Розмова з професором Іблером

Цього семестру я слухаю курс із дуже довгою назвою (назви тут справді дещо задовгі) «Das lyrische Schaffen Nikolaj Gumilievs: Lektüre und Interpretation ausgewählter Texte», що можна перекласти як «Поетична творчість Н.Гумільова: читання й інтерпретація вибраних творів». Власне, на парах ми цим і займаємося: читаємо, намагаємося перекладати й інтерпретуємо. Правда, коли перекладають з російської на німецьку, я лише слухаю, бо з моєю німецькою я до таких високих мовних мистецтв ще не готова. А поінтерпретувати люблю.

Семінар веде професор Райнхард Іблер. Від початку мені сказали, що він дуже хороший викладач, лояльно ставиться до хаусарбайтів (письмових робіт), а ще він збирається на пенсію, тож це його останній семестр. А ще він мило вимовляє російське «ё», і виходить щось схоже на «Гумільйов», і «Шатьйор». Правда, вже на першому семінарі професор Іблер сам дав привід чуткам, що на пенсію він може й не зовсім піде. Та й на пенсіонера він не схожий. Моя одногрупниця Галя каже, що на місце професора влаштовували конкурс, з’їжджалися спеціалісти з усіх усюд, читали публічні лекції, але гідну заміну Іблеру не знайшли. Тому це вже трохи нагадує прощальні тури «Скорпіонс» і Кобзона. Принаймні, я би тішилася, якби професор залишився ще на кілька «сезонів».

Минулої середи я нарешті зважилася запитати професора Іблера, чи можемо ми обговорити тему моєї письмової роботи. Тут це називається «хаусарбайт», має обсяг 20-25 сторінок і за концептом більше нагадує курсову. Всі роботи (а в мене їх 2 + 2 реферати) треба здати до кінця семестру, тобто до кінця вересня. Як виявилося, цю роботу можна писати або німецькою, або російською. Звісно, я обрала другий варіант, хоч як би там не було в житті, бо в Гіссені я остаточно визнала, що володію російською на рівні носія. Ну і я філолог, взагалі-то.

Отже, після пари професор Іблер люб’язно запропонував мені й моєму одногрупнику Нікіті піти до кабінету. Зазвичай для таких обговорень викладачі мають «шпрехштунден» («години прийому», як би по-дурному це не звучало) у своїх кабінетах, іноді студенти повинні завчасно брати «термін» (наголос на 2-й склад, аналог англійського «appointment», запланована зустріч). Отже, професор Іблер обернувся до мене, бо Нікіта прощався теплими обіймами з нашими одногрупниками (так, ніби тиждень триватиме вічність), і спитав, чи варто нам піднятися пішки, чи взяти ліфт. Якщо ви спілкувалися зі мною, то можете уявити, яка я ввічлива людина. А тепер уявіть собі професора Іблера – інтелігентного німецького чоловіка середніх років, ще ввічливішого за мене. А тепер уявіть нас разом.

Отже, я бовкнула, що краще йти пішки, адже я завжди намагаюся прийняти виклик сходів, бо суспільство тисне на мене пропагандою здорового життя і т. ін.. Ми пройшли поверх, півтора, і нам з Нікітою стало вже якось дивно. Як виявилося, інститут славістики знаходиться на 5-му поверсі, а ми йшли з 2-го. Бідний професор трохи захекався. Я подумала, яка ж я дурна, що таке втнула. А потім подумала ще: ну, він сам мені дав цей вибір, нічого.

Нікіта пішов у кабінет першим, вибачившись, що «лейдіс фьорст», але він поспішає. Звісно, обіцяні 15 хвилин розпливлися у півгодини, бо професор дуже любить поговорити. Але говорить він справді чудові речі, дуже гарною німецькою мовою. Деякі я нотую. Наприклад, він назвав футуризм «die Kunst des Vergessens», «мистецтвом забуття», архітектуру – «формою культурної пам’яті». А ще коли мої одногрупники й одногрупниці намагаються вкотре проінтерпретувати вірш Гумільова гіпотезою «це він написав про Ахматову», «тут він точно думав про розлучення з Ахматовою», «Анна Ахматова!», професор Іблер трохи переймається протестним духом (але поблажливим) і намагається донести таку думку: поезія – це не обов’язково про конкретну людину, це образ, що постає із суми вражень, спогадів, це може бути взагалі фікція, адже митці створюють образи себе, це радше гра (згадала homo ludens), радше роль і трохи обману. Він так і сказав (я це записала): «Wer sich für die Literatur entschieden hat, hat sich für die Luge entschieden, in eigenem Sinn» – «Той, хто обрав літературу, вирішив займатися обманом, у певному сенсі». Література – це «легітимна форма брехні». І я з цим погоджуюся, бо сама актриса й конструкторка образів іще та. Та й виглядає ця теорія красиво.   

Словом, поки я чекала на свою чергу, роздивлялася оголошення на стінах, то зустріла свою викладачку з української мови, пані Марію. Пані Марія якось трохи загадково подивилася на мене й сказала, що прочитала моє есе про «Інтернат» Жадана, похвалила мене, сказала, що їй сподобалося і що вона дала почитати есе дівчині, яка пише диплом про літературу Майдану. В такі моменти я відчуваю, що живу недаремно.

