Давай, пролетар, кінчай роботу

Йшла я десь біля запорізького автовокзалу і побачила чоловіка (ота чорна пляма на фотці), який сидить на парапеті з пляшкою пива в руці й насолоджується непоганим таким краєвидом. Гарне закінчення робочого дня. Гарне закінчення робочого тижня.

Антиестетика "Невидимих монстрів" Чака Палагнюка

Стиль Чака Палагнюка подекуди вражає: письменник вдається до відвертих описів явищ і процесів, пов’язаних з фізіологією. Крім того, роман налічує декілька «сталих» образів, котрі повторюються від розділу до розділу. Одним із таких яскравих і відразливих, фізіологічних образів є «обличчя, яке з’їли птахи». В одному з уривків автор навіть дуже детально описує, як птахи взяли маленькі кісточки щелепи, щоб розбити їх об скелі і висмоктати спинний мозок.

Вочевидь, Палагнюк вдається до таких сміливих описів не лише в «Невидимих монстрах», це складова його стилю, яка змушує читача біліти й червоніти від ніяковості й водночас захоплюватися текстом. Колись я прочитала невеликий за обсягом твір «Кишки» й отримала психологічну травму. Я казала собі: «Навіщо я його прочитала?». З іншого боку, «травмування читача» іноді дуже корисне, адже з-поміж усіх прочитаних мною книжок я досі чітко пам’ятаю травматичні «Кишки» Палагнюка і, наприклад, «Сестро, сестро» Забужко.

Як на мене, творчість Чака Палагнюка можна розглядати за темою «естетики огидного». З одного боку, всі ці фізичні каліцтва, описи сексуальних збочень відштовхують, а з другого, навпаки притягують, адже людину завжди цікавить щось, що виходить за межі норми, щось, чого вона не може пояснити.

Також під час читання «Невидимих монстрів» виникають певні асоціації зі «Страхом і ненавистю»Томпсона, та й взагалі з багатьма творами американської великої прози, авторів яких цікавить тема занепаду «американської мрії».

Лише якщо персонажі Томпсона перебувають у пошуках американської мрії, то оповідачка «Неведимих монстрів» вже стала втіленням цієї мрії й намагається втекти. На прикладі цих двох романів бачимо, що американська мрія незмінно пов’язана з відразою й розчаруванням. Персонажі Томпсона й Палагнюка вдаються до зловживання наркотиками – способу втекти від «болю бути людиною».

Цікавою складовою стилю Чака Палагнюка є також оповідь. По-перше, ми знаємо, що автор – чоловік, а роман написаний від імені жінки. По-друге, ця жінка одразу попереджає, що ніякої чіткої хронології оповіді не буде, вона переносить нас у різні моменти, які сама обирає, тому читачеві лишається покластися на оповідача й іти за ним. Такий стиль оповіді нагадав мені «шизофренічний стиль» «Бойні № 5» Курта Воннеґута. Автор від початку знає все, що відбулося, а ми бачимо лише результат і мусимо чекати, коли все проясниться.

Наприкінці всі «ниточки» сходяться докупи, всі «наскрізні деталі» знаходять своє пояснення й ми дізнаємося, що стільки уваги рукам Бренді приділено тому, що колись вони були чоловічими. Але головне – ми дізнаємося, що птахи з’їли обличчя оповідачки внаслідок обдуманого вчинку самої  оповідачки. Якщо на початку ми можемо поспівчувати молодій жінці, яка втратила свою красу, свій статус втілення американської мрії, то наприкінці ми розуміємо, що призвело до втечі від краси до «антиестетики». Можливо, й стиль Палагнюка такий насичений антиестетикою задля того, щоб розбавити солодкавість світу глянцю, адже реальність буває справді відразливою.

Хай там як, ідея втечі від фальшивої краси, від «американської мрії» не видається мені суто американською. Соціальні ролі ідеальних батьків/дітей/керівників/підлеглих і т.д. чинять психологічний тиск. Мабуть, стрес відомий багатьом успішним людям, які стають втіленням будь-якої мрії й беруть на себе велику відповідальність за інших людей. Подивитися лише, як стрімко сивіють президенти, побувши на своєму посту.

Іноді, коли я зовсім втомлююся, в мене також виникає почуття, схоже на те, яке було в оповідачки«Невидимих монстрів». Мені здається, що я могла би кинути цю Могилянку, цей музей, поїхати в тихе місце, звити сімейне гніздо, працювати на нескладній, не дуже стресовій, стабільній роботі, водити дітей в садочок, доглядати кота і вирощувати город. Звичайно, коли я відпочину, мені знов стає нудно, але іноді так і хочеться зацитувати Сергія Жадана:

Кину усе, що виніс,

Перепродам свій бізнес,

Вийду на берег Дунаю,

         Там і сконаю.

