Діагноз кіберпанку

Як казали нам у школі, однією з основних рис постмодернізму є гра, «загравання із читачем». До таких загравань вдаються режисери, які беруться за екранізацію текстів.

Але проблема полягає в тому, що нас ніхто не попереджає, коли починається гра. Ми сприймаємо все серйозно. Виникає ситуація чогось такого, що Фредерік Джеймісон назвав «шизофренічністю» постмодернізму.

Мистецький твір в добу технічної відтворюваності

Дуже вдало такі прийомчики застосовано в «Чи мріють андроїди про електроовець?». Зокрема, «розрив шаблону» в читача стається тоді, коли Рік Декард потрапляє в «паралельний» поліцейський відділок, і ми починаємо сумніватися взагалі у всій структурі світу. Але ж це не кінець книжки, тому можна здогадатися, що все налагодиться.

Але й жорстоким є епізод наприкінці роману, коли Дік дурить героя і читача, а жива жаба виявляється механічною. Звичайно ж, у такому світі, де стирається межа між оригіналом і копією, важко зберегти психічне здоров’я. Хіба що плюнути на все і любити живих і механічних істот однаково.

«Загравання із глядачем» добре реалізується у фільмах, бо це має користь для комерції. Наприклад, в «Особливій думці» є момент, коли герой вірить, що знайшов викрадача свого сина, а потім виявляється, що це все «підстава», гра, хоч і зла.

В «Джонні Мнемоніку» вже наприкінці є момент, коли починає підніматися спалене тіло горе-пророка. Стандартний прийом фільмів жахів. Але тут виявляється, що тіло піднімає кран. Така іронія.

«Матриця» взагалі є уособленням шизофренічності. Тепер я розумію, чому людям так «рвало шаблон» після її виходу. Отак живеш, живеш, і тут виявляється, що весь світ – це сконструйована програма, довкола бруд і руїни, а ти слугуєш лише джерелом енергії для машин.

Як на мене, проблема ідентичності є дуже актуальною для користувачів мережі. Ми можемо створити профайл, обрати собі ім’я, зовнішність, друзів. Соціальні мережі – доволі утопічний простір, де все залежить від фантазії. Але іноді утопія може стати антиутопією.

Наприклад, в рамках проекту художниці Сесіль Еванс для PinchukArtCentre була така історія. Хлопець розповідав про свою дівчину, яка загинула в автокатастрофі. Через деякий час профайл дівчини у Фейсбуці почав писати хлопцю повідомлення, відмічати себе на його фотографіях. Тобто сторінка в соцмережі почала жити своїм життям. Доволі моторошна історія.

Також я знаю один приклад із життя. Мій друг розповідав, що хтось зламав його сторінку «ВКонтакті». Мій друг не розгубився, створив іншу сторінку і вийшов на зв'язок зі своїм «альтер его». За цей час викрадачі встигли змінити ім’я друга на якесь дуже смішне ім’я. Перемовини не вдавались, сторінку віддавати не хотіли, але якось вони все-таки домовились. Потім мій друг писав у тех.підтримку. Щоб повернути сторінку, йому довелося пройти декілька обрядів, зокрема, сфотографуватися з монітором, де видно його профайл. Був початок лютого 2014-го, люди згрібали гроші з банкоматів і крупу із супермаркетів, ми пили вино біля ДніпроГЕСу, мій друг розповідав мені це все, я сміялася, а він не міг зрозуміти, чому я так сміюся.