Нарешті Нікіта вийшов з кабінету. Професор Іблер казав, що має термін об 11:30, було вже 11:25, але я все одно зайшла до кабінету. Я сіла на м’якенький стільчик перед світлі блакитні очі професора, він запитав мене з доброзичливим усміхом: «Зо, про що ви хочете писати?». Я запропонувала 2 теми: концепт «Адамізм» і сліди дискусії між акмеїстами й символістами у віршах Гумільова. Професор сказав: «Ви не повірите, але щойно ми з Нікітою говорили про адамізм, але Нікіта пише бакалаврський диплом». Так я визначилася з темою. Професор дав мені кілька порад. Я сказала: «Але я не дуже знаю формальні вимоги…», на що професор відповів: «Нічого складного, вони такі ж, як на бакалавраті, лише магістри мають написати більш ґрунтовну роботу». Я тільки посміхнулася, зрозумівши, що професор думає, що я здобула бакалаврат у Німеччині (от вам актриса й конструкторка). А потім почалося головне.

Професор Іблер давав мені пораду, що не треба сидіти над купою книжок і перелякано писати хаусарбайт. А ще не треба читати всі букви й рядки усіх книжок, бо літературознавець «читає по діагоналі», обираючи лише те, що йому потрібно. Професор розповів, що в нього вдома бібліотека на 10 тис. томів (!!!), і коли його друзі приходять у гості, то питають, чи справді він усе це прочитав. І він відповідає, що не обов’язково читати все, часом достатньо прочитати абзац, окрему статтю, щось конкретне.

Професор Іблер порадив мені пару тижнів відпочити після закінчення семінарів, перш ніж братися до письмової роботи. І я відповіла, що саме лечу на 2 тижні до себе на Батьківщину – в Україну. А потім у нас пішла дещо «компаративна» розмова. Я здивувала професора фактом, що здобула ступінь бакалавра в Києві, й навіть встигла рік повчитися на магістратурі (в такі моменти в Німеччині я почуваю себе Дунканом МакКлаудом, бо бути на магістратурі в 23 – це рано (а мені ще й на вигляд дають 21, хе-хе)). Професор спитав: «А що ви вивчали? Російську літературу?». І я потайки посміхнулася в душі, бо це ще один мій «образ», зароблений активним інтерпретуванням на парах пана Іблера, показною обізнаністю в літературі й можливостях російської образної мови. Я сказала, що вивчала філологію – «шпрахвіссеншафт» і «літературвіссеншафт» (мовознавство й літературознавство), загальне й українське. Насправді не так уже й просто пояснити, що воно за звір, філологія в Могилянці. Професор Іблер захоплено констатував, що такий підхід він вважає правильним: вивчати літературознавство вкупі з мовознавством – комплексний підхід, академічне знання, та й таке. А потім професор поскаржився, що йому не подобається німецька модульна система, яка не дає ґрунтовних комплексних знань як за часів його навчання. А ще німці не дають гарну базу з філософії (для студентів-літературознавців). Я нарешті подумки визнала, що підхід Могилянки – це правильний підхід, і в моєму серці завжди будуть люди, які до цього причетні, хай би що вони про мене не думали. Крім того, професор Іблер поділився враженнями, що коли він запитує про щось студентів, якесь явище літератури чи культури, то на більшості облич бачить вираз легкої дезорієнтації. Тож викладач помічає, який в кого рівень знань.  Звісно, з позиції викладача можна побачити багато цікавого, можу собі уявити. Я подумки гордо зарахувала себе до людей, які щось знають, бо я таки часто щось коментую, і ці коментарі виявляються доцільними.

Потім ми говорили про суть літератури, про процес читання, про переклад. Я сказала, що добре перекладати поезію може лише поет. Професор Іблер зі мною погодився. Потім професор сказав, що об’єктивності не існує, автор завжди під впливом власної ідеології (література – це легітимна вигадка). Я погодилася. Також він сказав, що літературознавець має зберігати здатність читати текст не як фахівець, а як людина, яка просто отримує насолоду й не задумується, чи то там дієгетичний наратор (я згадала, як вперше почула слово «дієгетичний» від Ростислава Андрійовича на теорії літератури). Знайомі слова, вічні теми, роки Могилянки промайнули перед очима. І я відчула себе ніби знову на своєму місці. Ці розмови, які багато хто вважає беззмістовними, дають мені відчуття того, що я – це я, що все йде своїм ходом і все, так чи інакше, стає на свої місця. Everything’s in its right place.

   Я вкотре зрозуміла, що не можу мати успішних близьких стосунків з людиною, котра не читає художню літературу. Як не дивно, 95% моїх «женихів» під час другої або й першої зустрічі кажуть: «Книжки? Фу, я не люблю/ ненавиджу читати». Деякі мої знайомі кажуть: «Іра, це зовсім не головне». І це справді не головне – для них. Але для мене це знак, що в нас геть різні системи цінностей, погляди на життя, рівні емпатії. Та й таке.

