День 5: Франкфурт-на-Майні, Україна-на-Майні, Південна Африка-на-Майні

В п’ятницю довелося вставати рано, бо автобуси ходили рідше. О 10-й я мала бути на вокзалі. Я приїхала на вокзал десь за двадцять десята, нікого ще не було. Тому я нарешті могла оцінити вокзал – він справді симпатичний.

Тиняючись і оцінюючи, я виявила, що на вокзалі є вайфай, але до нього треба отримати пароль за 5 євро/ день. Крім того, я натрапила на кольорову стіну. На стіні було написано щось типу «Долучайтеся, малюйте, не соромтеся». Будь-який шматок стіни в Німеччині одразу викликає певні асоціації. Я подумала про це.

Мої друзі не прийшли о 10-й (ще не асимілювалися з пунктуальними німцями), але все-таки прийшли. Причому прийшли майже всі одразу. Женя побіг мені на зустріч і ми обійнялися біля стіни. Дівчата вирішили повторити за Женею, тож я обійнялася ще із Симпаті, Ґабі й Луїзою. Коли всі привіталися, підійшов чоловік і попросив нас зробити це ще раз. Як виявилося, чоловік фотографує і наразі шукає ідеї для якогось конкурсу, де темою є рух. Ми із Сейпаті пробіглися й обійнялися ще кілька разів.

Потім виявилося, що в святкові дні (а це було перед Великоднем, страсна п’ятниця) не ходять автобуси з гуртожитка на Унтерхофі, де живе Лена. Крім того, потрібно було чекати ще одну дівчину, бо вона проспала. Поки ми чекали, дівчата влаштували фотосесію біля стіни. В Петра і Сейпаті виникли такі самі асоціації, як у мене. Вони запитали: «Це шматок Берлінської стіни?». І ми вирішили, що все може бути.

Симпаті сказала, що їй з дитинства багато розповідали в школі про історію Німеччини. Вона сказала, що німці взяли шматки своєї історії й помістили в музеї. Я подумала про Україну. Потім почалася розмова про Південну Африку. Петро питав дівчат, якою мовою говорять в Африці. Дівчата розповідали про історію колонізації й казали, що африкаанс – мова колонізаторів, така собі суміш кількох європейських. Насправді в Південній Африці є дуже багато мов. Дівчата жартували в стилі «у моєму племені говорять…». Ми з Петром згадали про російську в Україні. Мені здалося, що між Україною й Африкою є щось спільне.

Дівчата розповіли, що Ґабі хоче знайти перукаря. Ґабі мала африканські косички. Ми запитали, чи це якась традиційна зачіска. Виявилося, що це просто мода.

Нарешті, коли минула якась година, прийшли дівчата, до відправлення поїзда на Франкфурт було не більше десяти хвилин. Дівчина, яка прийшла останньою, одразу завела зі мною розмову. Діді сиділа навпроти мене в поїзді й розпитувала про Україну. Ми говорили про політику, права жінок, роботу, освіту. В Південній Африці високий рівень безробіття, корупція, «кумівство». Я казала, що в Україні те саме. А ще в Південній Африці чоловік може мати п’ятьох дружин, і всі вони мають служити йому.

Десь за хвилин сорок ми були у Франкфурті-на-Майні. Нарешті я мала можливість придивитися до вокзалу ближче, бо попередня наша зустріч була дуже напруженою й мимобіжною. Вокзал виявився великим.

Ми вирішили пройтися містом, дівчата шукали перукаря. В п’ятницю майже всі магазини, крім деяких точок екзотичної їжі, були зачинені. Мене здивувало те, що на вулиці перед вокзалом повно східних мотивів на вивісках і в рисах людей.

Однією з особливостей Франкфурта є поєднання «традиційних» німецьких будиночків з хмарочосами. Хмарочоси там справді високі, я ледве побачила верхівку. Женя захотів видертися на якийсь хмарочос. Ми погодилися. Женя нагодував дівчат бананами, й ми пішли.

В перший ліпший хмарочос нас не пустили, але підказали, куди йти. Ми прийшли на «Main Tower» – точку, популярну серед туристів. Я побачила вітрину із сувенірами з написами «Main Tower»: значки, ведмедики, кружки, футболки… Ми купили квитки по 7 євро за пільговою ціною для студентів і пішли до рамки. Я відчула себе ніби знову в аеропорті. Я зняла куртку, шарф, виклала телефон, поклала рюкзак, пройшла через рамку, вдягнула все назад. Ми зайшли в ліфт з іншими людьми. Коли ліфт поїхав вгору, в усіх позакладало вуха. Я відчула себе ніби знову в літаку.

Ми вийшли на п’ятдесят якомусь поверсі. Потім ще трохи піднялися пішки й опинилися на оглядовому майданчику. Мені завжди страшно підходити до краю, хай навіть все супербезпечно. Нагорі справді гарно й видно. Ми фотографувалися, потім дивилися, що є у Франкфурті. По той бік Майну Петро помітив будинки, схожі на хрущовки. Можливо, це була оптична ілюзія. Можливо, ні.

Поблукавши на п’ятдесят якомусь поверсі, ми зголодніли й вирішили пошукати якийсь стріт фуд. Женя, як економіст, проаналізував, що ми заплатили по 7 євро, щоб піднятися на п’ятдесят якийсь поверх.