Гантер С. Томпсон «Страх і ненависть в Лас-Вегасі: дика подорож до серця американської мрії»

I was a teenage anarchist

The revolution was a lie

“Against Me! – I Was A Teenage Anarchist”

Перш ніж ознайомитися з текстом Гантера С. Томпсона, я декілька разів подивилася екранізацію «Страху і ненависті», так би мовити, пройшла шлях від інтерпретації до першоджерела. Як на мене, фільм вхоплює суть роману й після другого-третього перегляду можна зрозуміти, яку сумну істину вкладає у свій текст Гантер С. Томпсон.

 Спершу голова йде обертом від списку перерахованих Раулем Дюком наркотиків і всього того «наркотичного трешу», що супроводжує подорож персонажів. Але коли опіумний туман розсіюється, починаєш звертати увагу на деякі деталі. Наприклад, ця гонка «Мінт 400». В мене взагалі виникли сумніви щодо реальності чи принаймні важливості цих мотоперегонів.

Ще на початку Рауль Дюк каже, що вони з Ґонзо прямують в Лас-Вегас у пошуках американської мрії. Як на мене, кульмінацією цих пошуків стає сцена в «Цирку-Цирку». Під дією ефіру Ґонзо починає відчувати Страх, Рауль говорить про те, що казино «Цирк-Цирк», де будь-який наркоман має можливість з’явитися на великому екрані в центрі Лас-Вегаса всього за 99 центів, і є головним нервом американської мрії. Тобто чим ближче герої до втілення американської мрії, тим сильніше почуття страху, ненависті, відрази.

Також парадоксальним є ставлення різних людей, що уособлюють американське суспільство, до Дюка та Ґонзо. Шокує те, що ніхто не намагається зупинити двох наркоманів, які поводять себе аж занадто підозріло. Всі ці співробітники готелів і поліцейські виявляються не менш дивакуватими. Атмосфера вседозволеності нагадує вседозволеність українських 90-х.  Суспільство ніби спеціально створює всі умови для того, щоб людина могла знищувати себе й платити за це гроші, як у казино «Цирк-Цирк». Іронічну усмішку викликає попередження про заборону зберігання марихуани в Неваді («зберігання – 20 років, продаж – довічне ув’язнення»). Гантер С. Томпсон не зображує суспільство явно, як окремого активного негативного персонажа, проте соціальна критика роману видається цілком можливою.

Окреме враження – це прийом Томпсона, де відбувається певне «саморозкриття», коли Рауль Дюк одержує листа на ім’я Гантера С. Томпсона. Такий прийом характерний для постмодерного «загравання з читачем». Але зважаючи на те, що до готелю Рауль Дюк селився під вигаданим іменем, взагалі виникає запитання, хто ж тоді головний герой, чи не сам Томпсон?

Наприкінці роману стає зрозумілим, як Рауль Дюк і Ґонзо скотилися до такої важкої наркоманії. Ці люди дорослішали в часи панування вільної любові й доступних наркотиків, віри в мир і втечі від реальності. Розквіт руху хіпі минув, а ці двоє вже немолодих чоловіків досі тікають від реальності, від поразки власних мрій та ідеалів. Це нагадало мені фільм «Панк із Солт-Лейк-Сіті» й роман «Останні дні панку в «Гельсінкі»» Ярослава Рудіша, де так само описане дорослішання й розчарування в ідеях панк-руху. Мимоволі складається враження, що будь-яка ідея не встоїть проти реальності, будь-який рух приречений на поразку, будь-який спалах повинен згаснути.

Наприкінці стає зрозумілим епіграф до книжки: «Той, хто стає звіром, позбавляється болю бути людиною». Увесь цей «наркотичний треш» і подорож до серця американської мрії є засобами втечі від депресивної правди життя, від власної неспроможності прийняти життя таким, як воно є, із «всесвітньою тугою» й екзистенційним відчаєм.

Берлін, який ми втратили

Ми закінчили одинадцятий клас, заодно й школу. Звідкись у нас були гроші (напевне ж, від батьків) і ми купили на них квитки залізничні, квитки тролейбусні, зняли однокімнатну квартиру з грандіозним балконом і попутно купували чебуреки із сиром/чебуреки із м’ясом/пахлаву/чурчхелу/пиво/вино.

Всі шкільні екзамени були позаду, всі ЗНО були позаду, всі подані документи були позаду. Позаду було наше планування цієї подорожі десь за місяць перед тим, коли ми були тут із батьками: Марина зі своїми, я – з мамою. Позаду було обговорення результатів ЗНО з англійської в тролейбусі на Ялту й відчуття легкої «обісраності» протягом всього маршруту Алушта – Ялта – Алушта. Залишилися лише фото із Чеховим, дамою і собачкою (вилитими з металу, звичайно ж), фото біля фонтану, фото «зірки слави» Ніколая Баскова і хлопець у дивному капелюсі. Тоді ми могли так просто сісти в тролейбус і поїхати в інше місто.

Попереду було ще багато чого. Як мінімум, три вступні хвилі, і я боялася захлинутися з горя, адже не так далеко позаду був один із найбільших моїх провалів.