Професор Іблер також сказав, що художня література розвиває критичне мислення. Я погодилася (взагалі, здебільшого професор говорив, а я махала головою, як та собака-статуетка в машині). На перший погляд суїцидальний вірш може опинитися програмовим жестом проти естетики символізму. Якщо подумати над тим, що зробило літературознавство з моїми мізками за 5 років Могилянки, можна злякатися. Це зробило мене гнучкою, здатною до креативного вирішення проблем і пристосування до іншого культурного середовища. Принаймні, я так вважаю.

Нарешті я хотіла розповісти професорові Іблеру про слова професора Беренсмаєра. Але в двері хтось постукав і до кімнати зайшла жіночка з новиною, що на професора хтось чекає (термін). Я подивилася на годинник – ми розмовляли годину. Жінка пішла й професор поглянув на мене з виразом «Що Ви хотіли сказати?» так, ніби в нас була ще година на розмови чи й уся вічність. Я повідомила, що почула від професора Беренсмаєра, що «література – це тренажер емпатії». Професор Іблер погодився. Я відчула, що непристойно стільки теревенити, тому по короткій паузі сказала: «Треба йти, на Вас чекають, дякую Вам». Професор сказав, що я можу прийти до нього ще, якщо будуть запитання щодо письмової роботи, або надіслати уривок роботи йому на імейл. Я сказала, що напишу йому. Тоді професор Іблер встав і потис мені руку. Щаслива, я пішла додому.

Я безмежно люблю людей літератури з їхньою дивною самотністю в бурхливому світі й безмежною щирістю в розмовах. Ці люди як океани – їх неможливо осягнути. Я можу згадати душевні розмови з викладачами Могилянки, але навряд чи згадаю точно, про що були ті розмови. Очевидно, що про щось важливе. Я хочу запам’ятати цей день хоч якось, бо він має значення, бо це день, коли я відчула, що все буде добре тут, у Гіссені. Та й у майбутньому взагалі. Хто знає, з ким, про що і якою мовою я буду говорити через кілька років.

День 5: Франкфурт-на-Майні, Україна-на-Майні, Південна Африка-на-Майні

В п’ятницю довелося вставати рано, бо автобуси ходили рідше. О 10-й я мала бути на вокзалі. Я приїхала на вокзал десь за двадцять десята, нікого ще не було. Тому я нарешті могла оцінити вокзал – він справді симпатичний.

Тиняючись і оцінюючи, я виявила, що на вокзалі є вайфай, але до нього треба отримати пароль за 5 євро/ день. Крім того, я натрапила на кольорову стіну. На стіні було написано щось типу «Долучайтеся, малюйте, не соромтеся». Будь-який шматок стіни в Німеччині одразу викликає певні асоціації. Я подумала про це.

Мої друзі не прийшли о 10-й (ще не асимілювалися з пунктуальними німцями), але все-таки прийшли. Причому прийшли майже всі одразу. Женя побіг мені на зустріч і ми обійнялися біля стіни. Дівчата вирішили повторити за Женею, тож я обійнялася ще із Симпаті, Ґабі й Луїзою. Коли всі привіталися, підійшов чоловік і попросив нас зробити це ще раз. Як виявилося, чоловік фотографує і наразі шукає ідеї для якогось конкурсу, де темою є рух. Ми із Сейпаті пробіглися й обійнялися ще кілька разів.

Потім виявилося, що в святкові дні (а це було перед Великоднем, страсна п’ятниця) не ходять автобуси з гуртожитка на Унтерхофі, де живе Лена. Крім того, потрібно було чекати ще одну дівчину, бо вона проспала. Поки ми чекали, дівчата влаштували фотосесію біля стіни. В Петра і Сейпаті виникли такі самі асоціації, як у мене. Вони запитали: «Це шматок Берлінської стіни?». І ми вирішили, що все може бути.

Симпаті сказала, що їй з дитинства багато розповідали в школі про історію Німеччини. Вона сказала, що німці взяли шматки своєї історії й помістили в музеї. Я подумала про Україну. Потім почалася розмова про Південну Африку. Петро питав дівчат, якою мовою говорять в Африці. Дівчата розповідали про історію колонізації й казали, що африкаанс – мова колонізаторів, така собі суміш кількох європейських. Насправді в Південній Африці є дуже багато мов. Дівчата жартували в стилі «у моєму племені говорять…». Ми з Петром згадали про російську в Україні. Мені здалося, що між Україною й Африкою є щось спільне.

Дівчата розповіли, що Ґабі хоче знайти перукаря. Ґабі мала африканські косички. Ми запитали, чи це якась традиційна зачіска. Виявилося, що це просто мода.

Нарешті, коли минула якась година, прийшли дівчата, до відправлення поїзда на Франкфурт було не більше десяти хвилин. Дівчина, яка прийшла останньою, одразу завела зі мною розмову. Діді сиділа навпроти мене в поїзді й розпитувала про Україну. Ми говорили про політику, права жінок, роботу, освіту. В Південній Африці високий рівень безробіття, корупція, «кумівство». Я казала, що в Україні те саме. А ще в Південній Африці чоловік може мати п’ятьох дружин, і всі вони мають служити йому.

