«Особлива думка»: жахи реального

Як на мене, стосунок «Особливої думки» («Minority Report») до кіберпанку є не таким уже й суттєвим. Спочатку це ще можна сприймати як колізію світу людей і світу технологій, проблему антиутопійної системи.

Цей фільм міг би бути антиутопійним, якби режисер спинився на сцені ув’язнення головного героя. Але Голівуду це ні до чого, тому «Особлива думка» завершується хепі-ендом. Я б навіть сказала, таким вітаїстичним жестом мало не в дусі Коцюбинського.

Чесно кажучи, переглядаючи цей фільм, я зрозуміла, що відвикла від «екшену». В одинадцятому класі я поступово, ніби занурюючись у річку, звикала до сповільненого, майже статичного артхаусу. Тепер я не можу нормально сприймати кіно, яке показують у телевізорі, всі ці погоні, постріли, насилля. В мене навіть телевізора нема. І я засумувала за тими часами, коли в мене були дім, сім’я і телевізор.

Взагалі, «Особлива думка» - це для мене фільм про викрадення дітей. І тут не має значення, якого року відбувається дія. Найстрашніше те, що усе це відбувається тут і тепер.

Нещодавно я проходила психофізичний тренінг із режисеркою Анною Самініною. В нас була така групова вправа, яка називалась «броунівський рух»: ми хаотично ходили по кімнаті й Анна задавала нам якісь ситуації, у яких, відповідно, ми мали змінювати свій рух.

Одного разу Анна сказала нам уявити, що ми загубили дитину в супермаркеті. Звичайно, ні в кого з нашої групи дітей нема (та навіть чоловіків чи дружин) і ми поганенько впоралися із завданням. Анна зупинила нас і розповіла одну історію.

Одна жінка прийшла в супермаркет «Billa» зі своєю донькою. Поки жінка кудись відвернулася, дитина зникла. Мати негайно звернулася до персоналу. За 7 хвилин оточили супермаркет. Дівчинку знайшли сплячою в туалеті – під дією якихось речовин, перевдягнутою в хлопчачі речі. Злочинці встигли втекти. Суто психологічно, «хлопчика» в туалеті ніхто б не знайшов, бо шукали б дівчинку.

Проблема в тому, що коли ти працюєш із мистецтвом, ти мусиш усе це знати й відчувати гостріше, ніж інші.