І поміж цим ми поїхали в Алушту на чотири дні святкувати вісімнадцятиріччя Марини. Було нас четверо: я, Марина, хлопець Марини й брат хлопця Марини. Здавалося, всі навколо таємно сподівалися, що між мною і братом хлопця Марини щось буде, але я люблю обманювати очікування людей.

Дорогою до якогось місця із церквою я слухала новий альбом Сержа Танкяна, на який мала написати рецензію. Церква була симпатична, а з майданчика біля неї відкривався цей знайомий краєвид: гори, що тонуть у морі, небо, що тоне в морі.

Але приїхали ми туди не за тим. Під церквою був музей водних катастроф. Поки ми з Мариною блукали стінами музею, декорованими під інтер’єр підводних човнів, слухали й бачили видовищні історії, хлопці пішли купатися.

Тоді я зрозуміла, що я – «Титанік». Цей корабель виявився моїм астральним братом, бо всі вірили в те, що мене не можна втопити. Так я і провалилася. На щастя, виявилося, що я не купа металобрухту, а купа кісток, хрящів, шкіри, крові й лімфи, яка по всьому ще може бачити левів уві сні. Після такого не залишаються шрами, тому людям доводиться вірити мені на слово.

Після культурної програми з осягнення невідомих водних глибин ми з Мариною пішли на пляж до хлопців, які стрибали з пірсу.

Марині телефонували з університетів, а мені ніхто не телефонував, лише мама, яка вмовляла мене подати оригінали на японську мову в Дніпропетровський національний університет, а я ще впиралася, поки не подала.

Наші вечори минали на набережній, закінчувалися на балконі під пиво із «АТБ» і Вадікову гітару. Вадік був хлопцем Марини, заодно басистом запорізького мелодик-металкор-гурту «Kill First».

Коли наближався час святкування дня народження, Марина почала готувати святкову вечерю. Здається, тоді я не робила нічого серйозного, крім як щось порізати, бо й досі боюся заважати Марині на кухні. За весь той час я зварила суп із сушених грибів, які дала мені мама, і той суп потім згадували мені з ніжністю.

Із м’ясом для вечері були якісь проблеми, тому за стіл ми сіли близько одинадцятої. Місцеве вино, тости за новонароджену. І чомусь раптом Вадіку стало погано. Його нудило, всі метушилися. І поки Вадік лежав у напівсмертному стані, його брат вирішив сходити по ліки. Було вже за північ, з відкритих аптек лишилися цілодобові, яких було мало, а брат Вадіка ще й погано орієнтувався на місцевості.

Поки Вадік лежав у кімнаті, а його брат десь блукав, я вітала Марину із днем народження, ми про щось говорили на балконі, щось душевне, істинне і гірке, як усяка істина, щось таке, що можна зрозуміти лише під дією гарного тутешнього білого вина.

Коли брат Вадіка все-таки повернувся із ліками, йому раптом теж стало погано. Хлопці лежали й нарікали, що все це через м'ясо, яке готувала Марина. Марина намагалася довести, що ми з нею теж його їли і з нами усе гаразд, що хлопці наковталися солоної води, коли гасали з пірсу. Але що дівчина може довести хлопцям у такій ситуації.

 Ще трохи побувши в квартирі, яка перетворювалася на лазарет, ми вирішили, що ніщо все-таки не може зруйнувати дівчатам свято. Ще вдень ми домовлялися піти після вечері на набережну, тож нам залишалося йти гуляти, лише вдвох.

Було десь біля другої, ми благополучно дійшли до набережної, де люди співали караоке. Марина завжди боїться співати при мені, бо я з третього класу ходила на хор. Дивно, це завжди спиняло лише її, і аж ніяк не моїх батьків, знайомих, гостей або випадкових людей на вулиці.

Але ми співали разом, усім невеликим натовпом, і той, хто стояв біля мікрофону, виявлявся якоюсь дрібною формальністю. Нас вражало те, що вночі люди обирають такі гарні пісні: «Сплін», «Арію» і всякі такі душевні й усім знайомі штуки, яких не почути серед денної попси.

Поспівавши трохи, що неабияк порадувало Марину, ми пішли за кавою в кіоск із шаурмою. Якийсь мужчина робив нам компліменти й припущення, що ми, мабуть, на дієті, якщо беремо каву без цукру.

Ми пішли на майданчик, викладений плитами, який виходив у море. Погода була штормова, хвилі налітали на плити, можна було уявити, як змиває когось зі знайомих тобою людей. Ми про щось говорили, як це завжди із нами буває.

Коли ми йшли назад, у бік квартири, якийсь шаурмен пропонував нам скуштувати його шаурму, проте ми чемно відмовилися.

В «АТБ», яке працює цілодобово, на відміну від аптек, ми купили собі морозива й пішли на дитячий майданчик біля дому із нашою квартирою. Було вже десь за четверту, Марина розповідала, як відкосив від армії її колишній хлопець. Ми дивилися на вікна будинку й раптом побачило світло на першому поверсі. Хто б це міг так пізно чи рано не спати?