Десь за хвилин сорок ми були у Франкфурті-на-Майні. Нарешті я мала можливість придивитися до вокзалу ближче, бо попередня наша зустріч була дуже напруженою й мимобіжною. Вокзал виявився великим.

Ми вирішили пройтися містом, дівчата шукали перукаря. В п’ятницю майже всі магазини, крім деяких точок екзотичної їжі, були зачинені. Мене здивувало те, що на вулиці перед вокзалом повно східних мотивів на вивісках і в рисах людей.

Однією з особливостей Франкфурта є поєднання «традиційних» німецьких будиночків з хмарочосами. Хмарочоси там справді високі, я ледве побачила верхівку. Женя захотів видертися на якийсь хмарочос. Ми погодилися. Женя нагодував дівчат бананами, й ми пішли.

В перший ліпший хмарочос нас не пустили, але підказали, куди йти. Ми прийшли на «Main Tower» – точку, популярну серед туристів. Я побачила вітрину із сувенірами з написами «Main Tower»: значки, ведмедики, кружки, футболки… Ми купили квитки по 7 євро за пільговою ціною для студентів і пішли до рамки. Я відчула себе ніби знову в аеропорті. Я зняла куртку, шарф, виклала телефон, поклала рюкзак, пройшла через рамку, вдягнула все назад. Ми зайшли в ліфт з іншими людьми. Коли ліфт поїхав вгору, в усіх позакладало вуха. Я відчула себе ніби знову в літаку.

Ми вийшли на п’ятдесят якомусь поверсі. Потім ще трохи піднялися пішки й опинилися на оглядовому майданчику. Мені завжди страшно підходити до краю, хай навіть все супербезпечно. Нагорі справді гарно й видно. Ми фотографувалися, потім дивилися, що є у Франкфурті. По той бік Майну Петро помітив будинки, схожі на хрущовки. Можливо, це була оптична ілюзія. Можливо, ні.

Поблукавши на п’ятдесят якомусь поверсі, ми зголодніли й вирішили пошукати якийсь стріт фуд. Женя, як економіст, проаналізував, що ми заплатили по 7 євро, щоб піднятися на п’ятдесят якийсь поверх.

Ми блукали вуличками Франкфурта й натрапили на турецьку кухню. Власники погано говорили англійською, але були дуже люб’язними. Я змогла замовити якийсь суп. Діді запитала мене, що таке «shawarma». Я спробувала пояснити. Дівчата взяли шаурму й фалафелі. Всі, крім Жені, поїли й були задоволені. Женя по п’ятницях постить. Як виявилося наступного дня, Женя почав постити, щоб його дід став менше пити. І це подіяло з першого разу.

Поївши, ми вирішили піти до собору, який бачили з вежі. Собор тут називається «Dom». Перед собором була вузька вуличка з мистецькою галерею, перед якою тинялося кілька жебраків і хтось грав на акордеоні.

Католицькі собори дуже високі й вражаючі. Ми обійшли довкола, повернулися, знайшли вхід. В цьому соборі, як і в багатьох інших, можна за гроші піднятися на оглядову вежу. Ми вже побували на вежі, тому лише зайшли всередину. Всередині молилися люди й блукали туристи. Мене привабили свічки, тому я поклала в скарбничку 50 центів, взяла свічку й поставила біля Марії, яка тримала на руках розіп’ятого Христа.

Ми вирішили піти далі до Майну. Женя й Луїза залишилися в соборі на службу. Ми дійшли до мосту, де було багато людей і багато замочків з іменами. На другому боці Майну Лена й Петро показали мені лайфхак – безкоштовний туалет у пивниці на пароплаві.

Ми сіли на березі Майну. Трава не була дуже чистою, але менше з тим. Звідусіль було чути церковний дзвін. Ми говорили про щось, Ґабі розпитувала Петра, як він опинився на економіці, й розповідала про соціальні науки в Південній Африці. Ми сиділи на траві, поруч пропливали качечки й пароплави, люди збиралися сім’ями на траві, діти каталися на роликах.

Ми заговорили про алкоголь і вирішили кудись зайти. Лена й Петро повели нас між вулицями. Ми опинилися в кварталі, де багато пивниць. Ми зайшли до першої-ліпшої пивниці. Там була бармен..ка(?), схожа на чоловіка й компанія людей напідпитку. Один чоловік почав запрошувати нас випити пива й питав дівчат, звідки вони. Бармен…ка(?) хвацько заспокоїла чоловіка. Сейпаті хотіла кави, якої в цьому барі не було, тому бармен…ка(?) підказала нам кафе «Принц-жаба». Ми знайшли кафе, яке всередині виявилося чомусь іспанським. Ми замовили по склянці яблучного вина, Сейпаті замовила кави з віскі. Сейпаті обирала між «Джеком Деніелзом» і, здається, «Джонні Вокером». Їй вирішив допомогти англомовний чоловік, який сидів біля барної стійки. Нам принесли напої. Ми про щось говорили. Потім до нас підійшов англомовний чоловік. Він сказав: «Я заплатив за ваші напої. Але є єдина умова – ви повинні відкласти свої телефони й спілкуватися. Ви належите до різних культур, вам є про що поговорити». Ми відклали телефони. Єдине, потрібно було відповісти на дзвінок Жені й Луїзи, які нас шукали.