Ми блукали вуличками Франкфурта й натрапили на турецьку кухню. Власники погано говорили англійською, але були дуже люб’язними. Я змогла замовити якийсь суп. Діді запитала мене, що таке «shawarma». Я спробувала пояснити. Дівчата взяли шаурму й фалафелі. Всі, крім Жені, поїли й були задоволені. Женя по п’ятницях постить. Як виявилося наступного дня, Женя почав постити, щоб його дід став менше пити. І це подіяло з першого разу.

Поївши, ми вирішили піти до собору, який бачили з вежі. Собор тут називається «Dom». Перед собором була вузька вуличка з мистецькою галерею, перед якою тинялося кілька жебраків і хтось грав на акордеоні.

Католицькі собори дуже високі й вражаючі. Ми обійшли довкола, повернулися, знайшли вхід. В цьому соборі, як і в багатьох інших, можна за гроші піднятися на оглядову вежу. Ми вже побували на вежі, тому лише зайшли всередину. Всередині молилися люди й блукали туристи. Мене привабили свічки, тому я поклала в скарбничку 50 центів, взяла свічку й поставила біля Марії, яка тримала на руках розіп’ятого Христа.

Ми вирішили піти далі до Майну. Женя й Луїза залишилися в соборі на службу. Ми дійшли до мосту, де було багато людей і багато замочків з іменами. На другому боці Майну Лена й Петро показали мені лайфхак – безкоштовний туалет у пивниці на пароплаві.

Ми сіли на березі Майну. Трава не була дуже чистою, але менше з тим. Звідусіль було чути церковний дзвін. Ми говорили про щось, Ґабі розпитувала Петра, як він опинився на економіці, й розповідала про соціальні науки в Південній Африці. Ми сиділи на траві, поруч пропливали качечки й пароплави, люди збиралися сім’ями на траві, діти каталися на роликах.

Ми заговорили про алкоголь і вирішили кудись зайти. Лена й Петро повели нас між вулицями. Ми опинилися в кварталі, де багато пивниць. Ми зайшли до першої-ліпшої пивниці. Там була бармен..ка(?), схожа на чоловіка й компанія людей напідпитку. Один чоловік почав запрошувати нас випити пива й питав дівчат, звідки вони. Бармен…ка(?) хвацько заспокоїла чоловіка. Сейпаті хотіла кави, якої в цьому барі не було, тому бармен…ка(?) підказала нам кафе «Принц-жаба». Ми знайшли кафе, яке всередині виявилося чомусь іспанським. Ми замовили по склянці яблучного вина, Сейпаті замовила кави з віскі. Сейпаті обирала між «Джеком Деніелзом» і, здається, «Джонні Вокером». Їй вирішив допомогти англомовний чоловік, який сидів біля барної стійки. Нам принесли напої. Ми про щось говорили. Потім до нас підійшов англомовний чоловік. Він сказав: «Я заплатив за ваші напої. Але є єдина умова – ви повинні відкласти свої телефони й спілкуватися. Ви належите до різних культур, вам є про що поговорити». Ми відклали телефони. Єдине, потрібно було відповісти на дзвінок Жені й Луїзи, які нас шукали.

Ми багато про що говорили. Ґабі запитала, як зрозуміти, що ти подобаєшся хлопцеві. Я зробила припущення, що ніколи неможливо зрозуміти, що в тих хлопців в голові. Дівчата розповіли, що африканські хлопці можуть чіплятися на вулиці, свистіти, казати «кс-кс», робити компліменти, а якщо дівчина не відповість, вони почнуть казати «Не така вже ти й красива», «Кому ти взагалі потрібна» і т.д. Ми з Леною вирішили, що в Україні є щось схоже, зокрема з «кс-кс». Дівчата розповіли, що в Південній Африці найбільш привабливою частиною жіночого тіла є попа.

Ми допили своє яблучне вино, яке виявилося трохи кислим, дівчата пропустили пару філіжанок кави з віскі й «Секс на пляжі» (це я вперше сьорбнула «Секс на пляжі»). Ми вирішили йти в бік вокзалу. Дорогою все було гарним і квітучим. В «Принці-жабі» дівчата просили навчити їх якогось поганого слова, як це трапляється під час «міжкультурного обміну». Хлопці навчили їх казати «сука». Ми йшли вулицею, Луїза з Женею відстали, Ґабі обернулася й крикнула: «Сука!». Якийсь хлопець між Ґабі й Луїзою озирнувся й подарував Ґабі неоднозначний погляд. Ми вже думали, що він піде в атаку. Петро попередив Ґабі, що в Німеччині багато російськомовних людей, тому слід бути обережними.

Дорогою з Франкфурта до Гіссена ми обговорювали питання сім’ї й свободи. Сейпаті сказала, що не хоче виходити за когось заміж, варити їсти, прибирати й сидіти тихо, поки чоловік приходить зі слідами чужої помади на комірі. Вона сказала: «I want to fuck other people too». Наші з Євгеном погляди здалися Сейпаті консервативними, бо ми спрямовані на створення сімей. Петро й Лена сміялися з нашої розмови.

Вечір я не дуже пам’ятаю. Здається, ми ще пили чай на Грюнбергерштрассе. А потім треба було лягти спати якось так, щоб знову встати рано й поїхати на екскурсію до Шиффенберга й Вецлара.