У вікні з’явився чоловік, який щось бурмотів собі під ніс. Наші з Мариною погляди якось синхронно сковзнули до чоловічої руки, в якій була сокира. Перед нами стояв чоловік із сокирою, ще й щось бурмотів. Так само синхронно ми скочили з майданчика й кинулися в під’їзд. Вже біля квартири ми перевели подих і пошепки поділилися враженнями. Через декілька хвилин ми зайшли до квартири, пішли на кухню. Я намагалася причинити двері якомога тихіше, щоб не розбудити хлопців. Як часто буває в таких випадках, двері на зло мені страшенно грюкнули. Як виявилося наступного дня, стіни в квартирі настільки картонні, що двері можна було й не причиняти.

Наступного року ми вже закінчили перший курс. І знову поїхали до Алушти. Здається, лише трохи в інший час. Нас було так само четверо, ми жили в тій самій квартирі, лише трохи змінився наш склад: ми з Мариною, її хлопець Нікіта й наш друг Влад.

Ніхто вже не грав нам на гітарі, але нашою новою розвагою став Влад. На публіці він вів себе страшенно неадекватно, смішив нас дурнуватими й збоченими жартами, дурнуватою поведінкою, ображався на нас, раз чи двічі навіть від нас утік.

Були й випадки, коли Влад нас лякав. Якось ми сиділи на балконі, Влад пішов до кімнати, ліг на ліжко й удав, що спить. Коли Нікіта зайшов до кімнати, Влад кинувся на нього з криками. Нікіта ніяк не відреагував, але мені було страшно заходити до кімнати. Потім Влад забігав до нас із диким криком, зачиняв нас на балконі, лазив з балкону в кімнату через велику кватирку.

Якось ми з Владом пішли вдвох на набережну фотографуватися. Ця людина мала свою особливість: опиняючись сам на сам із кимось, вести себе адекватно.

Вечорами ми всі гуляли набережною, пили каву з вишнею, слухали вуличних музикантів. Вдень мої друзі довго збиралися, й на пляжі ми бували недовго.

В передостанній день мої друзі зовсім не хотіли вставати й кудись іти, тому я взяла речі й вирішила поїхати сама на Південний пляж, де завжди бували ми з мамою, коли відпочивали в її знайомих. Це востаннє нога моя ступила з кримської гальки в Чорне море, проте я цього ще не знала.

Ввечері ми пішли на винзавод, взяли дуже добре вино й звідти пішли на набережну. Погода була гарна, ми сиділи на плитах, які виходили в море. Ми відкрили нашу півторалітрову пляшку на трьох (Влад не захотів скласти компнію). Єдине – я того дня мало їла, а ще була дуже зла, бо поки ми гуляли набережною, мені зателефонував мій хлопець і посварився зі мною. Так, у мене тоді був хлопець, із яким ми більше сварилися, ніж зустрічалися, хоча я й не дуже конфліктна людина. Через це я блискавично випила свою частку й так само блискавично сп’яніла. Дорогою до квартири хтось запропонував купити в «АТБ» ще щось, навіть не знаю, кому таке спало на думку. Після розпитого на балконі «ще щось» я вперше в житті відчула, як втрачаю контроль над координацією рухів, хоча позаду було вже стільки розпитих шмурдяків у запорізьких дворах.

Потім мені зателефонував мій хлопець і виявилося, що все в нас гаразд і він чекає на мене в Києві. Наступного ранку я перший і єдиний раз у житті не могла зрозуміти, чи був цей дзвінок реальним, чи це мені примарилося. Цілий день я почувала себе паскудно, в поїзді я лежала, слухала альбом «Radiohead – Kid A» і відчувала, як літають у моїй голові гелікоптери, винищувачі й просто літаки: вгору-вниз, вгору-вниз, вгору-вниз…

Ми з Мариною й далі спілкуємося, хоча, може, й менше, в міру часу й відстані між нами. Проте ні я, ні вона не спілкуємося більше ні з ким із чоловічих персонажів цієї історії.

Наступного року ми з мамою поїхали в Лазурне. Лазурне я теж люблю, бо буваю там з 1,5-2 років, але це вже зовсім інша історія.

Вперше я потрапила в Крим не пам’ятаю коли. Щороку батьки через знайомих з «Мотор Січ» брали путівки в пансіонат «Горизонт». Бувала я тут і в «таборах».

Тато тримав кермо й співав дурнуваті пісні про гору Ай-Петрі й «I come from Alabama with a bango on my back». Мої батьки були молодими, в нас ще була ціла машина й ціла сім’я, тож ми подорожували різними музеями й приморськими містечками, лазили в печери, каньйон і на гори, через що я іноді лякалася й сперечалася. Взагалі, мама каже, що я була ідеальною дитиною до двох років – йшла туди, куди мене брали, а вже з двох я почала сперечатися.