Ми багато про що говорили. Ґабі запитала, як зрозуміти, що ти подобаєшся хлопцеві. Я зробила припущення, що ніколи неможливо зрозуміти, що в тих хлопців в голові. Дівчата розповіли, що африканські хлопці можуть чіплятися на вулиці, свистіти, казати «кс-кс», робити компліменти, а якщо дівчина не відповість, вони почнуть казати «Не така вже ти й красива», «Кому ти взагалі потрібна» і т.д. Ми з Леною вирішили, що в Україні є щось схоже, зокрема з «кс-кс». Дівчата розповіли, що в Південній Африці найбільш привабливою частиною жіночого тіла є попа.

Ми допили своє яблучне вино, яке виявилося трохи кислим, дівчата пропустили пару філіжанок кави з віскі й «Секс на пляжі» (це я вперше сьорбнула «Секс на пляжі»). Ми вирішили йти в бік вокзалу. Дорогою все було гарним і квітучим. В «Принці-жабі» дівчата просили навчити їх якогось поганого слова, як це трапляється під час «міжкультурного обміну». Хлопці навчили їх казати «сука». Ми йшли вулицею, Луїза з Женею відстали, Ґабі обернулася й крикнула: «Сука!». Якийсь хлопець між Ґабі й Луїзою озирнувся й подарував Ґабі неоднозначний погляд. Ми вже думали, що він піде в атаку. Петро попередив Ґабі, що в Німеччині багато російськомовних людей, тому слід бути обережними.

Дорогою з Франкфурта до Гіссена ми обговорювали питання сім’ї й свободи. Сейпаті сказала, що не хоче виходити за когось заміж, варити їсти, прибирати й сидіти тихо, поки чоловік приходить зі слідами чужої помади на комірі. Вона сказала: «I want to fuck other people too». Наші з Євгеном погляди здалися Сейпаті консервативними, бо ми спрямовані на створення сімей. Петро й Лена сміялися з нашої розмови.

Вечір я не дуже пам’ятаю. Здається, ми ще пили чай на Грюнбергерштрассе. А потім треба було лягти спати якось так, щоб знову встати рано й поїхати на екскурсію до Шиффенберга й Вецлара.     

День 4: перша паска

В четвер треба було встати за будильником, щоб піти на лекцію про систему освіти в Німеччині. Завдяки Жені за два дні я вирішила майже всі бюрократичні проблеми, на які люди витрачали до десяти днів. На лекцію прийшло небагато людей, зокрема я одна з української мафії. Схоже, вечір напередодні в «Локаль Інтернаціональ» для всіх мав різні наслідки.

Я зустріла дівчину із Самари, Лізу, а також Ахмада, познайомилася з Джейкобом з Нью-Йорка. Дуже цікаво спостерігати, як люди намагаються вимовити твоє ім’я: «І-і-і-ра». На лекції нам розповідали про напрями й рівні освітньої підготовки, шкалу оцінювання, в якій замість 100 балів, здається, 15. Також німці пишуть у розкладі час проведення пари «12:00 – 14:00», але це означає, що пара почнеться на 15 хвилин пізніше й закінчиться на 15 хвилин раніше. Цього часу має вистачити, щоб дійти з одного корпусу в інший. Крім того, в Німеччині існують спеціальні курси для тих, хто хоче бути вчителем і викладачем, тобто із самим дипломом бакалавра чи магістра в школу не пустять. Студенти записуються на курси через електронну систему «StudIP», на сайті університету можна знайти описи курсів, час проведення, ім’я викладача, формат оцінювання (екзамен / презентація / «term paper»). Є різні формати занять: лекції, куди можуть прийти під 200 людей, семінари й тьюторіали, де існує обмеження на кількість слухачів.

Загалом, все зрозуміло, з могилянськими уявленнями про світобудову можна зорієнтуватися в цій системі. Потім ми пішли на екскурсію кампусом. Насправді, весь Гіссен – це один великий кампус, по якому розкидані корпуси. Ми пішли до двох «Філософікумів», де сконцентроване все життя гуманітаріїв. Найцікавішим відкриттям стала величезна бібліотека, де все, знову-таки, автоматизовано. Це центральна бібліотека, але також у корпусах існують менші. Ми не заходили до книжок, але натомість спробували розібратися з принтером. Магія полягає в тому, що зі свого студентського можна щось роздрукувати. Спершу треба в спеціальному автоматі покласти на студентський гроші, скинути через комп’ютер потрібний файл на номер студентського, потім вставити студентський у принтер, натиснути кнопочку – вуаля!

