Стиль Чака
Палагнюка подекуди вражає: письменник вдається до відвертих описів явищ і
процесів, пов’язаних з фізіологією. Крім того, роман налічує декілька «сталих»
образів, котрі повторюються від розділу до розділу. Одним із таких яскравих і
відразливих, фізіологічних образів є «обличчя, яке з’їли птахи». В одному з
уривків автор навіть дуже детально описує, як птахи взяли маленькі кісточки
щелепи, щоб розбити їх об скелі і висмоктати спинний мозок.
Вочевидь,
Палагнюк вдається до таких сміливих описів не лише в «Невидимих монстрах», це
складова його стилю, яка змушує читача біліти й червоніти від ніяковості й
водночас захоплюватися текстом. Колись я прочитала невеликий за обсягом твір
«Кишки» й отримала психологічну травму. Я казала собі: «Навіщо я його
прочитала?». З іншого боку, «травмування читача» іноді дуже корисне, адже
з-поміж усіх прочитаних мною книжок я досі чітко пам’ятаю травматичні «Кишки»
Палагнюка і, наприклад, «Сестро, сестро» Забужко.
Як на мене,
творчість Чака Палагнюка можна розглядати за темою «естетики огидного». З
одного боку, всі ці фізичні каліцтва, описи сексуальних збочень відштовхують, а
з другого, навпаки притягують, адже людину завжди цікавить щось, що виходить за
межі норми, щось, чого вона не може пояснити.
Також під час
читання «Невидимих монстрів» виникають певні асоціації зі «Страхом і ненавистю»Томпсона, та й взагалі з багатьма творами американської великої прози, авторів
яких цікавить тема занепаду «американської мрії».
Лише якщо персонажі
Томпсона перебувають у пошуках американської мрії, то оповідачка «Неведимих
монстрів» вже стала втіленням цієї мрії й намагається втекти. На прикладі цих
двох романів бачимо, що американська мрія незмінно пов’язана з відразою й
розчаруванням. Персонажі Томпсона й Палагнюка вдаються до зловживання
наркотиками – способу втекти від «болю бути людиною».
Цікавою
складовою стилю Чака Палагнюка є також оповідь. По-перше, ми знаємо, що автор –
чоловік, а роман написаний від імені жінки. По-друге, ця жінка одразу
попереджає, що ніякої чіткої хронології оповіді не буде, вона переносить нас у
різні моменти, які сама обирає, тому читачеві лишається покластися на оповідача
й іти за ним. Такий стиль оповіді нагадав мені «шизофренічний стиль» «Бойні №
5» Курта Воннеґута. Автор від початку знає все, що відбулося, а ми бачимо лише
результат і мусимо чекати, коли все проясниться.
Наприкінці всі
«ниточки» сходяться докупи, всі «наскрізні деталі» знаходять своє пояснення й
ми дізнаємося, що стільки уваги рукам Бренді приділено тому, що колись вони
були чоловічими. Але головне – ми дізнаємося, що птахи з’їли обличчя оповідачки
внаслідок обдуманого вчинку самої оповідачки.
Якщо на початку ми можемо поспівчувати молодій жінці, яка втратила свою красу,
свій статус втілення американської мрії, то наприкінці ми розуміємо, що
призвело до втечі від краси до «антиестетики». Можливо, й стиль Палагнюка такий
насичений антиестетикою задля того, щоб розбавити солодкавість світу глянцю,
адже реальність буває справді відразливою.
Хай там як,
ідея втечі від фальшивої краси, від «американської мрії» не видається мені суто
американською. Соціальні ролі ідеальних батьків/дітей/керівників/підлеглих і
т.д. чинять психологічний тиск. Мабуть, стрес відомий багатьом успішним людям,
які стають втіленням будь-якої мрії й беруть на себе велику відповідальність за
інших людей. Подивитися лише, як стрімко сивіють президенти, побувши на своєму
посту.
Іноді, коли я
зовсім втомлююся, в мене також виникає почуття, схоже на те, яке було в
оповідачки«Невидимих монстрів». Мені здається, що я могла би кинути цю
Могилянку, цей музей, поїхати в тихе місце, звити сімейне гніздо, працювати на
нескладній, не дуже стресовій, стабільній роботі, водити дітей в садочок,
доглядати кота і вирощувати город. Звичайно, коли я відпочину, мені знов стає
нудно, але іноді так і хочеться зацитувати Сергія Жадана:
Кину усе, що
виніс,
Перепродам
свій бізнес,
Вийду на берег
Дунаю,
Там і сконаю.
Немає коментарів:
Дописати коментар