Тут я була малою й уже майже дорослою. Тут назбиралося декілька альбомів і дисків наших фотографій. Тут я навчилася плавати, тут я грала Джульєтту, тут я, зрештою, глибоко «звалилася в любов», як сказали б англомовні люди. Тут він узяв мене за руку, коли нас водили ботанічним садом, і в мене ледь не спинилося серце.

Може, можна все це замінити, як це роблять із фруктозою для діабетиків, безалкогольним пивом і кавою без кофеїну. Але чи буде від цього повітря в моїх літніх снах менше пахнути йодом і хвоєю?

Згодом розумієш, що тобі випало жити в такі часи, про які раніше читав у підручнику з історії, про які читатимуть твої діти в підручниках з історії, про які, зрештою, казатимеш своїм онукам: не дай Боже вам жити в такі часи.       

Все, що я ще не сказала про кіберпанк

Є речі, які не вмістилися в попередні пости.

Наприклад, хотілося поговорити про варіант «штучного розуму» в Стенлі Кубрика. В «Космічній одіссеї 2001» немає мереж, але є музика Штрауса, космос, пошуки ідентичності, чорна брила, й історія про те, як космічний корабель почав убивати своїх пілотів.

Корабель із пілотами був керований програмою «HAL 9000», що звучить як «Хел», майже «пекло». Хел поводив себе добре, дбав про екіпаж, але в якийсь момент у машини з’явилися емоції, вона занервувала, вбила частину екіпажу й почала полювати на тих, хто лишився. Штучний інтелект вийшов з-під контролю, і лише одному членові екіпажу дивом вдалося відключити Хела. З цього приводу є дуже багато алюзій у «Футурамі».

Також мені хотілося розповісти одну «шизофренічну» ситуацію із життя. Якось узимку я йшла з роботи до метро «Майдан Незалежності». На сірому Хрещатику біля каруселі стояла жінка, яка рекламувала «Лабіринт привидів», чи якось так. Я проходила повз жінку, і вона сказала мені: «Дівчино, відпочиньте від реальності!». І мене як током ударило. Я подумала, в чому ж полягає моя реальність? В тому, що мене оточують здоровенний обсидіановий фалос, картинки гомоеротичних практик, фальшивий штучний інтелект, завивання дикторів, голографічна жінка і т.д. Як від цього відпочити? Виходить, для того, щоб збутися моєї реальності, мені треба стати «нормальною».

Насамкінець, хотілося б зауважити дещо про наше співчуття машинам. Ми думаємо, що не ставимося до техніки як до людей. Але хіба це дійсно так? Хіба немає людей, які розмовляють із технікою, які б’ють кавовий автомат, а потім просять у нього вибачення, які хвилюються, видаливши файл? Як сказав штучний «штучний інтелект» Філ, «we take these things too seriously». Але принаймні, ми точно не позбавлені емоційності.

Хто гідний авторитету програмістів?

Це, безперечно, кур’єри піци.

Роман Стівенсона «Лавина» починається саме тим, наскільки крутою й небезпечною є робота кур’єра. Кур’єр, вдягнений в чорний, як активоване вугілля, скафандр мчить як льотчик-камікадзе нічним містом, тримаючи при собі піцу й зброю.

Як виявляється, кур’єр – це серйозна професія. На кур’єрів вчаться чотири роки в університеті (не здивуюсь, якщо така спеціальність була колись у нашому «Кульку»).

З одного боку, все це створює дуже бурлескний ефект. З другого, це ж гірка правда про наше повсякдення, повсякдення суспільства споживання.

Лише поглянути на ці обіцянки: «Все для вас», «Відчуйте свою надзвичайність», «Ви – найкрасивіші, найбагатші, найкращі, лише купіть у нас шашлик і зробіть нам виручку». Всі ці служби доставки, сервіси – це полегшує нам життя, але це й дуже смішно (через свою серйозність).

Хай там як, Хіро Протагоніст у мене асоціюється зі ще одним «героєм майбутнього», Філіпом Фраєм із «Футурами». Бувши кур’єром піци в 20-му столітті, Фрай лишається кур’єром і в 31-му столітті. Звичайно, Фраю це не подобається, але так вирішує програма із визначення професійної придатності. Суть у тому, що Хіро й Фрай – кур’єри піци. Або ж Кур’єри, як сказав би Стівенсон.  

Отже, майбутнє – за доставкою піци!

Кіберпростір – місце здійснення мрій

Часто кіберпростір стає місцем, де можна більше, ніж у реальності. Основна паралель усіх фільмів і книжок: інформатик-хакер, який був доволі незграбним у реальному світі (хіба що він мав зовнішність Кіану Рівза) стає героєм у віртуальному просторі. Це ми можемо сказати й про Нео, і про ковбоя Кейса, і про кур’єра Хіро Протагоніста.