На 16-ту годину всі ми, Олена, Петро, Євген і я, зустрілися в кабінеті на Гьотештрасе. Нам сказали прийти, бо це щось дуже важливе щодо «residence permit». Ми з Женею вже почали заповнювати анкету, але потім виявилося, що це для тих, хто не мають отримувати візи, наприклад, для громадян США. Якщо нам треба буде залишитися довше, ми підемо в Ратхаус за тиждень до закінчення терміну дії візи, і там усе зроблять. З’ясувавши ці питання, ми з полегшенням вийшли на вулицю. Поки ми говорили, з’ясувалося, що Петро і Олена збираються наступного дня їхати до Франкфурта. Як виявилося, і Євген, і я, також хотіли би поїхати до Франкфурта. Тим паче, що всі ми маємо безкоштовний проїзд. Тому ми вирішили зібратися і поїхати вранці разом.

Ввечері я пішла на Грюнбергер штрасе. Ми домовилися пекти паску. Женя сказав: «Треба спекти паску. Хтось міг би це зробити. Наприклад, хтось на букву «І». А хтось на букву «Є» міг би допомогти». Женя покликав також Петра й Романа. Поки хлопці збиралися, ми з Женею мали душевні розмови. Вже до цього ми виявили, що ніхто з нас наразі не має дуже близьких стосунків з представниками протилежної статі, але має негативний досвід таких стосунків. Женя питав мене, яким має бути ідеальний чоловік. Я відповіла, що ідеальних не буває, але чоловік має не боятися брати на себе відповідальність, не тікати в найпотрібнішу мить і вміти впоратися з проблемами.

Коли ми були на кухні, я готувала опару, а Женя збивав жовтки з цукром. Він спитав мене: «Чому так трапляється, що люди розлучаються?», і я відповіла: «Мої батьки розлучилися, коли я була на першому курсі». Женя запитав: «Чому?», а я зрозуміла, що не можу цього пояснити людськими словами. Він питав: «Вони не любили одне одного?», і я відповіла: «Ні, вони дуже любили одне одного». «Тоді чому ж вони розлучилися», – запитав Женя. І я відповіла, що любові недостатньо. Мабуть, це залежить також від побуту. Крім того, якоїсь миті мій тато почав відокремлюватися від нас, він жив ніби в своєму світі й не міг дати собі раду. Крім того, в нього були проблеми з алкоголем. Мама тягнула всю сім’ю на собі і не витримала. Але вони дуже любили одне одного.

Женя не міг цього зрозуміти. Й нарешті він запитав мене: «То ви спілкуєтеся з татом?». І я відповіла: «Мій тато помер у листопаді». Женя відповів: «Царство йому небесне». Я кивнула, і мені було так дивно чути це стосовно свого тата. Так само як дивно чути розповіді мами про те, як вона приходить до нього на могилу, доглядає землю на його могилі, перевіряє вінки, обмотує хрест. Я досі не знаю, як про це говорити, якими словами, тому деякі мої друзі не знають про смерть мого батька.

Тоді Женя припустив, що для мене це не стало великим ударом, бо ми, напевне, не спілкувалися. І я відповіла, що за чотири роки життя окремо я стала більш самостійною, але це нічого не означає. Я сказала, що за рік до смерті тато був на війні лікарем, йому постійно доводилося працювати з пораненими й трупами. Він помер від виразки. Женя спитав: «То ви весь цей час спілкувалися?». Я відповіла: «Так». Я хотіла розповісти йому, як в останній тиждень, коли ми бачилися, ми провели багато часу разом, багато говорили, їли разом. Тато несподівано захотів купити мені взуття і одяг, ми ходили магазинами, я міряла одяг і показувала йому. Тоді ми купили моє божевільне вельветове плаття, яке мама назвала схожим на штору в театрі. Тоді я зрозуміла, що нарешті вперше за довгий час відсуваю багато підтримки, захисту й уваги від тата, що він саме той батько, якого я завжди мріяла бачити поруч. Він багато разів говорив, як сильно любить мене. І я встигла сказати йому, що люблю його. Але всі ці пояснення застрягли в моєму горлі, і все закрутилося переді мною. Я відповіла лише: «Так», схиливши голову над каструлею, і ми перевели тему.

Потім прийшли хлопці, заварили чай і ввімкнули музику. Паска йшла за планом. Напередодні я знайшла рецепт на сайті «ТСН». Женя нагуглив, як буде німецькою «дріжджі», купив масло, ванілін, ізюм, приніс борошно, молоко, яйця, цукор. Роман поїхав за додатковими яйцями, супермаркети працювали до 20:00. Поки тісто підходило, Євген з допомогою самого вінчика, без міксера, збив крем з білків і цукру. Петро ввімкнув пісні гурту «Low Roar». Ми пили чай, Роман, типовий львів’янин (якщо такі бувають), затятий технар-науковець, любитель солодкого (він харчується солодощами і «Редбулом» замість людської їжі) придумав накрити лампу червоним стаканом. І все довкола стало червоним.

Ми залили тісто в дві каструлі, постелили на низ знайдений на кухні пергамент, змастили його маслом. На диво, наші дві паски не згоріли й добре пропеклися. Десь у процесі хлопці придумали, що треба якось пофарбувати яйця. Згадали традиційний метод із цибулею. Хлопці начистили лушпиння й поставили варити на півгодини, через півгодини вимкнули і поклали в воду яйця. Тим часом допеклися паски. В мене не було зубочистки, тому я встромила ножа й вирішила, що можна вимикати.

