можна знайти хіба у Франкфурті.

Після нашої приємної розмови я пішла на заплановану зустріч у «Шпаркасе». В банку мене просили німецькою зачекати, тому я не дуже зрозуміла, куди мені йти. Таке трапляється зі мною, коли люди щось кажуть німецькою, а я не розумію й почуваюся дурною. Я дочекалася фрау Юнг. Фрау Юнг люб’язно назвала мене «фрау Бойко», потисла руку, запросила до себе в кабінет і запропонувала водички. Спершу я відмовилася, а потім взяла пляшку. Я спитала фрау Юнг, чи можемо ми говорити англійською (бо напередодні в мене ще запитували, якою мовою краще). Фрау Юнг трохи зашарілася, сказала, що погано володіє англійською, але старанно намагалася піти мені на зустріч. Так, з поганою англійською й поганою німецькою, ми знайшли спільну мову. Правда, там треба було більше чекати, поки фрау Юнг щось понатискає в комп’ютері, пити водичку й ставити дуже багато підписів на спеціальному електронному пристрої. Нарешті ми закінчили, фрау Юнг підкреслила маркером мої номери банківського рахунку, видала стос паперу й відпустила з миром.

Від «Шпаркассе» я зайшла в ще один банк, якось пояснила, що хочу отримати гроші за чеком, в мене запитали, якими купюрами краще, дали спеціальну картку, я вставила її в автомат, і автомат дав гроші.

На п’яту годину треба було йти «Локаль Інтернаціональ» слухати президента. «Локаль Інтернаціональ» розташований під вікнами мого гуртожитку, тому йти було недалеко. Там ми зустрілися з Женею, а потім і з багатьма іншими людьми. Були там і місіс Зігрід з місіс Юлією-Софі. Женя з ними про щось поговорив. Зокрема, він отримав відповідь з Могилянки, що нам не дозволять залишитися на ще один семестр, бо інші також хочуть поїхати.

В «Локаль Інтернаціональ» зібралося багато іноземних студентів, треба було знайомитися з людьми. Але імена входили в мою голову й одразу виходили. Коли ми з Женею всілися й почали про щось говорити, ззаду почувся голос: «Вы русские?!», і Женя відповів: «Ні». Так ми познайомилися з дівчиною із Самари, і я знову забула її ім’я.   

Виступ президента був дуже «інспайрінг». Президент, вочевидь, чоловік з індійським корінням, вітав нас і говорив, що кожен, хто повчиться у Гіссені хоча б семестр, може вважатися випускником, може вважати університет Юстуса Лібіха своїм майже домом. Потім виступали представники різних відділів по роботі з іноземними студентами, зокрема й наша місіс Юлія-Софі. Ведуча казала: «Не хвилюйтеся, шампанське буде вже скоро».

І коли всі договорили, люди встали й вишикувалися в чергу за: шампанським, шампанським із соком, соком, снеками. Я вирішила ризикнути й узяти шампанське із соком. Женя познайомився з африканцем Фабіаном, котрий керує хором «Голоси Африки». Женя пообіцяв прийти до нього на репетицію.

До нас підійшла дівчина із Самари, вона щось дуже активно розповідала. Потім ми познайомилися з дівчатами з Чехії. Дівчина із Самари склала про них таке резюме: «А*уенные тёлки». Женя попросив її висловлюватися м’якше. Дівчина із Самари відповіла, що не помічає за собою вживання грубих слів, у Росії це звично. Я повірила. Женя непомітно злиняв.

Ми з дівчиною із Самари довго про щось говорили, точніше вона більше говорила. І раптом вона запитала, що я думаю про «весь цей» конфлікт на сході України. Не пам’ятаю, чи я щось відповіла, але дівчина із Самари сказала, що це не потрібно таким росіянам, як вона, що це все входить до інтересів влади, що людей зомбує телебачення. Я частково погодилася.

Перед тим, як піти, дівчина із Самари попросила мене порадити якісь книжки. Я відчула, що недарма навчаюся на літературознавстві, але згадати змогла небагатьох, зокрема Воннеґута, Жадана й Андруховича. Потім дівчина із Самари пішла, а я знайшла Женю. Євген познайомив мене з Ахмадом з Убекистану, повне ім’я – Ахмаджон. Женя пожартував про те, що є чай із такою назвою. Пізніше ми заснували рубрику «Пласкі жарти від Євгена». Ми добре говорили втрьох. Виявилося, Ахмад також не вживає алкоголь, як і Женя. В них утворилася коаліція.

Люди потроху розходилися, грали екзотичну музику, дівчата з Південної Африки танцювали й бісилися. Женя пішов танцювати до них. Я дивилася, як танцюють африканські дівчата, й раптово в мене виникло відчуття того, що життя прекрасне. А потім ми з Ахмадом побачили китайця, котрий танцював як робот. Ахмад запитав, чи люблю я танцювати. Я відповіла, що лише з друзями за компанію. Він розповів, що в Узбекистані прийнято запрошувати до танцю своїх родичів і друзів. Я сказала, що це нагадує весілля. Ахмад відповів, що в Узбекистані здебільшого танцюють на весіллях. Я пригадала незабутній досвід святкування весілля моєї подруги Олі. Тоді Ахмад запитав: «То ти незаміжня?». І я відповіла: «Так».

Поки ми говорили, Женя дотанцював, а «Локаль Інтернаціональ» мав зачинятися. Вдень Женя звозив мій ноутбук у спеціальний сервіс «HRZ», там мені за 15 хвилин встановили драйвер, тож я мала доступ до Інтернету (за паролем Євгена). Тому заснула я не так рано, але сон мій був цілком здоровий.