Як каже Морфей на одному із тренувань Нео, мускули вже не відіграють ніякої ролі, вся справа – в технологіях (це ж справжній тріумф інформатиків). Ще Морфей каже про те, що ми самі моделюємо свій зовнішній вигляд у Матриці.

Зважаючи на те, що в кіберпросторі ми самі можемо конструювати собі ідентичність, ми ще й можемо робити мрії реальністю. Частково це є в «Особливій думці», коли Том Круз приходить в таке собі місце «фантазійної розпусти», де віртуально можна втілити будь-яке бажання. Також Том Круз відтворює модель реальності, використовуючи голографічний запис із сином.

Певний контроль над емоціями отримують герої «Електроовець», які використовують модулятор настрою й емпатоскоп.

Голографічні проекції Лінди й Флетлайна з’являються в пригодах Кейса.

Також мене зацікавив епізод із якогось роману (не пам’ятаю, якого), де герой опинився на безлюдному острові з коханою жінкою і «застряг» у цьому моменті. Це нагадало мені фільм «Теорема Зеро». Він настільки міфологічний, що я одразу його не зрозуміла. Але суть у тому, що, намагаючись довести теорему (яку апріорі довести неможливо), головний герой Коен Лет (як Когелет, Екклезіаст) знайомиться із дівчиною, яка влаштовує побачення в кіберпросторі. Для виходу в цей простір потрібен спеціальний костюм. Герої моделюють простір – сонячний пляж. У Коена Лета навіть з’являється волосся. А потім виявляється, що дівчина – стриптизерка, яку «підсунуло» Коену керівництво.  

Штучний інтелект (перспективи)

Роман «Нейромант» вважають «наріжним каменем» кіберпанку. Ґібсон змушує нас задуматися над тим, які перспективи мають технології в сфері розробки штучного інтелекту.

Незважаючи на те, що Зимованімота і Нейромант таки зливаються в один «мега-мозок», не всі люди вірять, що таке можливо.

Взагалі, цей пост буде не про Ґібсона, а про молоду американську художницю Сесіль Еванс, яка, вочевидь, начиталася «Нейроманта».

В рамках виставки «Future Generation Art Prize» в PinchukArtCentre Сесіль Еванс презентувала доволі складний проект, пов'язаний із проблемою соцмереж, копії/оригіналу, штучного інтелекту, емпатії.

Заходячи до кімнати з проектом Сесіль, відвідувачі опинялися в кіберпросторі, адже стіни імітували поверхню перших комп’ютерів ENIAC. Кімната була наповнена технологіями, фотографіями-гіперпосиланнями, артефактами штучного виміру. Єдиною справді справжньою річчю був фікус, який, до речі, англійською називається «rubber plant».

Потрапивши в цей кіберпростір, відвідувачі знайомилися із Філом – головним героєм, «хазяїном» цього світу. Філ мав зовнішність актора Філіпа Сеймура Гофмана. І не просто так. Річ у тім, що Гофман помер під час зйомок фільму (здається, «Голодних ігор»). Режисери вирішили не припиняти процес і створити для фільму спеціальну 3D-копію актора. Звичайно ж, незабаром цей проект «накрився». Але Сесіль Еванс це надихнуло на створення інсталяції.

Художниця пішла далі, зняла фільм із 3D-Філом, який зачіпає проблему ідентичності, людяності, віртуальності. Але головною принадою інсталяції стала програма «Поговори з Філом». Відвідувач міг сісти за ноут і написати у віконечку Філу будь-що. Філ відповідав. Медіатори, які контролювали цей процес, казали відвідувачам, що Філ – це спеціальна програма, бот, мало не штучний інтелект.

Проблема в тому, що Філ ставав ідеальним співрозмовником: він завжди відповідав, заохочував до розмови, чимось ділився. В цьому є феномен соцмереж: ми створюємо собі ілюзію людини, яка в реальному світі може бути кимось зовсім іншим.

Так чи так, Філ поступово викликав певну емоційну реакцію, відвідувач забував, що розмовляє із програмою. Це ще одна актуальна проблема для Сесіль Еванс (дуже в стилі Філіпа Діка) – наша здатність співчувати. Лише якщо у Діка люди втрачають співчуття, то в Сесіль Еванс люди навпаки співчувають зовсім невартісним речам: ми віримо фільмам і засмучуємося, коли ламаємо якийсь ґаджет.

Зрештою, особливо проникливі відвідувачі здогадувалися, що Філ – це ніяка не програма, а реальна людина, яка сидить в іншій кімнаті. Отаке. Немає ніякого штучного інтелекту, немає таких технологій, здатних перевершити природу, тому все доводиться робити «вручну».   

«Особлива думка»: жахи реального

Як на мене, стосунок «Особливої думки» («Minority Report») до кіберпанку є не таким уже й суттєвим. Спочатку це ще можна сприймати як колізію світу людей і світу технологій, проблему антиутопійної системи.