Ми з Петром навіть здивувалися, бо в глибині душі підозрювали, що все могло не вийти. Але паска стала успіхом. Ми залили паски кремом і залишили в Жені кімнаті до неділі. Євген провів мене залізничною колією в темряві до мого гуртожитку. Як виявилося, гуртожиток не спав. На першому поверсі дуже голосно грала музика й кричали люди, ми зрозуміли, що там вечірка. Я попрощалася з Євгеном і збиралася лягати спати. Коли я вже була в піжамі, хтось постукав у двері. Це був Женя. Він сказав, що прийшов разом з Романом подивитися на вечірку. Він покликав мене. Я відмовилася. Він сказав, що бачить по моїх очах, що я хочу піти. Я перевдяглася й пішла.

Коли ми прийшли, блок відчинили не одразу. Всередині був розкиданий двошаровий туалетний папір. На кухні було темно й повно людей, грала музика. Люди курили на балконі, випивали на кухні, говорили, сміялися, кричали, танцювали. Я відчула, що відстаю від них на півпляшки вина, тому не захотіла залишатися. На тверезу голову це більше схоже на проїзд в маршрутці в годину-пік. Женя сказав, що побуде 15 хвилин і піде. Він залишив куртку в моїй кімнаті.

Через хвилин 15 Женя і Роман таки прийшли до мене. Вони забрали куртку, а перед тим, як іти, Женя сказав, що зранку з нами до Франкфурта також поїдуть дівчата з Південної Африки.

День 2: Давид і деруни

Я прокинулася після 7-ї. Можливо, тому, що організм не перелаштувався, можливо, від стресу, можливо, тому, що без Інтернету сон інакший. Сніданок треба було готувати з чашкою, ложкою, виделкою, чайною ложкою і тарілкою, купленою у відділі «все по 1 євро». Але я почувала себе краще. О 9-й я вийшла, і біля гуртожитку вже чекав Женя. Він приніс глибшу тарілку, маленьку каструлю, сковорідку й дощечку, а ще солодощі.

Ми пішли в напрямку Гьотештрасе на «InfoTisch», де мене мали зареєструвати. Дорогу знав лише Женя, тому я йшла за ним і помічала, яке все довкола квітуче й зелене, як співають пташки, ніби в лісі. Також я помітила двох кролів, які тікали в кущі. Пізніше я виявила, що в Гіссені кролі виконують роль бездомних котів і собак. Дорогою Женя запитав, чи знаю я німецьку. Він встиг повчитися на весняному мовному курсі. В нас зав’язалася розмова німецькою, більше говорив Женя. Це був мій перший «small talk» німецькою. Ми дійшли до навчальних корпусів, які вкупі називаються «Philosophikum I». Женя сказав, що тут поруч є офіс пані Надії, котра приймала в нас співбесіду. А потім він сказав, що саме завдяки пані Надії я тут, бо з трьох членів комісії саме німець не хотів, щоб я їхала, бо я не знала німецьку. Пані Надія останньою висловлювала своє рішення, й воно виявилося мені на користь. Інші також не знали німецької, але вони були більш веселими й нахабними, а я скромна. Почувши це, я відчула якусь відповідальність, а також згадала про дитячу проблему: всі завжди казали мені, що я занадто сором’язлива, що треба бути жорсткою, що лише сміливі люди отримують все.

Ми пройшли чималий шлях до місця призначення. Спершу ми зайшли в один кабінет, де нам сказали піти в інший. Нарешті ми знайшли «InfoTisch». Там була черга. Женя почав розмовляти з дівчатами з Південної Африки, а я вирішила почитати оголошення біля кабінету. В оголошенні було написано, що для реєстрації потрібно принести довідку про медичне страхування, довідку про реєстрацію в Ратхаусі, довідку з «Studentenwerk» і… фотографію. Женя про все розпитав, заодно я записалася на екскурсію в суботу. На екскурсію я мала вже точно поїхати, але перед цим треба було зібрати всі довідки. Цей процес мені знайомий.

Женя сказав, що «все порішаєм» і повів мене у всі потрібні місця. Спершу ми пішли в «Studentenwerk», де займаються питаннями проживання в гуртожитку. Дорогою Женя несподівано запитав, в якому віці я хочу мати дітей. Я відповіла, що непогано було б мати першу дитину в 25-26 років. Ми порахували, що слід ще пожити з людиною в шлюбі до народження дітей, тому Женя постановив, що я вже зараз хочу виходити заміж, що в мене консервативні цінності й що я думаю як 27-річна. В «Studentenwerk» я отримала папірці, частину яких мала заповнити й повернути назад. Далі ми пішли в Ратхаус, це щось подібне до міської адміністрації. Женя зареєстрував мене в електронній черзі. Поки черга не підійшла, він завів мене в якийсь куток із будкою, де роблять фото на документи. Як і багато чого в Німеччині, в будці все автоматизовано: кладеш гроші, тиснеш кнопки, слухаєш чоловічий голос. Фото на документи коштує 6 євро. Перед нами була дівчина, яка дуже довго й без успіху намагалася зробити більш-менш морально задовільне фото, і сім’я, якій потрібно було зробити фото трьох дітей. Поки йшов процес, підійшла наша електронна черга. Все відбулося швидко. Женя щось сказав, у мене попросили паспорт, я дала якийсь папірець зі «Штудентенверку», підписалася, мені видали інший папірець. Як виявилося, цей папірець дуже важливий – це «Anmeldung», щось схоже до нашої реєстрації місця проживання. Потім ми таки зробили фото: я тиснула кнопки, помістила своє обличчя перед екраном так, щоб влізати в овал і не порушити лінію очей, а потім 4 фото випали, як банка «Кока-коли» з автомату.