Цей фільм міг би бути антиутопійним, якби режисер спинився на сцені ув’язнення головного героя. Але Голівуду це ні до чого, тому «Особлива думка» завершується хепі-ендом. Я б навіть сказала, таким вітаїстичним жестом мало не в дусі Коцюбинського.

Чесно кажучи, переглядаючи цей фільм, я зрозуміла, що відвикла від «екшену». В одинадцятому класі я поступово, ніби занурюючись у річку, звикала до сповільненого, майже статичного артхаусу. Тепер я не можу нормально сприймати кіно, яке показують у телевізорі, всі ці погоні, постріли, насилля. В мене навіть телевізора нема. І я засумувала за тими часами, коли в мене були дім, сім’я і телевізор.

Взагалі, «Особлива думка» - це для мене фільм про викрадення дітей. І тут не має значення, якого року відбувається дія. Найстрашніше те, що усе це відбувається тут і тепер.

Нещодавно я проходила психофізичний тренінг із режисеркою Анною Самініною. В нас була така групова вправа, яка називалась «броунівський рух»: ми хаотично ходили по кімнаті й Анна задавала нам якісь ситуації, у яких, відповідно, ми мали змінювати свій рух.

Одного разу Анна сказала нам уявити, що ми загубили дитину в супермаркеті. Звичайно, ні в кого з нашої групи дітей нема (та навіть чоловіків чи дружин) і ми поганенько впоралися із завданням. Анна зупинила нас і розповіла одну історію.

Одна жінка прийшла в супермаркет «Billa» зі своєю донькою. Поки жінка кудись відвернулася, дитина зникла. Мати негайно звернулася до персоналу. За 7 хвилин оточили супермаркет. Дівчинку знайшли сплячою в туалеті – під дією якихось речовин, перевдягнутою в хлопчачі речі. Злочинці встигли втекти. Суто психологічно, «хлопчика» в туалеті ніхто б не знайшов, бо шукали б дівчинку.

Проблема в тому, що коли ти працюєш із мистецтвом, ти мусиш усе це знати й відчувати гостріше, ніж інші. 

«Чи мріють андроїди про електроовець?»: кіберпанк чи «Улісс»

Роман Філіпа Діка, як на мене, ще не можна назвати кіберпанковим. Тут немає мереж, і андроїди виступають радше засобом оприявлення безумства світу сього.

Взагалі, мене найбільше зацікавила лінія із тваринами і мерсеризмом. «Чи мріють андроїди про електроовець» - це роман про те, що світ повен ненависті або байдужості (і не знати, що гірше). У світі після ядерної війни має цінність лише емпатія і те, що може її викликати.

Цікаво, що релігії мерсеризму в книжці протиставлення релігія андроїдів – шоу Бастера Френдлі. Вочевидь, андроїди заздрять людям, які вміють співчувати, тому їхня ціль – знищити мерсеризм. Проте звістка про те, що Мерсер – підробка чомусь не змінює ситуацію.

Більш того, цікаво, що Бастер, по суті, є уособленням масової культури (адже він веде шоу по телевізору й радіо). По-перше, це добре корелює із «літаючою японкою» в «Blade Runner». По-друге, це дає підстави підозрювати Філіпа Діка в нелюбові до масової культури.

Також мене зацікавило те, що роман дивовижним чином накладається на матрицю «Уліса». Дія відбувається протягом одного дня (але, слава Богу, Дік описує її коротше, ніж Джойс). Герой проходить обряд ініціації. Але найбільше чіпляє те, що в кінці роману увага переходить на жінку Декарда, Айрен (з якої все й починалося). «Улісс» же закінчується потоком свідомості Моллі. Правда, у «Електровівцях» не жінка зраджує чоловіка, а навпаки, проте помітними є проблеми в родині. Може, якби в Ріка й Айрен були діти, їм би не довелося заводити вівцю й козу.

Але все це відсилає також до матриці першоджерела – «Одіссеї». Як наслідок, проблему можна звести до обряду ініціації, який пройшов кожен філолог-першокурсник на парах Бориса Борисовича Шалагінова.

Зрештою, особисто мені було б важко вижити в світі Філіпа Діка, проте мене б точно не списали. Бо, як сказала викладачка англійської на першому курсі, в мене дуже високий рівень емпатії.

Діагноз кіберпанку

Як казали нам у школі, однією з основних рис постмодернізму є гра, «загравання із читачем». До таких загравань вдаються режисери, які беруться за екранізацію текстів.

Але проблема полягає в тому, що нас ніхто не попереджає, коли починається гра. Ми сприймаємо все серйозно. Виникає ситуація чогось такого, що Фредерік Джеймісон назвав «шизофренічністю» постмодернізму.

Мистецький твір в добу технічної відтворюваності

Дуже вдало такі прийомчики застосовано в «Чи мріють андроїди про електроовець?». Зокрема, «розрив шаблону» в читача стається тоді, коли Рік Декард потрапляє в «паралельний» поліцейський відділок, і ми починаємо сумніватися взагалі у всій структурі світу. Але ж це не кінець книжки, тому можна здогадатися, що все налагодиться.