Без «анмельдунга» мене б ніде не прийняли, тому ми зробили важливу справу. Потім поїли бананів і пішли в банк «Sparkasse». Рахунок у банку потрібен для того, щоб отримати страхування. В банку Женя говорив німецькою зі співробітницею. В банку працюють серйозні люди, тому щось зробити можна, лише отримавши «термін» (з наголосом на другий склад). Мені дали «термін» на наступний день. Звісно, це не давало приводу для радощів, але Женя сказав, що ми маємо спробувати сходити в страхову компанію без номеру банківського рахунку. І ми пішли. В «АОК» нас зустрів дуже люб’язний консультант південно-східної зовнішності. В них із Євгеном зав’язалася розмова. Я давала документи. А потім консультант сказав, що хоче зробити Євгенові «данке шон ґешенк» – 20 євро за те, що він привів їм клієнта (тобто мене). Я подумала, що так можна робити бізнес. Потім Женя зробив компліменти щодо німецького сервісу, консультант зовсім розтанув і презентував нам по ручці, набору стікерів і калькулятору, який ще й водночас магніт і прищепка.

Після «АОК» ми пішли до «Філософікум І». Я хотіла зайти на свою новоспечену кафедру англійської, а Женя мав якусь зустріч. Ми домовилися зустрітися під «cUBar» біля бібліотеки. Як пояснив Женя, це типу «університетська бібліотека», «Куба» і «бар» одночасно. Я пішла у свій кабінет, там мене зустрів дуже привітний і витончений молодий чоловік, який дав відповіді на мої запитання. Потім я пішла до «Кубару». Я сиділа там доволі довго, доки з’явився Женя. В Гіссені важко знайти вільний вайфай, мобільного зв’язку тоді не було. Женя прийшов і покликав мене туди, де він був, – на кафедру славістики. Там зібралися також Петро і Лена, могилянська мафія. То був кабінет фрау Хоркавчук, яка розмовляє українською. Як виявилося наступного дня, мені теж треба було бути на зустрічі.

В кабінеті були Нільс і Анна – місцеві студенти, котрі навчаються на славістиці й допомагають таким, як ми. Нільс і Анна запросили нас на обід у їдальню, котра тут називається «Менза». Нільс і Анна – молоде подружжя. Нільс – рудий дружелюбний німець, котрий вивчає російську. Анна – симпатична добра напівукраїнка / напівросіянка. Вони запросили нас до себе в гості в неділю, на Великдень.

Після того, як ми пообідали й мені показали, як користуватися студентським, щоб заплатити за обід, Женя запросив мене готувати деруни з ним і Давидом з Іспанії. Я погодилася. Женя живе в іншому гуртожитку, тому я відкрила для себе Грюнбергер штрасе. Туди можна дістатися довшим шляхом в обхід, а можна пройти під постом по залізничній колії.

Давид з Іспанії виявився дуже комунікабельним, а ще уважним до співрозмовників. Він постійно щось запитував, цікавився, які в мене враження, інтереси, ми говорили на багато тем: навчання, культура, звичаї, робота, вечірки, шлюб, війна. Коли ми говорили про війну, Давид сказав, що не знав, що війна в Україні досі триває, бо нині більше говорять про Сирію. І я відповіла, що це, напевно, проблема медіа.

Тим часом, Женя насмажив дерунів, не дуже ідеальних ззовні, але всередині була часточка його душі. Ми повечеряли разом по-вегетеріанськи, бо Женя не їсть м’яса. Ми багато говорили, сміялися. Женя сказав Давидові, що я хочу заміж, я не погодилася. Потім я сказала, що почуваю себе невпевнено перед закінченням навчання, бо не знаю, що буде далі. Давид казав, що також має таке відчуття, бо не знає, в якій країні світу працюватиме. А ще виявилося, що в Жені й Давида є особливий зв'язок – вони з ще якимось хлопцем йшли голими поблизу гуртожитку після вечірки на честь закінчення мовного курсу. Для Жені це стало «life-changing experience».

Ввечері Женя провів мене до мого гуртожитку коротким шляхом через залізничну колію, яка нагадала мені кадри з «Pink Floyd: The Wall», коли малий Пінкі клав набої на колію. Женя пропонував на ніч помінятися кімнатами, щоб я могла сидіти в Інтернеті, але я відмовилася. Я знову заснула рано, звикаючи до того, що в кімнаті немає нікого, крім мене.