Але й жорстоким є епізод наприкінці роману, коли Дік дурить героя і читача, а жива жаба виявляється механічною. Звичайно ж, у такому світі, де стирається межа між оригіналом і копією, важко зберегти психічне здоров’я. Хіба що плюнути на все і любити живих і механічних істот однаково.

«Загравання із глядачем» добре реалізується у фільмах, бо це має користь для комерції. Наприклад, в «Особливій думці» є момент, коли герой вірить, що знайшов викрадача свого сина, а потім виявляється, що це все «підстава», гра, хоч і зла.

В «Джонні Мнемоніку» вже наприкінці є момент, коли починає підніматися спалене тіло горе-пророка. Стандартний прийом фільмів жахів. Але тут виявляється, що тіло піднімає кран. Така іронія.

«Матриця» взагалі є уособленням шизофренічності. Тепер я розумію, чому людям так «рвало шаблон» після її виходу. Отак живеш, живеш, і тут виявляється, що весь світ – це сконструйована програма, довкола бруд і руїни, а ти слугуєш лише джерелом енергії для машин.

Як на мене, проблема ідентичності є дуже актуальною для користувачів мережі. Ми можемо створити профайл, обрати собі ім’я, зовнішність, друзів. Соціальні мережі – доволі утопічний простір, де все залежить від фантазії. Але іноді утопія може стати антиутопією.

Наприклад, в рамках проекту художниці Сесіль Еванс для PinchukArtCentre була така історія. Хлопець розповідав про свою дівчину, яка загинула в автокатастрофі. Через деякий час профайл дівчини у Фейсбуці почав писати хлопцю повідомлення, відмічати себе на його фотографіях. Тобто сторінка в соцмережі почала жити своїм життям. Доволі моторошна історія.

Також я знаю один приклад із життя. Мій друг розповідав, що хтось зламав його сторінку «ВКонтакті». Мій друг не розгубився, створив іншу сторінку і вийшов на зв'язок зі своїм «альтер его». За цей час викрадачі встигли змінити ім’я друга на якесь дуже смішне ім’я. Перемовини не вдавались, сторінку віддавати не хотіли, але якось вони все-таки домовились. Потім мій друг писав у тех.підтримку. Щоб повернути сторінку, йому довелося пройти декілька обрядів, зокрема, сфотографуватися з монітором, де видно його профайл. Був початок лютого 2014-го, люди згрібали гроші з банкоматів і крупу із супермаркетів, ми пили вино біля ДніпроГЕСу, мій друг розповідав мені це все, я сміялася, а він не міг зрозуміти, чому я так сміюся.        

Анархія в «Матриці»

'Cause baby, I'm an anarchist,
You're a spineless liberal.
We marched together for the eight-hour day
And held hands in the streets of Seattle,
But when it came time to throw bricks
Through that Starbucks window,
You left me all alone.

(“Against Me!”)

Я довго думала… якщо є кіберпанк, то має ж бути в ньому щось хоч трохи панкове? Здається, щось я таки змогла знайти.

Переглядаючи фільм «Матриця» (перший) можна зосереджуватись на міфологічних мотивах, на антиутопійності, шизофренічності або ж просто насолоджуватися перенасиченістю сцен насилля і моментами «сповільненої дії» (slow-motion). А можна розглядати колектив корабля «Навуходоносор» (в дитинстві мене дуже дивувала ця назва) як общину анархістів.

Анархія – відсутність порядку, світ без центру, чому б ні.

Окремі індивіди якимось чином усвідомлюють, що із Системою (Матрицею) щось не так і виходять з-під її контролю. Ці люди об’єднуються в таку собі комуну, хоча й ієрархізовану. Звичайно, жіночий відсоток у цій комуні чомусь дуже низький, немає народжуваності, закритого виробництва і т.д.. Але ж світ взагалі під загрозою.

Община знає, що Матриця – це гниле капіталістичне суспільство споживання. Морфей так і каже Нео під час тренувань, що всі ці адвокати, вчителі, поліцейські залежні від Системи. Відповідно, анархісти зневажають Систему й намагаються якось їй протистояти.  

В анархічній системі кіберпанку також змінюються ґендерні ролі. Коли Нео з Трініті вирушають рятувати Морфея, сумку зі зброєю несе чомусь Трініті.

Але на відміну від справжніх анархістів, ця община цінує знання і технології. Чого варте це вміння запрограмувати собі навички кунг-фу або пілотування гелікоптера. Якби ж можна було так майже безболісно завантажити собі програму літератури за третій курс.

Також мене зачепило те, що гидку кашу на сніданок для анархістів називають «Сніданком для чемпіонів». Особисто мене це відсилає до роману Курта Воннеґута «Breakfast For Champions or Goodbye Blue Monday» і американської фірми з виробництва готових сніданків (типу наших пластівців, як я зрозуміла).